Торпеда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запуск сучасної торпеди з підводного човна
Скидання торпеди з літака Sopwith Cuckoo

Торпе́да — самохідна підводна вибухова зброя.

Торпеди запускаються як з надводних кораблів, субмарин так і з літаків і гелікоптерів. Завдання торпеди — самостійно пересуватися під водою і підірватися при контакті з ціллю. Торпеда складається з циліндричного корпусу з гвинтами або реактивним соплом в кінцевій частині. У корпусі поміщений заряд вибухової речовини або ядерний заряд, детонатор, паливо, двигун і прилади управління.

Історія[ред.ред. код]

Винайдення торпеди[ред.ред. код]

Перші торпеди
Будова торпед

З поширенням парових машин з'явились жердинові і буксировані міни, однак використання їх вимагало наближення до противника зблизька, а це було небезпечно й далеко не завжди здійсненно. Створення ж по-справжньому автономного самохідного снаряду стало можливим лише після появи компактних енергетичних установок. Серед них найбільш підходили двигуни, які працювали на стисненому повітрі.

На думку російських істориків зброї є усі підстави вважати винахідником нового грізного бойового засобу — торпеди — талановитого конструктора І. Ф. Александровського, який у 1865 році запропонував морському міністерству Росії детально розроблений проект самохідної міни. Проте голова міністерства адмірал Краббе визнав проект передчасним.

В 1868 році проект Александровського був розглянутий вдруге, і винахіднику було запропоновано збудувати міну за свої кошти з майбутнім відшкодуванням витрат у випадку успіху. Проте, на той час пріоритет у створенні торпеди вже належав англійцю Роберту Вайтгеду (англ. Robert Whitehead).

Р.Уайтхед, який працював в Австро-Угорщині на механічному заводі в місті Фіумі (сучасне Рієка, Хорватія), офіційно оголосив у 1866 році про спроектовану ним разом з фрегат-капітаном австрійського флоту Йоганом Луппісом (хорв. Ivan Lupis-Vukić або італ. Giovanni Biagio Luppis von Rammer) самохідну міну, яка отримала назву «торпеда» (від латинської назви електричного ската — torpedo marke).

Насправді ж перші випробування торпеди ще у 1850-х роках здійснив у Рієці власне Й. Лупіс. Перша модель торпеди Лупіса мала довжину близько одного метра, керувалася з берега за допомогою канатів і мала два скляних крила для стабілізації руху. Свою другу модель Й. Лупіс подав на суд імператорської комісії у 1860 році. Модель «6м» мала пропелерний (гвинтовий) рушій з приводом від годинникового механізму, два рулі, якими керували з берега тонкими канатами. Проект мав назву «Рятівник узбережжя» (нім. „Erretter der Küste“). Незважаючи на успішні результати випробувань, комісія відзначила, що суттєвими недоліками апарата є недосконалий двигун та незадовільна система керування.

У 1864 році бургомістр Рієки познайомив Й. Лупіса з Р. Уайтхедом. З цього часу почалася їх успішна співпраця. Уайтхед здійснив вдосконалення апарату: застосував привід від двигуна (власної конструкції) на стисненому повітрі, розробив систему автоматичної стабілізації руху та глибини занурення торпеди, що забезпечило можливість її руху під водою у заданому напрямку з доволі високою точністю.

21 грудня 1866 року нова торпеда була представлена військовій комісії, яка рекомедувала її у виробництво. Торпеда мала діаметр 35,5 см, довжину 3,35 м, вагу 135 кг, з чого заряд вибухівки становив 8 кг.

В 1867 році дослідний зразок нової зброї було виготовлено. В якості двигуна Уайтхед використав двохциліндровий пневматичний мотор, який приводився в рух стисненим до тиску 25 атмосфер повітрям. Проте випробування були не дуже успішними: швидкість міни становила 6 вузлів, а усі пристрої виявились вкрай ненадійними.

1873 року Р.Вайтгед відкрив у Рієці перший у світі завод торпед, який він побудував на базі ливарні чавуну.

Александровському вдалось виготовити власну торпеду лише в 1874 році, однак, незважаючи на втрачений час, він все ж таки створив сильну конкуренцію Вайтгеду. Під час комплексних випробувань було встановлено, що міна Александровського нічим не поступається іноземному рівню того часу. Вона внаслідок більших розмірів містила потужніший бойовий заряд, а також мала легкозйомний балон зі стисненим повітрям (об'ємом 0,2 м³), що в ті часи спрощувало зберігання снаряду в бойових умовах. До того ж міна Александровського випередила вайтгедівську і в швидкості, досягнувши 10 вузлів. Не зважаючи на це морське міністерство вирішило придбати торпеди за кордоном.

Першу успішну торпедну атаку провів російский вчений, моряк і морський інженер С. О. Макаров. 26 січня 1878 року під час операції під командуванням Макарова два катера «Чесма» і «Синоп» з віддалі 80 м торпедували і втопили 2000 тонний турецький корабель «Інтибах».

Удосконалення[ред.ред. код]

В 70—80-х роках XIX століття інтерес до самохідних мін викликав появу великої кількості різноманітних, одночасно досить оригінальних проектів. Так, в 1876 році англієць Бреннан продав британському Адміральству за 110 тис. фунтів стерлінгів ескізи торпеди, де замість двигуна на двох, що знаходяться один усередині іншого, валах було закріплено два барабани з намотаними шнурами. Вільні кінці шнурів подавались на встановлену на кораблі парову лебідку. Під час її ввімкнення шнури розмотувались, обертаючи тим самим барабани і кілька насаджених на вали гвинтів, і торпеда рухалась вперед.

Для спостереження за курсом слугувала невелика сигнальна мачта з прапорцем або ліхтарем: це давало змогу в залежності від переміщення цілі регулювати швидкість обертання барабану лебідки і відповідно швидкість снаряду. Проте досліди показали досить низьку ефективність такої конструкції. Пізніше її намагався удосконалити американський зброяр Х.Максім — автор відомого кулемету, але й він зазнав невдачі.

Успішнішою виявилась ідея самохідної міни з інерційним двигуном, уперше запропонована американським адміралом А.Хоуеллом ще у 1870 році і доведена до працездатного стану 20 років опісля. Основним елементом двигуна цієї торпеди став 60-кілограмовий маховик, насаджений на розташований перпендикулярно до осі снаряду вал. За хвилину до пострілу маховику від зовнішнього джерела (парової або електричної машини) надавалось обертання частотою близько 10.000 об/хв.

Класифікація торпед[ред.ред. код]

Російська ракетна торпеда «Шквал-Е»

За типом двигуна торпеди класифікують наступним чином:

  • На стисненому повітрі (до Першої Світової війни);
  • Парогазові — рідке паливо згоряє в стисненому повітрі (кисні) з додаванням води, а отримана суміш обертає турбіну або приводить в дію поршневий двигун;
  • Порохові — гази від пороху, що поволі горить, обертають вал двигуна або турбіну;
  • Електричні — турбіна обертаєтья за допомогою електричного двигуна;
  • Ракетні торпеди — не мають гребних гвинтів, використовується реактивна тяга (торпеда «Шквал»).

За способом наведення:

  • Некеровані — перші зразки;
  • Прямоідучі — з магнітним компасом або гіроскопічним напівкомпасом;
  • Маневруючі — маневрують за заданою програмою (циркулюючі) в районі передбачуваних цілей — застосовувалися Німеччиною в Другій Світовій війні;
  • Самонавідні пасивні торпеди — ті що слідують по фізичним параметрам цілі, в основному за звуком або зміні властивостей води в сліді кільватера; перше застосування — в Другій Світовій війні, акустичні торпеди «Цаукеніг» (Німеччина, застосовувалися підводними човнами) і «Файдо» (США, застосовувалися тільки з літаків оскільки могли уразити свій корабель).
  • Самонавідні активні торпеди — ті що мають гідролокатор.

Джерела[ред.ред. код]

  • Колчанов Б. Главное оружие москитного флота — торпеды //Моделист-конструктор. — 1988. — № 11. — С. 31-32.
  • Basic information from the history of torpedo factory in Rijeka (Англійською та хорватською мовами)