Айзеншпіс Юрій Шмільєвич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Айзеншпіс Юрій Шмільєвич
Основна інформація
Дата народження 15 липня 1945(1945-07-15)
Місце народження Челябінськ, Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, СРСР
Дата смерті 20 вересня 2005(2005-09-20) (60 років)
Місце смерті Москва, Росія
Країна СРСР і Росія
Професії музичний продюсер, композитор, інженер, економіст, музичний менеджер, продюсер
Нагороди
aizenshpis.ru
Файли у Вікісховищі?

Юрій Шмі́льєвич Айзеншпі́с (рос. Юрий Шмильевич Айзеншпис, 15 липня 1945 р., Челябінськ, РРФСР — 20 вересня 2005, Москва, Росія) — директор, адміністратор, менеджер, радянський і російський імпресаріо, один з найвпливовіших і найбагатших ділків російського шоу-бізнесу.[1][2][3][4][5].Володів унікальними кримінальними, комерційними і музичними зв'язками.[1][6][7][8][9] Прізвище в перекладі з їдишу означає «залізний кінець».[10]

Музичним продюсером Юрій Айзеншпіс не був. Музичний продюсер спостерігає і управляє звукозаписом і продукуванням музики музичного виконавця чи музичного гурту в студії звукозапису, праця якого може перебувати в діапазоні від запису однієї пісні до запису розлогого концептуального альбому.[11] Продюсер в перекладі з англійської мови — «виробник». Виконавчі продюсери контролюють фінансування проектів.

Історія[ред. | ред. код]

Мама, Марія Михайлівна, за національністю єврейка, родом з Білорусі.[10] Рано втратила батьків, через що виховувалась у родичів в селі Старі Громики (в цьому ж населеному пункті народився Громико Андрій Андрійович,[10] міністр закордонних справ і Голова Президіуму Верховної Ради СРСР), поряд з містом Речіце Гомельської області.[10] Юрій народився відразу після війни, 15 червня 1945 року, в Челябінську, де перебувала в евакуації його мати, москвичка Марія Михайлівна Айзеншпіс (1922—1991).[12]

Тато — Шміль Мойсеєвич, за національністю єврей,[10] народився в Польщі, перед війною втік до Росії.[10]

В перші місяці від народження сім'я з маленьким Юрієм переїхали до Москви, де батьки разом працювали в частинах Головного управління аеродромного будівництва, яке напочатку було одним із підвідділень в складі НКВД СРСР (до лютого 1946 року), в якому основні роботи велись силами в'язнів.[10]

Закінчив Московський економіко-статистичний інститут.

У віці 47 років взяв цивільний шлюб з Ковригіною Оленою Львівною (помічницею звукорежисера),[13] з якою швидко розлучився.[13] У 1993 році у них народився син Михайло.[10][13] В лютому 2014 році Михайла було затримано в Москві за зберігання наркотиків — порції кокаїну.

Сестра — Фаїна Нєпомнящая.

В місцях позбавлення волі провів 18 років. Пройшов через декілька в'язниць: Свердловськ, Новосибірськ, Красноярськ, Мордовія.[13]

Співпрацював з гуртами та виконавцями: «Сокол», «Кино», «Технологія», «Моральный кодекс», «Янг Ганз», Лінда, Влад Сташевський, колишня стриптизерка[14][15] Саша Project, Інга Дроздова, Катя Лель, Нікіта, «Динаміт», Діма Білан.

Володар двох вищих вітчизняних музичних премій «Овація», найкращий продюсер 1991—1994 років.[16] Володів приватною продюсерською фірмою під назвою «ЮА», яка працювала з вісімдесят восьмого по дев'яностий роки.[16]

Був добре знайомий з Костянтином Ернстом,[1] Володимиром Альошиним (генеральний директор Олімпійського комплексу «Лужники»), Олександром Гафіним (у 2011 році це віце-президент Альфа-Банку), дружив с Япончиком,[8] Квантришвіли[8] і ін.

Вирізнявся великою жадібністю. З артистами заключав кабальні угоди. В бізнес залучав дуже великі суми грошей кримінального світу.[6][8]

Діловий шлях[ред. | ред. код]

Фарцування[ред. | ред. код]

У середині 1960-их років займається фарцуванням вініловими платівками з закордонними джазом, біг-бітом і стає одним з найвідоміших в Москві фарцувальників, в котрого можна «дістати» всі заборонені в ті часи музичні плоди тієї епохи. Одна платівка коштувала 120 рублів — місячну зарплату радянського інженера.[2]

Гурт «Сокіл» (1964—1970)[ред. | ред. код]

Починав же свою промоутерську і продюсерську діяльність 20-річний Юрій в 1965 році з «бітлівським» проектом «Сокіл» — першою рок-групою в країні.[12] Уже тоді проявилися його сміливість і ділова хватка. Разом з групою він влаштувався на свою першу роботу — в Тульську філармонію. Гурт «Сокіл» був одним з перших гуртів, яких запросили в філармонію.[17] Відбулося це в травні 1966 року, — і гурт відправився з гастролями по Радянському Союзу.[18] Оскільки музиканти багато гастролювали, місячний дохід Айзеншпіса доходив до 1500 рублів (радянські міністри тоді отримували всього тисячу).[12] В той час в Москві було лиш декілька ресторанів з живою музикою, але виконували там виключно радянські шлягери. Гурт пропонував публіці мелодії «загниваючого Заходу» — і через це отримує значний комерційний успіх. Членами гурту були «золота молодь» (Вячеслав Черниш — син начальника радянської протиповітряної оборони,[19][20] син головного редактора журналу «Комуніст» і ін) — діти високих партійних чинів.[18] Дружина лідера гурту Сокіл Лідія Єрмакова працювала прорабом на будівництві готелю «Росія».[18] Клавішник гурту Вячеслав Черниш був одружений на Олені Семичасній — дочці голови КДБ СРСР В. Семичасного.[18] Дружина барабанщика Віктора Іванова працювала в МВС.[18] Щоб оберегти дітей високих чиновників, КГБ планує ізолювати Айзеншпіса.

Юрій ще тоді розробив оригінальну схему продажу квитків на виступи групи «Сокіл»: після усної домовленості з директором якогось клубу (або будинку культури), в якому збиралася виступати його група, Айзеншпіс скуповував всі квитки на вечірній сеанс фільму в цьому клубі, а потім перепродував їх за вищою ціною, вже як квитки на концерт групи.[12] На виручені від продажу квитків гроші він купував валюту.[12]

У 1968 році 23-річний Айзеншпіс звільнився з філармонії і поступив на роботу молодшим науковим співробітником в Центральне статистичне управління СРСР з окладом в 115 рублів.[12] На робочому місці він з'являвся рідко, натомість використовуючи зв'язки з директорами магазинів, він вибивав для своїх колег дефіцитні продуктові замовлення, — тому на його постійні відлучення від роботи дивилися крізь пальці, що давало змогу Айзеншпісу мати вільний час на діяльність, яка приносила йому зовсім інші доходи.[12]

Першою його великою самостійною справою була покупка чотирьохдіапазонних радіоприймачів «Panasonic» у валютному магазині «Берізка» двох моделей ціною 33 і 50 доларів.[12] Айзеншпіс відвіз їх в Одесу, де вони ще були в дивину і коштували набагато дорожче, ніж в Москві.[12]

В 1969 році на Пушкінській вулиці відкрилася комерційна контора Зовнішторгбанку, де виключно за валюту продавали золото вищої проби в злитках вагою від 10 грамів до одного кілограма. В цьому ж році Айзеншпіс починає займатися спекуляцією і фарцуванням золотом і валютою по-крупному.[12] Скуповує долари по 2-3-5 рублів і за валюту купує золото. Кілограм золота конторі Зовнішторгбанку продавався за півтори тисячі доларів (можна було купити лише за валюту). Якщо навіть купувати долари по 5 рублів, кілограмовий злиток обходився в 7500 рублів. Плюс один рубль за грам сплачувався іноземним студентам, які купували золото у банку. У підсумку кілограмовий злиток золота виходив ціною в 8500 рублів.[12] Перепродувався він всередині країни для розбагатілих корупціонерів вже за 20 тисяч рублів.[12] (Медсестра отримувала тоді 60 рублів на місяць.[12]) Айзеншпісу доводилося купувати практично кожен день від півтора до трьох тисяч доларів за курсом 2-3 рубля за долар.[12] Щовечора він контактував з великою кількістю людей — таксистами, повіями, офіціантами і навіть дипломатами (наприклад, сином індійського посла).[12] В цьому ж році дехто Мамедов, — перший секретар Жовтневого райкому партії міста Баку, відкрив в столиці на ім'я дружини ощадкнижку і поклав на неї 195 тисяч рублів — тодішній заробіток рядового працівника за 108 років.[12] Мамедов користувався послугами Айзеншпіса.

В кінці 1969 року в Москві був арештований відомий валютник Генріх Караханян на прізвисько Ворона, а 7 січня 1970-го — Айзеншпіс.[12]

У 1970 році Айзеншпіс був заарештований. Сам Юрій Шмільєвіч пояснює свій арешт тим, що всього лише хотів придбати для групи «фірмову електрогітару». Бажання купити хороший інструмент і «апарат» призводить до того, що незабаром в арсенал «СОКОЛА» перекочувало звукове обладнання заїжджої італійської зірки Рити Павоне, югославського співака Джордже Мар'яновича і багатьох інших. Розплачуватися доводилося, зрозуміло, золотом, валютою, будь-які операції з якою в СРСР були незаконні і жорстоко каралися. Тим часом, за діяльністю молодого імпресаріо вже давно спостерігали органи внутрішніх справ СРСР. 7 січня 1970 року його заарештовують, а всю апаратуру групи «СОКІЛ» конфісковують.

Перший термін[ред. | ред. код]

7 січня 1970 року в квартирі Айзеншпіса було проведено обшук, а через п'ятнадцять діб було висунуто обвинувачення по 88-й статті «Порушення валютних операцій»,[10] і 154-ій «Спекуляція в особливо великих розмірах».[10] Загрожувало десять років позбавлення волі.[13] Вирок — 10 років ув'язнення. Під час затримання в його кишенях виявили 17 000 рублів, а в його квартирі — 15585 рублів і 7675 доларів.[12][21] За вироком суду у нього конфіскували валюту, золото, колекцію вінілових платівок з 5 тисяч дисків, — список зайняв сім сторінок.[12]

В 1976 році з групою ув'язнених прибув в колонію-поселення в Печорському районі — залишалась третина строку.[10] Відсидівши в Красноярську, Тулі і Печорі, Айзеншпіс вийшов на волю за умовно-достроковим звільненням в травні 1977 року.[2][12]

Другий термін[ред. | ред. код]

Після відбуття покарання за першим терміном і виходом на свободу, Юрій через три тижні вдається до нової афери — купівлі-продажу 50 тисяч фальшивих доларів.[13] «Бутирка», камера 252. Вирок — ув'язнення на термін 7 років і 8 місяців.[16] Відсидів 7 років.[13]

Остання зона, де сидів Айзеншпіс, називалася «м'ясорубка» і славилася сумною статистикою найбільшою в СРСР смертності.[16]

Дострокового звільнення Айзеншпіса домоглася його матір. Його мати народилася в одному селі з Головою Верховної Ради, Міністром закордонних справ Андрієм Громико. Крім того, вона сама перебувала на партійній роботі. Вона подолала всі бюрократичні перепони і потрапила на прийом до односельчанина.[16]

23 квітня 1988 остаточно вийшов на свободу.[13]

Стосовно другого позбавлення волі на сім років і вісім місяців, уряд потім принесе офіційні вибачення і виплатить матеріальну компенсацію у розмірі сорока двох рублів за кожен місяць терміну.[16]

Юрій влаштувався працювати в творче об'єднання «Галерея», створене міськкомом комсомолу.[12] Спочатку Айзеншпис організовував концерти молодих талановитих виконавців. Згодом він очолив дирекцію фестивалю «Інтершанс», а незабаром взявся продюсувати вітчизняних музичних виконавців. Айзеншпіс вишукував музичних виконавців, які могли зачепити глядача, у яких був хоч якийсь більш-менш привабливий репертуар.[12] Спочатку через ЗМІ, в основному через телебачення, він їх «розкручував» і робив знаменитими, а потім організовував гастролі.[12]

Через рік після виходу з тюрми, Юрій стає продюсером гурту Кино.[2]

Гурт «Кино» (1989—1990).[ред. | ред. код]

Вісім місяців — з грудня 1989 до загибелі Віктора Цоя в 1990 році — Юрій Айзеншпіс був імпресаріо групи «Кино». На момент початку співпраці з Айзеншпісом, група «Кино» вже була досить відома.[12] Вже був записаний і зведений в домашніх умовах найуспішніший в творчому і концептуальному плані альбом «Група крові», після якого, за словами критиків, Цой міг, як мінімум 2 роки, нічого не писати.[12] Тому робота з «Кино» також вивела і Юрія Шмільевіча на новий зоряний рівень діяльності, дозволила йому заробити авторитет у своїй справі.[12] Олександр Житинський теж заперечує, що Айзеншпіс «розкрутив» групу «Кино» або зробив її знаменитою.[22]

Перші мільйони Айзеншпіс зробив на гурті «Кино».[2] Він забезпечував стадіони і високі ціни на квитки, влаштував зйомки в телепередачі рос. «Взгляд», виясняв відносини з рекетирами (в Ташкенті від нього вимагали 40 000 рублів за те, щоб музиканти потрапили в аеропорт).[2]

« В популярності Віктора Цоя є частинка моєї праці. І цим я горджусь. »

— слова Юрія Айзеншпіса в російській документальній програмі ТВ Центр «Дикі гроші»: Юрій Айзеншпіс

Після смерті Цоя заявив, що пісні, котрі входили в «Чорний альбом» були знайдені в автомобілі Цоя після загибелі, — що, після виходу на ринок альбому, принесло Айзеншпісу величезні гроші, а тираж перевищив 1 200 000 екземплярів.[2] На померлому артистові Айзеншпіс заробив ім'я та 4 мільйони доларів.[23] У телепередачі «Діти хвилин» наводитися інформація про те, что Юрій Айзеншпіс придумав якийсь піар-хід, що нібто касета з демозаписом альбому перебувала в автомобілі Віктора Цоя, і в момент аварії сам носій залишився неушкодженим. Гітарист Юрій Каспарян спростував це і сказав, що особисто віз касету в своєму автомобілі за день до трагедії.

У своїй книжці Айзеншпіс згадує, що для випуску альбому йому довелось взяти кредит (він сам так це називає) у розмірі 5 млн рублів[10][12] (більше мільйона доларів) в Черемушкінському відділенні МІБу.[10] Поручителів Айзеншпіс знайшов через Олександра Гафіна (у 2011 році це віце-президент Альфа-Банку), який познайомив його з головою однієї з організацій ветеранів Афганістану.[10] Допомагали і приятелі-комерсанти, і Сергій Козлов, який згодом став одним із замміністрів.[10]

Крім того, у Москві, після загибелі Цоя, Айзеншпіс створив Фонд імені Віктора Цоя,[24] і на організований рахунок перераховувались величезні кошти, але ні батьки Віктора, ні вдова з сином не одержали хоч скільки-небудь значущої суми.[25] Попри те, що фонд Віктора Цоя зібрав величезні кошти, ніхто досі не підіймав питання про те, на що саме пішли ці гроші.[25] Зникла значна частина коштів Фонду Віктора Цоя, яка, згідно зі здогадами, йшла на розкрутку гурту «Технологія» (з яким співпрацював саме Айзеншпіс).[25]

Гурт «Технологія»(1991—1992)[ред. | ред. код]

Роман Рябцев, соліст гурту «Технологія», підтверджує, що Айзеншпіс отримував 60 % за договором, обіцяючи великі гроші в розкрутку і записи і тд, а в результаті нічого з цього не робив.[2] Гурт «Технологія» був клоном популярної групи Depeche Mode, яку Айзеншпіс продавав двічі дешевше ринкової ціни, щоб «брати валом» — більшою кількістю концертів.[2]

Артисти, завдяки йому, ставали популярними в рекордно малі терміни, але повинні були змиритися, що періодично їм доведеться виїздити на так звані «суботники» — безкоштовні концерти для численних приятелів Айзеншпіса, що були представниками кримінального світу.[2]

« Який він продюсер? Він їм ніколи не був. Це він придумав називати себе продюсером. Він директор, адміністратор, менеджер. А продюсер — це той, хто формує музичний стиль. Хто говорить артисту що співати, що не співати. Вибирає музичний матеріал. Ось це продюсер. А він тільки забивав концерти. І займався рекламою. Він нам допоміг розкрутитися на певному етапі. А потім тільки вершки збирав. Так він і прийшов до нас на готовеньке — у нас вже альбом був і чотири кліпи.[26] »

— Лідер гурту «Технологія» Роман Рябцев в інтерв'ю газеті «Комсомольська правда», 17.11.2016

У 1992 році Айзеншпіс отримав премію «Овація» як кращий продюсер країни.

«Янг Ганз» (1992—1993)[ред. | ред. код]

Випустивши пару яскравих хітів, група розпалась від внутрішнього протистояння учасників.

Лінда (1993)[ред. | ред. код]

У 1993 році Айзеншпіс зауважив на юрмальській сцені молоду талановиту виконавицю Світлану Гейман і допоміг співачці зробити перші кроки на великій сцені. Спільна робота артистки і імпресаріо тривала менше року, після чого їх творчі шляхи розійшлися.

Влад Сташевський (1993—1999)[ред. | ред. код]

За словами Алібасова Барі Карімовича «колеги по музикальному цеху вважали, що Айзеншпіс зійшов з розуму, коли взявся „продюсувати“ співака без голосу — Влада Сташевського, і вклав в його розрутку 800 тисяч доларів».[2] Айзеншпісу в просуванні нового проекту допомагав кримінальний авторитет Олександр Макушенко відомий як «Саша Циган».[2][7][27][28] За 5 років співпраці Влад Сташевський випустив 4 альбоми і 17 кліпів, отримав в 1996 році «премію Овація» як кращий співак року. Перший виступ Сташевського на широкій сцені відбувся 30 серпня 1993 року на фестивалі в Аджарії.[12] Влад стає секс-символом середини дев'яностих. У 1996 році Владу Сташевському пощастило виступити в якості гостя на нью-йоркському фестивалі «Big Apple», а роком пізніше він знову опинився в США — музикант дав свій власний сольний концерт в Brooclin Park на запрошення Сенату США.

У 1994 році Юрій був одним з організаторів міжнародного музичного фестивалю «Сонячна Аджарія». Брав участь в установленні премії «Зірка».

За результатами своєї творчої діяльності в 1995 році Айзеншпіс знову отримав премію «Овація».

Потім був імпресаріо співачки Інги Дроздової (1997), співачки Каті Лель (1997), співака Микити (1998—2001), співачки Саші (1999—2000), групи «Динаміт» (2001).

У 2001 році Юрія Айзеншпіса запрошують зайняти пост генерального директора найбільшої в той час продюсерської компанії Media Star.

Діма Білан (2002)[ред. | ред. код]

Айзеншпіс займався Біланом три роки і вважав співака своїм головним досягненням.[2] В 2002 році співак зайняв третє місце на конкурсі «Нова Хвиля». В 2005 році Діма Білан став тріумфатором премії MTV в Росії — кращий виконавець року.[2] Премію виконавцеві вручили наступного дня після смерті Айзеншпіса.

Смерть[ред. | ред. код]

В 2005 році попав в реанімацію — у імпресаріо стався інфаркт.[2] Похований під Москвою, на Домодєдовському кладовищі.

Книги[ред. | ред. код]

  • (рос.) «Зажигающий Звезды. Записки и советы пионера шоу-бизнеса»,[29] Алгоритм, 2005 ISBN 5-9265-0221-7
  • (рос.) «От фарцовщика до продюсера. Деловые люди в СССР» ISBN 978-5-4438-0913-7
  • (рос.) «Виктор Цой и другие. Как зажигают звезды» ISBN 978-5-699-51117-4

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Юрий Айзеншпис www.yahha.com 07.09.2008
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с Россия, АО «ТВ Центр» Программа «Дикие деньги»: Юрий Айзеншпис. Жанр: документальный http://твц.рф[неавторитетне джерело]
  3. Новое время — Випуски 14 – 26. — Изд-во газеты «Труд», 1995 (стор.: 13)
  4. Андрей МОРОЗОВ. Ушел Юрий Айзеншпис Один из самых влиятельных российских продюсеров скончался от инфаркта 29.09.2005
  5. Цой, В. Звезда по имени Солнце: стихи. Песни. Воспоминания / В. Цой. — М. : ЭКСМО-Пресс, 2000. — 416 с. ISBN 5-04-005924-8 (стор.: 160)
  6. а б АННА ВЕЛИГЖАНИНА Айзеншпис привел в шоу-бизнес «голубое лобби»? 22.07.10
  7. а б Влад Листьев легко «кидал» людей «Літературний дайджест» «Буквоїд»
  8. а б в г Анна ВЕЛИГЖАНИНА Шоу-бизнес строгого режима (15 июля 2010)
  9. Данила КРУТОВ. Влад Сташевский впервые рассказал, как угрожал Айзеншпису 10 июня 2011
  10. а б в г д е ж и к л м н п р с Айзеншпис Ю. Ш. Виктор Цой и другие. Как зажигают звёзды / Юрий Айзеншпис. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2011. — 384 с.: ил. — (Легенды авторской песни). ISBN 978-5-699-51117-4
  11. What does a music producer do, anyway ? – Production Advice. productionadvice.co.uk. Процитовано 2017-01-09. 
  12. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг Истории. Талантливый продюсер (Юрий Айзеншпис) www.orator.ru
  13. а б в г д е ж и Юрий Айзеншпис Yury Aizenshpis От тюрьмы до шоу один шаг www.peoples.ru
  14. Биография: Саша (Александра Антонова) woman.ru
  15. Биография Sasha Gradiva | Last.fm
  16. а б в г д е Илья Нагибин «Ю. Айзеншпис. Тот, кто зажигает „звезд“» kommersant.ru Номер 010 от 12-03-95
  17. Марочкин В. Повседневная жизнь российского рок-музыканта. — Молодая гвардия, 2003—404 стор. (стор.: 71)
  18. а б в г д Владимир Марочкин. Москва рок-н-рольная. Через песни — об истории страны. Рок-музыка в столице: пароли, явки, традиции, мода. — Издательство: Центрполиграф, 2014. Целевое назначение: Научно-популярное издание для взрослых ISBN 978-5-227-05510-1
  19. Квест Москва. 10 маршрутов с приключениями/ М. Г. Давыдова, Я. Л. Прохорова. — М.:Эксмо, 2018. — 256с ISBN 978-5-699-96703-2
  20. Марочкин В. Повседневная жизнь российского рок-музыканта. — Молодая гвардия, 2003 ISBN 5-235-02595-4
  21. Евгений Додолев. Легенды нашего рока. — Издательство АСТ, ISBN 978-5-17-099548-6
  22. Александр Житинский. Цой Forever — Издательство: Амфора. Год: 2009. ISBN 978-5-367-01093-0 (стор.: 370)
  23. Юрій Айзеншпіс. Передача «Моя правда» (Україна). Телеканал СТБ. 12.10.2007
  24. Солдатенко Н. «Кино» без Цоя? / «АиФ» № 40, октябрь 1990
  25. а б в (відео) Важлива інформація навколо смерті Віктора Цоя. Юрій Бєлішкін. Передача с 5-го канала
  26. ТАТЬЯНА ПОДЪЯБЛОНСКАЯ. Лидер «Технологии» Роман Рябцев: «Мы не считаем Айзеншписа продюсером — он даже не знал, какую музыку мы пишем!» 17.11.16
  27. «Убивать Влада никто не хотел. Но он мешал Бадри Патаркацишвили проводить реформу на „первой кнопке“»
  28. КРИМИНАЛЬНЫЕ АВТОРИТЕТЫ ВОРЫ В ЗАКОНЕ: Первый продюсер Советского Союза Юрий Айзеншпис
  29. Fuzz (журнал) № 7, 2006 год