Битва на річці Ірпінь
Битва на річці Ірпінь 1321 | |||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|
50°22′59.998800100001″ пн. ш. 30°13′0.0012001000037915″ сх. д. / 50.38333° пн. ш. 30.21667° сх. д. | |||||||
| |||||||
Сторони | |||||||
Велике князівство Литовське |
Золота Орда Київське князівство | ||||||
Командувачі | |||||||
Гедимін | Станіслав | ||||||
Військові сили | |||||||
Литва Жемайти Русь |
Князівські дружини татарські та ханські війська | ||||||
Втрати | |||||||
невідомо | Олег Переяславський |
Битва на річці Ірпінь — легендарна битва між литовсько-руською армією Гедиміна та коаліцією руських князівств під проводом київського князя Станіслава — васала Золотої Орди (ця династія отримала Київ з допомогою хана Токти бл.1300/1301)[1], яка відбулась біля річки Ірпінь в 1321 або 1322.
Військо Гедиміна складалося з литви, жемайтів, русинів. «До Станіслава, князя Київського, з'єднавши спільні сили свої в одне велике військо, і допомогу від татар маючи, стали готові, почувши, що Гедимин з литовцями від Житомира сміливо і швидко проти них виступив».[2] На стороні Станіслава в битві також брали участь руські князі, союзники Золотої Орди Лев Луцький, Олег Переяславський, Роман Брянський, татарські й ханські війська[3]. Станіслав Київський, а також згадуваний у числі руських князів, що протистояли Гедиміну, Олег Переяславський ідентифікуються в історіографії[4] як князі Київської землі того часу, що походять з путивльських Ольговичів. Щодо їх союзників, Романа Брянського, Лева Даниловича Луцького і Володимира Васильковича Волинського, то вони насправді були політичними діячами другої половини XIII століття[5] [6], які померли значно раніше від битви на Ірпіні.
Як свідчить «Історія Русів або Малої Росії»[7] : «…Гедимін Князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоруські з воїнством своїм Литовським, з'єднаним з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських: Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського…»
«Там навпроти князь Станіслав Київський з військом своїм, і з татарською підмогою на Литву напав, Роман же Брянський, а з ним Лев, князь Луцький, і Ольга Переяславський легко по ньому на допомогу наступали».[2]
Литовсько-руські війська перемогли. Князі Лев та Олег загинули на полі бою.[8] Наступного дня Гедимін рушив з військом на Київ[9], який після деякої оборони їм здався на основі васалітету[10]. Разом з Києвом до ВКЛ відійшли міста: Переяслав, Путивль, Вишгород, Канів, Черкаси, Білгород та Брянськ Сіверський, таким чином отримавши Київське, Волинське та Сіверське князівства. Станіслав, останній київський князь з династії Рюриковичів, втік у Рязань, де одружився з дочкою рязанського князя — Ольгою.
Після перемоги Гедимін призначив намісником Київського князівства Міндовга[11], князя Гольшанського.
Результат битви на річці Ірпінь визначив довгий період влади Великого князівства Литовського і, потім, Польського королівства над територією сучасних українських (в ті часи називались руськими) земель — Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина.
Ольгимонт Гольшанський, який став Князем Київським і далі вів боротьбу з Путивльськими та іншими князями, які за допомогою Золотої Орди, намагались відвоювати Київське князівство. 1331 р. путивльська династія змогла повернути собі князівство з допомогою ординців. І тільки внаслідок битви на Синіх Водах литовсько-руські війська Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича розбили монголо-татарських правителів та їх союзників. 1362 р. Київ остаточно увійшов до складу Великого князівства Литовського.
М.Грушевський та В.Антонович ставили достовірність битви під великий сумнів:
«Розповідь про похід Гедиміна на Волинь і Київ в 1320-1321 роках вперше з'явилася в хроніці Мацея Стрийковського (вид. 1582 р.) До того часу про нього не згадують зовсім ні сучасні джерела, ні літописні зводи, ні укладачі пізніших прагматичних історичних творів. Так, найдавніший литовсько-руський літопис (вид. Даниловичем), складений в першій половині XV століття, перераховуючи області, розподілені Гедиміном у спадок синам, не згадує зовсім про Київ і каже, що Волинська земля дісталася Любарту внаслідок його шлюбу, отже вона не була завойована Гедиміном. Руські літописи XIV і XV століть, так само як укладачі німецьких, прусських і ливонських хронік, нічого не знають про похід Гедиміна на Волинь і Київ. Нарешті, письменники другої половини XVI століття, сучасники Стрийковського, що складали свої праці майже одночасно з ним, але не користувалися його книгою: Мартін Бєльський (пом. 1575) і Кромер (вид. 1568) не згадують зовсім про похід Гедиміна на Волинь і Київ.» Оригінальний текст (рос.) «Рассказ о походе Гедымина на Волынь и Киев в 1320—1321 годах первый раз появился в хронике Мацея Стрыйковского (изд. 1582 г.). До того времени о нем не упоминают вовсе ни современные источники, ни летописные своды, ни составители позднейших прагматических исторических сочинений. Так, древнейшая литовско-русская летопись (изд. Даниловичем), составленная в первой половине XV столетия, перечисляя области, распределенные Гедымином в удел сыновьям, не упоминает вовсе о Киеве и говорит, что Волынская земля досталась Любарту вследствие его брака, следовательно она не была завоевана Гедымином. Русские летописи XIV и XV столетий, равно как составители немецких, прусских и ливонских хроник, ничего не знают о походе Гедымина на Волынь и Киев. Наконец, писатели второй половины XVI столетия, современники Стрыйковского, составлявшие свои труды почти одновременно с ним, но не пользовавшиеся его книгой: Мартин Бельский (ум. 1575) и Кромер (изд. 1568) не упоминают вовсе о походе Гедымина на Волынь и Киев.[12]» |
Їх думку підтримували зокрема Ф.Леонтович та О.Пресняков. Як зазначав П.Клепацький:
«оповідання широкого литовсько-руського літопису про завоювання Києва за Гедиміна, не відоме нам з інших, більш ранніх джерел, має проти себе безліч заперечень, давно вже висунутих і досі ніким не спростованих”, вважаючи полеміку цим вичерпаною»[13]. |
- ↑ Ольговичі. ЧЕРНІГІВСЬКІ І СІВЕРСЬКІ КНЯЗІ. Архів оригіналу за 13 грудня 2014. Процитовано 6 травня 2011.
- ↑ а б Оповідь М. Стрийковського про завоювання литовським князем Гедиміном Києва. Архів оригіналу за 13 січня 2012. Процитовано 1 червня 2010.
- ↑ Хроніка ЛИТОВСЬКА Й ЖМОЙТСЬКА. Частина 2. О поражцЂ литовской над Русью. Архів оригіналу за 20 травня 2011. Процитовано 31 жовтня 2010.
- ↑ Л. Войтович. Князівські династії Східної Європи [Архівовано 30 вересня 2021 у Wayback Machine.]
- ↑ ХРОНІКА ЛИТОВСЬКА Й ЖМОЙТСЬКА. Частина 2. О поражцЂ литовской над Русью. Архів оригіналу за 20 травня 2011. Процитовано 31 жовтня 2010.
- ↑ Хроніка також називає Романа Брянського зятем Лева Даниловича. Дружина Романа Михайловича Старого невідома.
- ↑ ІСТОРІЯ РУСІВ, або МАЛОЇ РОСІЇ. Архів оригіналу за 13 січня 2012. Процитовано 6 травня 2011.
- ↑ СИНОПСИС КИЇВСЬКИЙ. Архів оригіналу за 7 листопада 2007. Процитовано 1 червня 2010.
- ↑ Залізний вовк, Літературна газета, Алесь КОЖЕДУБ.
- ↑ «От Руси к России» [Архівовано 2014-02-19 у Wayback Machine.], Лев Гумільов
- ↑ Беларусь в исторической государственной и церковной жизни. Архів оригіналу за 16 січня 2010. Процитовано 3 червня 2010.
- ↑ Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда // Антонович В.Б. Моноірафии по истории Западной и Юго-Западной России. - К., 1885. - Т.1. — С.47-58.
- ↑ Русина О. В. «Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського». / Кол. авт. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Інститут історії України; К., 1998. — 244 с. (57-59 с.) ISBN 966-02-0737-7
Це незавершена стаття про Велике князівство Литовське. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
Це незавершена стаття про битву. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |