Стасів-Калинець Ірина Онуфріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ірина Калинець, 1960-ті роки.

Стасів-Калинець Ірина (*6 грудня 1940(19401206), Львів — 31 липня 2012, Львів) — українська поетеса, за фахом вчителька, діяч дисидентського руху, активістка українського національного і правозахисного руху, художниця, філолог. Дружина Ігоря Калинця. Померла внаслідок тяжкої і тривалої недуги на 72-му році життя.

Дитинство[ред.ред. код]

Народилася в родині вірних Української греко-католицької церкви, гнаної в СРСР. Батько — робітник, мати — з селянської сім'ї. Серед родичів Ірини Онуфріївни були люди, зв'язані з ОУН. У повоєнні роки була свідком масового вислання українців до Сибіру. З дитинства палко мріяла про незалежність України. «У школі обпльовувалося найсвятіше, а вдома все це пошепки пояснювалося», — згадувала Стасів-Калинець згодом.

Навчання[ред.ред. код]

Після закінчення середньої школи два роки працювала на виробництві. Час навчання на слов'янському відділі філологічного факультету Львівського університету припав на хрущовську «відлигу». Тодішні суспільні процеси в Угорщині й Чехословаччині збуджували думку західноукраїнського студентства.

Після закінчення Львівського Університету викладала українську мову і літературу на підготовчому курсі Львівського Політехнічного Інституту. Публікувала вірші для дітей у періодичних виданнях.

Дисидентська діяльність[ред.ред. код]

Ірина Стасів та її чоловік Ігор Калинець були близькими друзями таких відомих дисидентів, як Валентин Мороз і В'ячеслав Чорновіл.

Під час другої хвилі брежнєвських репресій за виступи на оборону переслідуваних діячів культури 1970 звільнена з роботи. Згодом улаштувалася ткалею. Викладала мову та літературу в школі — на замінах.

У липні 1970 підписала протест 9 громадян Львова проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком надіслала петицію до прокуратури УРСР з проханням дозволити бути присутніми на судовому розгляді справи В. Мороза. Написала листа Голові Ради міністрів СРСР О.Косигіну від імені родичів і друзів В. Мороза, листа до Верховної Ради УРСР з протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 вона та Петро Якір, Василь Стус, Леонід Тимчук, В'ячеслав Чорновіл підписали декларацію про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої.

Арешт і ув'язнення[ред.ред. код]

12 січня 1972 заарештована у Львові. Під час слідства викликали на допити учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у її справі, лише двоє чи троє дали покази проти неї: читала вірші, присвячені В'ячеславу Чорноволу, давала читати твори Валентина Мороза, говорила про незалежну Україну. Слідчі не змогли довести причетність Стасів-Калинець до групи В. Чорновола і участь у виданні нелегального журналу «Український вісник». У липні 1972 суд розглянув справу про звинувачення Ірини Стасів-Калинець та Стефанії Шабатури за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і засудив Калинець до 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 3 р. заслання. Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня маленька донька була розлучена з батьками на 9 років.

Ув'язнення Ірина Онуфріївна відбувала у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія) разом з Стефанією Шабатурою, Надією Світличною та іншими. Брала участь у всіх акціях жіночої політзони: підписала листа в прокуратуру, де табірне начальство звинувачене в тому, що перешкоджало святкуванню Великодня; листа Генеральному секретареві ООН з проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН; колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; звернення до табірної адміністрації про дозвіл внести гроші до Фонду допомоги жертвам чилійської хунти і послати делегаток на з'їзд Міжнародної Демократичної Асоціації Жінок; голодування з вимогою статусу політв'язня; відмова від тяжкої фізичної праці у зв'язку з Міжнародним роком жінок; лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника; голодування протесту проти відмови надати побачення з ріднею та багато інших. Багато разів довелося зазнати жорстоких репресій з боку табірних властей.

Заслання відбувала разом з чоловіком у Читинській області. Звільнили її 1981 року.

1980-ті[ред.ред. код]

З поверненням 1981 до Львова — виснажлива боротьба за прописку. Улаштуватися на роботу можна було тільки за вказівкою КДБ: довелося працювати секретарем-касиром в обласному будинку вчителя.

Починаючи з 1987  Ірина Калинець бере щонайактивнішу участь у пробудженнні вільного культурного та громадського життя Львова. Читання публічних лекцій про Василя Стуса. Участь у створенні Клубу молодих учених, згодом Товариства Лева. Участь у створенні й роботі групи «Євшан-зілля», яка почала видавати незалежний культурологічний альманах. Участь у створенні Товариства української мови (ТУМ), «Меморіалу», Народного Руху України. Учасник руху за відродження УГКЦ. Багато публікується в пресі.

1990-ті[ред.ред. код]

1990  року Ірину Калинець обирають депутатом Верховної Ради України. З травня 1990 працює начальником Львівського обласного управління освіти. Вона провела реформу школи в напрямку українізації шкільної системи, зокрема, вивчення російської мови в початковій школі було знято, скорочено кількість російських шкіл і класів, внесено відповідні зміни в навчальні програми та інше.

Ірина Стасів-Калинець брала участь у створенні низки нових навчальних закладів (ліцеїв, гімназій, зокрема ліцею «Героїв Крут».), профільної газети «Основа», Міжнародного центру освіти, науки й культури. З 1992 по 1994 працювала у Верховній Раді головою підкомісії в Комісії ВР з питань освіти.

Член консультативної ради Львівського облвиконкому з питань гуманітарної політики, голова Круглого Столу керівників громадських організацій з питань освіти й культури, науковий співробітник Львівського НДІ літератури ЛДУ, працює над історією слов'ян, зокрема, України періоду IV — XII ст. н. е.

Погляди[ред.ред. код]

  • Стасів-Калинець вважала, що «надто багато російських шкіл залишилося у Львові тому, що їх спонсорує ворожа нам держава — Росія».
  • Для світогляду Стасів-Калинець характерне надання переваги правам нації над правами особи.

Відзнаки[ред.ред. код]

1998 року за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Ротчестер), 2000 року — нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня[1].

Виноски[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 23, 86, 88, 113, 115, 122, 126, 127, 129.
  • Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 12, 23-24.
  • А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 142, 154, 190, 291.
  • Хроника текущих событий. Амстердам: фонд имени Герцена, 1979, вип. 16-27.— С. 354, 473.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 28-31.— С. 24, 84.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 32.— С. 87.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1975, вип. 33.— С. 18, 19, вип. 34.— С. 31.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1975, вип. 34.— C. 31.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 39.— С. 68.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 42.— С. 37; вип. 43.— 14, 19, 23; вип. 45.— С. 35, 36, 51.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 47.— С. 101–102, 118; вип. 48.— С. 55, 56, 71.
  • ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 51— С.65, 95.
  • Український вісник. Вип. VI. Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971.— С. 32, 43, 48.
  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, 10-13; 1981, 5-79.
  • Архів ХПГ.