Хорватія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Хорватія
хорв. Republika Hrvatska

Прапор Хорватії Герб Хорватії
Прапор Герб
Гімн: Lijepa naša Domovina
Розташування Хорватії
Столиця
(та найбільше місто)
Загреб
45°48′ пн. ш. 16°00′ сх. д. / 45.800° пн. ш. 16.000° сх. д. / 45.800; 16.000
Офіційні мови Хорватська
Державний устрій Республіка
 - Президент Іво Йосипович
 - Прем'єр-міністр Зоран Міланович
Незалежність (Від Югославії)  
 - Проголошено 25 червня 1991 
Площа
 - Загалом 56 542 км² (126)
 - Води (%) 0,2
Населення
 - перепис 2011 р. 4,290,612
 - Густота 75 8 чол,/км² (109)
ВВП (ПКС) 2011 р., оцінка
 - Повний $80 334 млрд.[1] (75)
 - На душу населення $18 191[1] (48)
ВВП (номінальний) 2011 р., оцінка
 - Повний $63 842 млрд.[1] (65)
 - На душу населення $14,457[1] (44)
Валюта куна (HRK)
Часовий пояс CET (UTC+1)
 - Літній час CEST (UTC+2)
Домен інтернету .hr
Телефонний код +385

Республіка Хорватія (хорв. Republika Hrvatska) — держава на півдні Центральної Європи і заході Балканського півострова, колишня союзна республіка в складі Югославії, що стала незалежною в 1991 році. Форма правління — демократична республіка. Назва походить від етноніму народу — хорвати. Столиця та найбільше місто — Загреб. Межує на північному заході зі Словенією, на північному сході — з Угорщиною та Сербією, на півдні — з Боснією і Герцеговиною та Чорногорією; на заході омивається Адріатичним морем. Національна валюта — куна. Член ООН, ОБСЄ, Ради Європи та НАТО з 2009 року. 1 липня 2013 року відбулося приєднання Хорватії до Європейського Союзу.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше у статті Історія Хорватії

З VI–VII ст. Хорватію заселяли слов'янські племена, предки хорватів, які, за деякими відомостями, переселилися сюди з території нинішньої південної Польщі та Західної України (так звані білі хорвати)[2].

У VIII–IX ст. Хорватію підкорили франки.

У IX ст. хорвати утворили окреме князівство, а 925 р. — королівство (перший король — Томіслав I). Вони прийняли християнство і латинське письмо з Риму.

У 11021526 pp. Хорватія перебувала в персональній унії з Угорщиною, зберігаючи державну автономію з окремим парламентом (сабором) під владою угорських королів; приморська Хорватія (Далмація) була переважно під контролем Венеції.

У XVI–XVII ст. більшою частиною Хорватії володіла Османська Імперія, решта опинилася під владою Габсбургів.

Під час угорської революції (18481849) хорвати стали по боці Австрії й оголосили автономію; з 1867 р. Хорватію знов приєднано до Угорщини, яка мадяризувала хорватів.

У XIX ст. почалося національно-культурне відродження Хорватії в рамках загального південнослов'янського руху (т. зв. ілліризму), що пропагував єдність південних слов'ян.

29 жовтня 1918 р. Народний Сабор в Загребі проголосив самостійність Хорватії, яка 1 грудня 1918 р. увійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців, (1929 року перейменованого в Югославію).

Ndh 1941.png

1939 року Хорватія одержала автономію в складі Югославії, а в 19411945 рр. існувала Незалежна Держава Хорватія в союзі з Німеччиною й Італією під проводом «поґлавніка» Анте Павеліча і партії «усташів».

У 19431945 рр. Хорватія була тереном запеклої боротьби між сербами і хорватами, комуністами й антикомуністами. Провідник партизанів Йосип Броз Тіто за допомогою СРСР і західних союзників здобув перемогу над німецькими військами й «усташами», і Хорватію було включено до комуністичної федеративної Югославії як одну з республік.

25 червня 1990 року було відновлено незалежність Хорватії, яку довелося відстоювати протягом п'ятирічної війни. 1 квітня 2009 р. Хорватію було прийнято в члени НАТО.[3] На даний момент правляча партія Хорватії це Соціал-демократична партія Хорватії.

У 2005 році Хорватія подала заявку на вступ до ЄС, яку після тривалого залагодження необхідних питань і моніторингів задовольнили в червні 2011 року, відтак 1 липня 2013 року країна стала 28-м членом ЄС[4].

Географія[ред.ред. код]

Фізична мапа Хорватії

Країна розташована у північно-західній частині Балканського півострова, на перехресті між Центральною Європою і Середземномор'ям.

  • Площа території держави (включно з акваторією) — 89,810 км².
    • Площа суходолу — 56,610 км².
    • Площа внутрішнього моря — 33,200 км².
    • Площа економічної морської зони — 23,870 км².

Загальна площа економічної зони — 113,680 км².

  • Довжина берегової лінії — 5835 км.
    • Довжина берегової лінії материка — 1777 км (30,5%).
    • Довжина берегової лінії островів — 4058 км (69,5%).
  • Ширина територіальних вод — 12 морських миль

Хорватське Адріатичне узбережжя — одне з найбільш порізаних у світі: тут налічується 1185 островів та острівців (заселені лише 66). Найбільший — острів Крк; інші великі острови: Црес, Хвар, Паг, Корчула. Найбільші півострови — Істрія та Пелєшац, найбільша затока — Кварнер.

Хорватія межує з Боснією і Герцеговиною (довжина кордону — 932 км), Угорщиною (329 км), Словенією (501 км), Сербією на півночі (241 км) і Чорногорією (25 км на півдні). Загальна довжина сухопутного кордону становить 2197 км.

Морські кордони були визначені між Італією та Чорногорією і нині становлять 930 км. Між Хорватією та Словенією — у затоці Піран, між Хорватією та Чорногорією — у затоці Котор. Демаркаційна лінія морем визначається островами. Вона проходить по лінії фарватера. Цей простір становить державні кордони Хорватії.

Адміністративний устрій[ред.ред. код]

Докладніше у статті Адміністративний поділ Хорватії

Хорватія складається з 21 жупанії (округа): Беловар-Білогора, місто Загреб, Дубровник-Неретва, Істрія, Карловац, Копривниця-Крижевці, Крапина-Загор'є, Ліка-Сень, Меджимур'є, Осієк-Бараня, Пожеґа-Славонія, Примор'є-Горський Котар, Шибеник-Кнін, Сісак-Мославіна, Славонський Брод-Посавіна, Спліт-Далмація, Вараждин, Вировитиця-Подравіна, Вуковар-Срем, Задар, Загреб.

У свою чергу жупанії поділяються на громади та міста (у Хорватії 6695 населених пунктів, 204 з яких — міста, а решта — села). Великі селища складаються з кількох громад, але в більшості випадків селище відповідає місцевій громаді.

Крім того, існує два спеціальні самоврядні округи (котари), які перебувають під контролем сербської меншини, — Ґліна та Кнін.

Офіційні символи[ред.ред. код]

Герб Республіки Хорватія — історичний хорватський герб, основою якого є 25 червоних і білих (срібних) полів, розташованих у шаховому порядку.

Прапор Республіки Хорватія складається з трьох рівних поперечних смуг червоного, білого і синього кольорів з історичним хорватським гербом у центрі. Верхня частина герба (корона) накладається на червону частину прапора, а частина основи накладається на синю область прапора.

Символізує прагнення хорватських патріотів до об'єднання Батьківщини.

Державний гімн Республіки Хорватія — «Lijepa Naša Domovino» («Наша гарна Батьківщино»). Автор віршів — Антун Міханович. Спочатку вірш був опублікований у журналі «Даніца» («Ранкова зірка») у 1835 під назвою «Hrvatska Domovina» («Хорватська Батьківщина»). У 1846 р. Йосип Рунянин під час служби в Глині склав мелодію на вірші Міхановича. А в 1861 р. Ватрослав Ліхтенеггер скомпонував і записав музику Рунянина.

Національне свято — 25 червня — День незалежності.

Населення[ред.ред. код]

Найчисельніші народи Хорватії за переписом 2011 року

Столиця і найбільше місто країни — Загреб (Zagreb) — 683 тис. жителів (2001). Інші великі міста: Спліт — 189 тис. мешканців, Рієка — 168 тис., Осієк — 105 тис. осіб.

Динаміка чисельності населення та національного складу Хорватії за даними переписів населення 1948–2011 рр.:

перепис 1948 перепис 1953 перепис 1961 перепис 1971 перепис 1981 перепис 1991 перепис 2001 перепис 2011
Хорвати 2 975 399 79.2% 3 117 513 79.6% 3 339 841 80.3% 3 513 647 79.4% 3 454 661 75.1% 3 736 356 78.1% 3 977 171 89.6% 3 874 321 90,42%
Серби 543 795 14.5% 588 411 15.0% 624 985 15.0% 626 789 14.2% 531 502 11.6% 581 663 12.2% 201 631 4.5% 186 633 4.4%
Югослави 15 559 0.4% 84 118 1.9% 379 057 8.2% 106 041 2.2% 176 0.0% 331 0.0%
Мусульмани[5] 1 077 0.0% 16 185 0.4% 3 113 0.1% 18 457 0.4% 23 740 0.5% 43 459 0.9% 19 677 0.4% 7 558 0.17%
Босняки 20 755 0.5% 31 479 0.73%
Італійці 76 093 2.0% 33 316 0.9% 21 103 0.5% 17 433 0.4% 11 661 0.3% 21 303 0.4 19 636 0.4% 17 807 0.42%
Угорці 51 399 1.4% 47 711 1.2% 42 347 1.0% 35 488 0.8% 25 439 0.6% 22 355 0.5% 16 595 0.4% 14 048 0.33%
Албанці 635 0.0% 1 001 0.0% 2 126 0.1% 4 175 0.1% 6 006 0.1% 12 032 0.3% 15 082 0.3% 17 513 0.41%
Словенці 38 734 1.0% 43 010 1.1% 39 101 0.9% 32 497 0.7% 25 136 0.5% 22 376 0.5% 13 173 0.3% 10 517 0.25%
Чехи 28 991 0.8% 25 954 0.7% 23 391 0.6% 19 001 0.4% 15 061 0.3% 13 086 0.3% 10 510 0.2% 9 641 0.22%
Цигани 405 0.0% 1 261 0.0% 313 0.0% 1 257 0.0% 3 858 0.1% 6 695 0.1% 9 463 0.2% 16 975 0.40%
Чорногорці 2 871 0.1% 5 128 0.1% 7 465 0.2% 9 706 0.2% 9 818 0.2% 9 724 0.2% 4 926 0.1% 4 517 0.11%
Македонці 1 387 0.0% 2 385 0.1% 4 381 0.1% 5 625 0.1% 5 362 0.1% 6, 280 0.1% 4 270 0.1% 4 138 0.10%
Інші/не вказали 36 021 1.0% 36 942 0.9% 35 971 0.9% 58 028 1.3% 110 168 2.4% 246 354 5.1% 124 395 2.8% 84 991 1.98%
Всього 3 756 807 3 918 817 4 159 696 4 426 221 4 601 469 4 784 265 4 437 460 4 284 889


Мови[ред.ред. код]

Найпоширеніші рідні мови населення Хорватії за даними переписів:

Рідна мова 1991 2001 2011
Хорватська 3 922 725 81,99% 4 265 081 96,12% 4 096 305 95,6%
Сербська 207 300 4,33% 44 629 1,01% 52 879 1,23%
Італійська 26 580 0,56% 20 521 0,46% 18 573 0,43%
Албанська 12 735 0,27% 14 621 0,33% 17 069 0,40%
Боснійська 6 933 0,14% 9 197 0,21% 16 856 0,39%
Циганська 7 657 0,16% 7 860 0,18% 14 369 0,34%
Угорська 19 684 0,41% 12 650 0,29% 10 231 0,24%
Словенська 19 341 0,40% 11 872 0,27% 9 220 0,22%
Сербсько-хорватська 288 578 6,03% 4 961 0,11% 7 822 0,18%


Релігії[ред.ред. код]

Релігійний склад населення Хорватії у 2011 р.[6]

Українці в Хорватії[ред.ред. код]

Українці з Закарпаття і Бачки почали селитися в західній частині Срєму вже наприкінці XVIII ст.; у XIX ст. українці з Галичини жили в Загребі й інших містах Хорватії, а по 1945 р. деякі переселилися з Боснії.

Українські поселення та греко-католицькі парафії у 1970-х роках були в таких містах і селах Хорватії: Петровці, Міклошевці, Вуковар, Осієк, Славонський Брод, Каніжа, Сібінь, Липовляни, Раєво Село та інші. Вони належать до боснійсько-славонського вікаріату Крижевацької єпархії.

У Хорватії є близько 8 тис. греко-католиків хорватів.

Між двома світовими війнами в Загребі студіювала молодь з Галичини (іноді до 50 студентів), діяло товариство «Просвіта», студентські організації «Пробоєм» і «Дніпро», виходив часопис «Думка».

За усташівської Хорватії, на підставі домовленості між ОУН (мельниківської) з урядом А. Павеліча, створено на правах консульства українське представництво (голова — В. Войтанівський). З українських поселенців й емігрантів було організовано при хорватській армії («домобрані») у Вараждині «Український легіон», який мав бути висланий на радянський фронт. На доручення німців їх вислали проти партизанів Тіто в Боснії і проти сербських четників, внаслідок чого легіонери (а одночасно і українська група в Хорватії) зазнали переслідувань від комуністичної влади — українські організації було ліквідовано, багатьох їх діячів ув'язнено чи розстріляно, деякі втекли на Захід.

Щойно з кінця 1950-х pp. українці Хорватії отримали можливість організуватися — 1968 року постав Союз русинів і українців Хорватії, з 1970 р. починає виходити журнал «Нова думка» у Вуковарі, у селах і містах відновили діяльність українські гуртки і товариства.

Українсько-хорватські зв'язки[ред.ред. код]

Не будучи безпосередніми сусідами, Україна і Хорватія мали мінімальні, назагал лише культурні зв'язки.

Поет Іван Гундулич на поч. XVII ст. оспівував у поемі «Осман» героїзм козаків під проводом П.Сагайдачного у битві під Хотином.

Відомий хорватський русофіл і панславіст Юрій Кржаніч (16131683) залишив опис своєї подорожі від Львова до Москви через Ніжин і висловився за потребу об'єднати Україну з Московською державою.

У Хорватії короткочасно діяв серед православних уніятський місіонер М.Терлецький (пізніше холмський єпископ).

За доби романтизму і національного відродження хорвати захоплювалися козацькими сюжетами в літературі (переклади з М.Гоголя і польських письменників «української школи»), а також знайомилися з українськими творами; перекладали Т.Шевченка (А.Шеноа, А.Харамбашіч (Pjesničke pripovijesti , 1889)), Марка Вовчка (Харамбашіч, В.Лабош), Ю.Федьковича (С.Сушнік, Н.Андріч та ін.).

З українською літературою і фолкльором знайомили хорватів В.Ковачевич, Ч.Брагалі, Франьо Рачки. Про М.Лисенка прихильно писав 1875 року відомий хорватський музика Франьо Кухач, а Винко Жганец у XX ст. аранжував бачвансько-руські народні пісні (Pjesme jugoslavenskih Rusina, 1946). Письменник М.Крлежа написав драму «Galicija» (про австро-угорську війну 19141918 рр.); історик І.Есіг переклав «Слово о полку Ігоревім».

НТШ мало серед своїх дійсних членів хорватських учених: філологів В. Ягіча, Т.Маретіча, М.Решетаря, історика культури Ю.Шурміна, математика В.Варічака, палеонтолога Д.Горяновича-Крамбергера та ін.

Були деякі зв'язки між українцями і хорватами, переважно студентами, у Відні й Будапешті. Для обслуговування українських поселенців і хорватських греко-католиків із Закарпаття приїжджали греко-католицькі священики, які пізніше стали там єпископами (Г.Палькович, Ю.Дрогобецький) (у XX ст. — також із Галичини).

1919 року уряд ЗУНР створив місію в Загребі.

Після 1920 р. жив у Хорватії невеликий гурт політичних емігрантів, які намагалися популяризувати українську проблему і культуру серед хорватів. Деякі зв'язки утримували після Другої світової війни окремі українські та хорватські еміграційні діячі, зокрема, через Антибільшовицький Блок Народів(АБН).

З огляду на охолодження взаємин між СРСР і Югославією після 1948 р. культурні зв'язки між УРСР і Хорватією були незначні. З 1966 р. є лекторат української мови на катедрі славістики в Загребському університеті, який обслуговують викладачі з України. У співпраці А.Менац і А.Коваль укладено українсько-сербохорватський і сербохорватсько-український словник. УРСР брала участь у Загребських ярмарках і промисловій виставці. Підтримується обмін делегаціями між Київським і Загребським університетами. 1979 року відбулися Дні української культури в Хорватії, а 1980 року — Дні хорватської культури в УРСР.

Є переклади на українську мову творів М.Крлежи, В.Дежеліча та ін. У Хорватії перекладено І.Франка, В.Стефаника, У.Самчука, О.Гончара й ін.

Рішенням уряду Хорватії тимчасово призупинено дію візового режиму для громадян України з 1 травня по 31 жовтня 2009 р,[7] а згодом з 1 квітня по 31 жовтня 2010 р.[8] та з 1 квітня по 31 жовтня 2011 р.[9]

Генерал Звонимир Червенко, Головнокомандувач Збройних сил Хорватії 1995–1996….

Культура[ред.ред. код]

Писемність слов'янською мовою, що використовувала в якості алфавіту глаголицю, з'явилася у Хорватії не пізніше IX століття, але вкоренилася лише у Далматії, Істрії і деяких районах Боснії. Юридичні документи, повчальні п'єси, твори окультного характеру, календарі й альманахи друкувалися глаголицею аж до XVII століття. З усіх провінційних літератур, що виникли у хорватських землях, найбільше значення мала література Дубровницької республіки. Становлення її відбувалося під визначальним впливом італійського Відродження, і перші поети, які творили у Дубровнику, Шишко Менчетич (1457–1527) і Джоре Држич (1461–1501), наслідували Петрарку. Проте найзначнішим письменником доби став Марин Држич (1510–1567), комедії якого вражають багатством художніх засобів і різноманітністю типажів. У XVII столітті популярність і вплив літератури Дубровника поширилися за межі Далматії, що призвело до літературного відродження у всій Хорватії. Контрреформація у Хорватії ознаменувалася творчістю дубровницького поета Івана Гундулича (1588–1638).

Іво Андрич, хорватський лауреат Нобелівської премії з літератури 1961 року.

У XVII і XVIII століттях у Хорватії і Славонії творили поети і прозаїки аристократичного походження Петар Зринський (1621–1671) і Фран Крсто Франкопан (пом. 1671). Однак справді велике відродження літератури і мови XIX століття пов'язане з творчістю Павао Ріттера Вітезовича (1652–1713) і А. Качич-Міошича (1702—60). Із виникненням у 1830-х роках культурно-громадського руху ілліризму, на чолі якого став Людевіт Гай (1809–1872), загальною літературною мовою для хорватів і сербів стало штокавське наріччя. Становлення нового літературного покоління відбувалося навколо журналу «Даніца», який видавав Гай. Провідними фігурами цього покоління були поети Іван Мажуранич (1814–1890), який опублікував свої найкращі вірші у 1840-ті роки, і Петар Прерадович (1818–1872).

У наступному поколінні, що зазнало сильного закордонного впливу, висунулися новатори у віршуванні та оповідних жанрах поет Сильвіє Страхимир Краньчевич (1865–1908) і автор історичних романів Август Шеноа (1838–1881). Видатні романи та оповідання створювали в ту ж епоху Ксавер Шандор Джальський (1854–1935), Йосіп Козарац (1858–1906) і В'єнцеслав Новак (1859–1905), які зображували переважно життя і побут селянства. Найвидатнішим хорватським письменником 20 століття був Мирослав Крлежа (1893–1981) — поет, драматург і прозаїк. До впливових поетів першої половини століття належали Антун Густав Матош (1873–1914), Владимир Назор (1876–1949), Тін Уєвич (1891–1955), Антун Бранко Шимич (1898–1925), Добриша Цесарич (1902–1980), Драгутін Тадіянович (1905–2007), Іван Горан Ковачич (1913–1943) і В. Віда (1913–1960). На зміну їм прийшли Юре Каштелан (1919–1990), Весна Парун (1922–2010), Владо Готовац (1930–2000), Іван Сламніг (1930–2001) і А. Шолян (нар. 1932). Успіхи хорватської драматургії того часу пов'язані з іменами Іво Войновича (1857–1929) і Крлежі, який показав у циклі п'єс «Пани Глембаєви» розкладання вищого світу і занепад хорватської буржуазії.

Найвизначнішими романістами після Другої світової війни вважаються Петар Шегедін (1909–1998), Ранко Маринкович (1913–2001) та Слободан Новак (нар. 1924). Найвідомішим у світі хорватським письменником після Другої світової війни став Іво Андрич (1892–1975), удостоєний у 1961 році Нобелівської премії з літератури; головний його твір — епопея із трьох романів про батьківщину письменника, Боснію.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г International Monetary Fund. Retrieved 18 April 2012.
  2. стор. 3625-3626, том. 10, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. Церемонія з приводу вступу Албанії і Хорватії до Альянсу
  4. Лідери ЄС погодилися прийняти Хорватію в Євросоюз // новина від Кореспондент.net за 24 червня 2011 року
  5. за національністю
  6. Population by ethnicity and religion, 2011 census
  7. Меседж на сайті RBC
  8. Європа без бар'єрів
  9. Хорватія скасувала візи для українців

Джерела[ред.ред. код]

  • Badalić J. T.G.Ševčenko u hrvatskoj književnosti. — Umjetnost riječi, VIII. — Загреб, 1964
  • Flaker A. Ukrajinska književnost u Hrvatskoj. — Croatica, І. — Загреб, 1970
  • Нота В. Укр. писателє у югославянских прекладох. — Нова думка, ч. 3. — Вуковар, 1973
  • Лабош Ф. История русинох Бачки, Сриму и Славониї 1745–1918. — Вуковар, 1979
  • Крамар Є. З історії українсько-югославських взаємин XVI–XVII ст. — Нова думка, чч. 27, 28, 29. — Вуковар, 1981
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.

Посилання[ред.ред. код]