Володимир Василькович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Василькович
Volodymyr-Ivan.jpg
Князь володимирський
Правління 12691288
Попередник Василько Романович
Наступник Мстислав Данилович
Біографічні дані
Імена Іван
Народження 1249(1249)
Лю́бомль, Любомльський район, Волинська область, Українська Радянська Соціалістична Республіка
Смерть 10 грудня 1288(1288-12-10)
Любомль
Дружина Ольга Романівна
Діти Ізяслава
Династія Рюриковичі
Батько Василько Романович

Володимир-Іван Василькович (1249 — 10 грудня 1288) — князь волинський, син Василька Романовича, зять князя чернігівського і брянського Романа Старого (дружина — Ольга Романівна). Видатний дипломат та діяч культури. Православний святий.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився Володимир Василькович орієнтовно в другій половині 40-х років XIII століття. Його батьком був волинський князь Василько — син Романа Мстиславича (Великого), творця Волинсько-Галицької держави, і рідний брат Данила Романовича. Володимир Василькович з молодих років брав участь у військових походах разом із батьком. Поряд з військовим мистецтвом, пізнавав мистецтво дипломатії. І таким чином учився «бути князем». Після смерті свого батька в 1269 році зайняв престол у Володимирі (Волинському) й став правити землями Західної Волині.

Ймовірно, основна частина Галицько-Волинського літопису укладалася й редагувалася за часів правління Володимира Васильковича. Тому літописець прагнув ідеалізувати цього князя. Спеціально зобразив його як зразкового князя-християнина, який виявляє християнське благочестя: читає Священне писання, підтримує ченців та священнослужителів. Йому притаманні смирення, відсутність гордості, справедливість, милість до убогих — моральні якості, котрі цінувалися християнами. Спеціально підкреслюється, що «говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий»[1].

До заняття ним Волинського князівства після смерті батька літописи відзначають участь його в походах на литовців та поляків і шлюб із князівною брянською Ольгою Романівною. У 1269 році помер Василько Романович, і Володимир-Іван зайняв його місце. У 1273 році він воював з ятвягами й змусив їх просити миру.

1274 року Володимир змушений був воювати з литовським князем Тройденом, що розоряв Володимирські волості, помщаючись Володимиру, за словами літописця, за те, що батько його убив трьох братів Тройдена. Через деякий час вороги примирилися. Однак у наступному році ця мирна угода була порушена проти волі руських князів. До Володимира та його двоюрідного брата Лева I Галицького без будь-якого прохання з їхнього боку хан Ногай надіслав своє військо для війни з Литвою. Володимир-Іван змушений був виступити до Новогрудка. Оскільки в Бересті (Брест) він довідався, що татари вже там, то за нарадою зі своїми союзниками, князем луцьким Мстиславом та Юрієм I, він пішов до Городні (Гродно). Мстислав та Юрій таємно від Володимира вступили в бій з литовцями, взяли в полон їхнього воєводу та бояр. Володимир сильно обурювався на цих князів за їхнє легкодумство, але поправив їхню помилку взяттям фортечної вежі перед воротами Городні, чим змусив жителів схилитися до миру.

Наступного року (1280) проти свого бажання, «татарскою неволею», Володимир змушений був допомагати Леву Даниловичу, який хотів зайняти польський престол, у війні з Лешком II Чорним. У 1282 Ногай та Телебуга зажадали, щоб Володимир разом з іншими князями йшов на угорців. Володимир за станом здоров'я залишився вдома, а військо своє послав з Юрієм Львовичем. Під час цього походу Болеслав Мазовецький нападав на галицьку область, і Лев Данилович, повернувшись з угорського походу, запропонував Володимиру підняти на Болеслава Литву. Війська литовське та володимирське здобули повну перемогу над поляками.

Наступного, 1283 року, за вимогою Телебуги Володимир-Іван знову повинен був йти на поляків, але незабаром відступив через хворобу[2]. У нього гнила нижня частина обличчя. Не маючи дітей й не люблячи Лева за його жорстокість та властолюбство, а сина його Юрія — за лукавство й інтриги, Володимир хотів віддати свою волость Мстиславу Даниловичу луцькому, котрого покликав до себе й учинив з ним раду: йому віддавав князівство, а «милій дружині своїй» Ользі Романівні й названій дочці Ізяславі місто Кобрин; зобов'язав Мстислава не кривдити княгиню свою й Ізяславу, не видавати без згоди княгині її заміж[3].

10 грудня 1288 (1289) року Володимир-Іван Василькович помер у Любомлі від раку нижньої щелепи і гортані. Перебіг хвороби докладно описано в Галицько-Волинському літописі[4]. Похований в Успенському соборі у Володимирі-Волинському. На похороні був присутній, зокрема, ігумен Києво-Печерського монастиря Агапіт[5].

При дворі Володимира та за його безпосередньої участі діяв потужний осередок книжності — скрипторій, бібліотека, літературне коло в якому був упорядкований Південноруський літописний звід (Літопис Руський) та написана його заключна частина — так званий Галицько-Волинський літопис.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Канонізація[ред. | ред. код]

27 червня 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізував і причислив до лику місцевошанованих святих князя Володимира Васильковича, як Благовірного Князя. Повний текст Помісного Собору визначає:

1. Приєднати благовірного князя Володимира Васильковича до лику місцевошанованих святих Волинського краю.
2. Чесні останки благовірного князя Володимира Васильковича із причини давності літ з часу їхнього погребіння залишити на волю Божу.
3. Пам'ять благовірного князя Володимира Васильковича, як місцевошанованого Волинського краю, відзначати в день його упокоєння 10 (за ст. ст.) / 23 (за н. ст.) грудня та в день Собору Волинських святих 10 (за ст. ст.) / 23 (за н. ст.) жовтня.
4. Писати благовірному князю Володимиру Васильковичу чесну ікону для поклоніння відповідно до визначення Святого Сьомого Вселенського Собору.
5. Надрукувати житіє благовірного князя Володимира Васильковича і скласти йому богослужіння, а до цього відправляти службу за Загальною мінеєю.
6. Благословити будівництво храмів на честь благовірного князя Володимира Васильковича.
7. Від імені Освяченого Помісного Собору оголосити українській православній пастві про канонізацію місцевошанованого благовірного князя Володимира Васильковича[6].

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Попередник
Василько Романович
Alex Volhynia.svg Князь володимирський
1269-1288
Alex Volhynia.svg Наступник
Мстислав Данилович