Перейти до вмісту

Хетська держава

Координати: 40°01′11″ пн. ш. 34°36′55″ сх. д. / 40.019722222222° пн. ш. 34.615277777778° сх. д. / 40.019722222222; 34.615277777778
Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Хатті)
Не плутати з Хатті (народ).
Хетська держава
Дата створення / заснування 1650 до н. е. Редагувати інформацію у Вікіданих
Офіційна мова хеттська мова Редагувати інформацію у Вікіданих
Континент Азія Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна  Туреччина Редагувати інформацію у Вікіданих
Столиця Хаттуса Редагувати інформацію у Вікіданих
Форма правління монархія і теократія Редагувати інформацію у Вікіданих
Мова комунікації лувійська мова і хеттська мова Редагувати інформацію у Вікіданих
Досліджується в хетологіяd Редагувати інформацію у Вікіданих
Час/дата припинення існування 1178 до н. е. Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа розташування
Офіційна релігія політеїзм Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа

40°01′11″ пн. ш. 34°36′55″ сх. д. / 40.019722222222° пн. ш. 34.615277777778° сх. д. / 40.019722222222; 34.615277777778

Хатті або ж Хеттська держава — могутня стародавня держава в Малій Азії (бл. 1800-1180 до н. е.), утворена хеттами.

Історія

[ред. | ред. код]

Міста-держави

[ред. | ред. код]

До хеттів на території, де вони поселились, раніше мешкали хатти.

На межі III—II тисячоліть до н. е. у хеттів почався розпад родоплемінного ладу. Прискоренню цього процесу сприяло проникнення в XX—XVIII ст. до н. е. семітських торгових колоністів (ассирійських, і частково, аморейських). На територіях східної і центральної частин Малої Азії було, можливо, ще в III тис. до н. е. створено кілька політичних утворень типу міст-держав (Пурусханда, Амкува, Куссара, Хатті, Каніш, Вахшушана, Ма'ма, Самуха тощо), на чолі яких стояли правителі (рубаум) або правительки (рабатум).

Міста-держави Малої Азії користувались писемністю і письмовою мовою, запозиченими у ашшурських купців. Серед міст-держав відбувалася боротьба за політичну гегемонію. На перших порах гору взяла Пурусханда, правитель якої вважався «великим правителем» серед інших правителів міст-держав Малої Азії. Пізніше ж ситуація змінилася на користь міста-держави Куссара. У першій половині XVIII ст. до н. е. правитель Куссара Анніта заснував величезну державу, названу пізніше Хеттською державою.

Давньохетська держава (бл. 1680—1500 до н. е.)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Давньохетська держава

Хеттська історична традиція пов'язувала найдавнішу добу історії хеттів з Куссарою, що була столицею на початку існування Хеттської держави. Проте по Анітті відбулися значні зміни у політичних обставинах цього краю. Багато осередків зазнають руйнації. Тяжко повісти, чи брали в цьому участь безпосередні предки тих, в руках кого опиниться незабаром влада в Центральній Анатолії (цісарі династії Лапарнаса). Але прихід до влади цієї династії, очевидно, все ж значною мірою був підготовлений цією подією. Представники цієї династії своїм родоначальником вважали Лапарнаса, який правив по Анітті і нічим не показують свій зв'язок з династією Аніттаса. Династія Лапарнаса була носієм інших звичаїв і, можливо, походила з іншої злуки, ніж та, до якої належали Пітхана та Анітта. Показником культурних та суспільних змін стало й те, що хетти змінили офіційний давньоассирійський аккадський діалект і писемність на рідну мову та інший варіант клинопису, запозичений з Північної Сирії за посередництва племен хурритів, які там мешкали.

Середньохетська держава (бл. 1500—1410 до н.е.)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Середньохетська держава
Середньохетська держава у 1450 році до н.е. (позначено бузковим кольором)

Хетологи розходяться у думках щодо хронології хетів. Правління Телепіну ознаменувало кінець Давньохетського царства» та початок тривалої слабкої фази, відомої як «Середнє царство»[1].

У той час як одні бачать у Хантілі II, Ціданти II, Хуццію II царів Середньохетського царства, інші заперечують саме існування Середньохетського царства і припускають помилку укладачів поминальних списків. Втім заперечення існування Середньохетської держави створює додаткові труднощі в хронології. Так, відомо, що Пілія, цар Кіззуватни, уклав договір з хетським царем Цідантою. Період XV ст. до н. е. значною мірою невідомий, збереглося мало записів[2].

Період Середньохетського царства відносно мало вивчений через недостатність джерел. Частково причиною як слабкості, так і невідомості є те, що хетти зазнавали постійних нападів, головним чином з боку касків. Цей період характеризується подальшим ослабленням Хетського царства в результаті війни із зовнішніми ворогами та внутрішніх негараздів. На схід від хетів ще XVI столітті до н.е. виникла сильна Мітанні, яка стала їх потужним суперником. Столиця переноситьсяу до Сапінуви, а потім до Самухи. У Сапінуві було знайдено архів, але він досі не був належним чином перекладений. Одним із нововведень, яке можна приписати цим раннім хеттським правителям, є практика укладання договорів та союзів із сусідніми державами.

Новохетська держава (бл. 1410—1180 до н.е.)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Новохетська держава
Новохетська держави за найбільшого піднесення

Близько 1410 до н. е. Тудхалією II було розпочато відновлення державної потуги. Відбувалося посилення царської влади[3]. Відновилися походи на Сирію, які сильно поослабили країну, що втратила більшу частину своїх територій, внаслідок чого приєднав Кіззуватну, Лукку, Масу і Арцаву, перетворив Трою на свого союзника, домігся незалежності Ямхада і Мукіша від Єгипту. Після смерті Тудхалії II держава знову послабла, вороги хеттів з усіх боків змогли просунутися навіть до Хаттуси та зруйнувати її.

За царя Суппілуліума I вдалося перемогти Мітанні та Єгипет, завоювавши все Східне Середземномор'я до Палестини. На завойованих територіях на півночі Сирії та Месопотамії створено васальні князівства, правителями яких Суппілуліум I призначив своїх молодших синів. Було укладено союз з Вавилонією. Але до Мітанні вдерлися ассирійські війська, що почали розширбвати володіння. Суттєво удару державі було завдано моровицею[4]. Мурсілі II уклав мир із фараоном Хоремхебом, привівши Хетське царство до вершини своєї могутності, втснаовивши зверхність над Арцавою, а також перемігши Аххіяву[5][6][7].

Мирний договір, укладений Рамзесом II і Хаттусілісом III після битви при Кадеші. Археологічний музей, Стамбул

У наступному столітті відновилася боротьба за Сирію та Палестину між хетським військом царя Муваталлі II та фараоном Рамсеса II. Протистояння завершилося битвою при Кадеші. Більшість Сирії та Фінікії перейшли під повний контроль єгиптян. Водночас намагання хетського царя запобігти поглинанню Ассирією царства Мітанні виявилися невдалими[8].

У 1280 (за іншими даними, 1270, 1260 чи 1259) року до н.е. з ними було укладено Вічний мирний договір, а дочка Хаттусілі III — Маатхорнефрура — стала дружиною фараона. Також було укладено перемир'я з Аххіявою, а войовнича Ассирія залишила підконтрольною відвойовану Верхню Месопотамію.

Тудхалія IV був останнім сильним хеттським царем, здатним стримати ассирійців, але зрештою у вирішальній битві при Нігрії зазнав поразки від царя Тукульті-Нінурти I. Ассирійська перемога сколихнула Хеттську державу до основи, оскільки її цар Тудхалія IV зіткнувся з кількома внутрішніми повстаннями проти свого правління. Тудгалія IV зрештою подолає всі ці виклики своїй владі та збереже царство Хатті. Військові дії між Ассирією та Хатті тривали приблизно п'ять років, перш ніж було укладено та збережено мир.

Суппілуліумі II вдалося здобути кілька перемог, включаючи морську битву проти Алашії біля узбережжя відповідного острова[9]. Втім ассирійці під проводом Ашшур-реш-іші I на той час анексували значну частину хетських володінь в Малій Азії та Сирії.

Наступний занепад царства у XII столітті до зв. е. збігся у часі із загальноблизькосхідною кризою, відомою як катастрофа бронзового віку[10]. На період із 1198 по 1196 роки до н.е. припадає пік посухи у Центральній Анатолії[11][12]. Народи моря все більше вдиралися до Новохетської держави, заїхопивши землі на півдні, де заснували державу Філістія. В Кілікії утворилося низка незалежних держав (Хілакку, Табал, Ку'е), чим було відрізано хетів від Середземноморського узбережжя. Внаслідок внутрішніх чвар і зовнішніх невдач, можливо, в країні вибухнув голод. У 1180 році до н.е. після спільного натиску нових хвиль загарбників: каскіів, фрігійців та мушків[13].

Столиці

[ред. | ред. код]

На початковому етапі столицею був Куссар. З часів давньохетської держави столицю переносять до Хаттуси. У часи Середньохетської держави столицею спочатку була Сапінува, а потім Самуха. На початку Новохетської держави столиця повертається до Хаттуси. Близько 1360 року Муваталлі II переніс столицю до Тархунтасси[14].

Населення

[ред. | ред. код]

Загальне населення за різними оцінкали могло дорівнюватися від 140–150 тис. до понад 200 тис. Столиця Хаттуса коливалося від 2300—4600 до 9—15 тис. (в часи найбільшого піднесення). Середня чисельність ймовірно була близько 5 тис. мешканців.

Устрій

[ред. | ред. код]

На чолі стояв великий цар (лабарна, пізніше — табарна), що мав вищу політичну, військову, судову та жрецьку владу[15]. У період Новохетської держави царська влада стала спадковою, а цар набув «надлюдської аури» і хетські громадяни почали називати його «Моє Сонце» (DUTU-ŠI)[16]. Царі цього періоду почали діяти як верховні жерці для всього царства – щорічно здійснюючи тур по священних містах хеттів, проводячи фестивалі та наглядаючи за утриманням святилищ[3]. Печатки та барельєфи часто містять символ крилатого сонячного диска, що супроводжує його ім'я та титул ієрогліфами. Фігуративні зображення царя, що з'явилися пізніше (за Муваталлі II), підкреслюють цей сонячний аспект, оскільки деякі з них показують його в тому ж церемоніальному костюмі, що й Бог Сонця (довгий халат, круглий ковпак), одяг, який також іноді інтерпретується як символ його ролі верховного жерця[17]. Після смерті цар «ставав богом», що способом підкреслити той факт, що він мав значну владу в потойбічному житті, і що його потрібно було задовольнити, щоб запобігти шкоді країни[18]. Смерть великого царя породжувалася =поховальним ритуалом, що тривав 14 діб, протягом якого його тіло кремували. Після цього він приєднувався до групи предків династії (також включаючи цариць і принців), які регулярно отримували пожертви[19].

Наступним за значенням був спадкоємець трону (тухканті), його статус було закріплено наказом царя Телепіну[20].

Цариця Пудухепа віддає шану богині Гебат на своєму троні, деталь барельєфа Фірактіна

Дружина великого царя — таванана (велица цариця) була дуже незалежною і могла укладати державні договори від свого імені. Вона була верховною жрицею і не втрачала цієї посади навіть після смерті чоловіка. Найвідомішою була Пудухепа, дружина Хаттусілі III і цариця-мати при його синові Тудхалії IV, що листувалася як рівна з фараноном Рамсесом II.[21]. Окрім того, великий цар мав декілька дружин і наложниць. Доньок могли бути видані заміж з політичних причин за іноземних монархів, яких вважали рівними або васалами свого батька. Сини обіймали важливі адміністративні, військові або релігійні посади, іноді ставали на чолі «віцецарств» чи васальних держав.

Царю допомагав дорадчий орган — панку (збори знаті та жерців), що брав участь у законах та договорах. Згідно з законом 1460 року до н.е панку отримав право судити царя[22]. У новохетський період панку стає найвищим органом влади щодо законності.

Царю допомагали чиновники та особистий секретар (лугаль дубсар). Однією з найважливіших посад був гал меседі (начальник царської охорони, що була аналогом гвардії)[23]. За ним за значенням йшов гал гестіна (начальника виноробів, великий чашник), який також обіймав важливі військові функції. Зазвичай їх призначали з членів царської родини. Канцелярію очолював гал дубсар (начальник писарів), що очолював чималий штат писарів, але його влада не поширювалася на лугаль дубсара[24]. Серед найважливіших фігур були також начальник палацових слуг, начальник управителів, герольди, зброєносці, писарі тощо[25]. Вони отримували військове, цивільне та релігійне командування, значну частину здобичі, данини та земель у дарунок від великого царя.

Аристократів новохетського періоду часто називали «синами короля» (думу лугаль), і вони відігравали важливу цивільну та військову роль, особливо серед васалів[26]

Адміністративний поділ

[ред. | ред. код]
Руїни палацу намісника у Сапінуві

Управління поділялося на власні володіння, де призначалися намісники («Володарі сторожової вежі» — ауріяс іша) та васальні держави (у Малій Азі: Міра, Кувалія, Хапалла, Країна річки Сеха, Вілуса та Лукка на заході, Кіззуватна та Тархунтасса на півдні, Хаяса та Ішува на сході, а в певні періоди - каски на півночі; у Сирії: Хальпа, Каркеміш, Угарит, Алалах, Емар, Нухассе, Кадеш, Амурру, на нетривалий час — Міттані).

Провінції охоплювали центр держави — Марасантії. Пряме управління також поширювалося на захід до Нижньої країни, навколо озера Татта, на північ навколо міст Таппіка, Хакпіс або Нерік, і на південний схід до Кіззуватни[27]. Намісники повинні були забезпечувати безпеку міст на своїй території, включаючи забезпечення того, щоб їхні ворота були зачинені щоночі; вони повинні були наглядати за утриманням укріплених споруд, доріг, каналів і храмів; вони мали збирати податки; вони мали забезпечувати постачання державних сховищ різними стратегічними товарами, такими як деревина; вони мали стежити за потенційними ворогами, особливо в прикордонних провінціях; а також вони мали здійснювати правосуддя[28].

Сільські громади очолювали старійшини (шугі), що мали також судові функції[29]. На чолі міст стояв хазанну, що виконував поліцейські та судові функції, забезпечував безпеку міста, вживав заходів проти ризику пожежі[30]. «Управителі» (агріг) відповідали за царські комори, розкидані по провінціях. Вони зберігали доходи від податків, частина яких мала бути спрямована до столиці. Вони також служили центрами перерозподілу продуктів у масштабі провінції[31].

Васальні царі повинні були скласти особисту присягу у формі міжнародної угоди (лінгай та ішиуль) кожному новому великому царю. Ці письмові угоди складалися на металевих табличках (срібних, бронзових) та зберігалися у палацах та храмах[32]. Хетські правителі не вимагали з підкорених земель непомірної данини і найчастіше не робили спроб втручатися у внутрішні справи. Головне, щоби монарх визнавав зверхність Хетської держави. При цьому втрачали право на проведення незалежної зовнішньої політики. Для контролю над васалами існували посади «віцецарів» з резиденціями в Каркемиши та Хальпі (для нагляду за Сирією) та в Мірі (за нагляду за Малою Азією). Ці посадовці мали значну самостійність й призначалися з членів правлячої династії або були пов'язані родинними зв'язками.

Суспільство

[ред. | ред. код]

Вершину хетського суспільства складала царська родина, аристократи та високопосадовці королівства, чиє багатство базувалося на найбільших земельних маєтках та стадах, отриманих у зв'язку з виконанням своїх функцій[33].

Наступні групи складалися з вільних та невільних осіб й рабів. Вільні люди (арава)[34]. Потім йшли люди, які мали більш-менш сильний ступінь залежності, схожого з кріпацтвом. Це було незалежно від того, чи це було за народженням, після полону під час війни, після несплаченого боргу чи навіть через шлюб чи усиновлення.

Інші невільні або напіввільні статуси, природа яких не до кінця зрозуміла, засвідчені в законах, такі як «пастухи» (LÚSIPA.UDU), «люди інструментів/зброї» (LÚ GIŠTUKUL), які були зобов'язані працювати та сплачувати панщину та податки в царську скарбницю й передавали свій статус дружині протягом 3 років (або після 3 років за іншим тлумаченням), якщо вона була вільною[35].

Раби (ÌR/ARAD) мали найнижчий соціальний статус у суспільстві, піддаючись законам найсуворішим покаранням. Проте вони мали досить широкі права для рабів у стародавньому суспільстві: могли стати власниками грошей та певних видів маєтків, або навіть одружитися з вільною жінкою, не втрачаючи при цьому свого статусу[36]. Депортовані (NAM.RA) були військовополоненими, які повинні були працювати на високопосадовців або храми, яким вони були надані, і іноді виконували найневдячніші завдання, навіть якщо їхній статус здавався вищим, ніж статус рабів[37].

Основу становила патріархальна родина, яка займалася змішаним землеробством та скотарством. Вона складалася з подружжя, їхніх дітей та, можливо, слуг, мала зернові угіддя, кілька акрів садів, фруктових садів та виноградників, а також кілька дрібних або навіть великих худоби та пасовищ[38][39].

Шлюб

[ред. | ред. код]

Батьки (attas annas, «батько та мати») домовлялися про шлюб своїх дітей, а потім укладали союз хаменк-), який на цьому етапі більше нагадував би «заручини». Родина нареченої пропонувала родині нареченої подарунок (кусата). Обіцянку шлюбу можна було порушити за умови, що цей подарунок повертався в подвійній вартості. Дружина приносила свій посаг (івару), який мав залишатися її власністю, навіть якщо її чоловік розпоряджався ним. Після цього шлюб було укладено[40][41].

Розлучення було можливим з ініціативи обох сторін, і якщо жінка залишала чоловіка, залишаючи йому дітей, вона мала право на фінансову компенсацію[42]. У випадках перелюбу вина вважалася виключно жінці; її чоловік міг вирішити, чи стратити її, чи ні, причому така ж доля чекала на чоловіка, з яким вона йому зрадила, якщо тільки король не помилував їх[43].

Турбота про продовження роду проявляється в кількох ритуалах родючості та боротьбі з статевою імпотенцією, а також в інших, що здійснювалися для захисту новонародженого та його матері. Добровільний аборт суворо карався[44].

Право і судочинство

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хетське законодавство
Табличка з хетським законом

Збірка законів царства складено у період з кінця XV по другу половину XIII ст. до н.е.: виявлено 3 окремих клинописних текстів хетською мовою, створених у різний час, при цьому більш ранні закони доповнювалися пізнішими. Глиняні таблички з хетськими законами були виявлені в Хаттуському архіві.

У законах основної збірки часто стверджується, що той чи інший злочин «раніше» карався інакше, але «тепер» цар змінив покарання, як правило, на м'якше, що, на думку британського хетолога О.Гарні свідчить про послідовне реформування хетського законодавства відповідно до мінливих обставин. На думку американського хетолога Г. Хоффнера, ці закони, мабуть, були сформульовані під час Давньохетського царства, а в Новохетський період лише відбулася їх редакцією[45][46][47].

Статті законів, якими користувалися хети, найчастіше окреслюють дуже конкретні злочини чи правопорушення, скоєні як проти держави, так і проти інших осіб, і передбачають покарання за ці правопорушення. Вони мають помітну відсутність рівності в покараннях, у багатьох випадках перераховані різні покарання чи компенсації для чоловіків і жінок. Вільні чоловіки найчастіше отримували більшу компенсацію за правопорушення проти них, ніж вільні жінки. Раби, чоловіки чи жінки, мали дуже мало прав і могли бути легко покарані або страчені своїми господарями за злочини[48][49].

Інші статті описують, як слід розглядати шлюб рабів і вільних осіб. У будь-якому випадку розлучення або відчуження вільна особа, чоловічої чи жіночої статі, залишала собі усіх дитей, крім однієї, яка народилася в результаті шлюбу[49].

Смертна кара чи тілесні покарання чи увіччя не було покаранням за злочин. Такі злочини, як убивство та крадіжка не вважалися злочинами, що каралися смертю. Більшість кримінальних покарань передбачали відшкодування збитків. Наприклад, у випадках крадіжки покаранням за цей злочин було відшкодування вкраденого в рівній вартості[50].

Від хетської правової системи не збереглося приватних документів, аналіз яких дозволив би скласти уявлення про практику застосування хетських законів. Проте, на думку О. Гарні, аналіз текстів законів дозволяє зробити висновок, що більша їх частина була сформульована на підставі реальних судових рішень. Норми хетських законів, здебільшого, мають вигляд гіпотетичних казусів і відповідних їм формулювань судових рішень (в одній із статей законів навіть міститься короткий виклад реального спору, що розбирався царським судом), що підтверджує висновок О. А. Гарні створення більшості хетських законів виходячи з реальних судових прецедентов.

З часів царя Телепіну панку стали також займатися кримінальними злочинами, злочинами проти царя та держави. Діяльність панкуса виявилася дуже успішними, він діяв до кінця Новохетського царства[51].

Військо

[ред. | ред. код]

Військове протистояння розглядалося як момент божественного суду (або випробування), коли переможець бачив доказ того, що на його боці божественні сили.

Хетські колісничі

Поділялося на піхоту, колісниці (по три воїни на кожній: візник, щитоносець і стрілець) та кіннота. Більшість хетської армії складали піхотинці, озброєні. Хетська колісниця суттєво відрізняалася від єгипетської: вісь коліс розташовувалася не ззаду, а посередині воза. Це давало можливість розмістити в ній не 2, як у єгиптян, а 3 людей. Зброя - невеликий трикутний лук, невеликий чотирикутний або овальний плетений щит. Кіннота була не дуже розвинена, ймовірно, слугуючи переважно для спостережних завдань та швидкої доставки вояків[52][53]

Статуетка божества у позі воїна

Піхота була озброєна короткими бронзовими мечами, кинджалами, списами, луками та щитами. Останні мали кілікійську форму. Крім того, були й довгі списи. Одягнені були вояки у фартухи єгипетського крою, командири — у довгу сукню. У новохетський період сформовано царську гвардію (меседі), на чолі якого стояв другий за значенням син великого царя (син другого рангу). Вона відповідала за охорону та супровід царя. Була озброєна залізною зброєю.[54]. Іншою групою царських гвардійців були «Люди Золотого Списа» (лумеш гішшукур гушкін), яких очолював брав великого царя. За значенням у війську далі йшли гал гестіна (великий чашник) і віцецар Каркеміша. Нижчий ранг складався з керівників різних військових корпусів (колісниці, кіннота та піхота), обов'язки яких були розділені між начальником правого та начальником лівого флангів[55][56]. Іншими важливими командирами були начальники сторожових веж та наглядачі військових герольдів, які доглядали за військовими залогами, особливо на кордонах, і могли командувати військовими загонами[57][58].

Основу армії складали постійні війська, розміщені в залогах і утримувані за рахунок пайків, взятих з державних сховищ, а можливо, також за рахунок надання земельних ділянок для служби. Решта армії формувалося за принципом загалом ополчення, коли значна частина населення озброювалася й виступала у похід[59][60]. Хети змогли зібрати 47 500 військ підч ас битви при Кадеші (47 тис. піхоти і 7500 колісничих)[61]. Ймовірно хетська армія загалом могла сягати до 100 тис. вояків (разом з загонами васальних держав і племен)[62].

Перед битвою зазвичай радилися з оракулами щодо результату. Згідно з хетськими віруваннями, боги випереджали армію та безпосередньо втручалися в битву, наприклад, через бурі, блискавки або вражаючи царя суперника хворобою.

Хети також мали розвинену шпигунську службу, яка безпосередньо підпорядковувалася цареві[63].

Завдяки кораблям своїх прибережних васалів, таких як Угарит, хетські царі також могли мобілізувати значні військово-морські сили[64].

Економіка

[ред. | ред. код]

Основу становило землеробство і скотарство. Клімат дозволяв вести сухе землеробство, але в несприятливі роки ситуація може стати дуже критичною, і дефіцит та голод неодноразово вражали Хетське царство. Для обмеження ризиків нестачі води бути у новохетський період було побудовано греблі та канали. Вирощували переважно зернові, а також фрукти та овочі.

Царські комори з харчами («дім печатки» — É.NA4KIŠIB) зазвичай розміщувалися в адміністративних центрах, таких як Хаттуса. складовою цих комор були зерносховища місткістю близько 8 тис. т, чого достатньо було, щоби прогодувати близько 40 тис осіб[65]. За законом земля належала богам, тоді як на практиці цар контролював найкращі землі, з різноманітними іншими формами власності після цього. Земля могла бути дарована за військову службу царем. Робоча сила, що працювала у виробництві продуктів харчування, була критично важливою для економіки, тому війни, що забирали людей звідти, могли вплинути на виробництво. Храми були важливою частиною економіки[66].

Розводили велику та дрібну рогату худобу, вівців, свиней, що паслися на необроблюваних землях, особливо у високогір'ї, коли дозволяв клімат[67]. Археологічні пам'ятки анатолійської бронзової доби містять переважно залишки овець та кіз (50-70%), а потім великої рогатої худоби та свиней (по 15-20% кожного), решту доповнює дичина (5% або менше), що свідчить про збереження практики полювання[68]. У хетських законах також згадується практика бджільництва.

Ремісництво носило мало практичне значення. «Ремісники» (LÚEN.ŠU, «майстер руки») працювали переважно в установах, попит на товари яких мотивував наявність високого рівня спеціалізації діяльності: переробка харчових продуктів (млинарство, броварство, виноробство, забій тварин, кулінарія тощо), металообробка, обробка каменю, гончарство, обробка шкіри та вовни тощо. Це була явно різноманітна категорія, в якій була помітна частка напіввільних або невільних людей та більша частка іноземців, ніж в інших видах діяльності. Військовополонених часто використовували для важких і принизливих завдань (млинарство).

Палаци мали майстерні, де працювали залежні ремісники під орудою «бригадирів» (угула)[69], і те саме стосувалося храмів[70]. Протягом усього існування найпоширенішими були вироби з бронзи, також обробляли імпортовані олово та мідь. Виготовляли інструменти (леза сокир, тесла, свердла, серпи тощо), ритуальні предмети, зброю, статуетки тощо з золота та срібла — прикраси[71].

За Давньохетської держави застосовували м'яке залізо, можливо, із залізних метеоритів (відомо з напису бл. 1800 року до н.е.)[72]. . Через свою рідкість та складність виробництва, його спочатку використовували для культових церемоній у вигляді крихітних фігурок та сонячних дисків або для закладання фундаменту важливих будівель у вигляді цвяхів та кілків[73]. Загартоване залізо символізувало неймовірне багатство, було вираженням влади (з заліза робили царські скіпетри) майже міфічного масштабу. Вважалося, що залізні трони мають лише боги[74][75]. Хетські тексти вказують на те, що залізо в той час було в 40 разів ціннішим за срібло. Тому ковалі (лусімуг або лутібіра) мали доволі високий статус.

Новаторським винаходом новохетського періоду було виплавлення залізної руди в загартовувану сталь (хети називали її «добрим залізом» AN.BAR SIG5[76][77]). Наприкінці XV ст. до н.е. хети досягли успіху в плавленні залізної руди в простих доменних печах (також відомої як губчасте залізо) з подальшим гартуванням та цементацією в ковальській кузні[76]. За часів Новохетської держави залізо поступово втрачало свій статус божественного розкішного матеріалу, оскільки ножі, кинджали, сокири та мечі також згадуються в клинописних табличках[77]. У цей період виплавка залізної руди залишалася значною мірою монополією Новохетського царства, що була фактором її піднесення[78]. З 1200 року до н.е., із занепадом хетів та поширенням пов'язаних з ними знань на Близькому Сході, відбувся тривалий перехід від бронзового віку до залізного[79].

Повсякденні знаряддя праці продовжували виготовлятися з бронзи (бронза відливалася і відливається у формах і тому швидко виготовляється, тоді як у той час виробництво загартованого заліза вимагало складного процесу та, перш за все, великого досвіду).

Глек для зберігання харчів, що збереглися в руїнах комор Великого храму Хаттуси

Від Давньохетської до Новохетської держави гончарство пройшла процес стандартизації та масового виробництва на шкоду якості[80]. Керамічні вироби, виготовлені в цей час, за винятком рідкісних декоративних предметів, були переважно простими, з простими формами та акцентом на корисності та функціональності. Хети використовували гончарні круги, а також вільне ліплення більш тваринних форм. Розвиток кераміки в новохетський період, що характеризувався стандартизованим масовим виробництвом, ймовірно, був результатом посилення контролю царської адміністрації над виробництвом гончарів[81][68].

Землероби та ремісники були зобов'язані сплачувати податок (сахан), який забезпечував значну частину доходу корони та складався з частки врожаю, худоби та їхньої продукції (молоко, вовна). Вони також були зобов'язані сплачувати барщину (луцці). Великий цар міг надавати звільнення від цих податків та барщини, особливо під час здійснення царських пожертвувань[82].

Держава, ймовірно, стягувала інші податки на торгівлю та збагачувалася за рахунок здобичі, взятої під час військових кампаній, або за рахунок сплати данини своїми васалами[83].

Торговля була переважно внутрішня. Але також сировину (срібло, шкіри, ліс) та знаряддя з металу експортували до сусідніх країн, але свідчень про масштаби такої торгівлі обмаль. Закупляли насамперед зерно з Єгипту та Сирії, а також олово[84][85]. Купці, відповідальні за міжнародну торгівлю, зазвичай мали статус агентів хетського царя, його васалів або союзників, і тому здійснювали операції від їхнього імені, навіть якщо вони також могли займатися приватною діяльністю на стороні.

Зовнішня торгівля часто здійнювалася через Угарит на півдні, та місто Ура в Малій Азії.

Способи розрахунку

[ред. | ред. код]

Сікль, міна та талани були стандартною формою «валюти». Вони були гирями з міді, бронзи, срібла або золота. Один сікль дорівнював 8,3 г. Співвідношення 40 сіклів дорівнювало 1 міні. Срібний сікль коштував 150 л пшениці, тож можна було купити земельну ділянку площею 3600 м² за 2-3 сікля срібла, а виноградник аналогічного розміру коштував до 40 сіклів срібла. Чоловік-робітник міг заробляти 1 срібний сікль на місяць, а жінки — вдвічі менше. Також могли отримувати оплату натурою, забираючи частину врожаю, що могло бути більш прибутковим, ніж заробітна плата[66].

Вірування

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хетська міфологія

Хетська міфологія розвивалася під впиливом давніх міфологічних уявлень племені хатті (протохеттів), що поклонялися богині Ханніккун. Хетти змінили її ім'я на Каттаха. Хеттський пантеон богів був політеїстичним. Особливими почестями наділялися бог грози Тешуб і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім'я першої біблійної жінки Єви.

З об'єднанням країни в середині XVII століття до н. е. культ бога Тешуба став загальнодержавним. Його символами була двосічна сокира і двоголовий орел. Існував у хетів і культ Великої матері — богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса.

Хетти приділяли особливу увагу поховальному культу своїх царів, спеціально споруджували храми — «кам'яні будинки», які згодом ставали культовими центрами.

Культура

[ред. | ред. код]

Для Давньохетської держави характерен вплив культури Вавилонії, що відчувалося через використання хетами клинопису, і спадкоємність з культурою народу хаттів, підкореного хетами. У Новохетський період розвивається власний стиль із запозиченням з Ассирії та Єгипту.

Мова

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хетська мова

Була індоєвропейською мовою, якою розмовляли хети. Була вперше представлена клинописом у записах, що датуються з XVII (текст Анітта) до XIII ст. до н.е.[86], з окремими хетськими запозиченнями та численними особистими іменами. Хетська мова традиційно поділяється на старохетську, середньохетську і новохетську, що відповідає Старому, Середньому та Новому царствам історії Хетів (близько 1750—1500 рр. до н. е., 1500—1430 рр. до н. е. та 1430—1180 рр. до н. е. відповідно). Етапи диференціюються як за лінгвістичними, так і за палеографічними ознаками[87][88]. Хетська мова використовувалася до близько 1100 року до н.е.

Письмо

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хетський клинопис
Бронзова табличка з хетським клинописом

Хетти використовували клинопис, який освоїли близько 1600 року до н.е. у північновавилонському варіанті[89][90][91]. Дослідники вважають, що спочатку тексти записувалися аккадською мовою і що перехід до хетської стався в правління Телепіну[92]. У розвитку хетського клинопису виділяють три стадії: давньохетське, середньохетське і новохетський письмо[93][94][95].

Освіта

[ред. | ред. код]

Неможливо визначити, яка частина населення вміла читати та/або писати, але у дослідників є підстави припустити, що цей привілей обмежувався елітою суспільства[96][97]. Підготовка вивчення письма складалася з: початкового рівня — вивченням знаків; вищого — протягом нього можна було спеціалізуватися на написанні складних текстів та різними мовами. Навчання базувалося також на використанні лексичних списків, що служили своєрідними словниками, які могли бути двомовними або тримовними для полегшення вивчення інших мов.

Одяг

[ред. | ред. код]

царі носили (особливо пізніше) ассирійські шати. Характерні довгі костюми приватних осіб і головні убори — у чоловіків гострокінцеві, у жінок — циліндричні, могли бути з повсті або шкіри. Характерне й взуття — переважно черевики із загнутими догори шкарпетками.

Література

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хетська література

За часів Давньохетського царства на хетську мову активно перекладалися хаттські тексти - віршовані звернення до богів, велич царя і цариці (теж у віршах), міфологічні оповіді (про боротьбу бога грози зі Змієм, про зникнення бога і викликані цим природних лих). З шумерської та аккадської мов перекладалися гімни богам та епічні твори. Першим суто хетським твором вважається напис царя Анітти, що надав початок історичної традиції, яку продовжили аннали Хаттусілі I, таблиця Телепіну. В анналах розповідається про царські звитяги, вичнені завдяки допомозі богів, у таблиці дається єдиний нарис всієї історії Хетської держави. Низка творів епохи Давньохетського царства розповідає про окремі походи проти інших держав Малої Азії та Сирії. Для цих текстів характерна незвичайна лапідарність стилю, що передбачає, на думку дослідників, існування тривалої традиції.

В епоху Середньохетського царства набуває поширення ієрогліфічна писемність. Збереглися монументальні написи, гімни Сонцю, що містять низку паралелей з єгипетською літературою та Старим Завітом, тексти молитов, у яких царі скаржаться на вторгнення ворогів. Автор «Молитви Кантуциліса» «зумів піднятися до філософської та ліричної висоти», звертаючись до особистого бога цього володаря.

Для епохи Новохетського царства (арактерно сильний хурріто-лувійський вплив: створювалося багато перекладів і вільних адаптацій (насамперед міфологічних поем). Всі ці твори відрізнялися великою кількістю імен з різних пантеонів, різноманітністю сюжетів та єдністю стилю. Оригінальна хетська література цього періоду ставала все одноманітнішою через перетворення держави на східну деспотію: всі тексти виконувалися віді мені царя. Фахівці виділяють з художніх переваг молитви Мурсілі II, пов'язані з епідемією чуми і мають текстові паралелі з Книгою Виходу, автобіографію Хаттусілі III (одне з перших творів цього жанру в історії світової літератури).

Мистецтво

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хетське мистецтво
Фігура зі слонової кістки. XVIII ст. до н.е.

Поширеною темою мистецтва часів Давньохетської держави був конфлікт між божественними фігурами та боротьба за владу. Інші сцени, як-от один рельєф на шийці срібного ритона, що зберігається в Метрополітен-музеї, зображують богів під час полювання. У зображеннях цієї роботи відчувається часовий прогрес, оскільки спочатку зображено живого оленя, з яким борються, а потім, коли його перемагають, він лежить ниць вздовж краю. У цій роботі також присутній духовний підтекст щодо «Бога-захисника диких полів»[98]. У творах хетських скульпторів «мало фантазії, витонченості, натхненного таланту чи технічної досконалості, сама груба сила, яка відразу ж відчувається і в масивних настінних рельєфах, барельєфах і горельєфах й у виробах малих форм».

Починаючи з XIV ст. до н.е. (початку Новохетської держави), цей період ознаменувався ще більшим створенням великомасштабної рельєфної скульптури, а зображені фігури, як правило, більш масивні, з товстішими пропорціями[98]. Значна частина мистецтва походить з поселення Алака-Хююк[99]. Фігури періоду були більш жилистими та зображувалися в більш насильницьких ситуаціях.

Брама Сфінкса в Аладжа-Хююку

Серед міських пам'яток Хаттуса та Аладжа-Хююк є найвизначнішими[100].У першій з них були вирізьблені три монументальні ворота із зображенням захисних фігур, які й дали їм назву: сфінкси (тут гібридні істоти з головою жінки, тілом лева та крилами хижого птаха), леви та чудово змодельована фігура в конічному шоломі з вилицями, озброєна сокирою та мечем, яку ідентифікують як царя, але вважають, що вона, скоріше, є божеством-воїном[101]. Барельєфи були знайдені в Хаттусі, в кількох храмах та покоях Нішантепе, що датуються правлінням Суппілуліуми II.

Збережені монументальні ворота в Аладжа-Хююку також зображують на кшталт сфінкса, головний убір якого нагадує немесів єгипетських фараонів[102]. Це широко вивчений пам'ятник у цій місцевості. Являють кам'яну браму, оточену двома різьбленими сфінксами та циклопічними блоками, покритими незавершеними рельєфами релігійної процесії та сцен полювання. Ця процесія зображує царську родину та 6 жерців, які наближаються до бога у вигляді бика, а також групу артистів, включаючи акробатів та блазнів на драбинах. Сцени полювання розташовані на блоках безпосередньо над цією процесією. Серед вчених існують розбіжності щодо точної дати будівництва цієї споруди. Одні відносять її до періоду між XIV і XV ст. до н.е., інші ж стверджують, що вона належить до другої половини XIII ст. до н.е.. Вартові носять довгі кучері Хатор, поширені серед хетських сфінксів щонайменше з XVIII ст. до н.е., і були вирізьблені з цілісних кам'яних блоків заввишки майже 4 м і завтовшки майже 2 м[98]. Ще однією пам'яткою є Царські ворота, що ведуть до храмового району у верхньому місті Хаттуса. Тут височіє низький рельєф бога заввишки 2,1 м.

Тудхалія IV. Барельєф в Хаттусі

Хетські царі спонсорували мистецтво різьблення барельєфів на камені, що є формою мистецтва, яка найкраще збереглас. Хети уславилися виготовленням наскельних рельєфів, які складають відносно значну частину небагатьох художніх пам'яток, що залишилися від них[103]. Більш з них знаходилися біля дороги, але їх насправді його досить важко побачити з дороги. Існує понад десяток місць, більшість з яких знаходяться на висоті понад 1000 м, з видом на рівнини та зазвичай поблизу води. Можливо, вони були розміщені з урахуванням зв'язку хетів з ландшафтом[104]

Хоча деякі хеттські наскельні рельєфи не мають написів, і тому їх важко датувати, інші можна віднести до правління конкретних царів, таких як Хаттусілі III або Муваталлі II. Рельєфні сцени з Самалу включають процесію богів на одній стіні та зображення царя Тудхалії II на стіні навпроти неї.

Інші барельєфи створюються на відкритих майданчиках релігійного характеру, наприклад, у Гавуркалесі, Ефлатун Пінар, Фірактин, Сіркелі та особливо в Язиликаї, які, безсумнівно, пов'язані з поховальним або хтонічним культом, або в місцях, де вони можуть прославляти королівську владу, зокрема стратегічні пункти перетину кордону, такі як перевал Карабель або Хатіп, створені для васалів хетських царів[105][106].

Хетські боги в процесії

Неподолік від Хаттуси є на рельєфі представлено хетських богів у процесії, що прикрашає «кімнати» просто неба. Це створено шляхом додавання бар'єрів серед природних скельних утворень. Це місце, очевидно, було святилищем, а можливо, й місцем поховання для вшанування пам'яті предків правлячої династії. Припусають, що це був приватний простір для династії та невеликої групи знаті, на відміну від більш публічних придорожніх рельєфів. Звичайна форма цих рельєфів — зображення царів зі зброєю, зазвичай зі списом, луком через плече та мечем за поясом. Вони мають атрибути, пов'язані з божественністю, тому зображені як «богові-воїни»[103].

За часів Давньохетської держави в Хаттусі теракотове анімалістичне мистецтво продовжувалося в зооморфних посудинах та інших скульптурах, тоді як в імперський період воно також з'являлося в металевих посудинах. Найпоширенішим мотивом є бик, тварина, що символізує бога бурі[107].

Ритон, що зображує лева. Давньохетська держава

Пластична якість хетських художніх досягнень також проявляється в розписних рельєфах теракотових ваз з Інандіка та Бітіка, що датуються близько 1600 роком до н.е., які зображують профільні фігури в кількох регістрах. Перша, найкраще збережена, зображує близько п'ятдесяти музикантів та акробатів, реальних та міфічних тварин, а також сцени полювання з колісницею[108][109].

Ще одним улюбленим матеріалом для скульпторів у Хеттському царстві був метал: понад усе золото, срібло, бронза та мідь[110]. Відомі лише статуетки, які є прикладами круглої хеттської скульптури. Прикладами є тонко виконана золота статуетка зображує богиню, що сидить на троні, з дитиною на колінах; срібний посуд для випивання у формі кулака, зап'ястя якого прикрашене фризом, що зображує культову сцену; церемоніальна головка сокири з Шаркішли, прикрашену кількома божествами, тваринами; статуетка з гірського кришталю, що зображує чоловічу фігуру в молитовній позі; статуетка зі слонової кістки з Хаттуси, що зображує гірського бога[111].

Архітектура

[ред. | ред. код]

Палаци царів будувалися на зразок ассирійських і прикрашалися барельєфами, що представляють сцени з полювань царя, бенкету тощо.

Водосховище гельпінарської греблі

Хети досягли майстерності у споруджені гребель. Загалом було побудовано десять гребель у відповідь на посуху 1240 року до н.е. Найвідомішою є Гельпінарська гребля[112]. Водосховище живиться кількома джерелами, розташованими всередині нього. Гребля має 130 м завдовжки та 15 м завширшки і виготовлена з андезитових порід, запечатаних глиною. Табличка з лувійськими ієрогліфами з відстійника повідомляє, що цар Тудхалія IV збудував греблю на честь богині Хебат. Її було відкрито в 1935 році та розкопано в 2002 році під час розкопок в Аладжа-Хююку. Турецьке управління водних ресурсів (DSİ) очистило водосховище у співпраці з археологами, і в 2007 році гребля знову почала функціонувати і могла використовуватися для зрошення 20 га[112].

Інші греблі розташовано у Богета (Ешмекая) в Аксараї та Орукая в провінції Чорум. Вони також зроблені з каменю, скріпленого глиною. Гребля Орукая має 40 м завдовжки, 16 м заввишки та 5 м завширшки, мала шлюз із дерев'яними воротами.

Гліптика

[ред. | ред. код]

Хетські майстри відзначилися у виробництві печаток, що могли бути виготовлені з чого завгодно, від обпаленої глини до золота. Окрім збережених предметів, деякі знання про ці печатки також походять від відбитків, які вони залишали на кераміці[113]. Печатки переважно круглої форми, хоча овальні та квадратні існують на початку II тис. до н.е. У цей час вони часто прикрашаються по краях спіралями або переплетенням, що оточує головну сцену, часто зображуючи тварин або богів[114].

Срібна печатка, викарбувана двома шрифтами (клинописом та ієрогліфами) Таркаснави, царя Міри

Характерна модель новохетського періоду має на кінцях два концентричні кола з легендою клинописними знаками, що вказують на особу власника печатки. Центральна сцена має ще одну легенду хетськими ієрогліфами, яка також є зображенням і оспівує царя такими знаками, як «життя» чи «сонце», або його ім'ям. Також є зображення персонажів (царя чи богів), символів (крилатий сонячний диск, тварини) або іноді однієї центральної розетки. Майстри використовували ці різні елементи для створення симетричних композицій, зокрема на царських печатках, де два однакові знаки, що позначають «Великого Царя», обрамляють ім'я царя під крилатим сонячним диском[115]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Gurney, O.R. (1966). The Hittites. Penguin. ISBN 0-14-020259-5, p. 25
  2. ↑ Gurney 1966, pp. 25–26
  3. ↑ а б Roebuck, Carl (1966). The World of Ancient Times. New York: Charles Scribner's Sons, p. 94
  4. ↑ Zuckerman, Molly K.; Martin, Debra L. (2016). New directions in biocultural anthropology (1st ed.). Hoboken, New Jersey: Wiley-Blackwell. p. 297. ISBN 978-1118962961
  5. ↑ Trevisanato, S. I. (2007). "The 'Hittite plague', an epidemic of tularemia and the first record of biological warfare". Medical Hypotheses. 69 (6): 1371–1374
  6. ↑ Windle, Joachim Latacz (2004). Troy and Homer: Towards a Solution of an Old Mystery. Oxford: Oxford University Press. pp. 121–122
  7. ↑ Beckman, Gary M.; Bryce, Trevor R.; Cline, Eric H. (2012). "Writings from the Ancient World: The Ahhiyawa Texts" (PDF). Writings from the Ancient World. Atlanta: Society of Biblical Literature: 6.
  8. ↑ Roux, Georges (1993). Ancient Iraq. Penguin (Non-Classics). ISBN 978-0140125238.
  9. ↑ Horst Nowacki, Wolfgang Lefèvre Creating Shapes in Civil and Naval Architecture: A Cross-Disciplinary Comparison Brill, 2009 ISBN 9004173455
  10. ↑ Spielvolgel, Jackson (2011). Western Civilization. Boston, MA: Wadsworth Cengage Learning. p. 30. ISBN 978-1111342142
  11. ↑ Manning S. W., Kocik C., Lorentzen B., Sparks J. P. Severe multi-year drought coincident with Hittite collapse around 1198–1196 BC// Nature. — 2023. — 8 February. — ISSN 0028-0836
  12. ↑ Стрекопытов В. Причиной краха Хеттской империи могла стать многолетняя засуха Архивная копия от 21 февраля 2023 на Wayback Machine
  13. ↑ Gurney, O.R. (1966). The Hittites. Penguin. ISBN 0-14-020259-5, p. 39
  14. ↑ Trevor Bryce, The Kingdom of the Hittites, Oxford et New York, Oxford University Press, 2005, p. 145-148, 230-233, 253-254, 345-346
  15. ↑ "The Hittites". all about turkey. 5 May 2017. Archived from the original on 13 May 2017. Retrieved 5 May 2017
  16. ↑ Roger D. Woodard (dir.), The Ancient Languages of Asia Minor, Cambridge, Cambridge University Press, 2008, p. 8
  17. ↑ Trevor Bryce, Life and Society in the Hittite World, Oxford et New York, Oxford University Press, 2004, p. 20-21
  18. ↑ Billie Jean Collins, The Hittites and their world, Atlanta, Society of Biblical Literature, coll. « Archaeological and Biblical Series », 2007, p. 98
  19. ↑ V. Haas, « Death and Afterlife in Hittite Thought », dans Sasson (dir.) 1995, p. 2024-2029
  20. ↑ Isabelle Klock-Fontanille, Les premiers rois hittites et la représentation de la royauté dans les textes de l'Ancien Royaume, Paris, Éditions L'Harmattan, 2001, p. 127 § 28
  21. ↑ Richard Haase, « The Hittite Kingdom », dans Raymond Westbrook (dir.), A History of Ancient Near Eastern Law, vol. 1, Leyde, Brill, coll. « Handbuch der Orientalistik », 2003, p. 627-628
  22. ↑ Isabelle Klock-Fontanille, Les Hittites, Paris, Presses universitaires de France, coll. « Que-sais-je ? », 2008, p. 67-71
  23. ↑ Bryce 2002, p. 22
  24. ↑ Trevor Bryce, Life and Society in the Hittite World, Oxford et New York, Oxford University Press, 2004, p. 66-67
  25. ↑ Trevor Bryce, Life and Society in the Hittite World, Oxford et New York, Oxford University Press, 2004, p. 21-24
  26. ↑ Sylvie Lackenbacher, Textes akkadiens d'Ugarit, Paris, Éditions du Cerf, coll. « Littératures anciennes du Proche-Orient », 2002, p. 48
  27. ↑ Billie Jean Collins, The Hittites and their world, Atlanta, Society of Biblical Literature, coll. « Archaeological and Biblical Series », 2007, p. 103-104
  28. ↑ Trevor Bryce, Life and Society in the Hittite World, Oxford et New York, Oxford University Press, 2004, p. 16-17, 116-117
  29. ↑ Richard Haase, « The Hittite Kingdom », dans Raymond Westbrook (dir.), A History of Ancient Near Eastern Law, vol. 1, Leyde, Brill, coll. « Handbuch der Orientalistik », 2003, p. 630
  30. ↑ Bryce 2004, p. 253-254
  31. ↑ Bryce 2004, p. 18
  32. ↑ G. Beckman, « International Law in the Second Millennium: Late Bronze Age », dans R. Westbrook (dir.), A History of Ancient Near Eastern Law, vol. 1, Leyde, 2003, p. 759-764
  33. ↑ H. A. Hoffner Jr., « Legal and Social Institutions of Hittite Anatolia », dans Jack M. Sasson (dir.), Civilizations of the Ancient Near East, New York, Scribner, 1995, p. 555-560
  34. ↑ Richard Haase, « The Hittite Kingdom », dans Raymond Westbrook (dir.), A History of Ancient Near Eastern Law, vol. 1, Leyde, Brill, coll. « Handbuch der Orientalistik », 2003, p. 619
  35. ↑ Haase 2003, p. 633
  36. ↑ Sasson (dir.) 1995, p. 565-566
  37. ↑ Haase 2003, p. 633-634
  38. ↑ Bryce 2004, p. 74-75
  39. ↑ Collins 2007, p. 115-116
  40. ↑ Haase 2003, p. 634-635
  41. ↑ Collins 2007, p. 123-124
  42. ↑ Haase 2003, p. 636
  43. ↑ Sasson (dir.) 1995, p. 574
  44. ↑ Sasson (dir.) 1995, p. 574-576
  45. ↑ Roth, Martha. "Law Collections from Mesopotamia and Asia Minor" (PDF). Writings from the Ancient World Society of Biblical Literature. 6: 213–246
  46. ↑ Дьяконов И. М. Хеттские законы (Комментарий) // Вестник древней истории. — 1952. — № 4. — С. 285—308, с. 288
  47. ↑ Ардзинба В. Г. Из наблюдений над § 168 хеттских законов // Собрание трудов в 3-х тт. — М.: ИВ РАН; Абхазский институт гуманитарных исследований им. Д. И. Гулиа, 2015. — Т. II. Хеттология, хаттология и хурритология., с. 218
  48. ↑ Taş, İlknur; Dinler, Veysel (1 January 2015). "Hittite Criminal Law in the Light of Modern Paradigms: Searching for the traces of Modernday Criminal Law in the Past". Aramazd Armenian Journal of Near Eastern Studies. 9: 73–90
  49. ↑ а б Coogan, Michael David (2013). A reader of ancient Near Eastern texts : sources for the study of the Old Testament. New York: Oxford University Press. ISBN 978-0195324921
  50. ↑ Eduljee, K.E. (5 May 2017). "Hittites". Heritage Institute. Archived from the original on 5 May 2017. Retrieved 5 May 2017
  51. ↑ "Telipinus Hittite king". Britannica. 5 May 2017. Archived from the original on 11 September 2017. Retrieved 5 May 2017
  52. ↑ Jack M. Sasson (dir.), Civilizations of the Ancient Near East, New York, Scribner, 1995, p. 548-549
  53. ↑ Trevor Bryce et al., The Routledge Handbook of the Peoples and Places of Ancient Western Asia, Oxon et New York, Routledge, 2009, p. 111-112
  54. ↑ Trevor Bryce, Life and Society in the Hittite World, Oxford et New York, Oxford University Press, 2004, p. 21-22, 27-29
  55. ↑ Sasson (dir.) 1995, p. 546-547
  56. ↑ Bryce 2004, p. 109-111
  57. ↑ Bryce 2004, p. 16-17, 116-117
  58. ↑ Haase 2003, p. 629
  59. ↑ Sasson (dir.) 1995, p. 547
  60. ↑ Bryce 2002, p. 101-102
  61. ↑ Jacques Freu et Michel Mazoyer, Les Hittites et leur histoire, t. 3 : L'apogée du nouvel empire hittite, Paris, Éditions L'Harmattan, coll. « Kubaba / Antiquité », 2008, p. 144
  62. ↑ Bryce, Trevor (2024). Hattusili: The Hittite Prince who stole an Empire. Bloomsbury. pp. 130–134. ISBN 978-1-3503-4182-1
  63. ↑ Jack M. Sasson (dir.), Civilizations of the Ancient Near East, New York, Scribner, 1995, p. 545-546
  64. ↑ Sasson (dir.) 1995, p. 549-550
  65. ↑ Asli Özyar, « Anatolia From 2000 to 500 BCE », dans Colin Renfrew (dir.), The Cambridge World Prehistory, Cambridge, Cambridge University Press, 2014, p. 1556-1557
  66. ↑ а б Bryce, Trevor (2024). Hattusili: The Hittite Prince who stole an Empire. Bloomsbury. pp. 213–226. ISBN 978-1-3503-4182-1
  67. ↑ Bryce 2004, p. 83
  68. ↑ а б Asli Özyar, « Anatolia From 2000 to 500 BCE », dans Colin Renfrew (dir.), The Cambridge World Prehistory, Cambridge, Cambridge University Press, 2014, p. 1558
  69. ↑ Sasson (dir.) 1995, p. 578-579
  70. ↑ Collins 2007, p. 114
  71. ↑ Hermann Genz et Dirk Paul Mielke (dir.), Insights into Hittite History and Archaeology, Louvain, Paris et Walpole, Peeters, 2011, p. 275-300
  72. ↑ Otto Johannsen: Geschichte des Eisens. auf S. 44, 3. völlig überarb. Auflage, Verlag Stahleisen, Düsseldorf, 1953, 621 S., ISBN 978-3-514-00002-5.
  73. ↑ Jana Siegelová: Gewinnung und Verarbeitung von Eisen im hethitischen Reich im 2. Jahrtausend v. u. Z., Náprstek-Museum, 1984, S. 71‑178
  74. ↑ Jens Nieling: Die Einführung der Eisentechnologie in Südkaukasien und Ostanatolien während der Spätbronze- und Früheisenzeit, aarhus university press, 2009, ISBN 978-87-7934-444-0. auf S. 41
  75. ↑ Jana Siegelová: Metalle in hethitischen Texten, in: Anatolian Metals III, Deutsches Bergbau-Museum Bochum, 2005, auf S. 38
  76. ↑ а б Friedrich Cornelius: Geistesgeschichte der Frühzeit, Verlag Brill-Archive, Band 1, Erstaufl. 1960, S. 132. DNB 456294341
  77. ↑ а б Ünsal Yalçın (Hrsg.): Symbol der ewigen Herrschaft: Metall als Grundlage des hethitischen Reiches Anatolian Metal V, Deutschen Bergbau-Museum Bochum, Nr. 180, Bochum, 2011, S. 82
  78. ↑ Friedrich Cornelius: Grundzüge der Geschichte der Hethiter 5. Auflage, WBG (Wissenschaftliche Buchgesellschaft), 1992, 382 S.
  79. ↑ Eckhard Siemer (Hrsg.): Der hethitisch- mykenische Zinnhandel in Europa und der Untergang ihrer Reiche, Liknon vom Stau Verlag, Oldenburg, 2019, S. 3
  80. ↑ Özyar 2014, p. 1558
  81. ↑ Jürgen Seeher, « The Plateau: The Hittites », dans Sharon R. Steadman et Gregory McMahon (dir.), Handbook of ancient Anatolia (10,000–323 B.C.E.), Oxford, Oxford University Press, 2011, p. 385-386
  82. ↑ Haase 2003, p. 638-639
  83. ↑ Collins 2007, p. 112
  84. ↑ Sylvie Lackenbacher, Textes akkadiens d'Ugarit, Paris, Éditions du Cerf, coll. « Littératures anciennes du Proche-Orient », 2002, p. 103-104
  85. ↑ Bryce 2004, p. 93-97
  86. ↑ van den Hout, Theo, (2020). A History of Hittite Literacy: Writing and Reading in Late Bronze-Age Anatolia (1650—1200 BC), Published online: 18 December 2020, Print publication: 07 January 2021
  87. ↑ Hout, Theo van den (2011). The Elements of Hittite. Cambridge: Cambridge University Press, p. 2-3
  88. ↑ Inglese, Guglielmo (2020). The Hittite Middle Voice: Synchrony, Diachrony, Typology. Leiden-Boston: Brill, p. 61
  89. ↑ Fortson B. Indo-European language and culture. An Introduction. — Padstow: Blackwell Publishing, 2004. — P. 160.
  90. ↑ Bičovský J. Vademecum starými indoevropskými jazyky. — Praha: Nakladatelství Univerzity Karlovy, 2009. — S. 127. — ISBN 978-80-7308-287-1.
  91. ↑ Kloekhorst A. Etymological Dictionary of the Hittite Inherited Lexicon. — Leiden — Boston: Brill, 2008. — P. 19
  92. ↑ Rychtařík M. Chetitština // Jazyky starého Orientu. — Praha: Univerzita Karlova v Praze, 2010. — S. 141—142. — ISBN 978-80-7308-312-0
  93. ↑ Fortson B. Indo-European language and culture. An Introduction. — Padstow: Blackwell Publishing, 2004. — P. 159
  94. ↑ Kloekhorst A. Etymological Dictionary of the Hittite Inherited Lexicon. Leiden—Boston: Brill, 2008. P. 4.
  95. ↑ Watkins C. Hittite // The Ancient Languages of Asia Minor. — New York: Cambridge University Press, 2008. — P. 9
  96. ↑ Bryce 2004, p. 57-58
  97. ↑ D. Charpin, Lire et écrire à Babylone, Paris, 2008, p. 32-41
  98. ↑ а б в Canby, Jeanny Vorys (1989-01-01). "Hittite Art". The Biblical Archaeologist. 52 (2/3): 109–129
  99. ↑ Taracha, Piotr (June 2012). "THE SCULPTURES OF ALACAHÖYÜK: A Key to Religious Symbolism in Hittite Representational Art". Near Eastern Archaeology. 75 (2): 108–115
  100. ↑ Collins 2007, p. 129-131
  101. ↑ Bittel 1976, p. 224-233
  102. ↑ Bittel 1976, p. 187-189
  103. ↑ а б Bonatz, Dominik, "Religious Representation of Political Power in the Hittite Empire", in Representations of Political Power: Case Histories from Times of Change and Dissolving Order in the Ancient Near East, eds, Marlies Heinz, Marian H. Feldman, 2007, Eisenbrauns, ISBN 157506135X
  104. ↑ Harmanşah, Ömür (ed) (2014), Of Rocks and Water: An Archaeology of Place, 2014, Oxbow Books, 90–94
  105. ↑ Kurt Bittel, Les Hittites, Paris, Gallimard, coll. « L’univers des formes », 1976, p. 172-187
  106. ↑ Collins 2007, p. 127-129
  107. ↑ Bittel 1976, p. 151-153, 158-159
  108. ↑ Bittel 1976, p. 142-146
  109. ↑ Genz et Milke (dir.) 2011, p. 241-273
  110. ↑ Bittel 1976, p. 95-101
  111. ↑ Bittel 1976, p. 212-213
  112. ↑ а б Yaşemin Kuşlu, Sahin Üstun: Water Structures in Anatolia from Past to Present. In: Journal of Applied Sciences Research. Faisalabad 5.2009, S. 2110
  113. ↑ Henrickson, Robert C. (June 1995). "Hittite Pottery and Potters: The View from Late Bronze Age Gordion". The Biblical Archaeologist. 58 (2): 82–90
  114. ↑ Bittel 1976, p. 92-95
  115. ↑ Bittel 1976, p. 166-171

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Хетська держава


Азія Це незавершена стаття з історії Азії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хетська_держава&oldid=46426244