Перейти до вмісту

Лев Данилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Лев Данилович
Лев Данилович
Лев Данилович
Лев I у великокняжій короні на фоні Львова
Лев Данилович
Прапор
Прапор
Король Русі
1269 — 1301
Попередник: Данило Романович
Наступник: Юрій I Львович
Прапор
Прапор
Великий князь Київський
1271 — 1301
Попередник: Ярослав Ярославич
Наступник: Володимир-Іван Іванович
Прапор
Прапор
Князь перемиський
1240 — 1269
Попередник: Андрій Андрійович
Прапор
Прапор
Князь белзький
1245 — 1269
Попередник: Всеволод Олександрович
Наступник: Юрій Львович
Прапор
Прапор
Князь галицький
1264 — 1301
Попередник: Данило Романович
Наступник: Юрій I Львович
Прапор
Прапор
Князь володимирський
1292 — 1301
Попередник: Мстислав Данилович
Наступник: Юрій I Львович
 
Народження: бл. 1228[1]
Смерть: бл. 1301
Львів
Релігія: католик
Рід: Рюриковичі (Романовичі)
Батько: Данило Галицький
Мати: Анна Мстиславна
Шлюб: Констанція Угорська
Діти: Юрій, Анастасія, Святослава

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Лев Дани́лович (бл. 1228(1228)[1] — бл.1301) — князь перемишльський (бл. 1240—1269), белзький (після 1245—1269) і галицький (1264—бл. 1301). Представник роду Романовичів, гілки Володимирських Мономаховичів, із династії Рюриковичів.

Син Данила Галицького і Анни Мстиславни. Чоловік угорської принцеси Констанції, доньки угорського короля Бели IV. Вперше відзначився у поході проти Куремси[2]. Після розпаду Галицько-Волинського князівства по смерті Данила (1264) успадкував Галицьку і Перемишльську землі, ставши найсильнішим серед членів дому[2]. Визнав себе васалом Золотої Орди[2]. Убив литовського князя Войшелка за передачу Литви його братові Шварну (1267)[2]. Тим самим зіпсував відносини з литовцями, які замість русина поставили наступним князем литовця Тройдена; поховав ідею єдиної Русько-Литовської держави під егідою Романовичів[2]. Безуспішно претендував на литовську (1269) та польську (1289) спадщину, залучаючи до походів татар. Замість краківської корони здобув лише Люблінську землю. Спільно з ординцями воював в Угорщині, на короткий час приєднав Закарпаття (1283)[2]. Прославився як мужній воїн і полководець, але нерозважливий і нестриманий політик[2]. Занедбав своє князівство через часті війни з сусідами[2]. За переказом у старості прийняв чернецтво[3]. Іменем Лева названо місто Львів[3]. У західноєвропейських джерелах називається королем Русі, хоча в руських джерелах ніколи так не титулувався[4].

Імена

[ред. | ред. код]

На думку дослідників Лев Данилович отримав ім'я на честь константинопольського імператора Лева Великого.[5]

Біографія

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Точна дата народження Лева невідома. М. Котляр і Л. Войтович припускають, що він народився близько 1225 року[2][1].

Лев був другим сином[2] Данила Романовича, старшого сина першого галицько-волинського князя Романа Мстиславича, представника волинської гілки Мономаховичів, і галицької князівни Анни, доньки галицького князя Мстислава Удатного, представника смоленської гілки Мономаховичів[6]. По батьківський лінії він був нащадком великих київських князів Романа і Мстислава, а також візантійського імператора Ісаака II Ангела. По лінії матері його прадідами були новгородський князь Мстислав Ростиславич та половецький хан Котян.

Перша згадка про Лева в літописі датується 1233 роком[3].

У 1240 році разом з батьком був в Угорському королівстві, де Данило шукав союзників проти монголо-татар.

Військово-політичну діяльність князь Лев Данилович розпочав ще за життя свого батька, беручи участь у всіх його походах. 1244 року був у війську Данила, яке зазнало поразки у битві проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича на р. Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.

Брав участь у битві під Ярославом 1245 року, у якій війська Данила Галицького розбили Ростислава Михайловича.

У 1247 році (за іншими даними — в 1251—1252) для зміцнення союзу з Угорським королівством Данило Романович одружив його з донькою Бели IV Констанцією. Можливо, на знак цієї події було засновано місто Львів, назване на честь Лева Даниловича.

1249 року брав участь у поході на Слонім в ході втручання галицько-волинських військ в литовські усобиці на стороні князя Товтивіла.

У 1252—1254 роках разом з батьком воював з монголо-татарським баскаком Куремсою.

В цей же час, 1252 року, здійснив похід у чеські землі на підтримку брата Романа в ході війни за австрійську спадщину Бабенбергів.

Зимою 1253—1254 року очолив похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта. В ході цієї війни з наказу Данила швидким маршем перекинув військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком.

Наступної зими здійснив каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу) у верхів'я Південного Бугу.

У кінці 1255 року вирушив до Новогрудка на допомогу братові Роману, який претендував на литовський престол, після чого розбив ятвягів.

Самостійне правління

[ред. | ред. код]
Портрет князя Лева Даниловича (Л. Долинський, кінець XVIII ст.)

Після смерті Данила Галицького у 1264 р. крім Перемишльського князівства отримав також Галицьке та Белзьке[7].

У 1267 році великий князь литовський Войшелк передав литовський престол Левовому братові Шварну, який був його швагром, а сам постригся в монахи в одному з монастирів Галичини. Згодом Лев покликав Войшелка погостювати та вбив під час сварки ймовірно через те, що останній зробив своїм наступником Шварна, а не його. Після цього стосунки між литовськими та руськими князями значно погіршились і переросли у спустошливі війни.

Проте 1269 року помер Шварно Данилович, і Лев успадкував Холм і Дорогичин та передав їх своєму сину Юрію. В цей же час здійснив невдалу спробу утвердитись у Литві, в якій Шварно був великим князем. 1270 року помер Василько Романович, який, здається, перед смертю пішов у монахи, і відтоді Лев, як старший з Романовичів, фактично став верховним князем Галицько-Волинського князівства.

Лев не був коронований Папською короною, адже в Золотій Орді на той час зміцнів темник Ногай, який відновив владу золото-ординських ханів над Галицько-Волинським князівством. Свій вплив в Орді Ногай зберігав до самої смерті в 1300 році. Упродовж всього часу Лев залишався васалом Орди і навряд чи міг коронуватися.

За деякими даними, Лев у 1272 році переніс свою столицю до Львова. Згідно з хронікою Бартоломея Зиморовича Лев близько 1271 року відбудував Львів і, спорудивши Високий замок, навіть перебув у ньому холодну зиму, але наступного року переніс резиденцію в новозбудований Низький замок на березі річки Полтви.

У 1272—1273 роках разом з братом Мстиславом та володимирським полком Володимира Васильковича втрутився у польську міжусобицю на боці свояка, Болеслава V Сором'язливого. Тоді ж об'єднанні галицько-волинські полки виступили проти ятвягів та взяли їхнє місто Злину, після чого з ятвягами був укладений мир.

Весною 1275 року війська литовського князя Тройдена спустошила Дорогичин. У відповідь на це в кінці того ж року Лев організував великий похід проти литовців, у якому крім галицько-волинського війська взяли участь брянський князь Роман Михайлович з сином Олегом, смоленський князь Гліб Ростиславич, турово-пінські князі та татари очолювані воєводою Ягурчином. Під час походу Лев разом з татарами здобув Новогрудок не дочекавшись підходу основних сил союзників. Через це останні відмовились продовжувати війну та вернулись в свої уділи.

В кінці 1277 р. послав загін під керівництвом свого сина Юрія у новий похід проти Литви, організований татарами, який закінчився невдалою облогою Гродна.

Після смерті краківського князя Болеслава V Сором'язливого (1279), одруженого з Кунегундою Угорською — сестрою його дружини Констанції, в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава II Мазовецького (сина сестри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лешком II Чорним. В кінці 1279 — на початку 1280 за підтримки татар та інших Романовичів здійснив похід на Польщу в ході якого русько-татарські сили спустошили околиці Сандомира, проте були розбиті поляками у битві під Гозліцами зазнавши значних втрат.

У 1281 році приєднав жупу Берег та інші володіння на Закарпатті до своїх земель.

1282 року брав участь у поході Ногая в Угорщину.

1285 року в союзі з Володимиром Васильковичем та литвою воював проти мазовецького князя Болеслава Земовитовича. 1287 року ходив на Польщу в складі татарської армії Телебуги.

1289 року Лев знову вирядився на Краків, тепер підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича, і проти його суперників ходив аж у Сілезію. У цій війні Лев частково досягнув своєї мети — зайняв Люблінську землю, яка до 1302 р. залишалася при Галицькому князівстві. Під час цих подій Лев увійшов у близьке порозуміння з чеським королем Вацлавом ІІ: «держав з ним велику дружбу і склав з ним мир до кінця життя»

Остання згадка про Лева в джерелах — друга зустріч з Вацлавом ІІ в Брно 1299 року.

Лев підтримував союзні стосунки із Золотою Ордою, в його підпорядкуванні знаходився й Київ.

Докладав багато зусиль до створення Галицької митрополії, яка постала 1303 року, вже за короля Юрія I Львовича.

Смерть і поховання

[ред. | ред. код]

Точна дата смерті Лева невідома. У 1796 році Й. Енгль припустив, що князь помер близько 1301 року. Цю дату підтримали історики М. Карамзін, Д. Зубрицький, І.Шараневич, В.Антонович, Л. Войтович[3].

За легендою, Лева поховали у Онуфріївському монастирському храмі села Лаврів. Однак каплиця, до якої традиція прив'язувала його могилу, виявилася будовою XVII—XVIII ст.[3][8][9]. Більш рання церква у Лаврові не знайдена, хоча монастир був закладений у XIII ст[3].

Відомості про смерть Лева у Спаському монастирі, так само, як і версія віднайдення у 1767 р. Багатої гробниці князя, срібло з якої пішло на відновлення монастиря, дуже непевні[3].

Оцінки

[ред. | ред. код]
  • У першій частині Галицько-Волинського літопису (ХІІІ ст.) Лев Данилович описується позитивно, як найближчий сподвижник батька Данила, учасник усіх його походів: «Князь думен и хоробор на рати, немало бо показа мужьство свое во многых ратех»[10]. Проте в другій частині його змальовано негативно, як «безчесного князя»[11]. На думку дослідника М. Бартницького, це пов'язано з тим, що Лев, зайнятий війнами, не потурбувався про власного літописця, а волинські редактори літопису, екстраполювали туди неприязнь своїх князів до свого брата і сюзерена[12].
  • Хроніст Бартоломей Зиморович високо оцінював Лева, називаючи його винахідником машин для здобування фортець[13].
  • У XV—XIX ст. князь Лев був дуже популярним серед різних верств руського населення Галичини і Волині, про що свідчать народна традиція і численні підробки княжих грамот[14][11].

Сім'я

[ред. | ред. код]
  • Батько: Данило (1202—1264), князь галицький (1205—1206, 1211—1212, 1230—1232, 1233—1234, 1238—1264), володимирський (1205—1208, 1215—1238), київський (1239—1240), галицько-волинський (1238—1264), король Русі (1253—1264)
  • Брати і сестри:
    • Іраклій (бл. 1223—до 1240), помер молодим
    • Переяслава (?—1283) ∞ Земовит І, мазовецький князь
    • NN (?—?) ∞ Андрій, володимиро-суздальський князь
    • Софія (?—?) ∞ Генріх V, шварцбурзький граф
    • Роман (бл. 1230—бл. 1261), князь новогрудський (1251—1256), холмський (?—1261), герцог австрійський (1252—1254)
    • Мстислав (?—після 1292), князь луцький (1264—1292), володимирський (1288—1292)
    • Шварн (?—після 1292), князь холмський і великий князь литовський (1264—1269)
    • NN (?—бл. 1253), помер немовлям
    • NN (?—бл. 1253), померла немовлям

Дружина — Констанція Угорська, дочка угорського короля Бели IV.

Родовід

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Вулиці

[ред. | ред. код]

Установи

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в Войтович 2014; у попередніх роботах Войтович вказував іншу дату — бл. 1228 року (Войтович 2000).
  2. а б в г д е ж и к л м Котляр 2009: 72
  3. а б в г д е ж и Войтович 2000.
  4. Войтович 2003: 66.
  5. Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич володар, воїн, дипломат. Т.2. Політична та культурна спадщина, родина, династія. Біла Церква, 2011. С.724.
  6. Войтович 2012: 8—9.
  7. Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — Київ: Наукова думка, 1984. — С. 105.
  8. Площанский 1866: 78—106.
  9. Малевская 1981: 278.
  10. ПСРЛ, Т.2, Стб. 935.
  11. а б Войтович 2012: 6.
  12. Bartnicki 2011: 93–100.
  13. Zimorowicz 1899: 54.
  14. Мицько 2002: 187—194.
  15. Перелік об’єктів топонімії, що перейменовано. Google Docs (укр.). Процитовано 3 серпня 2024.
  16. Глава держави присвоїв почесні найменування військовим частинам Збройних Сил України. armyinform.com.ua (укр.). Процитовано 26 жовтня 2023.

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]

Монографії

[ред. | ред. код]

Статті

[ред. | ред. код]
  • Войтович, Л. Де була столиця Лева Даниловича? (Джерелознавчий аспект проблеми) // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Т.1. Київ–Львів, 2004, С. 712—720.
  • Войтович, Л. . Військове мистецтво Галицько-Волинської держави: князь Лев Данилович // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». № 502. Держава та армія. 2004, С. 13–18.
  • Войтович, Л. Штрихи до портрету князя Лева Даниловича // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). Вип.5. Київ, 2005, С. 143—156.
  • Войтович, Л. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. // Вісник національного університету «Львівська політехніка». № 571. Держава та армія. Львів, 2006, С. 89–93.
  • Войтович, Л. Князь Лев Данилович — полководець і політик // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 15. Львів, 2006—2007, С. 115—124.
  • Войтович, Л. Королівство Русі: факти і міфи [Архівовано 19 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. 2003. Вип. VII. С. 63—71.
  • Домбровський Д. Матримоніальна політика князя Лева Даниловича // Записки НТШ. Т.240. Львів, 2002, С. 195—218.
  • Малевская М. В. Архитектурно-археологичемкие исследования в Львовской области // Археологические открытия за 1980 г. Москва, 1981, С. 278.
  • Мицько І. Феномен грамот князя Лева // Старосамбірщина. Т.2. 2002. С. 187—194.
  • Площанский В. Лавров село и монастырь в Самборском округе // Научнный сборник изданый Литературным обществом Галицко-Русской матицы. — Львов, 1866. С. 78—106.
  • Bartnicki M. Wizerunek «безчесного князя» w Kronice Halicko-Wołyńskiej // Actis testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.20. Львів, 2011. С.93–100.
  • Dąbrowski, D. Stosunki polityczne Lwa Daniłowicza z sąsiadami zachodnimi w latach 1264—1299/1300 r. // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. Історичні та культурологічні студії. Т.3. Львів, 2001, С. 42–69.

Довідники

[ред. | ред. код]

Про грамоти

[ред. | ред. код]

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Лев Данилович

Попередник
Данило Галицький
Король Русі
1269-1301
Наступник
Юрій I Львович
Попередник
Ярослав Ярославич
Великий князь Київський
1271-1301
Наступник
Володимир-Іван Іванович
Попередник
Андрій Андрійович
Князь перемиський
1240-1269
Наступник
Не було
Попередник
Всеволод Олександрович
Князь белзький
1245-1269
Наступник
Юрій Львович
Попередник
Данило Галицький
Князь галицький
1264-1301
до 1269 разом зі Шварном
Наступник
Юрій I Львович
Попередник
Мстислав Данилович
Князь володимирський
1292-1301
Наступник
Юрій I Львович