Антоніо Канова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Автопортрет

Антоніо Канова (італ. Antonio Canova; *1 листопада 1757, Поссаньйо, Республіка Венеція — †13 жовтня 1822, Венеція) — італійський скульптор, найзначніший представник класицизму в європейській скульптурі, зразок для наслідування академістів XIX століття (на кшталт Торвальдсена). Найбільші збірки його робіт знаходяться в паризькому Луврі і в петербурзькому Ермітажі.

Біографія[ред.ред. код]

Мавзолей Канови у соборі Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі.

Син бідняка-каменотеса, Канова рано осиротів і вступив на службу до венеціанського сенатора Фалієро. Цей дав йому можливість вчитися ліплення. Маючи лише 16 років, Канова виконав для свого покровителя статуї Евридики і Орфея, а у 1779 р. для венеціанського патриція Пізано, групу «Дедал та Ікар». У наступному році він попрямував до Риму, де знайомство з класичними пам'ятниками скульптури швидко розвинуло його вроджені артистичні здібності. Незабаром молодий художник зайняв визначне місце серед тогочасних скульпторів, і популярність його зростала з появою кожного нового його твору, поширюючись далеко за межі Італії. З усіх боків від вельмож сипалися до нього замовлення. Папа Пій VII у 1802 р. зробив його головним наглядачем всіх мистецьких пам'яток у своїх володіннях.

Наполеон I запросив його у 1802 р. до Парижу для приготування колосальної статуї (Наполеона) і для інших важливих робіт. Шедевр цього часу — Поліна Бонапарт в обличчі переможної Венери. Після падіння Наполеона у 1815 р. Канова енергійно сприяв тому, щоб мистецькі скарби, вивезені з Риму до Франції, були повернуті до Вічного міста; в подяку за це, так само як і за його незвичайний художній талант Пій VII наказав вписати його ім'я в Золоту книгу Капітолію і подарував йому титул маркіза д'Іскіа.

Попри ці почесті і на прихильність з боку Папи, знаменитий скульптор внаслідок своєї сварки з кардиналами залишив Рим і останні роки свого життя провів на батьківщині, в Поссаньйо, поблизу Бассано. Він помер у Венеції 13 жовтня 1822 і був похований в соборі Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі у мавзолеї, який сам же спроектував за зразком давньоримських храмів.

Репутація[ред.ред. код]

За життя Канова мав репутацію найзначнішого зі скульпторів новітнього часу. У розвитку класицистичної скульптури він зіграв настільки ж ключову роль, що й Давід — у розвитку класичного живопису. Сучасники не шкодували сильних епітетів для опису свого схиляння перед даром Канови, який, як тоді здавалося, витримував порівняння з найкращими скульпторами античності. Його надгробки ефектні, портрети — ідеалізовано. Проте ні «урочистий спокій композиції», ні «ясність і витонченість пропорцій» не вберегли Канову від звинувачень у «холодній абстрагованості образів, сентиментальній солодкуватості і салонній красивості, безжиттєвості гладкої, відполірованої поверхні мармуру», які висували проти нього пізніше історики мистецтва.

Твори[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Der Brockhaus. Kunst.; F. A. Brockhaus GmbH, Leipzig, Mannheim 2006. ISBN 3-7653-2773-5 (нім. )

Див. також[ред.ред. код]