Личаківський цвинтар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Личаківський цвинтар
Схема Личаківського кладовища
Схема Личаківського кладовища
Інформація про цвинтар
Країна Україна
Розташування Львів
Відкриття 1786
Координати 49°49′58″ пн. ш. 24°03′17″ сх. д. / 49.8329028° пн. ш. 24.0549944° сх. д. / 49.8329028; 24.0549944
Кількість поховань понад 300 тис.
Головні ворота (бл. 1900)

Державний історико-культурний музей-заповідник «Лича́ківський цви́нтар» — меморіальне кладовище у Львові. На 86 полях загальною площею 40 га тут розміщені понад 300 тис. поховань (зокрема понад 2000 гробівців), на могилах встановлено близько 500 скульптур і рельєфів. Головний вхід на цвинтар розташований на вулиці Мечникова, 33, напроти кінця вулиці Пекарської.

Історія[ред.ред. код]

Існує з 1786 року — після того, як австрійська влада заборонила ховати людей на старих кладовищах, розміщених тоді в місті навколо храмів. Відтоді був одним із 4 цвинтарів Львова (решта три давно не існують) і призначався для Середмістя і IV дільниці Львова. На цвинтарі ховали здебільшого заможних і видатних мешканців міста, хоча ще на початку XVI ст. цю місцевість уже використовували для поховань знедолених.

Цвинтар розпочинався з ділянок, які нині займають поля 6, 7, 9, 10, 14. Найдавніші збережені могильні плити Личакова належать до 1787 і 1797 років.

У 1790, 1804 та 1808 роках відбулося значне розширення площі кладовища за рахунок купівлі прилеглих земельних ділянок від приватних власників. Наступне розширення кладовища відбулося 1856 року. Тоді університетський ботанік Карл Бауер разом із керівником цвинтаря Титом Тхужевським впорядкували територію. Були сплановані алеї та доріжки, кладовищу надали характеру паркової зони.

Згідно з австрійським законодавством, могили, за якими ніхто не доглядав і за які не сплачено протягом 25 років, можна було зрівнювати із землею, а на їх місці дозволялись нові поховання. На Личаківському цвинтарі було встановлено каменедробарку для подрібнення старих пам'ятників. Отриманий таким чином матеріал використано для фундаментів мурованої огорожі цвинтаря і для шутрування доріжок.[1] У 18751876 роках скульптори Леопольд Шімзер і Юзеф Шидловський вирізьбили зі старих надгробків кам'яну неоготичну браму за проектом архітектора Юліуша Гохберґера. На брамі вмонтовано барельєф, що зображує Ісуса Христа, роботи Еміля Шредля[2].

У ті ж часи[Коли?] склалася традиція, за якою на полі № 1 ховали найвидатніших громадян міста. На решті полів на вільних ділянках ховали й простих людей.

У 1920-х роках львівський урбаніст Ігнатій Дрекслер розробив проект розширення та покращення планування цвинтаря[3].

Під час Другої світової війни цвинтар занепав. Частину надгробків із різних причин понищили. Після війни на кладовищі почали споруджувати стандартні надгробки, виготовлені комбінатом похоронного обслуговування. Через непродуману процедуру визначення місць під нові поховання, відсутність належного догляду за могилами людей, родини яких виїхали до Польщі, брак коштів на охорону цвинтар зазнав значних шкод і руйнувань, постраждало багато пам'яток — надгробків високої мистецької цінності. Через це вже від середини 1970-х років громадськість Львова, представники творчої інтелігенції, Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, ЗМІ неодноразово зверталися до владних структур з вимогою надання кладовищу статусу заповідника, охорони та реставрації його мистецької спадщини. 1975 року прийнято рішення про припинення поховань. Виняток робиться лише для особливо відомих особистостей, родин, які мають власні гробівці, а також, в окремих випадках допускаються підзахоронення в існуючі могили родичів після 25-літнього строку поховання. 10 липня 1990 року ухвалою Львівської міської Ради народних депутатів територію Личаківського кладовища оголошено історико-культурним заповідником місцевого значення. 1991 року до його складу включено кладовище Пагорб Слави. 2001 року при музеї створено науковий відділ, який займається вивченням і популяризацією питань, пов'язаних із цвинтарем.

Каплиці[ред.ред. код]

Каплиці Кшечуновичів і Кисельків.

На цвинтарі збереглися 24 каплиці — усипальниці заможних, переважно шляхетських родин. Першими від головного входу на цвинтар є дві неороманські каплиці Кшечуновичів і Кисельків (архітектор Філіп Покутинський), неокласицистична — родини Моледзінських, каплиці Адамських, Лодинських, Бачевських (остання за проектом Яна Шульца). Найвіддаленішою від головного входу є неоготична каплиця Цетнерів, збудована у 18901891 роках фірмою Івана Левинського за проектом Яна Томаша Кудельського. Скульптурне оздоблення — ймовірно Петра Гарасимовича[4].

Найдавніша каплиця збудована 1812 року за проектом невідомого архітектора у стилі класицизму. Замовив її Леонард Вінцент Дунін-Борковський після смерті дружини. Фасад був оздоблений бронзовим родинним гербом Łabędźтимпані), фронтон вінчала статуя Харона, між колонами портика були статуї плакальників — жінки та юнака. Збереглися лише дві останні. Автором скульптурного оздоблення був Гартман Вітвер. 1880 року на замовлення Юрія Дуніна-Борковського для однієї з гілок цього роду збудували другу каплицю. За архітектурою вона значно скромніша. У радянський час обидві каплиці дійшли до стану руїни, зокрема 1985 у першій із них сталась пожежа. Після 1990 обидві будівлі відреставровано.[5]

1885 року на полі, що тепер має № 70 збудовано каплицю Барчевських. Виконана повністю із тесаного каменю, в архітектурі поєднано неороманський та неовізанітйський стилі. Загальна площа капиці-мавзолею разом із прилеглою територією сягає 200 м². Проект архітектора Владислава Галицького, виконала фірма Леопольда Шімзера. 1941 року купол пошкоджено при бомбардуванні. Тут поховано землевласника Пробуса Барчевського (18331884) та кількох близьких родичів.[6]

Каплиці збудовано також на цвинтарі, де поховані польські учасники боїв за Львів 19181919 років (архітектор Рудольф Індрух) та на полі українських почесних поховань (архітектор Олександр Ярема).

Військові поховання[ред.ред. код]

На території цвинтаря є ряд військових меморіалів. До найдавніших належать поховання учасників польського повстання 18301831. Початково повстанців ховали у звичайному порядку. На території цвинтаря збереглось 146 таких могил. 1880 року, напередодні 50-річчя повстання, для створення окремого пантеону місто виділило спеціальну ділянку (нині — у межах поля 71), де поховали 47 ветеранів повстання. Посеред ділянки встановили пам'ятник — великий символічний саркофаг, частково оповитий прапором, на якому складено шаблі й уланську каску (скульптор Генрик Пер'є). На саркофагу напис: Exoriare aliquis nostris ex ossibus ultor. Нижче — Weteranom Wojska Polskiego z 1830/31 r. У радянський час частину цвинтаря повстанського знищили, влаштувавши поховання деяких партійних діячів.[7]

На цвинтарі також поховано близько 230 учасників повстання 1863–1864 (більшість із них — на узвишші посеред цвинтаря).

19221939 — на прилеглій території, яка нині у складі цвинтаря, створили пантеон польських військових, учасників Українсько-польської війни (1918–1919) та польсько-радянської війни (1920). Поруч, на полі № 78, свого часу запланували збудувати меморіал воїнам Української Галицької армії. 1992 інститут «Укрзахідпроектреставрація» розробив перший проект. Але до його реалізації не дійшло. Будівництво розпочали лише 1998 за проектом архітектора Михайла Федика та інституту «Містопроект», скульпторів Дмитра Крвавича та Миколи Посікіри. Каменярські роботи виконала фірма «Ренесанс», а бронзову скульптуру — на Львівській кераміко-скульптурній фабриці. 2002 сюди у меморіальну каплицю перенесли прах президента ЗУНР Євгена Петрушевича.

На полі № 82 містився цвинтар австрійських, німецьких і турецьких солдатів Першої світової війни, українських січових стрільців і польських легіонерів. У 19461947 могили були знищені, а пізніше на цьому місці влаштовали поховання працівників НКВД. На початку вересня 1995 мешканець смт Дубляни Степан Пахолко виявив на території заводу залізобетонних виробів тресту «Львівсільбуд» кілька десятків понищених хрестів. Співставивши збережені написи з існуючою на той час літературою, Степан Пахолко самостійно ідентифікував їх як надгробки поховань I Світової війни з поля № 82 Личаківського цвинтаря, що потім підтвердив дослідник Личакова Григорій Лупій. Уламки перенесено на територію цвинтаря.[8].

Останні поховання[ред.ред. код]

Останні захованні відбулися в 2014 році. Зокрема, на Алеї Герої похований активіст Євромайдану закатований владою Юрій Вербицький, а на Полі почесних поховань — генерал-майор Сергій Кульчицький, який загинув 29 травня у Слов'янську внаслідок прямого попадання терористів з РПГ у вертоліт, на якому перебував генерал та ще 11 військових.

Скульптори надгробків[ред.ред. код]

Барельєф на гробівці родини Гюрковичів. Скульптор імовірно Юліан Миколайський. 1933 рік

Надгробки 1-ї половини 19 століття виконані здебільшого у класицистичному стилі. Серед скульпторів:

У 2-й половині 19 — на початку 20 століття їхні традиції з виразним впливом західноєвропейської скульптурної школи (еклектика, сецесія, ар деко) продовжили:

До 1944 року на кладовищі працювали також такі українські майстри, як Григорій Кузневич і Сергій Литвиненко.

Із скульпторів повоєнного часу свої твори на Личакові залишили зокрема:

На цвинтарі поховані[ред.ред. код]

  • письменники:

Дмитро Бандрівський, Владислав Белза, Ростислав Братунь, Ірина Вільде, Андрій Волощак, Олександр Гаврилюк, Володимир Гжицький, Назар Гончар, Северин Ґощинський, Габріеля Запольська, Петро Карманський, Петро Козланюк, Марія Конопницька, Василь Левицький, Костянтина Малицька, Григорій Нудьга, Юліан Опільський, Марійка Підгірянка, Василь Пачовський, Ігор Римарук, Михайло Рудницький, Яків Стецюк, Сидір Твердохліб, Степан Тудор, Осип Турянський, Григорій Тютюнник, Роман Федорів, Іван Франко, Григорій Чубай, Кароль Шайноха, Маркіян Шашкевич, Юрій Шкрумеляк, Михайло Яцків;

  • художники, скульптори:

Роман Безпалків, Ігор Боднар, Теодозія Бриж, Віталій Гінзбург, Яків Гніздовський, Войцех Грабовський, Артур Гротгер, Євген Дзиндра, Михайло Дзиндра, Павло Ковжун, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Леопольд Левицький, Євген Лисик, Еммануїл Мисько, Антін Манастирський, Ярослава Музика, Олекса Новаківський, Станіслав Рейхан, Юзеф Рейхан, Віктор Савин, Іван Севера, Юрій Стефанчук, Іван Труш, Антон Шімзер, Йоан Шімзер, Богдан Романець;

  • мистецтвознавці:

Борис Возницький, Микола Голубець, Андрій Дорош, Михайло Драган, Іларіон Свєнціцький;

  • архітектори:

Іван Багенський, Януш Вітвіцький; Зиґмунт Ґорґолевський, Юліан Захарієвич, Іван Левинський, Генріх Швецький-Вінецький;

  • композитори:

Василь Барвінський, Ігор Білозір, Анатоль Вахнянин, Ян Галль, Володимир Івасюк, Микола Колесса, Анатолій Кос-Анатольський, Станіслав Людкевич, Роман Сімович, Йоганес Рукґабер;

  • фольклористи, етнографи:

Володимир Барвінський, Іван Вагилевич, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Осип Роздольський;

  • музиканти:

Сергій Кузьминський, Ігор Лацанич, Дем'ян Пелехатий;

  • артисти та режисери:

Володимир Данченко, Зінаїда Дехтярьова, Надія Доценко, Павло Кармалюк, Соломія Крушельницька, Іван Мацялко, Борис Романицький, Іван Рубчак, Олег Сталінський, Борис Тягно, Василь Яременко, Анна Гостинська;

  • вчені:

Вітольд Ауліх, Освальд Бальцер, Стефан Банах, Олександр Барвінський, Іван Верхратський, Северин Відт, Михайло Возняк, Ярослав Дашкевич, Бенедикт Дибовський, Мирон Зарицький, Йосип Застирець, Михайло Кобрин, Мирон Кордуба, Юрій Киричук, Іван Крип'якевич, Володимир Левицький, Орест Мацюк, Василь Міліянчук, Андрій Моторний, Олександр Огоновський, Омелян Огоновський, Ярослав Підстригач, Антон Петрушевич, Степан Посацький, Михайло Ролле, Василь Сімович, Олена Степанів, Євген Черкашин, Олександр Чоловський, Ісидор Шараневич, Михайло Шереметьєв, Людмила Шпинова, Василь Щурат;

  • громадські, політичні, державні діячі:

Ярослав Барановський, Володимир Барвінський, Дмитро Вітовський, Петро Дужий, Катерина Зарицька, Ілля Кокорудз, Адам Коцко, Маріян Коць, Ярослав Кулачковський, Іван Куровець, Михайло Матчак, Євген Петрушевич, Генрик Ревакович, Юліан Романчук, Михайло Сорока, Семен Стефаник, Олександр Тисовський;

  • публіцисти:

Ярослав Галан, Осип Мончаловський, Мілена Рудницька;

  • єпископи УГКЦ:

Григорій Яхимович (17921863), Спиридон Литвинович (18101869), Михайло Куземський, Юліан Сас-Куїловський, Миколай Чарнецький.

Поле почесних поховань[ред.ред. код]

«Поле почесних поховань» займає частину поля № 67. Започатковане перенесенням сюди тлінних останків Катерини Зарицької (19141986). Поряд похований її чоловік Михайло Сорока (19111971). Його прах перенесено з радянського концтабору № 17 у Мордовії (1991).

1997 — тут поховали визначного діяча УПА Петра Дужого (19161997).

Передбаченою реконструкцією до території Поля почесних поховань буде долучено могили визначних діячів культури:

Поле № 1[ред.ред. код]

Поле № 1 з кінця 19 століття стало своєрідним пантеоном заслужених львів'ян. Тут в гробниці родини Свачинських знаходилося перше поховання Івана Франка. Тут також поховані відомі діячі:

1896 — на полі було споруджено фірмою Ю. Марковського за проектом Т. Баронча пам'ятник польському повстанцю, герою оборони Варшави у 1831 році Ю. Ордону, прах якого було перевезено з Флоренції. Навколо овальної площі нижче цього пам'ятника, поховані:

На прилеглих ділянках поховані:

Виділяється серед інших високим мистецьким виконанням пам'ятник на могилі родини Закрейсів роботи скульпторів Яна Нальборчика та Броніслава Солтиса.

У радянський період на першому полі були поховані:

Могили на початку головної алеї[ред.ред. код]

Головна алея цвинтаря починається між каплицями Адамських та Бачевських і видовженим овалом проходить через все кладовище. На початку алеї утворився український меморіал на полях № 3, 4, 5 і прилеглих.

Найвизначніші пам'ятники, могили вдзвовж головної алеї:

Зниклі могили[ред.ред. код]

Екскурсії[ред.ред. код]

На кладовищі проводяться екскурсії. Їх вартість становить від 50 до 80 грн. на групу, тривалість — 30 хвилин[11].

Галерея[ред.ред. код]

Символіка цвинтарної скульптури[ред.ред. код]

На пам’ятниках Личаківського цвинтаря зустрічається велика кількість символів, що уособлюють смуток родини за втратою близької людини, професію померлого при житті, його релігійні погляди. Найпоширенішими символами є зображення хреста, святих, розп’яття, дерева, колони, плакальниць та ін.. Зображення хреста на цвинтарі символізує не лише смерть Ісуса через розп’яття, а й чотири сторони світу, птаха з розпростертими крилами, життєве терпіння людини. Типовим сюжетом також є зображення розп’ятого Ісуса. Для Личаківського цвинтаря характерний католицький варіант Розп’яття – тіло Ісуса прикріплено до хреста за допомогою трьох цвяхів – двома цвяхами закріплені руки, а ноги з’єднані докупи і прикріплені одним цвяхом. З кінця ХІХ ст.. популярно стало зображати святих покровителів померлих. Найбільш розповсюдженими є зображення Св. Марії, Анни, Івана, Василія, Онуфрія, Варвари та ін.. Ще одним характерним символом для Личакова є зображення дерева (дуба). Воно вважається символом життя людини і також уособлює родовід. Зламане дерево символізує передчасну смерть людини, як правило молодого хлопця, який не залишив по собі нащадків. Те ж саме означає зламана колона. Популярними також є виноградна лоза (символ крові Господньої) та чаша (страждання Ісуса Христа). Брама на цвинтарі означає ворота смерті, через які можуть пройти лише ті, хто вже покинув цей світ. Часто у вигляді пам’ятника на могилі можна побачити плакальницю – жінку, що оплакує померлого і уособлює скорботу всієї родини за ним. Мак символізує вічний сон і смерть, череп – скороминучість людського життя. Часто на цвинтарі можна побачити скульптури Ангела з маковим вінком або маківкою. Це Танатос – ангел смерті. Його також зображають з факелом в руках, який він намагається загасити. Полум’я цього факела – це згасле життя людини. На цвинтарі також можна зустріти зображення птахів і тварин. Сокіл – це символ вірності і любові, левів зображають на могилах військових як символ сили волі і мужності, а пегасів на могилах поетів – як символ творчого натхнення.[Джерело?]

Керівництво музею-заповідника «Личаківський цвинтар»[ред.ред. код]

19901996 — директор заповідника — Григорій Лупій.

19972012 — директор заповідника — Ігор Гавришкевич

Після відсторонення від керівництва заповідником Ігоря Гавришкевича[12] на цю посаду призначено Михайла Нагая[13].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Лупій Г. В. Львівський історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар»: Путівник. — Львів: Каменяр, 1996. — C. 13. — ISBN 5-7745-0699-1.
  2. Biriulow J. Rzeźba lwowska. — Warszawa: Neriton, 2007. — S. 68, 161. — ISBN 978-83-7543-009-7.
  3. Бірюльов Ю.О. Дрекслер Ігнатій-Тадей // Енциклопедія сучасної України. — К: Національна академія наук України, Наукове товариство імені Шевченка, 2008. — Т. 8. — С. 394. — ISBN 978-966-02-4458-0.
  4. Biriulow J. Rzeźba… — S. 165, 166.
  5. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 65-66. — ISBN 966-8955-00-5..
  6. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський… — С. 66—68.
  7. Medyński A. Żelazna kompania na Łyczakowie // Cracovia Leopolis. — № 1 (69). — 2012. — S. 4—6.
  8. Лупій Г. В. Львівський історико-культурний… — С. 147–149.
  9. Відомі поховання / Личаківський некрополь
  10. Масляки: батько і сини / Сайт Івано-Франківської облорганізації Національної спілки краєзнавців України
  11. zik.com.ua
  12. Звільнений директор Музею «Личаківський цвинтар» подав до суду // ZIK, 15.11.2012
  13. У Львові призначили нового директора музею «Личаківський цвинтар» // zaxid.net

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Гавришкевич. І., Нагай. М. Личаківський некрополь: малий маршрутний довідник музею «Личаківський цвинтар». — Львів: В-во «Папуга», 2003. — 94 с.
  • Львівський некрополь // Галицька брама. — 1998. — № 1 (37)
  • Карта-схема «Личаківський некрополь». — Автори тексту та світлин Гавришкевич. І., Нагай. М. — Львів: В-во «Папуга», 2003.
  • Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. Путівник. — Львів, 2006. — 480 с.
  • Криса Л., Нагай М. Проходи по Личакову: Путівник. — Львів, 2007. — 108 с.
  • Лупій Г. В. Львівський історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар»: Путівник. — Львів: Каменяр, 1996. — 367 с. — ISBN 5-7745-0699-1.
  • Квятковський А., Ратушний Р. Цвинтар на Личакові. — Львів: ЛА «Піраміда», 2001. — 198 с.
  • Пилип'юк В. Пієта в камені. — Львів: Світло і тінь, 1995. — 175 с.
  • Личаківське кладовище. Львівський некрополь. Довідник-путівник. Львівський історичний музей. — Львів: Новий час,1998. — 80 с.
  • Nicieja Stanisław. Cmentarz Łyczakowski we Lwowie w latach 1786–1986. — 2-ie wyd., popr.-Wrocław: Warszawa: Kraków: Gdańsk: Łodź: Ossolineum, 1989.
  • Nicieja Stanisław. Łyczaków. Dzielnica za Styksem. — Wrocław: Warszawa: Kraków: Gdańsk: Łódź: Ossolineum, 1998.
  • Nicieja Stanisław Cmentarz Obrońcòw Lwowa. — Wrocław-Warszawa-Krakòw: Zakład imienia Ossolińskich, 1990. — 467 s.
  • Medyński. A. Przewodnik po cmentarzu Łyczakowskim. — Lwòw, 1937. — 118 s.
  • Cmentarz Łyczakowski w fotografii Krzysztofa Hejke. — Warszawa: Rada Ochrony Pamięci Walk i Męczeństwa.

Посилання[ред.ред. код]


Координати: 49°49′57″ пн. ш. 24°03′22″ сх. д. / 49.83250° пн. ш. 24.05611° сх. д. / 49.83250; 24.05611