Хорватія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Хорватія
хорв. Republika Hrvatska

Прапор Хорватії Герб Хорватії
Прапор Герб
Гімн: Lijepa naša Domovina
Розташування Хорватії
Столиця
(та найбільше місто)
Загреб
45°48′ пн. ш. 16°00′ сх. д. / 45.800° пн. ш. 16.000° сх. д. / 45.800; 16.000
Офіційні мови Хорватська
Державний устрій Республіка
 - Президент Іво Йосипович
 - Прем'єр-міністр Зоран Міланович
Незалежність (Від Югославії)  
 - Проголошено 25 червня 1991 
Площа
 - Загалом 56 542 км² (126)
 - Води (%) 0,2
Населення
 - перепис 2011 р. 4,290,612
 - Густота 75 8 чол,/км² (109)
ВВП (ПКС) 2011 р., оцінка
 - Повний $80 334 млрд.[1] (75)
 - На душу населення $18 191[1] (48)
ВВП (номінальний) 2011 р., оцінка
 - Повний $63 842 млрд.[1] (65)
 - На душу населення $14,457[1] (44)
Валюта куна (HRK)
Часовий пояс CET (UTC+1)
 - Літній час CEST (UTC+2)
Домен інтернету .hr
Телефонний код +385

Республіка Хорватія (хорв. Republika Hrvatska) — держава на півдні Центральної Європи і заході Балканського півострова, колишня союзна республіка в складі Югославії, що стала незалежною в 1991 році. Форма правління — демократична республіка. Назва походить від етноніму народу — хорвати. Столиця та найбільше місто — Загреб. Межує на північному заході зі Словенією, на північному сході — з Угорщиною та Сербією, на півдні — з Боснією і Герцеговиною та Чорногорією; на заході омивається Адріатичним морем. Національна валюта — куна. Член ООН, ОБСЄ, Ради Європи та НАТО з 2009 року. 1 липня 2013 року відбулося приєднання Хорватії до Європейського Союзу.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше у статті Історія Хорватії

З VI–VII ст. Хорватію заселяли слов'янські племена, предки хорватів, які, за деякими відомостями, переселилися сюди з території нинішньої південної Польщі та Західної України (так звані білі хорвати).

У VIII–IX ст. Хорватію підкорили франки.

У IX ст. хорвати утворили окреме князівство, а 925 р. — королівство (перший король — Томіслав). Вони прийняли християнство і латинське письмо з Риму.

У 11021526 pp. Хорватія перебувала в персональній унії з Угорщиною, зберігаючи державну автономію з окремим парламентом (сабором) під владою угорських королів; приморська Хорватія (Далмація) була переважно під контролем Венеції.

У XVI–XVII ст. більшою частиною Хорватії володіла Османська Імперія, решта опинилася під владою Габсбургів.

Під час угорської революції (18481849) хорвати стали по боці Австрії й оголосили автономію; з 1867 р. Хорватію знов приєднано до Угорщини, яка мадяризувала хорватів.

У XIX ст. почалося національно-культурне відродження Хорватії в рамках загального південнослов'янського руху (т. зв. ілліризму), що пропагував єдність південних слов'ян.

29 жовтня 1918 р. Народний Сабор в Загребі проголосив самостійність Хорватії, яка 1 грудня 1918 р. увійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців, (1929 року перейменованого в Югославію).

Ndh 1941.png

1939 року Хорватія одержала автономію в складі Югославії, а в 19411945 рр. існувала Незалежна Держава Хорватія в союзі з Німеччиною й Італією під проводом «поґлавніка» Анте Павеліча і партії «усташів».

У 19431945 рр. Хорватія була тереном запеклої боротьби між сербами і хорватами, комуністами й антикомуністами. Провідник партизанів Йосип Броз Тіто за допомогою СРСР і західних союзників здобув перемогу над німецькими військами й «усташами», і Хорватію було включено до комуністичної федеративної Югославії як одну з республік.

25 червня 1990 року було відновлено незалежність Хорватії, яку довелося відстоювати протягом п'ятирічної війни. 1 квітня 2009 р. Хорватію було прийнято в члени НАТО.[2] На даний момент правляча партія Хорватії це Соціал-демократична партія Хорватії.

У 2005 році Хорватія подала заявку на вступ до ЄС, яку після тривалого залагодження необхідних питань і моніторингів задовольнили в червні 2011 року, відтак 1 липня 2013 року країна стала 28-м членом ЄС[3].

Географія[ред.ред. код]

Фізична мапа Хорватії

Країна розташована у північно-західній частині Балканського півострова, на перехресті між Центральною Європою і Середземномор'ям.

  • Площа території держави (включно з акваторією) — 89,810 км².
    • Площа суходолу — 56,610 км².
    • Площа внутрішнього моря — 33,200 км².
    • Площа економічної морської зони — 23,870 км².

Загальна площа економічної зони — 113,680 км².

  • Довжина берегової лінії — 5835 км.
    • Довжина берегової лінії материка — 1777 км (30,5%).
    • Довжина берегової лінії островів — 4058 км (69,5%).
  • Ширина територіальних вод — 12 морських миль

Хорватське Адріатичне узбережжя — одне з найбільш порізаних у світі: тут налічується 1185 островів та острівців (заселені лише 66). Найбільший — острів Крк; інші великі острови: Црес, Хвар, Паг, Корчула. Найбільші півострови — Істрія та Пелєшац, найбільша затока — Кварнер.

Хорватія межує з Боснією і Герцеговиною (довжина кордону — 932 км), Угорщиною (329 км), Словенією (501 км), Сербією на півночі (241 км) і Чорногорією (25 км на півдні). Загальна довжина сухопутного кордону становить 2197 км.

Морські кордони були визначені між Італією та Чорногорією і нині становлять 930 км. Між Хорватією та Словенією — у затоці Піран, між Хорватією та Чорногорією — у затоці Котор. Демаркаційна лінія морем визначається островами. Вона проходить по лінії фарватера. Цей простір становить державні кордони Хорватії.

Адміністративний устрій[ред.ред. код]

Докладніше у статті Адміністративний поділ Хорватії

Хорватія складається з 21 жупанії (округа): Беловар-Білогора, місто Загреб, Дубровник-Неретва, Істрія, Карловац, Копривниця-Крижевці, Крапина-Загор'є, Ліка-Сень, Меджимур'є, Осієк-Бараня, Пожеґа-Славонія, Примор'є-Горський Котар, Шибеник-Кнін, Сісак-Мославіна, Славонський Брод-Посавіна, Спліт-Далмація, Вараждин, Вировитиця-Подравіна, Вуковар-Срем, Задар, Загреб.

У свою чергу жупанії поділяються на громади та міста (у Хорватії 6695 населених пунктів, 204 з яких — міста, а решта — села). Великі селища складаються з кількох громад, але в більшості випадків селище відповідає місцевій громаді.

Крім того, існує два спеціальні самоврядні округи (котари), які перебувають під контролем сербської меншини, — Ґліна та Кнін.

Офіційні символи[ред.ред. код]

Герб Республіки Хорватія — історичний хорватський герб, основою якого є 25 червоних і білих (срібних) полів, розташованих у шаховому порядку.

Прапор Республіки Хорватія складається з трьох рівних поперечних смуг червоного, білого і синього кольорів з історичним хорватським гербом у центрі. Верхня частина герба (корона) накладається на червону частину прапора, а частина основи накладається на синю область прапора.

Символізує прагнення хорватських патріотів до об'єднання Батьківщини.

Державний гімн Республіки Хорватія — «Lijepa Naša Domovino» («Наша гарна Батьківщино»). Автор віршів — Антун Міханович. Спочатку вірш був опублікований у журналі «Даніца» («Ранкова зірка») у 1835 під назвою «Hrvatska Domovina» («Хорватська Батьківщина»). У 1846 р. Йосип Рунянин під час служби в Глині склав мелодію на вірші Міхановича. А в 1861 р. Ватрослав Ліхтенеггер скомпонував і записав музику Рунянина.

Національне свято — 25 червня — День незалежності.

Населення[ред.ред. код]

Найчисельніші народи Хорватії за переписом 2011 року

Столиця і найбільше місто країни — Загреб (Zagreb) — 683 тис. жителів (2001). Інші великі міста: Спліт — 189 тис. мешканців, Рієка — 168 тис., Осієк — 105 тис. осіб.

Динаміка чисельності населення та національного складу Хорватії за даними переписів населення 1948–2011 рр.:

перепис 1948 перепис 1953 перепис 1961 перепис 1971 перепис 1981 перепис 1991 перепис 2001 перепис 2011
Хорвати 2 975 399 79.2% 3 117 513 79.6% 3 339 841 80.3% 3 513 647 79.4% 3 454 661 75.1% 3 736 356 78.1% 3 977 171 89.6% 3 874 321 90,42%
Серби 543 795 14.5% 588 411 15.0% 624 985 15.0% 626 789 14.2% 531 502 11.6% 581 663 12.2% 201 631 4.5% 186 633 4.4%
Югослави 15 559 0.4% 84 118 1.9% 379 057 8.2% 106 041 2.2% 176 0.0% 331 0.0%
Мусульмани[4] 1 077 0.0% 16 185 0.4% 3 113 0.1% 18 457 0.4% 23 740 0.5% 43 459 0.9% 19 677 0.4% 7 558 0.17%
Босняки 20 755 0.5% 31 479 0.73%
Італійці 76 093 2.0% 33 316 0.9% 21 103 0.5% 17 433 0.4% 11 661 0.3% 21 303 0.4 19 636 0.4% 17 807 0.42%
Угорці 51 399 1.4% 47 711 1.2% 42 347 1.0% 35 488 0.8% 25 439 0.6% 22 355 0.5% 16 595 0.4% 14 048 0.33%
Албанці 635 0.0% 1 001 0.0% 2 126 0.1% 4 175 0.1% 6 006 0.1% 12 032 0.3% 15 082 0.3% 17 513 0.41%
Словенці 38 734 1.0% 43 010 1.1% 39 101 0.9% 32 497 0.7% 25 136 0.5% 22 376 0.5% 13 173 0.3% 10 517 0.25%
Чехи 28 991 0.8% 25 954 0.7% 23 391 0.6% 19 001 0.4% 15 061 0.3% 13 086 0.3% 10 510 0.2% 9 641 0.22%
Цигани 405 0.0% 1 261 0.0% 313 0.0% 1 257 0.0% 3 858 0.1% 6 695 0.1% 9 463 0.2% 16 975 0.40%
Чорногорці 2 871 0.1% 5 128 0.1% 7 465 0.2% 9 706 0.2% 9 818 0.2% 9 724 0.2% 4 926 0.1% 4 517 0.11%
Македонці 1 387 0.0% 2 385 0.1% 4 381 0.1% 5 625 0.1% 5 362 0.1% 6, 280 0.1% 4 270 0.1% 4 138 0.10%
Інші/не вказали 36 021 1.0% 36 942 0.9% 35 971 0.9% 58 028 1.3% 110 168 2.4% 246 354 5.1% 124 395 2.8% 84 991 1.98%
Всього 3 756 807 3 918 817 4 159 696 4 426 221 4 601 469 4 784 265 4 437 460 4 284 889


Мови[ред.ред. код]

Найпоширеніші рідні мови населення Хорватії за даними переписів:

Рідна мова 1991 2001 2011
Хорватська 3 922 725 81,99% 4 265 081 96,12% 4 096 305 95,6%
Сербська 207 300 4,33% 44 629 1,01% 52 879 1,23%
Італійська 26 580 0,56% 20 521 0,46% 18 573 0,43%
Албанська 12 735 0,27% 14 621 0,33% 17 069 0,40%
Боснійська 6 933 0,14% 9 197 0,21% 16 856 0,39%
Циганська 7 657 0,16% 7 860 0,18% 14 369 0,34%
Угорська 19 684 0,41% 12 650 0,29% 10 231 0,24%
Словенська 19 341 0,40% 11 872 0,27% 9 220 0,22%
Сербсько-хорватська 288 578 6,03% 4 961 0,11% 7 822 0,18%


Релігії[ред.ред. код]

Релігійний склад населення Хорватії у 2011 р.[5]

Українці в Хорватії[ред.ред. код]

Українці з Закарпаття і Бачки почали селитися в західній частині Срєму вже наприкінці XVIII ст.; у XIX ст. українці з Галичини жили в Загребі й інших містах Хорватії, а по 1945 р. деякі переселилися з Боснії.

Українські поселення та греко-католицькі парафії у 1970-х роках були в таких містах і селах Хорватії: Петровці, Міклошевці, Вуковар, Осієк, Славонський Брод, Каніжа, Сібінь, Липовляни, Раєво Село та інші. Вони належать до боснійсько-славонського вікаріату Крижевацької єпархії.

У Хорватії є близько 8 тис. греко-католиків хорватів.

Між двома світовими війнами в Загребі студіювала молодь з Галичини (іноді до 50 студентів), діяло товариство «Просвіта», студентські організації «Пробоєм» і «Дніпро», виходив часопис «Думка».

За усташівської Хорватії, на підставі домовленості між ОУН (мельниківської) з урядом А. Павеліча, створено на правах консульства українське представництво (голова — В. Войтанівський). З українських поселенців й емігрантів було організовано при хорватській армії («домобрані») у Вараждині «Український легіон», який мав бути висланий на радянський фронт. На доручення німців їх вислали проти партизанів Тіто в Боснії і проти сербських четників, внаслідок чого легіонери (а одночасно і українська група в Хорватії) зазнали переслідувань від комуністичної влади — українські організації було ліквідовано, багатьох їх діячів ув'язнено чи розстріляно, деякі втекли на Захід.

Щойно з кінця 1950-х pp. українці Хорватії отримали можливість організуватися — 1968 року постав Союз русинів і українців Хорватії, з 1970 р. починає виходити журнал «Нова думка» у Вуковарі, у селах і містах відновили діяльність українські гуртки і товариства.

Українсько-хорватські зв'язки[ред.ред. код]

Не будучи безпосередніми сусідами, Україна і Хорватія мали мінімальні, назагал лише культурні зв'язки.

Поет Іван Гундулич на поч. XVII ст. оспівував у поемі «Осман» героїзм козаків під проводом П.Сагайдачного у битві під Хотином.

Відомий хорватський русофіл і панславіст Юрій Кржаніч (16131683) залишив опис своєї подорожі від Львова до Москви через Ніжин і висловився за потребу об'єднати Україну з Московською державою.

У Хорватії короткочасно діяв серед православних уніятський місіонер М.Терлецький (пізніше холмський єпископ).

За доби романтизму і національного відродження хорвати захоплювалися козацькими сюжетами в літературі (переклади з М.Гоголя і польських письменників «української школи»), а також знайомилися з українськими творами; перекладали Т.Шевченка (А.Шеноа, А.Харамбашіч (Pjesničke pripovijesti , 1889)), Марка Вовчка (Харамбашіч, В.Лабош), Ю.Федьковича (С.Сушнік, Н.Андріч та ін.).

З українською літературою і фолкльором знайомили хорватів В.Ковачевич, Ч.Брагалі, Франьо Рачки. Про М.Лисенка прихильно писав 1875 року відомий хорватський музика Франьо Кухач, а Винко Жганец у XX ст. аранжував бачвансько-руські народні пісні (Pjesme jugoslavenskih Rusina, 1946). Письменник М.Крлежа написав драму «Galicija» (про австро-угорську війну 19141918 рр.); історик І.Есіг переклав «Слово о полку Ігоревім».

НТШ мало серед своїх дійсних членів хорватських учених: філологів В. Ягіча, Т.Маретіча, М.Решетаря, історика культури Ю.Шурміна, математика В.Варічака, палеонтолога Д.Горяновича-Крамбергера та ін.

Були деякі зв'язки між українцями і хорватами, переважно студентами, у Відні й Будапешті. Для обслуговування українських поселенців і хорватських греко-католиків із Закарпаття приїжджали греко-католицькі священики, які пізніше стали там єпископами (Г.Палькович, Ю.Дрогобецький) (у XX ст. — також із Галичини).

1919 року уряд ЗУНР створив місію в Загребі.

Після 1920 р. жив у Хорватії невеликий гурт політичних емігрантів, які намагалися популяризувати українську проблему і культуру серед хорватів. Деякі зв'язки утримували після Другої світової війни окремі українські та хорватські еміграційні діячі, зокрема, через Антибільшовицький Блок Народів(АБН).

З огляду на охолодження взаємин між СРСР і Югославією після 1948 р. культурні зв'язки між УРСР і Хорватією були незначні. З 1966 р. є лекторат української мови на катедрі славістики в Загребському університеті, який обслуговують викладачі з України. У співпраці А.Менац і А.Коваль укладено українсько-сербохорватський і сербохорватсько-український словник. УРСР брала участь у Загребських ярмарках і промисловій виставці. Підтримується обмін делегаціями між Київським і Загребським університетами. 1979 року відбулися Дні української культури в Хорватії, а 1980 року — Дні хорватської культури в УРСР.

Є переклади на українську мову творів М.Крлежи, В.Дежеліча та ін. У Хорватії перекладено І.Франка, В.Стефаника, У.Самчука, О.Гончара й ін.

Рішенням уряду Хорватії тимчасово призупинено дію візового режиму для громадян України з 1 травня по 31 жовтня 2009 р,[6] а згодом з 1 квітня по 31 жовтня 2010 р.[7] та з 1 квітня по 31 жовтня 2011 р.[8]

Генерал Звонимир Червенко, Головнокомандувач Збройних сил Хорватії 1995–1996….

Культура[ред.ред. код]

Писемність слов'янською мовою, що використовувала в якості алфавіту глаголицю, з'явилася у Хорватії не пізніше IX століття, але вкоренилася лише у Далматії, Істрії і деяких районах Боснії. Юридичні документи, повчальні п'єси, твори окультного характеру, календарі й альманахи друкувалися глаголицею аж до XVII століття. З усіх провінційних літератур, що виникли у хорватських землях, найбільше значення мала література Дубровницької республіки. Становлення її відбувалося під визначальним впливом італійського Відродження, і перші поети, які творили у Дубровнику, Шишко Менчетич (1457–1527) і Джоре Држич (1461–1501), наслідували Петрарку. Проте найзначнішим письменником доби став Марин Држич (1510–1567), комедії якого вражають багатством художніх засобів і різноманітністю типажів. У XVII столітті популярність і вплив літератури Дубровника поширилися за межі Далматії, що призвело до літературного відродження у всій Хорватії. Контрреформація у Хорватії ознаменувалася творчістю дубровницького поета Івана Гундулича (1588–1638).

Іво Андрич, хорватський лауреат Нобелівської премії з літератури 1961 року.

У XVII і XVIII століттях у Хорватії і Славонії творили поети і прозаїки аристократичного походження Петар Зринський (1621–1671) і Фран Крсто Франкопан (пом. 1671). Однак справді велике відродження літератури і мови XIX століття пов'язане з творчістю Павао Ріттера Вітезовича (1652–1713) і А. Качич-Міошича (1702—60). Із виникненням у 1830-х роках культурно-громадського руху ілліризму, на чолі якого став Людевіт Гай (1809–1872), загальною літературною мовою для хорватів і сербів стало штокавське наріччя. Становлення нового літературного покоління відбувалося навколо журналу «Даніца», який видавав Гай. Провідними фігурами цього покоління були поети Іван Мажуранич (1814–1890), який опублікував свої найкращі вірші у 1840-ті роки, і Петар Прерадович (1818–1872).

У наступному поколінні, що зазнало сильного закордонного впливу, висунулися новатори у віршуванні та оповідних жанрах поет Сильвіє Страхимир Краньчевич (1865–1908) і автор історичних романів Август Шеноа (1838–1881). Видатні романи та оповідання створювали в ту ж епоху Ксавер Шандор Джальський (1854–1935), Йосіп Козарац (1858–1906) і В'єнцеслав Новак (1859–1905), які зображували переважно життя і побут селянства. Найвидатнішим хорватським письменником 20 століття був Мирослав Крлежа (1893–1981) — поет, драматург і прозаїк. До впливових поетів першої половини століття належали Антун Густав Матош (1873–1914), Владимир Назор (1876–1949), Тін Уєвич (1891–1955), Антун Бранко Шимич (1898–1925), Добриша Цесарич (1902–1980), Драгутін Тадіянович (1905–2007), Іван Горан Ковачич (1913–1943) і В. Віда (1913–1960). На зміну їм прийшли Юре Каштелан (1919–1990), Весна Парун (1922–2010), Владо Готовац (1930–2000), Іван Сламніг (1930–2001) і А. Шолян (нар. 1932). Успіхи хорватської драматургії того часу пов'язані з іменами Іво Войновича (1857–1929) і Крлежі, який показав у циклі п'єс «Пани Глембаєви» розкладання вищого світу і занепад хорватської буржуазії.

Найвизначнішими романістами після Другої світової війни вважаються Петар Шегедін (1909–1998), Ранко Маринкович (1913–2001) та Слободан Новак (нар. 1924). Найвідомішим у світі хорватським письменником після Другої світової війни став Іво Андрич (1892–1975), удостоєний у 1961 році Нобелівської премії з літератури; головний його твір — епопея із трьох романів про батьківщину письменника, Боснію.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Badalić J. T.G.Ševčenko u hrvatskoj književnosti. — Umjetnost riječi, VIII. — Загреб, 1964
  • Flaker A. Ukrajinska književnost u Hrvatskoj. — Croatica, І. — Загреб, 1970
  • Нота В. Укр. писателє у югославянских прекладох. — Нова думка, ч. 3. — Вуковар, 1973
  • Лабош Ф. История русинох Бачки, Сриму и Славониї 1745–1918. — Вуковар, 1979
  • Крамар Є. З історії українсько-югославських взаємин XVI–XVII ст. — Нова думка, чч. 27, 28, 29. — Вуковар, 1981
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.

Посилання[ред.ред. код]