Зоран Музич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зоран Музич
словен. Zoran Anton Mušič
Народився 12 лютого 1909(1909-02-12)[4][5][…]
Буковіца, Ренче-Вогрско, Словенія
Помер 25 травня 2005(2005-05-25)[1][2][…] (96 років)
Венеція, Італія[3]
Поховання Цвинтар Сан Мікелеd
Країна  Словенія[7]
 Югославія
 Королівство Італія
 Долитавщина
Діяльність художник, графічний дизайнер, художник-гравер, рисувальник, графік
Галузь малярство
Alma mater Академія красних мистецтв
Знання мов італійська[4] і словенська[8]
Членство Словенська академія наук та мистецтв
Напрямок Паризька школа
Автограф
Нагороди

Зоран Музич (чи правильніше — Мушич; словен. Zoran Anton Mušič; 12 лютого 1909, село Буковиця, під Горіцією, Австро-Угорщина, нині Словенія — 25 травня 2005, Венеція) — словенський живописець і графік, працював у Італії і Франції.

Початковий етап біографії[ред. | ред. код]

Марибор, старий квартал на березі Драви

Народився в родині сільських вчителів. Вчився живопису в Мариборі (19201928) та Загребі (19301935), потім на рік поїхав в Мадрид і Толедо, де вивчав і копіював роботи Гойї і Ель Греко. З початком громадянської війни покинув Іспанію. Вперше роботи Мушича, що розвивають досягнення балканського авангарду 1920-х років, виставили 1938-го в Любляні. У 19431944 роках їх показали в Трієсті й Венеції, передмову до каталогу написав відомий італійський художник Філіппо де Пізіс.

Тюрма і концтабір[ред. | ред. код]

У 1944 році у Венеції Музич за підозрою в зв'язках з партизанами був заарештований гестапо, відправлений у Трієст, де місяць провів у в'язниці, зазнавши тортур. З листопада 1944 року — в'язень концтабору Дахау. З більш ніж двох сотень зроблених там малюнків на клаптиках паперу вціліли тридцять п'ять.

У 1945 році звільнений американською армією, перевезений тяжкохворим у Люблінський госпіталь. Рятуючись від гонінь комуністичного режиму маршала Тіто, Музич утік до американської зони в Горіції, потім перебрався до Венеції.

Післявоєнний етап[ред. | ред. код]

Автограф художника

У 1948 році дві картини Музича представили на Венеційській бієнале, у 1950 році він здобув на Бієнале першу премію, відтоді роботи Музича експонують на найбільших виставках у Європі і США, купують музеї світу, він удостоєний багатьох авторитетних нагород. З 1953 року Музич ділив життя між Венецією і Парижем (де перші роки працював у колишній майстерні Хаїма Сутіна на Монпарнасі). У 19701971 роках створив живописний цикл-спогад «Ми — не останні», який присвятив в'язням концтаборів і який став найбільш уславленою з його робіт.

Визнання[ред. | ред. код]

У 1990 році Музича нагородили французьким орденом Почесного легіону. У 1995 році в Кані брав участь з Міклошем Бокором у спільній виставці «Час темряви». Того ж року на величезній ретроспективній експозиції в паризькому Гран-Пале було представлено понад 250 робіт майстра.

Помер у Венеції, похований на кладовищі острова Сан-Мікеле[9].

Каталоги виставок[ред. | ред. код]

  • Omaggio a Zoran Music. Opere scelte 1948—1990. Catalogo della mostra/ Vescovo M., Clair J., eds. — Amsterdam: De Ferrari & Devega, 1997.
  • Venise dans l oeuvre de Zoran Music. — P.: Paris-Musées, 2000.
  • Zoran Music: Rétrospective. / Jean Clair, ed. — P.: Cinq Continents, 2003.

Про художника[ред. | ред. код]

  • Grenier J. Zoran Music. — P.: Le Musée de Poche, 1970
  • Peppiatt M. Zoran Music: entretiens, 1988—1998. — P.: L Echoppe, 2000.
  • Clair J. La Barbarie ordinaire: Music à Dahau. — P.: Gallimard, 2001.
  • Zoran Music a Cortina. Il ciclo naturalistico della vita. / A cura di Daniele D Anza. — Trieste: Il ramo d'oro edizioni, 2009. — ISBN 978-88-89359-41-9.
  • Clair J. a. o. Zoran Music: Apprendre à regarder la mort comme un soleil. — P.: Somogy éditions d'art, 2009.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]