Чорні клобуки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Чорні клобуки, чорні шапки — історична назва об'єднання тюркських кочових племен печенігів, торків, берендеїв, осілих у лісостеповій частині Київської Русі (переважно у регіоні річки Рось) в XIXII століттях[1]. Це об'єднання було зумовлене потребою спільної оборони від нападів тюрків половців[1], войовничо налаштованих що до Русі.

Загальні відомості[ред.ред. код]

Вперше назва «Чорні клобуки» була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє — в 1193 році. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуков входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї. Також по одному разу літопис згадує турпеїв (1150) і каєпічів (1160). Остання згадка тюркських союзників київських князів в літописі відноситься до 1235 року і стосується торків. Чорні клобуки були важливою військовою силою київських князів і брали участь практично у всіх їх озброєних заходах, особливо в усобицях княжої династії. Військові сили київських князів, згідно з Іпатіївським літописом, складалися з 3 частин:

  • киян,
  • чорних клобуків і
  • княжої дружини.

У політичному плані в Київському князівстві в цей час існувало 2 головні сили:

  • київське боярство і
  • чорні клобуки.

Чорні клобуки і київські бояри спільно приймали рішення про запрошення до Києва того або іншого князя. Про важливу роль чорних клобуків в політичному житті Київського князівства свідчить стійкий вираз, що неодноразово повторюється в літописі, «вся земля Руська і чорні клобуки». Перський історик Рашид-ад-дін, описуючи завоювання Русі монголами в 1240 році, пише:

Царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі і Бучек попрямували походом в країну русів і народу чорних шапок і в 9 днів узяли велике місто русів, якому ім'я Манкеркан (Київ).

Згідно з археологічними даними після монгольського завоювання частина чорних клобуків переселилась у Поволжжя та Молдавію і увійшла у військово-аристократичну структуру улусу Джучі (половецького). Проте напівосіла і осіла частина чорних клобуків залишилася в Пороссі і з часом асимілювала з місцевим слов'янсько-варязьким населенням, взявши участь в етногенезі українців. Печенізька мова — мова низки тюркських племен, відомих під назвами чорні клобуки: печеніги, огузи, торки, ковуї, турпеї, боути, каєпичі, берендеї.

Чорні клобуки мали свою самоврядну організацію (віче старшин), яка підлягала київським князям[1]. Як складова частина Київської Русі, чорні клобуки охороняли її південні кордони та брали участь у походах київських князів[1]. Під впливом сусідів чорні клобуки поступово переходили від скотарства до осілого рільництва[1].

Після татарської навали 1240 року частина «чорних клобуків» асимілювала зі слов'янським населенням, інші подалися у степи, і про них історичні документи більше не згадують[1].

Чорні клобуки на південно-східних рубежах Київської Русі[ред.ред. код]

Причиною об'єднання тюркських племен було постійне ворогування між азійськими народами, що не нехтували поживитися за рахунок один одного (так звана «баранта» — орда, грабувала орду) та всі разом — Русь, була небезпека з того самого степу у вигляді орд половців. Не в силах вистояти проти половців, чорні клобуки з дозволу київських князів оселилися на південних прикордонних землях Русі, головним чином по ріках Росі, Роставиці та Дніпру. Почав формуватися чорноклобуцький союз ще до нападів половців. Руські князі вели тривалу боротьбу із кочовиками, на початку X ст., під 915 р., «Повість минулих літ» повідомляє:

… придоша Печенези первое на Рускую землю и створише миръ съ Игоремъ и доша къ Дунаю…[2]

Стосунки, що склалися з новими сусідами у подальшому, стають більш проблематичними і протягом багатьох десятиліть печеніги являли собою грізну силу, що турбувала Русь. Печеніги (беченеги тюркською, пацинаки — в західноєвропейських та візантійських хроніках) — об'єднання тюркських та інших племен VIII—IX ст. у заволзьких степах, авангард потужного руху тюркомовних народів, що ринули на початку IX ст. у східноєвропейські степи. У 968 р. перший напад на Київ, 972 р. печеніги розбили біля Дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоревича, який загинув у бою. Зі смертю князя напади на Русь в кінці X — першій половині XI ст. посилюються. Про часті напади печенігів свідчить «Повість минулих літ» [№ 1. Ст. 358—359]. Нищівну поразку печеніги отримали під стінами стародавнього Києва від Ярослава Мудрого 1036 року: «Ярослав же выступи из града исполчи дружину… и сташа предъ городом, а Печенезе приступати начаша. И едва одолевъ к вечеру Ярославь, и побегоша Печенези раз дно.»

На місці славної перемоги русичів було збудовано Софійський собор. Отримав-ши нищівну поразку печеніги втратили своє панівне значення, а їх місце у степу зайняли торки (узи за візантійським літописом, гузи — на Сході).

Торки — тюркомовні племена, які становили частину гузів, що вперше згадуються у працях Гардізі й Костянтина VII Багрянородного (Х ст.). Останні проживали в басейні р. Урал, на межі тайги та степу, де їх сусідами були печеніги, з якими гузи ворогували. В середині X ст. гузи підкорили частину печенігів. В ході прийняття частиною гузів мусульманства та частка племені, що не захотіла приймати нову релігію, була витіснена на захід і згадується в руських літописах вже під назвою торки. У другій половині X ст. торки виступають союзниками князів Святослава Ігоревича й Володимира Святославовича. На боці князя Святослава 963 р. торки воювали проти Хозарського каганату. В 985 р. у складі руської дружини торки воювали проти волзьких булгар. У середині XI ст. торки витіснили печенігів і стали сусідами княжої держави розселившись у степах Південної Русі [№ 3. Ст. 343]. Як і їх попередники — печеніги, були ласі поживитися за рахунок землеробського населення. 1055 р. літописець згадує пер-ший похід проти торків: «… в то же лето йде Всеволод на Торкы зиме к Воіню й победи Торкы» [№ 7. Ст. 115]. У 1060 р. просування торків далі у Придніпров'я було зупинено після розгрому їх орд об'єднаними силами князів Ярославовичів. У 1116 р. частина торків разом з печенігами зазнала поразки від половців і переселилася у межі Русі. Торки розмістилися в басейні річки Рось, де ними було засноване селище Торчеськ, і на Переяславщині (переяславські торки)[№ 2. Ст. 344]. На думку С. О. Плетньової, провести межу між печенігами, торками; берендеями, турпеями і т. д. як в історичному так, і в археологічному плані складно. Відомості про один народ переплітаються з даними про інші. Речові докази у всіх народів майже однакові, по-ховання та інші звичаї мають незначні розбіжності, тим більше, що останні змішуються, зникають або замінюються новими, що постійно відбувається при просуванні кочівників [№ 14. Ст. 62]. За свідченням середньовічного історика Рашид-ад-Діна (XIV ст.) виходило так:

«з плином часу ці народи розділялися на багаточисленні роди, так, що у різні часи із кожного відокремленого виникали нові роди і кожне зі своїх причин та при нагоді отримало своє ім'я або прізвисько».

В основі господарства чорних клобуків лежало скотарство, що забезпечувало їх майже повністю — даючи одяг, житло, їжу, засіб пересування. Але для тварин потрібні пасовиська та запаси води, а все це могли дати степи півдня Київської Русі і тому вони завжди вабили до себе кочові народи. Сусідство княжої цивілізованої держави давало ще одну із сторін доходу — грабунок, можливість нажитися з продажу або викупу чи відкупу полонених. Максимальне розширення територій для випасу худоби та облавного полювання спонукало кочівників на шлях завоювань, оскільки не один народ не віддавав своєї землі добровільно, без спротиву. Кочівники рухалися, як хмара, знищуючи все на своєму шляху, йшло все населення зі своїми стадами, вежами, жінками і дітьми, великою кількістю воїнів. Участь у війні була правом і обов'язком усіх вільних. Феофілакт Болгарський так характеризує кочівників: «…життя мирне — для них біда, найкращі часи — коли вони мають будь-яку нагоду для війни». Київський князь Ізяслав Мстиславович 1151 року, готуючись боронити Київ від князя Юрія Долгорукого, посилає молодшого брата до Чорних Клобуків по до-помогу: «И тако отрядиша Володимера брата своего по вежи, с Торкы, и съ Коуи, и съ Берендъи, и с Печенъги… И Володимеръ приде съ всимы Черными Клобуки, и съ вежами и съ стады и скоты ихъ, и многое множество, и велики пакость ство-риша, оно ратники, а оно своъ, и монастыри оторгоша, и села пожгоша, и огороды вси посъкоша» [7. — С. 296]. Своєрідністю кочового світу є те, що вся організація орди носила військовий характер. Кожний кочівник — воїн з дитинства, що зумовлювало масовість і добру організацію армії, рухливість великих кінних мас та своєрідну тактику. Все життя кочівників було воєнізоване, кожний, хто досяг повноліття, фізично повно-цінний чоловік, являв собою професійно підготовленого воїна. Цьому сприяли цілеспрямованість у традиціях виховання підростаючого покоління, військові вправи на змаганнях, масові облогові полювання, постійна участь у військових діях. Зброя і кінь важили для кочівника значно більше, ніж для землероба. Все це загалом сприяло високій мобільності кочового суспільства. Порівняно нескладне кочове господарство, з яким справлялися жінки та діти, давало можливість звільнення від господарчої діяльності великої кількості дорослого чоловічого населення. Досягти перевагу над осілим населенням кочівникам допомагала рухливість та оперативність військових формувань, уміння створювати багатократну чисельну перевагу в належному місці та в необхідний момент. Військова та адміністративна влада була нерозривною. Обидві функції зосереджувалися в руках однієї особи. Фактично суспільна Організація та військова у чорних клобуків, як і в інших кочових народів, мала поділ на десятки, сотні, тисячі, тумени на чолі з вождями — воєначальниками, які обіймали військову і цивільну владу. У подальшому, на думку С. О. Плетньової, соціальна структура чорних клобуків відповідала структурі суспільства Київської Русі, тому що вони були васалами руських князів та «громадянами» держави. Структура була наступною: верхівка кочового суспільства — «лепшие мужи», князі, інакше беки, що були на чолі роду. Верховним власником чорних клобуків були руські князі, яким вони служили. Для пороських кочівників це були київські стольні князі. В кінці XII ст. Поросся разом зі столицею чорних клобуків Торчеськом стає одним із удільних володінь київських князів, яке віддавалося найбільш спритним та видатним у військовій справі князям для контролю над неспокійними васалами. В Торчеську утверджується княжий стіл і розміщується руський гарнізон. Так, 1162 р. літопис називає торчеським князем Рюрика Ростиславовича, який виступив з Торчеська проти захопившого Київ Ізяслава Чернігівського з «Берендеи, и с Коуи, и с Торкы, и с Печенегы» [14.-С. 62]. Виникнення цих міст на Русі, де жило слов'янське землеробське населення, було обумовлене осіданням кочовиків та зацікавленістю останніх у торгових стосунках із землеробами. Воно почалося ще задовго до XI ст. і було наслідком склад-них умов життя кочівників. В результаті майнового розмежування виділялися багаті племена, які продовжували кочувати, а бідні осідали на землі. Літописець згадує про вежі торків і чорних клобуків на кордонах Русі за Іпатіївським літописом під 1103, 1150, 1151 рр. Мешкали чорні клобуки не тільки в Пороссі, були їх становища навкруги інших руських міст — Чернігова, Переяславля, Білої Вежі. Є відомості про їх участь в міжусобних війнах на Волині та Галичині. Проживаючи в межах Русі, чорні клобуки повинні були нести сторожову службу на рубежах держави, брати участь у походах проти зовнішніх ворогів та підтримувати сторону київського князя в міжусобних суперечках. Однак повністю вони не стають вірними васалами київського князя. Так, 1150 р. чорні клобуки відмовляють у допомозі Ізяславу Мстиславовичу у його боротьбі за великокняжий київський «стіл» з галицьким князем Володимиром, звертаючи увагу на переважаючі сили останнього. Не отримавши підтримки чорних клобуків, князь Ізяслав мусив за-лишити київський «стіл». Того ж року, отримавши підтримку в інших землях, для відновлення володіння Києвом, князь організовує похід і до його переважаючих сил приєднуються чорні клобуки. У жвавій боротьбі за Київ між Ізяславом і Юрієм Долгоруким чорні клобуки частіше стають на сторону першого. 1152 р. літопис свідчить про відправлення Ізяславом свого сина Мстислава в похід проти половців «… съ полкы своими» та «съ всими Черными клобуки» [7. — С. 279]. У подальшому літопис у багатьох місцях говорить про участь чорноклобукських військ у спільних походах з руськими князями, але нерідкими були випадки, ко-ли вони зраджували своїх сюзеренів. Так, під час походу 1192 року, чорні клобуки відмовилися від бою, мотивуючи це тим, що не можуть воювати проти своїх ро-дичів:

«Черные же Клобуци не восхотеша ехати за Днепръ, бяхуть бо сватове имъ седяще за Днепромъ близъ, и распревшеся и возвратишася восвояси».

Разом із загальної військовою службою князям, окремі представники чорних клобуків служили й індивідуально. Служба їх носила специфічний характер. Вони виконували те, що не могли зробити православні русичі. У 1015 році кухар «именем Торчин» зарізав свого князя Гліба Володимировича, в 1095 році половецький хан Ітларь отримав підступне запрошення до лазні від отрока Мономаха Баідюка, 1097 році теребовельського князя Василька осліпив «Торчин именем Береньди» та багато інших. Загальна військова сила чорних клобуків, за відомими літописними свідченнями, сягала в різні часи від 5 до 6 тисяч воїнів. Так, у 1185 році чорноклобуцький корпус під проводом Кундувдия переслідував поло-вецького хана Кончака: «Уведивъша же Кончака, бежавша, послал по нема Кунътувдыя, въ 6000». Характеризуючи кочові народи, С. Плетньова виділяє три типи воїнів, що є характерним і для чорноклобуцького війська: перший тип — воїни-стрільці, які входили до легкої кінноти та мали на озброєнні лук; другий тип — кіннотники, озброєні списом та шаблею (лук та стріли були обов'язкові для кожного кочівника), які становили тяжку кінноту; третій — багаті й знатні воїни. Вони не складали окремих загонів, а виконували обов'язки військових начальників — баатурів. Роблячи висновок можна сказати, що військо чорних клобуків складалося з легко та важко озброєної кінноти. У відкритому зіткненні чорні клобуки, як і інші кочівники, змалечку навчені їзді на конях та стрільбі з луків, прийняли так-тику розсипного строю. Легка кіннота виснажувала противника в дистанційному бою, охопивши його стрій з фронту та флангів на відстань польоту стріли. Напад був стрімким, у разі невдачі застосовувався швидкий відхід, заманювання противника в засідки, удавана втеча з концентрацією сил для контрудару. Якщо противник починав нервувати, ламався його бойовий порядок, кочівники переходили в рішучу атаку лавою, намагаючись зломити ворога першою атакою. Відступаючого ворога переслідували, знищуючи і беручи в полон. Якщо противник стійко оборонявся, кочівники вступали у ближній бій, навіть спішувалися, продовжуючи боротьбу в рукопашну. Тяжко озброєна кіннота вела атаку міцно зімкнутим строєм, використовуючи спис, піку, шаблю. Тіло воїна-кочівника від ударів захищала кольчуга, броня, в руках його був щит, на голові шолом. Під час облоги міст особливої техніки для їх взяття чорні клобуки не мали і в основному осаджували невеличкі міста, брали їх тривалою облогою, змушуючи городян те-рпіти голод та спрагу. Городяни, не витримуючи голоду, здавалися, а місто розграбовувалося і знищувалося. Роблячи висновки можна сказати, що чорні клобуки, знайшовши захист від по-ловецької орди на південно-руських рубежах, частково осідаючи на землі, підпали під васальну залежність від руських князів, посіли своє місце у структурі княжого війська Київської Русі і мали свої специфічні задачі, а саме:

  1. Захист Русі на кордонах зі степом від орд половців, коли кінне військо чорних клобуків успішно діє проти кінного війська половців, знаючи тактику дій і маючи на озброєнні ті ж засоби ведення бою, що й останні.
  2. Використання в міжусобних війнах, коли рухливе, маневрене, доволі численне військо чорних клобуків, дозволяло стрімким і нестримним ударом оволодіти ініціативою в бою, примусити противника до відступу, а то й безладної втечі.
  3. Заглиблення на велику відстань у стан ворога, удари зненацька, створення перепон просуванню противника, примушення до бою у вигідних для себе умовах.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е стор. 3766, том 10, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  2. Летопис по Ипатіївському списку; Санкт-Петербург; 1871 р.; Ст. 115

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
  • Малий словник історії України / відпов. ред. Валерій Смолій. — Київ : Либідь, 1997.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. 2. — К.: Генеза, 1995.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. З. — К.: Генеза, 1999.
  • Кирпичников А.Н Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. — Выпуск ВІ-36. Л., 1971.
  • Комнина Анна. Алексиада. — М., 1965.
  • Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990.
  • Крип'якевич [., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Україн-ського війська [в 2 т.]. — Т.1. — К.: Варта, 1994.
  • Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871.
  • Моргунов Ю. Ю. Древнерусские городища окрестностей летописного города Лохви-ца // Свод археологических источни ков. — 1988. № 2.
  • Моця А. П. Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997.
  • Плетнева С. А. Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск Е1-19. -М., 1973.
  • Плетнева С. А. Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средне-вековья // Вопросы истории. — 1981. № 6.
  • Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. — М., 1958.
  • Повесть временных лет. — М. -Л., 1950.
  • Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. — М. -Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1.
  • Рыбаков Б.А Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические отк-рытия 1966 года». М., 1967.
  • Рутківська Л. М. Степові кочівники та Київська Русь IX—X ст. // Український іс-торичний журнал. — 1965. № 11.
  • «Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII—X ст.» Матеріали міжнародного польового археологічного семінару, Чернігів, «Сіверянська думка» 2003.