Еміль Бернар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Еміль Бернар
Émile Bernard
Lautrecx07.jpg
Портрет Еміля Бернара
Ім'я при народженні Emile Henri Bernard
Дата народження 28 квітня 1868(1868-04-28)
Місце народження Лілль, Франція
Дата смерті 16 квітня 1941(1941-04-16) (72 роки)
Місце смерті Париж, Франція
Місце поховання Cimetière de Pantin[d]
Національність француз
Громадянство Франція Франція
Жанр художник
Навчання Академія Жуліана
Напрямок неоімпресіонізм, постімпресіонізм
Твори Q17490655?, Q17490716? і Breton Women at a Wall[d]
Нагороди
Кавалер Великого Хреста ордена Почесного легіону
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Еміль Берна́р (фр. Émile Bernard, 28 квітня 1868, Лілль — 16 квітня 1941, Париж) — французький художник-неоімпресіоніст, один з теоретиків символізма в мистецтві. Його вважають також найвідомішим постімпресіоністом.

Навчання[ред.ред. код]

Еміль був сином торгівця тканинами. Стосунки з батькам ніколи не були гармонічними[1]. Його сестра хворіла, тому сину не приділяли багато уваги. У 1878 р. сім'я переїхала у Париж. Спочатку хлопець вчився у Школі декоративних мистецтв. У дванадцять років виконав копію картини Франса Халса «Циганка»[2]. З 1884 р. проти волі батька вчить живопис у майстерні-студії Фернана Кормона у Парижі. Тут він експериментував з імпресіонізмом та пуантилізмом. Вже у перший рік навчання Еміль експериментує з кольорами, чим став у пряму опозицію академічному навчанню.

У майстерні Еміль відразу подружився з Анрі де Тулуз-Лотреком, Луї Анкетеном. Вони повели хлопця у Лувр, аби показати полотна Веласкеса, малюнки Мікеланджело, вони познайомили його з роботами імпресіоністів у галереї Дюран-Рюеля.

Бернар був імпульсивною і живою людиною, він негайно приєднався до новаторів. Він дуже швидко завоював авторитет серед друзів. Начитаний, товариський, він з легкістю розбирався в різних теоріях, розвивав їх. Його думки були безапеляційні, і він підкріплював їх тисячами аргументів. Шлях із Аньєра, де він жив, у Париж Бернар проходив пішки і тим не менш завжди приходив до майстерні першим. Він був релігійним, навіть схильним до містики, ненавидів атмосферу майстерні Кормона; грубі й вульгарні розмови, які велися там, різали йому вухо. Він відверто критикував Кормона за методи викладання. Бернар навіть закликав всіх учнів до заколоту[3].

У 1886 р. Бернар був виключений з майстерні. Він подорожує по Нормандії, робить скульптури, гравюри на дереві, проектує меблі та гобелени. З цього моменту вивчає творчість Сезанна та цікавиться пуантилізмом.

Творець нових теорій у мистецтві[ред.ред. код]

«Краєвид міста Пон-Авен з гори», 1892 р., Художній музей, Індіанаполіс, США

У 1887 р. разом з Анкетеном подорожує по Бретані. Зацікавлений японськими художніми виробами, намагається розділити кольорові площини на частини («Керамічний глечик та яблука», 1887, Париж, музей д'Орсе).

У 1887 р. Еміль Бернар познайомився з Ван Гогом під час перебування Вінсента в Парижі. Ван Гог був вражений творами Еміля. Після того, як Ван Гог виїхав в місто Арль, художники продовжували листуватися. У листах обидва часом обмінювалися малюнками. Таким чином, вони залишалися в курсі творчості один одного і могли обмінюватися ідеями[4]. На час знайомства Бернар використовував техніку пуантилізму.

У ці роки приєднується до художньої групи Понт-Авен. У серпні 1888 р. зустрічається з Гогеном (Ван Гог дав йому лист-рекомендацію). Разом вони формують та розповсюджують принципи синтетизма. До того часу Бернар розробив багато теорій щодо художніх робіт Гогена. Гоген, у свою чергу, був вражений здатністю Еміля вербалізувати його ідеї.

Еміль Бернар та Поль Гоген є розробниками клуазонізму. Ця живописна система була створена у 1887 р. Назва «клуазонізм» нагадує про техніку вітража, де кольорові зони відокремлені одна від одної особливими перетинками з металу, котрі збігаються з контурами зображення. Революційність системи була у відмові від використання на полотні кольорових переходів та напівтонів, бо всі кольори розділялись звивистими контурними лініями. Техніка надавала зображенню граничну площинність та декоративність, а фігури сприймались як плоскі тіні, накладені на живописну поверхню.

Поль Гоген і Еміль Бернар також вважаються творцями і головними натхненниками синтетизму. Хоча ще у 1887 р. Бернар разом з Луї Анкетеном розробив «насичений фарбами та спрощений художній стиль», який потім назвали «синтетизмом», протиставляючи його французькому імпресіонізму та дівізіонізму.

Спираючись на основні принципи клуазонізму, вони сформулювали у своїх картинах характерні ознаки нової течії — символічність образів, заснованих на уяві і ностальгічних спогадах пам'яті, декоративне використання кольорових плям, спрощення форм і масштабність візерунка; намагалися поєднати в живописі ідеї про ритм і кольори з живими враженнями від природи[5].

Термін «синтетизм» вперше використали у назві Всесвітньої виставки робіт художників Понт-Авенської групи, яка проходила у 1889 р. у кав'ярні Вольпіні у Парижі. У «Виставці імпресіоністів та синтетистів» взяв участь і Бернар.

У серпні 1888 р. Бернар пише в реальний розмір портрет сестри Мадлен. Він подав її лежачою на полі села Понт-Авен. Тіло молодої жінки займає всю ширину полотна, яке розподілене на дві частини: дві третини простору займає пейзаж, а інше місце — фігура дівчини. Дві частини співіснують без єдності, незважаючи на паралелі між позою Мадлен і річкою, яка тече за деревами. Світло, мазки і кольори різні. Це була не реалістична сцена, але портрет з алегоричним підтекстом. У молоду Мадлен був закоханий Гоген. Стиль Бернарда був ефективним та послідовним[6]. Це видно також, якщо порівняти написані ним автопортрети Гогена та Ван Гога.

Як гравер Бернар долучає Гогена до цинкографії («Бретонці», 1889 р.) і намагається відновити дух і техніку середньовічної ксилографії («Розп'яття», 1894 р.).

Творча криза[ред.ред. код]

У 1889 р. у творчості Бернара настає період сентиментально-релігійної кризи. Він коливається між впливами Сезанна та старими італійськими майстрами. Еміль звертається до предметів і сюжетів середньовічного мистецтва, до релігійної тематики, навіть до містицизму.

У 1891 р. розриває дружбу з Гогеном, який не визнавав, що ідея синтетизму належить Бернару. Вперше виставляється у «Салоні незалежних» і приєднується до символістської групи Оділона Редона і Фердинанда Ходлера. Образу на Гогена Еміль зберіг на все життя.

Десятирічна подорож[ред.ред. код]

У 1893 р. меценат Антуан де ля Рошфуко фінансує подорожі Еміля. Художник відвідує Іспанію, Італію, Грецію, Стамбул, Єрусалим. Протягом десяти років він живе в Єгипті, у Каїрі, та одружується тут. За цей час він лише раз на декілька місяців їде до Іспанії. Його стиль стає більш еклектичним, у ці роки він створює здебільшого релігійні та символічні полотна.

Останні роки[ред.ред. код]

У Париж Еміль Бернар повернувся у 1904 р., перед цим вісім місяців проживши у Венеції.

У 1904 р. знайомиться з Сезанном. Вони почали товаришувати. Сезанн надав Бернару перший поверх власної майстерні, щоб той міг працювати. Художники постійно розмовляють про мистецтво[7].

У Парижі в 1905 р. художник заснував та редагував журнал «La Renovation Esthetique», де видав своє листування з Ван Гогом, Гогеном та Редоном. Ці записи стали одним з головних джерел історії мистецтва кінця 19 століття. У цьому ж році бере участь в Загальнонаціональному Салоні, де виставляє своє велике полотно «Мойсей та жінки Мадіамські», яке схвально сприяли кола журналістів і критиків[8].

У 1933 р. Еміль безкоштовно намалював три фрески для Приходської церкви Сен-Мало-де-Філі. У 20112012 рр. їх заплановано реставрувати.

Майже до самої смерті Еміль Бернар багато подорожує. Частіш за все до Італії. У Венеції він пише свій «Людський цикл».

Він помер у своїй паризькій студії, де жив з 1926 р., у віці 72 років.

Бернар, будучи одним з видатних майстрів групи Порт-Авен, на початку своєї творчості схилявся до примітивізму. Наприкінці ж життя копіює полотна венеціанських майстрів — настільки широким виявився діапазон його художніх захоплень. Творчість Бернара дуже вплинула на роботи Пабло Пікассо в його «блакитний період»[9].

Менш відомою є літературна творчість Бернара, яка включає п'єси, вірші, мистецтвознавчі заяви.

Виставки[ред.ред. код]

У 2001-2002 рр. у Художньому інституті в Чикаго та музеї Ван Гога в Амстердамі відбулась сумісна виставка Ван Гога та Гогена, де були виставлені і роботи Еміля Бернара.

Навесні 2009 р. у Музеї образотворчих мистецтв в Кемпері була виставка, яка включала 9 робіт Еміля Бернара, а з 21 травня по 17 липня 2010 р. в галереї Malingue у Парижі проходила виставка картин Еміля Бернара.

Найвідоміші роботи[ред.ред. код]

  • Мадлен у лісі кохання, 1888. Приватна колекція
  • Бретонки з парасольками, 1892 Музей д'Орсе
  • Жовте дерево, 1888, Музей образотворчих мистецтв, Ренн
  • Натюрморт з яблуками, 1884. Приватна колекція
  • Портрет Луї Анкетена, 1932. Приватна колекція

Малюнки Еміля Бернара[ред.ред. код]

«Замальовка в Венеції», 1922 р.


Вибрані картини[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ЭМИЛЬ БЕРНАР
  2. БЕРНАР Эмиль (Bernard, Émile) импрессионист
  3. Анри де Тулуз-Лотрек «Эмиль Бернар»
  4. Эмиль Бернар (Emile Bernard) 1868–1941
  5. Мировое искусство. (Иллюстрированная энциклопедия. Направления и течения от импрессионизма до наших дней). Сост. И. Г. Мосин. Санкт-Петербург СЗКЭО «Кристалл», 2008
  6. Madeleine au Bois d'Amour Madeleine in the Bois d'Amour
  7. Поль Сезанн Эпизоды из жизни: Последние годы жизни
  8. БЕРНАР Эмиль (Bernard, Émile) импрессионист
  9. Бернар, Эмиль

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Еміль Бернар

Див. також[ред.ред. код]