Curtiss SBC Helldiver

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця стаття про біплан кінця 30-их років. Про моноплан кінця Другої світової війни див. Curtiss SB2C Helldiver.
Curtiss SBC Helldiver
Curtiss SBC-4 (1816) (7162582322).jpg
Призначення: пікіруючий бомбардувальник
Перший політ: 9 грудня 1935
Прийнятий на озброєння: 1937
Знятий з озброєння: 1943
Період використання: 1935–1943
На озброєнні у: Seal of the United States Department of the Navy (alternate).svg ВМС США
Emblem of the United States Marine Corps.svg Корпус морської піхоти США
Roundel of the Royal Canadian Air Force (1946-1965).svg Повітряні сили Канади
Розробник: Curtiss-Wright
Виробник: США Curtiss-Wright Corporation's
Всього збудовано: 257
Екіпаж: 2 особи
Максимальна швидкість (МШ): 376 км/год
Дальність польоту: 650 км
Практична стеля: 7315 м
Швидкопідйомність: 8,28 м/с
Довжина: 8,57 м
Висота: 3,17 м
Розмах крила: 10,36 м
Площа крила: 29,44 м²
Порожній: 2065 кг
Споряджений: 3211 кг
Двигуни: Wright R-1820-34
Тяга (потужність): 850 к.с.
Підвісне озброєння: 227
Кулеметне озброєння: 2 × 7,62-мм авіаційних кулемети Browning М1919

«Кертіс» SBC «Геллдайвер» (англ. Curtiss SBC Helldiver) — американський палубний пікіруючий бомбардувальник-біплан виробництва авіакомпанії Curtiss-Wright, що перебував на озброєнні ВМС США в кінці 30-их років. На момент вступу США в війну вже застарів і знімався з озброєння, але все ж обмежено використовувався на початку війни.

Історія створення[ред. | ред. код]

В 1932 році ВМС США замовило в компанії Curtiss-Wright двомісний палубний винищувач, який отримав позначення XF12C-1. Перший був монопланом з крилами типу «парасоль», і почав випробовуватись з липня 1933 року. Але вже в січні 1934 року ВМС відмовилось від цього проекту, натомість запропонували створити на його базі палубний пікіруючий бомбардувальник. Новий літак отримав позначення XSBC-1, але під час випробувань в вересні 1934 року прототип розбився. На основі отриманих результатів було вирішено, що моноплан з крилами типу «парасоль» не може успішно виходити з піке.

Наступний прототип XSBC-2 був перепроектований в біплан, і вперше піднявся в повітря 9 грудня 1935 року. В травні 1936 року на ньому було встановлено потужніший двигун, і перепозначено на XSBC-3. Саме в такій конфігурації літак було вирішено пустити в серійне виробництво. З липня 1937 до 1940 було виготовлено 257 літаків. SBC «Геллдайвер» став останнім біпланом прийнятим на озброєння ВМС США.[1]

Основні модифікації[ред. | ред. код]

  • SBC-3 — оснащувався 14-и циліндровими двигунами повітряного охолодження Pratt & Whitney R-1535-94 потужністю 750 к.с. Озброєння складалось з одного курсового і одного турельного 7,62-мм кулемета. Стандартне бомбове навантаження — одна 227 кг бомба, максимальне — 454 кг бомба. (83 екз.)
  • SBC-4 — оснащувався 9-и циліндровими двигунами повітряного охолодження Wright R-1820-34 потужністю 850 к.с. (174 екз.)

Історія використання[ред. | ред. код]

Ланка SBC-4 в польоті
SBC-4 в французькому камуфляжі.
Cleveland Mk.I в повітрі

Літаки SBC-3 надійшли на озброєння палубних ескадрилей в грудні 1937 року, а до грудня 1941 року всі вони були відправлені в навчальні частини. Модифікація SBC-4, яка надійшла на озброєння в березні 1939, теж виводилась з бойових частин, але дві ескадрильї авіаносця Горнет — VS-8 і VB-8 були оснащені SBC-4, аж до березня 1942 року, хоча і не використовувались в боях.

Але SBC-4 використовувався для бойових завдань в складі авіації корпусу морської піхоти. В травні 1942 року на Самоа була перекинута ескадрилья VMO-151, яка здійснювала антисубмаринне патрулювання і супровід морських конвоїв. В жовтні була сформована ще одна ескадрилья SBC-4 — VMO-155, але вони обидві були переоснащені на SBD Dauntless на початку 1943 року.

В 1939 році 90 «Геллдайверів» було замовлено Францією, але через завантаженість заводів Curtiss цей контракт не виходило виконати вчасно. Але в травні 1940 року за проханням Франції США вирішило передати 50 вже готових літаків з своїх власних резервів. Більшість з цієї партії були завантажені на борт авіаносця «Беарн», але Франція капітулювала до того як він повернувся. В результаті авіаносець прибув до Мартиніки, де літаки були поставлені на консервацію. Після війни їх всіх було відправлено на злом.

5 «Геллдайверів», які мали бути відправлені Франції, були залишені в Канаді і там прийняті на озброєння під позначенням Cleveland Mk.I. В ВПС Канади вони використовувались як навчальні.[1]

Тактико-технічні характеристики[ред. | ред. код]

Технічні характеристики[ред. | ред. код]

  • Довжина: 8,57 м
  • Висота: 3,17 м
  • Розмах крила: 10,36 м
  • Площа крила: 29,44 м²
  • Маса порожнього: 2065 кг
  • Маса спорядженого: 3211 кг
  • Двигун: Wright R-1820-34
  • Потужність: 850 к. с.

Льотні характеристики[ред. | ред. код]

  • Максимальна швидкість: 376 км/год
  • Дальність польоту: 650 км
  • Практична стеля: 7315 м
  • Швидкопідйомність: 8,28 м/с

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Харук, 2012, с. 248-249.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Харук А.И. Ударная авиация Второй Мировой - штурмовики, бомбардировщики, торпедоносцы. — Москва : Яуза::ЭКСМО, 2012. — 400 с. — ISBN 978-5699595877. (рос.)

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Curtiss SBC Helldiver

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Curtiss_SBC_Helldiver&oldid=33529893