Хорватія

Хорватія хорв. Republika Hrvatska
Прапор Герб
Гімн: Lijepa naša Domovina
Столиця (та найбільше місто)	Загреб 45°48′ пн. ш. 16°00′ сх. д.
Офіційні мови	Хорватська
Державний устрій	Республіка
- Президент	Іво Йосипович
- Прем'єр-міністр	Зоран Міланович
Незалежність (Від Югославії)
- Проголошено	25 червня 1991
Площа
- Загалом	56 542 км² (126)
- Води (%)	0,2
Населення
- перепис 2011 р.	4,290,612
- Густота	75 8 чол,/км² (109)
ВВП (ПКС)	2011 р., оцінка
- Повний	$80 334 млрд. (75)
- На душу населення	$18 191 (48)
ВВП (номінальний)	2011 р., оцінка
- Повний	$63 842 млрд. (65)
- На душу населення	$14,457 (44)
Валюта	куна (HRK)
Часовий пояс	CET (UTC+1)
- Літній час	CEST (UTC+2)
Домен інтернету	.hr
Телефонний код	+385

Республіка Хорватія (хорв. Republika Hrvatska) — держава на півдні Центральної Європи і заході Балканського півострова, колишня союзна республіка в складі Югославії, що стала незалежною в 1991 році. Форма правління — демократична республіка. Назва походить від етноніму народу — хорвати. Столиця та найбільше місто — Загреб. Межує на північному заході зі Словенією, на північному сході — з Угорщиною та Сербією, на півдні — з Боснією і Герцеговиною та Чорногорією; на заході омивається Адріатичним морем. Національна валюта — куна. Член ООН, ОБСЄ, Ради Європи та НАТО з 2009 року. 1 липня 2013 року очікується приєднання Хорватії до ЄС. Країна стане 28-м членом Євросоюзу.

Історія

Докладніше у статті Історія Хорватії

З VI—VII ст. Хорватію заселяли слов'янські племена, предки хорватів, які, за деякими відомостями, переселилися сюди з території нинішньої південної Польщі та Західної України (так звані білі хорвати).

У VIII—IX ст. Хорватію підкорили франки.

У IX ст. хорвати утворили окреме князівство, а 925 р. — королівство (перший король — Томіслав). Вони прийняли християнство і латинське письмо з Риму.

У 1102—1526 pp. Хорватія перебувала в персональній унії з Угорщиною, зберігаючи державну автономію з окремим парламентом (сабором) під владою угорських королів; приморська Хорватія (Далмація) була переважно під контролем Венеції.

У XVI—XVII ст. більшою частиною Хорватії володіла Османська Імперія, решта опинилася під владою Габсбургів.

Під час угорської революції (1848—1849) хорвати стали по боці Австрії й оголосили автономію; з 1867 р. Хорватію знов приєднано до Угорщини, яка мадяризувала хорватів.

У XIX ст. почалося національно-культурне відродження Хорватії в рамках загального південнослов'янського руху (т. зв. ілліризму), що пропагував єдність південних слов'ян.

29 жовтня 1918 р. Народний Сабор в Загребі проголосив самостійність Хорватії, яка 1 грудня 1918 р. увійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців, (1929 року перейменованого в Югославію).

1939 року Хорватія одержала автономію в складі Югославії, а в 1941—1945 рр. існувала Незалежна Держава Хорватія в союзі з Німеччиною й Італією під проводом «поґлавніка» Анте Павеліча і партії «усташів».

У 1943—1945 рр. Хорватія була тереном запеклої боротьби між сербами і хорватами, комуністами й антикомуністами. Провідник партизанів Йосип Броз Тіто за допомогою СРСР і західних союзників здобув перемогу над німецькими військами й «усташами», і Хорватію було включено до комуністичної федеративної Югославії як одну з республік.

25 червня 1990 року було відновлено незалежність Хорватії, яку довелося відстоювати протягом п'ятирічної війни. 1 квітня 2009 р. Хорватію було прийнято в члени НАТО. На даний момент правляча партія Хорватії це Соціал-демократична партія Хорватії.

У 2005 році Хорватія подала заявку на вступ до ЄС, яку після тривалого залагодження необхідних питань і моніторингів задовольнили в червні 2011 року, відтак до 1 липня 2013 року країна має стати 28-м членом ЄС.

Географія

Мапа Хорватії

Країна розташована у північно-західній частині Балканського півострова, на перехресті між Центральною Європою і Середземномор'ям.

• Площа території держави (включно з акваторією) — 89,810 км².
  • Площа суходолу — 56,610 км².
  • Площа внутрішнього моря — 33,200 км².
  • Площа економічної морської зони — 23,870 км².

Загальна площа економічної зони — 113,680 км².

• Довжина берегової лінії — 5835 км.
  • Довжина берегової лінії материка — 1777 км (30,5 %).
  • Довжина берегової лінії островів — 4058 км (69,5 %).
• Ширина територіальних вод — 12 морських миль

Хорватське Адріатичне узбережжя — одне з найбільш порізаних у світі: тут налічується 1185 островів та острівців (заселені лише 66). Найбільший — острів Крк; інші великі острови: Црес, Хвар, Паг, Корчула. Найбільші півострови — Істрія та Пелєшац, найбільша затока — Кварнер.

Хорватія межує з Боснією і Герцеговиною (довжина кордону — 932 км), Угорщиною (329 км), Словенією (501 км), Сербією на півночі (241 км) і Чорногорією (25 км на півдні). Загальна довжина сухопутного кордону становить 2197 км.

Морські кордони були визначені між Італією та Чорногорією і нині становлять 930 км. Між Хорватією та Словенією — у затоці Піран, між Хорватією та Чорногорією — у затоці Котор. Демаркаційна лінія морем визначається островами. Вона проходить по лінії фарватера. Цей простір становить державні кордони Хорватії.

Адміністративний устрій

Докладніше у статті Адміністративний поділ Хорватії

Хорватія складається з 21 жупанії (округа): Беловар-Білогора, місто Загреб, Дубровник-Неретва, Істрія, Карловац, Копривниця-Крижевці, Крапина-Загор'є, Ліка-Сень, Меджимур'є, Осієк-Бараня, Пожеґа-Славонія, Примор'є-Горський Котар, Шибеник-Кнін, Сісак-Мославіна, Славонський Брод-Посавіна, Спліт-Далмація, Вараждин, Вировитиця-Подравіна, Вуковар-Срем, Задар, Загреб.

У свою чергу жупанії поділяються на громади та міста (у Хорватії 6695 населених пунктів, 204 з яких — міста, а решта — села). Великі селища складаються з кількох громад, але в більшості випадків селище відповідає місцевій громаді.

Крім того, існує два спеціальні самоврядні округи (котари), які перебувають під контролем сербської меншини, — Ґліна та Кнін.

Офіційні символи

Герб Республіки Хорватія — історичний хорватський герб, основою якого є 25 червоних і білих (срібних) полів, розташованих у шаховому порядку.

Прапор Республіки Хорватія складається з трьох рівних поперечних смуг червоного, білого і синього кольорів з історичним хорватським гербом у центрі. Верхня частина герба (корона) накладається на червону частину прапора, а частина основи накладається на синю область прапора.

Символізує прагнення хорватських патріотів до об'єднання Батьківщини.

Державний гімн Республіки Хорватія — «Lijepa Naša Domovino» («Наша гарна Батьківщино»). Автор віршів — Антун Міханович. Спочатку вірш був опублікований у журналі «Даніца» («Ранкова зірка») у 1835 під назвою «Hrvatska Domovina» («Хорватська Батьківщина»). У 1846 р. Йосип Рунянин під час служби в Глині склав мелодію на вірші Міхановича. А в 1861 р. Ватрослав Ліхтенеггер скомпонував і записав музику Рунянина.

Національне свято — 25 червня — День незалежності.

Населення

Національний склад

Кількість населення — 4,5 млн. осіб (1999) Національний склад:

• 2002: хорвати (90 %), серби (5 %), боснійці (0,5%), італійці (0,4%), угорці (0,4%) та інші; українців — 1977 (0,04 %).
• 1976: хорвати (80 %), серби (14 %), словенці, італійці, угорці; українців — близько 10 тис. (0,2 %)

Столиця — Загреб (Zagreb) — 682598 жителів (2001).

Великі міста: Спліт — 189 тис. мешканців, Рієка — 168 тис., Осієк — 105 тис. осіб.

Всіх хорватів у світі — близько 6 млн (діаспора в США, Канаді, Південній Америці, Австралії, Австрії, Угорщині, Німеччині, Швеції тощо)

За релігійними переконаннями

• католики (87,8 %),
• православні (4,4 %)
• мусульмани (1,3 %)

Українці в Хорватії

Українці з Закарпаття і Бачки почали селитися в західній частині Срєму вже наприкінці XVIII ст.; у XIX ст. українці з Галичини жили в Загребі й інших містах Хорватії, а по 1945 р. деякі переселилися з Боснії.

Українські поселення та греко-католицькі парафії у 1970-х роках були в таких містах і селах Хорватії: Петровці, Міклошевці, Вуковар, Осієк, Славонський Брод, Каніжа, Сібінь, Липовляни, Раєво Село та інші. Вони належать до боснійсько-славонського вікаріату Крижевацької єпархії.

У Хорватії є близько 8 тис. греко-католиків хорватів.

Між двома світовими війнами в Загребі студіювала молодь з Галичини (іноді до 50 студентів), діяло товариство «Просвіта», студентські організації «Пробоєм» і «Дніпро», виходив часопис «Думка».

За усташівської Хорватії, на підставі домовленості між ОУН (мельниківської) з урядом А.Павеліча, створено на правах консульства українське представництво (голова — В.Войтанівський). З українських поселенців й емігрантів було організовано при хорватській армії («домобрані») у Вараждині «Український легіон», який мав бути висланий на радянський фронт. На доручення німців їх вислали проти партизанів Тіто в Боснії і проти сербських четників, внаслідок чого легіонери (а одночасно і українська група в Хорватії) зазнали переслідувань від комуністичної влади — українські організації було ліквідовано, багатьох їх діячів ув'язнено чи розстріляно, деякі втекли на Захід.

Щойно з кінця 1950-х pp. українці Хорватії отримали можливість організуватися — 1968 року постав Союз русинів і українців Хорватії, з 1970 р. починає виходити журнал «Нова думка» у Вуковарі, у селах і містах відновили діяльність українські гуртки і товариства.

Українсько-хорватські зв'язки

Не будучи безпосередніми сусідами, Україна і Хорватія мали мінімальні, назагал лише культурні зв'язки.

Поет Іван Гундулич на поч. XVII ст. оспівував у поемі «Осман» героїзм козаків під проводом П.Сагайдачного у битві під Хотином.

Відомий хорватський русофіл і панславіст Юрій Кржаніч (1613—1683) залишив опис своєї подорожі від Львова до Москви через Ніжин і висловився за потребу об'єднати Україну з Московською державою.

У Хорватії короткочасно діяв серед православних уніятський місіонер М.Терлецький (пізніше холмський єпископ).

За доби романтизму і національного відродження хорвати захоплювалися козацькими сюжетами в літературі (переклади з М.Гоголя і польських письменників «української школи»), а також знайомилися з українськими творами; перекладали Т.Шевченка (А.Шеноа, А.Харамбашіч (Pjesničke pripovijesti , 1889)), Марка Вовчка (Харамбашіч, В.Лабош), Ю.Федьковича (С.Сушнік, Н.Андріч та ін.).

З українською літературою і фолкльором знайомили хорватів В.Ковачевич, Ч.Брагалі, Франьо Рачки. Про М.Лисенка прихильно писав 1875 року відомий хорватський музика Франьо Кухач, а Винко Жганец у XX ст. аранжував бачвансько-руські народні пісні (Pjesme jugoslavenskih Rusina, 1946). Письменник М.Крлежа написав драму «Galicija» (про австро-угорську війну 1914—1918 рр.); історик І.Есіг переклав «Слово о полку Ігоревім».

НТШ мало серед своїх дійсних членів хорватських учених: філологів В. Ягіча, Т.Маретіча, М.Решетаря, історика культури Ю.Шурміна, математика В.Варічака, палеонтолога Д.Горяновича-Крамбергера та ін.

Були деякі зв'язки між українцями і хорватами, переважно студентами, у Відні й Будапешті. Для обслуговування українських поселенців і хорватських греко-католиків із Закарпаття приїжджали греко-католицькі священики, які пізніше стали там єпископами (Г.Палькович, Ю.Дрогобецький) (у XX ст. — також із Галичини).

1919 року уряд ЗУНР створив місію в Загребі.

Після 1920 р. жив у Хорватії невеликий гурт політичних емігрантів, які намагалися популяризувати українську проблему і культуру серед хорватів. Деякі зв'язки утримували після Другої світової війни окремі українські та хорватські еміграційні діячі, зокрема, через Антибільшовицький Блок Народів(АБН).

З огляду на охолодження взаємин між СРСР і Югославією після 1948 р. культурні зв'язки між УРСР і Хорватією були незначні. З 1966 р. є лекторат української мови на катедрі славістики в Загребському університеті, який обслуговують викладачі з України. У співпраці А.Менац і А.Коваль укладено українсько-сербохорватський і сербохорватсько-український словник. УРСР брала участь у Загребських ярмарках і промисловій виставці. Підтримується обмін делегаціями між Київським і Загребським університетами. 1979 року відбулися Дні української культури в Хорватії, а 1980 року — Дні хорватської культури в УРСР.

Є переклади на українську мову творів М.Крлежи, В.Дежеліча та ін. У Хорватії перекладено І.Франка, В.Стефаника, У.Самчука, О.Гончара й ін.

Рішенням уряду Хорватії тимчасово призупинено дію візового режиму для громадян України з 1 травня по 31 жовтня 2009 р, а згодом з 1 квітня по 31 жовтня 2010 р. та з 1 квітня по 31 жовтня 2011 р.

Генерал Звонимир Червенко, Головнокомандувач Збройних сил Хорватії 1995-1996....

Культура

Писемність слов'янською мовою, що використовувала в якості алфавіту глаголицю, з'явилася у Хорватії не пізніше IX століття, але вкоренилася лише у Далматії, Істрії і деяких районах Боснії. Юридичні документи, повчальні п'єси, твори окультного характеру, календарі й альманахи друкувалися глаголицею аж до XVII століття. З усіх провінційних літератур, що виникли у хорватських землях, найбільше значення мала література Дубровницької республіки. Становлення її відбувалося під визначальним впливом італійського Відродження, і перші поети, які творили у Дубровнику, Шишко Менчетич (1457—1527) і Джоре Држич (1461—1501), наслідували Петрарку. Проте найзначнішим письменником доби став Марин Држич (1510—1567), комедії якого вражають багатством художніх засобів і різноманітністю типажів. У XVII столітті популярність і вплив літератури Дубровника поширилися за межі Далматії, що призвело до літературного відродження у всій Хорватії. Контрреформація у Хорватії ознаменувалася творчістю дубровницького поета Івана Гундулича (1588—1638).

Іво Андрич

У XVII і XVIII століттях у Хорватії і Славонії творили поети і прозаїки аристократичного походження Петар Зринський (1621—1671) і Фран Крсто Франкопан (пом. 1671). Однак справді велике відродження літератури і мови XIX століття пов'язане з творчістю Павао Ріттера Вітезовича (1652—1713) і А. Качич-Міошича (1702—60). Із виникненням у 1830-х роках культурно-громадського руху ілліризму, на чолі якого став Людевіт Гай (1809—1872), загальною літературною мовою для хорватів і сербів стало штокавське наріччя. Становлення нового літературного покоління відбувалося навколо журналу «Даніца», який видавав Гай. Провідними фігурами цього покоління були поети Іван Мажуранич (1814—1890), який опублікував свої найкращі вірші у 1840-ті роки, і Петар Прерадович (1818—1872).

У наступному поколінні, що зазнало сильного закордонного впливу, висунулися новатори у віршуванні та оповідних жанрах поет Сильвіє Страхимир Краньчевич (1865—1908) і автор історичних романів Август Шеноа (1838—1881). Видатні романи та оповідання створювали в ту ж епоху Ксавер Шандор Джальський (1854—1935), Йосіп Козарац (1858—1906) і В'єнцеслав Новак (1859—1905), які зображували переважно життя і побут селянства. Найвидатнішим хорватським письменником 20 століття був Мирослав Крлежа (1893—1981) — поет, драматург і прозаїк. До впливових поетів першої половини століття належали Антун Густав Матош (1873—1914), Владимир Назор (1876—1949), Тін Уєвич (1891—1955), Антун Бранко Шимич (1898—1925), Добриша Цесарич (1902—1980), Драгутін Тадіянович (1905—2007), Іван Горан Ковачич (1913—1943) і В. Віда (1913—1960). На зміну їм прийшли Юре Каштелан (1919—1990), Весна Парун (1922—2010), Владо Готовац (1930—2000), Іван Сламніг (1930—2001) і А. Шолян (нар. 1932). Успіхи хорватської драматургії того часу пов'язані з іменами Іво Войновича (1857—1929) і Крлежі, який показав у циклі п'єс «Пани Глембаєви» розкладання вищого світу і занепад хорватської буржуазії.

Найвизначнішими романістами після Другої світової війни вважаються Петар Шегедін (1909—1998), Ранко Маринкович (1913—2001) та Слободан Новак (нар. 1924). Найвідомішим у світі хорватським письменником після Другої світової війни став Іво Андрич (1892—1975), удостоєний у 1961 році Нобелівської премії з літератури; головний його твір — епопея із трьох романів про батьківщину письменника, Боснію.

Див. також

• Список міст Хорватії
• Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Хорватії
• Список національних і природних парків Хорватії
• Список ссавців Хорватії

Примітки

• Хорватія інфо

Література

• Badalić J. T.G.Ševčenko u hrvatskoj književnosti. — Umjetnost riječi, VIII. — Загреб, 1964
• Flaker A. Ukrajinska književnost u Hrvatskoj. — Croatica, І. — Загреб, 1970
• Нота В. Укр. писателє у югославянских прекладох. — Нова думка, ч. 3. — Вуковар, 1973
• Лабош Ф. История русинох Бачки, Сриму и Славониї 1745—1918. — Вуковар, 1979
• Крамар Є. З історії українсько-югославських взаємин XVI—XVII ст. — Нова думка, чч. 27, 28, 29. — Вуковар, 1981
• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.