Йона Одноушев
 | Ця стаття містить перелік посилань, але походження окремих тверджень залишається незрозумілим через брак внутрішньотекстових джерел-виносок. (січень 2019) |
| Іона Одноушев | ||
 | ||
| ||
|---|---|---|
| 1448 — 1461 | ||
| Церква: | Константинопольська православна церква | |
| Попередник: | Ісидор Київський | |
| Діяльність: | священник | |
| Народження: | 1390-і с. Одноушове | |
| Смерть: | 31 березня 1461 Москва | |
| Похований: | Успенський собор (Москва) | |
| Автограф: | 
| |
Йона[1] Одноушев, або святи́тель Іо́на († 31 березня 1461) — Митрополит Київський і всієї Русі, Митрополит Московський (1448-1461). Канонізований Помісним собором Московського патріархату у 1547 році, дні пам'яті вшановуються тричі на рік — 31 березня, 27 травня, 15 червня (усі дати дані за старим стилем)[1]. Його вважають[хто?] засновником Російської православної церкви.
Іона народився в 1390-х роках в селі Одноушове поблизу міста Солигалича (нині Костромська область, Росія) в родині землевласника Федора Одноушева. Дванадцятирічним хлопчиком він пішов у Галицький монастир, де прийняв чернецтво, а через декілька років перейшов у Московський Симонов монастир. У монастирі він виконував послух, будучи пекарем. Одного разу, стомлений роботою, він заснув у пекарні. У цей час монастир відвідав святитель Фотій, митрополит Київський і всієї Русі, який обійшов всі монастирські будівлі й заглянув у пекарню. Побачивши сплячого ченця Іону, він напророкував, що юнак стане великим святителем землі руської.
1430 року митрополитом Константинопольського патріархату Фотієм він був хіротонізований у єпископа Рязанського й Муромського, а незабаром Іоні самому довелося очолити Московську Церкву. 2 липня 1431 року митрополит Фотій помер: спадкоємцем став єпископ Іона. Першим кроком у діяльності нового митрополита було прославляння й прирахування до лику святих митрополита Олексія.
Для затвердження в сані митрополита Іона виїхав у Константинополь лише в 1435 році. Коли на початку 1436 року Іона прибув у Царгород, там уже був поставлений на Київську митрополію інший кандидат — митрополит Ісидор, прихильник Флорентійської унії - з'єднання Православної та Католицької Церков.
У 1440 році в Вільно польський король і великий князь литовський Казимир (1440-1492 рр) уклав угоду з Василем II в, по якій зобов'язувався не допускати вже відомого Ісидора на митрополичий престол у Києві. За цією ж угодою православні єпархії в 1451 р були підпорядковані московському митрополитові Іоні.[2]
Іона повернувся разом із митрополитом Ісидором. Коли новий митрополит, побувавши на Флорентійському Соборі, почав активні дії щодо з'єднання Церков, то багато московських православних єпископів, противників єдності з Католицькою церквою, спротивилися цьому. Був скликаний Собор під головуванням єпископа Іони. Іона скликав у Москві в 1459 році Синод, на якім остаточно зформулював позитивно створення московської автокефалії.[3] На Синоді також було ухвалено "Ніколи не відступати від святої московської церкви й від митр. Йони, коритися йому в усім, а по його відході до Бога, коритися його законним наступником, а до відступника від православної віри Ісидорового ученика Григорія, відлученого від святої соборної церкви, нам, архієпископам руської митрополії, не приступати, грамот від нього ніяких не брати й нарад з ним не мати ні про що".[3]
Ісидор відмовився це зробити й був узятий під варту, але 15 вересня 1441 року втік із ув'язнення. Відтоді єпископ Іона знову почав керувати митрополією, а 15 грудня 1448 року Собор московських ієрархів самостійно, без Константинопольського патріарха на прохання Василія II, поставив Іону митрополитом Московським. Це означало де-факто автокефалію православної церкви в межах Великого князівства Московського, не визнану, однак, константинопольським патріархом. 141 рік РПЦ перебувала у схизмі із Константинопольською Православною Церквою. У 1589 року, константинопольський патріарх Єремія II Транос "врегулював" московську православну церкву надавши їй право мати власного Московського патріарха[1].
Першоієрарх Московської православної церкви — відомий політичний діяч свого часу. Брав активну участь у державному житті Московського князівства, сприяючи князеві Василію Васильовичу Темному в об'єднанні розрізнених руських князівств у єдину державу під головуванням Москви. Слово святителя було дуже вагомим, його авторитет для князя Василія був незаперечний. Він мав сильний вплив на князя.
Іона намагався впливати на православну церкву в українських та білоруських землях Великого князівства Литовського. У цьому прагненні він був підтриманий королем польським і великим князем литовським Казимиром IV Ягеллончиком, однак константинопольський патріарх Григорій Мамма у 1458 році висвятив на Київську митрополію Григорія II Болгариновича[1].
У спокійний час святитель любив молитися на самоті. Це був великий подвижник, добрий і незлобивий. Він прославився даром прозорливості, зціляв хворих, заступався за скривджених, допомагав незаможним і ревно насаджував благочестя. Усе життя святителя було цілеспрямованим і напруженим. Тридцять років святитель Іона управляв Московською Церквою. Йона був автором багатьох послань, склав «Келейне Євангеліє», куди увійшло 38 повчань на морально-етичні теми.
Тяжко захворівши, призначив своїм спадкоємцем Феодосія. 31 березня 1461 року митрополит Іона помер. По смерті був похований в Успенському соборі Московського кремля.
1472 року, через 11 років після смерті в московському Успенському соборі були відкриті мощі святителя, а 1547 року митрополита Іону причислили до лику святих, і встановили врочисте церковне святкування.
Церковне передання свідчить, що під час війни 1812 року страшне видіння налякало французів біля гробниці святителя Іони: чудотворець став перед ними з загрозливо піднятою рукою. Архієпископ Августин (Виноградський) через декілька днів після втечі французів із Москви з острахом увійшов в Успенський собор. Біля стін собору стояли горни для плавки металів, зникло величезне сріблене панікадило, обдерті ікони були розкидані по підлозі. Але найбільше в пограбованому соборі вразила архієпископа вціліла рака зі святителем Іоною. Ця подія стала своєрідним знаменням, що й після смерті святитель Іона охороняє Москву від ворогів.
- ↑ а б в г Мицик Ю. Йона… — С. 654.
- ↑ Прот. Зноско К. Исторический очерк церковной унии. - М.: Отдел по благотворительности Московского патриарха, "Мортис", 1993. - С. 78; Кочан Н. Прелюдия Брест. Флорентийская уния и киевское православия //Человек и мир. - 1993. - № 10-12. - С. 24.
- ↑ а б Чубатий, Микола (1976). Історія Християнства на Руси-Україні (PDF). Т. XLIII. Neo Eboraci. с. 240. Архів оригіналу (PDF) за 23 лютого 2022. Процитовано 14 вересня 2019.
- Історія православної церкви в Україні. — К., 1997.
- Гудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія. Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів, 2000.
- Мицик Ю. Йона [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 654. — ISBN 966-00-0610-1.
| Попередник Ісидор Київський |
|
Митрополит Київський 1448-1461 |
|
Наступник |