Чорні клобуки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Чо́рні клобу́ки (давньорус. Чернии Клобуци[1]; тюрк.: Kara-kalpak, Qara-papaqlar, «чорні ковпаки») — у ХІ—ХІІ століттях руська назва об'єднання тюркських родів печенігів, торків, берендеїв та ковуїв, які з дозволу київських князів осіли у лісостеповій частині Київської Русі (переважно в межах захисної лінії у регіоні річки Рось та Трубежі на Чернігівщині)[2]. Це об'єднання було зумовлене потребою спільної оборони від нападів тюрків половців[2], войовничо налаштованих щодо Русі. Відповідно у давньоруських літописах ЧК згадуються як «наші по́гані» з котрих було створено форпост Русі проти нападів кочівників[3][4].

Загальні відомості[ред.ред. код]

Вперше назва «Чорні клобуки» була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє — в 1193 році. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуков входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї. Також по одному разу літопис згадує турпеїв (1150) і каєпічів (1160). Остання згадка тюркських союзників київських князів в літописі відноситься до 1235 року і стосується торків. Ядром цього прикордонного контингенту вважається Торчеськ, центром берендеїв Ростовець, племена ковуїв та турпеїв поселилися на півдні Чернігівщини. Чорні клобуки складали частку війська київських князів і брали участь практично у всіх їх озброєних заходах, особливо в усобицях княжої династії. Військові сили київських князів, згідно з Іпатіївським літописом, складалися з 3 частин:

  • киян,
  • чорних клобуків і
  • княжої дружини.

У політичному плані в Київському князівстві в цей час існувало 2 головні сили:

  • київське боярство і
  • чорні клобуки.

Клобуки не завжди були надійними підданими часом повстаючи або відходячи у степ, відмовляючись виконувати службу. Так, після заворушень у 1121 р. Володимир Мономах вигнав з руських земель плем'я берендеїв. Чорні клобуки і київські бояри спільно приймали рішення про запрошення до Києва того або іншого князя[джерело?]. Про важливу роль чорних клобуків в політичному житті Київського князівства свідчить стійкий вираз, що неодноразово повторюється в літописі, «вся земля Руська і чорні клобуки». Перський історик Рашид-ад-дін, описуючи завоювання Русі монголами в 1240 році, пише:

Царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі і Бучек попрямували походом в країну русів і народу чорних шапок і в 9 днів узяли велике місто русів, якому ім'я Манкеркан (Київ[джерело?]).

Згідно з археологічними даними після монгольського завоювання частина чорних клобуків переселилась у Поволжжя та Молдавію і увійшла у військово-аристократичну структуру улусу Джучі (половецького). Проте напівосіла і осіла частина чорних клобуків залишилася в Пороссі і з часом асимілювала з місцевим слов'янсько-варязьким населенням, взявши участь в етногенезі українців. Печенізька мова — мова низки тюркських племен, відомих під назвами чорні клобуки: печеніги, огузи, торки, ковуї, турпеї, боути, каєпичі, берендеї.

Чорні клобуки мали свою самоврядну організацію (віче старшин), яка підлягала київським князям[2]. Як складова частина Київської Русі, чорні клобуки охороняли її південні кордони та брали участь у походах київських князів[2]. Під впливом сусідів чорні клобуки поступово переходили від скотарства до осілого рільництва[2].

Після татарської навали 1240 року частина «чорних клобуків» асимілювала зі слов'янським населенням, інші подалися у степи, і про них історичні документи більше не згадують[2].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Полное Собрание Русских Летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 418—445. — л.152об.
  2. а б в г д е стор. 3766, том 10, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. Залізняк Л. Стародавня історія України / Ред. В. Олексієнко. — К.: Темпора, 2012. — 542 с.
  4. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (259 с.) ISBN 978-966-1530-80-4

Джерела та література[ред.ред. код]

  • М. Ф. Котляр. Клобуки чорні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 354. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. 2. — К.: Генеза, 1995.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. З. — К.: Генеза, 1999.
  • Кирпичников А.Н Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. — Выпуск ВІ-36. Л., 1971.
  • Комнина Анна. Алексиада. — М., 1965.
  • Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990.
  • Крип'якевич [., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Україн-ського війська [в 2 т.]. — Т.1. — К.: Варта, 1994.
  • Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871.
  • Моргунов Ю. Ю. Древнерусские городища окрестностей летописного города Лохви-ца // Свод археологических источни ков. — 1988. № 2.
  • Моця А. П. Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997.
  • Плетнева С. А. Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск Е1-19. -М., 1973.
  • Плетнева С. А. Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средне-вековья // Вопросы истории. — 1981. № 6.
  • Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. — М., 1958.
  • Повесть временных лет. — М. -Л., 1950.
  • Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. — М. -Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1.
  • Рыбаков Б.А Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические отк-рытия 1966 года». М., 1967.
  • Рутківська Л. М. Степові кочівники та Київська Русь IX—X ст. // Український іс-торичний журнал. — 1965. № 11.
  • «Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII—X ст.» Матеріали міжнародного польового археологічного семінару, Чернігів, «Сіверянська думка» 2003.