Критичний реалізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Крити́чний реалі́зм — термін, яким в радянському літературознавстві позначався реалізм XIX сторіччя. Прикметник «критичний» був запроваджений Максимом Горьким для «обґрунтування» появи нового стилю — так званого «соціалістичного реалізму», засновником якого вважали самого Горького.

Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин.

Критичний реалізм народився насамперед в Англії та у Франції. Його представниками були такі письменники, як Стендаль, О. Бальзак, В. Скотт, Ч. Діккенс. Найбільшого розвитку критичний реалізм набув у літературі XIX ст. У російській літературі його виразниками були М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов та ін.

Особливості[ред. | ред. код]

Критичний реалізм по-новому зображує ставлення до людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль відіграв романтизм, який прагнув проникнути в таємниці людського «Я». Поглиблення пізнання життя і ускладнення картини світу в критичному реалізм XIX століття не означає, однак, якогось абсолютної переваги над попередніми етапами, бо розвиток мистецтва відзначено не тільки здобутками, а й втратами. Втрачена була масштабність образів епохи Відродження. Неповторним залишався пафос твердження, властивий просвітителям, їхня ентузіастична віра в перемогу добра над злом. Підйом в країнах Заходу робітничого руху, формування у 40-х роках XIX століття марксизму не тільки впливають на літературу критичного реалізму, але і викликають до життя перші художні досліди зображення дійсності з позицій революційного пролетаріату. Критичний реалізм зробив крок вперед на шляху демократизації літератури також у порівнянні з творчістю просвітителів XVIII століття. Він значно ширше захопив сучасну йому дійсність. Кріпосницька сучасність увійшла до твору, критичних реалістів не лише як самоуправство кріпосників, але і як трагічне становище народних мас — кріпосного селянства, знедоленого міського люду. У творчості Філдінга, Шіллера, Дідро та інших письменників епохи Просвітництва людина середнього стану зображувався головним чином як втілення благородства, чесності і тим самим протистояв розбещеним безчесним аристократам. Він розкривався лише у сфері свого високого моральної свідомості. Його повсякденне життя з усіма своїми бідами, болями й турботами залишалася, по суті, за межами розповіді. Тільки у революційно мислячих сентіменталістов (у Руссо і особливо у Радищева) і у окремих романтиків (Сю, Гюго та ін) ця тема отримує розробку. У критичному реалізмі намітилася тенденція до повного подолання риторики і дидактизму, було достатньо в творах багатьох просвітителів. У творчості Дідро, Шіллера, Фонвізіна поряд з типовими образами, втілюють психологію реальних класів суспільства, діяли герої, що втілюють ідеальні риси просвітницького свідомості. Вид потворного не завжди врівноважується в критичному реалізм, зображенням належного, що є обов'язковим для просвітницької літератури XVIII століття. Ідеал у творчості критичних реалістів часто стверджується через заперечення потворних явищ дійсності. Критичний реалізм характеризує людину універсально як конкретну історично що склалася індивідуальність. Герої Бальзака, Салтикова-Щедріна, Чехова та ін. зображуються не тільки в піднесені хвилини свого життя, але і в самих трагічних ситуаціях. Людина ними малюється як істота соціальна, який сформувався під впливом певних соціально-історичних причин. Характеризуючи метод Бальзака, Г. В. Плеханов відзначає, що творець «Людської комедії» «брав» пристрасті в тому вигляді який давало їм сучасне йому буржуазне суспільство; він з увагою природодослідника стежив за тим, як вони ростуть і розвиваються в цій суспільному середовищі. Завдяки цьому він став реалістом у самому сенсі слова, і його твори являють собою незамінне джерело для вивчення психології французького суспільства часів реставрації і «Людовика-Філіпа». Однак реалістичне мистецтво щось більше, ніж відтворення людини в соціальних зв'язках.

Маніфест реалізму[ред. | ред. код]

Літературним маніфестом реалізму стала передмова Оноре де Бальзака до «Людської комедії».

У ній Бальзак пише, що ідея його твору зародилася з порівняння людства з тваринним світом. Творець використовував один і той же зразок для створення всіх живих істот. Жива істота — це основа, що отримує розпізнавальні ознаки своєї форми в тому середовищі, де йому назначено розвиватися. Ця система не вступає в протиріччя з уявленнями про Божу могутність. Цю систему утвердили письменники-містики Сведенборг та Сен-Матерн; вчені Лейбніц, Бюффон, Шарль Бонне — останній ще в 1760 році сказав, що тварини розвиваються так само, як і рослини; нарешті, цю систему утвердив Жоффруа де Сент-Ілер.

Суспільство подібне до Природи. Суспільство створює з людини, відповідно до середовища, стільки ж різноманітних видів, скільки існує в тваринному світі. Бальзак у «Людській комедії» хоче представити весь суспільний світ.

Та між Суспільством і Природою є відмінності: в суспільному стані допускається випадковість, також у тварин не буває внутрішньої боротьби. Людина «прагне відбивати свої норови, свою думку і своє життя в усьому, що вона пристосувала до своїх потреб».

Твір про Суспільство має захопити три форми буття: чоловіків, жінок (людину) і речі (матеріальне втілення мислення).

Бальзак наголошує на тому, що письменники всіх часів забували зображати історію норовів: «Оповідачі застосовували свій хист для створення одного чи двох типових осіб, на зображення якої-небудь однієї сторони життя». Найвищим прикладом для себе вважає Вальтера Скотта: він «підняв роман до ступеню філософії історії…Він вніс в нього дух минулого, поєднав в ньому драму, діалог, портрет, пейзаж, опис; він включив туди й неймовірне й правдиве, ці елементи епосу, і підкріпив поезію безпосередністю найпростіших розмов».

« Випадок - величнійший романіст світу; щоб бути плодовитим, треба його вивчати. Самим істориком має опинитися французьке Суспільство, мені лишалося тільки бути його секретарем. Складаючи опис вад і чеснот, збираючи найяскравіші випадки прояву пристрастей, зображуючи характери, обираючи найголовніші події з життя Суспільства, створюючи типи шляхом поєднання окремих рис багаточисельних однотипних характерів, можливо, мені вдалося б написати історію, що була забута багатьма істориками - історію норовів »

Письменникові потрібно роздумувати над принципами буття, виявити, наближається чи віддаляється Суспільство від вічного закону, істини, краси.

Принципи письменника:

  • 1). На відміну від Руссо, Бальзак вважає, що суспільство не псує людини, а робить її кращою; проте прагнення вигоди розвиває погані нахили. «Християнство, а особливо католицтво, як я показав у „Сільському лікарі“, представляючи собою цілісну систему придушення розпусних прагнень людини, є основою соціального ладу».
  • 2). Письменник надає точне зображення Суспільства, тому може відкривати більше зла, аніж добра. Тоді його звинувачують в аморальності. Та треба звертати увагу на другу частину твору, що становить цілковиту протилежність першій і втілює повчальну частину. У своїх творах Бальзак завжди зображує людське або боже покарання всіх злочинів. Тому письменник відчуває більше свободи, ніж історик, роман «має бути кращим світом», хоча зображувати події правдиво.[1]

Філософська основа критичного реалізму[ред. | ред. код]

Ця позиція була сформульована професором Гельсінкського університету І. Ніінілуото, який додав до позиції реалізму ряд уточнюючих деталей. Зокрема, під впливом тези невизначеності Куайна, він визнає концептуальний плюралізм: наше звернення до світу відбувається завжди в деяких лінгвістичних рамках. Теза песимістичній індукції змушує його прийняти фаллібілізм: знання про реальність не достовірно і підлягає коригуванню, навіть найкращі наукові теорії можуть виявитися помилковими, однак успішні теорії близькі до істини. Визнається екстерналістська теза, сформульована соціологами: реальність частково (але тільки почасти) створена людиною. В цілому його позиція як і раніше зберігає реалістичний оптимізм: прогрес науки можна раціонально пояснити. Найкраще пояснення полягає в тому, що наукові теорії близькі до відкриття істини. Ця слабша реалістична позиція краще захищена від стандартних аргументів, висунутих проти реалізму. Якщо в першій половині XX ст. у філософії науки основна увага приділялася обґрунтуванню наукового методу, то в останні десятиліття обговорюються, в основному, питання онтологічного статусу об'єктів, що вводяться науковими теоріями. У сучасній літературі триває дискусія з приводу реалізму наукових понять, яка займає значне місце в англомовному світі.

Розвиток критичного реалізму[ред. | ред. код]

Критичний реалізм кінця XIX століття вступає в нову смугу свого розвитку, набуває ряд нових рис, що відрізняють його від класичного реалізму середини століття. На межі століть він завойовує провідні позиції в світовому літературному процесі. Письменники-реалісти діють у Франції (Мопассан, Франс, Роллан), Великій Британії (Веллс, Шоу, Голсуорсі), Німеччині (брати Манни, Гергарт Гауптман), Скандинавських країнах (Ібсен, Мартін Андерсен-Нексе), США (Марк Твен, Джек Лондон, Драйзер, О. Генрі), а також в інших країнах. Піднесенню реалізму сприяв органічний зв'язок з традиціями національного мистецтва, революційним романтизмом, співзвучним письменникам нової епохи своєю спрямованістю у майбутнє. Різко підсилюється публіцистичний бік реалістичної літератури, з'являється відкрита тенденційність у захисті своїх поглядів. Прийом об'єктивної оповіді, вдосконалений Флобером, поступається прийомові, в якому оцінка явищ, полеміка, дискусія, відкритий вияв позиції письменника є звичайними речами. Широкі узагальнення, сміливі гіпотези, звернення до досягнень науки та культури — все це риси нового реалізму.

Критичний реалізм ознаменувався небувалим поширенням епосу і драматургії, які помітним чином потіснили поезію. У епічних жанрів найбільшу популярність придбав роман. Причина його успіху головним чином у тому, що він дозволяє письменнику-реалісту з найбільшою повнотою здійснити аналітичну функцію мистецтва, оголити причини виникнення соціального зла.

Критичний реалізм не обмежується викриттям потворного. Він зображує також позитивні сторони життя — працьовитість, моральну красу, поетичність російського селянства, прагнення передової дворянської та різночинної інтелігенції до суспільно корисної діяльності та багато іншого. Біля витоків російського реалізму XIX століття варто А. С. Пушкін. Велику роль в ідейно-естетичної еволюції поета відіграло його зближення під час південного посилання з декабристами. Він знаходить тепер опору своїй творчості в реальної дійсності.

Значення для літератури[ред. | ред. код]

Література збагачується в жанровому відношенні: багато різновидів роману, збагачення тематики і структури новели, підйом драматургії. Відбувається процес оновлення театру, на сцену виходять важливі соціальні проблеми. Одним з провідних мотивів є викриття буржуазного суспільства. Боротьба за свободу творчої особистості художника. Історико-революційна тема. Увага, яку реалісти приділяють особистості, допомагає їм досягти успіхів у змалюванні характерів, веде до поглиблення психологізму. Багатоманітніше стають зображальні засоби людини в літературі, засоби відкриття її внутрішнього світу.

Критичний реалізм в українській літературі[ред. | ред. код]

На початку 60-х років зароджується літературна критика Галичини. У місцевій періодиці з'являються літературно-критичні нариси, літературні замітки, оглядові статті, рецензії на театральні постановки. Так зароджується критичний реалізм.

Принципи критичного реалізму :

  • правдивість деталей
  • правдивість типових характерів
  • достовірність типових обставин

Вперше найповніше ці характеристики виявились у творчості Шевченка.

Критичний реалізм як метод художнього освоєння дійсності був великим кроком у розвитку української літератури. Він сформувався й виріс на основі здобутків раннього просвітительського реалізму, наявного в творчості І. П. Котляревського, П. П. Гулака-Артемовського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Б. П. Гребінки, і найкращих рис прогресивного романтизму. Суспільними та естетичними джерелами критичного реалізму в українській літературі було посилення боротьби проти експлуатації, волелюбні заклики прогресивних романтиків, перемога матеріалістичної концепції в естетиці.

Зародження й утвердження критичного реалізму в українській літературі відбувалося паралельно з розвитком реалізму в російській літературі, з успіхами «натуральної школи» й перемогою гоголівського напряму в ній, теоретично осмисленими у працях В. Г. Бєлінського, М. Г. Чернишевського, М. О. Добролюбова.

Однією з головних рис критичного реалізму є відтворення життя «у формах самого життя». Розвиваючи це положення, Чернишевський обґрунтував три основні завдання літератури, яка повинна не тільки правдиво відтворювати дійсність, а й бути підручником життя й виносити вирок дійсності.

Таке високе призначення література може виконати тільки на основі подальшого поглиблення принципів її народності. Справжня народність літератури, яка полягає передусім у відбитті народних дум і прагнень, — неодмінна ознака критичного реалізму.

У попередні роки це питання трактувалося однобоко. Під народністю літератури розуміли лише відображення побуту, деяких зовнішніх сторін життя народу, ідеалізацію патріархальних звичаїв, вживання простонародної мови, використання фольклорних образів без проникнення в психологію і соціальний зміст життя народу.

Для творчості основоположника критичного реалізму в українській літературі Т. Г. Шевченка і його наступників характерним є всебічне змалювання дійсності, показ життя народу не тільки в побуті, а і в його соціальних виявах, класових суперечностях, засудження не тільки окремих вад тогочасного суспільства, а й нещадне викриття з позицій народних прагнень і інтересів всього експлуататорського ладу, самодержавства, національного гноблення, утвердження громадянських прав трудящих людей.

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. http://lib.ru/INOOLD/BALZAK/s_komedia.txt Зарубежная литература 19 века. Реализм. Хрестоматия историко-литературных материалов", М, 1990 с. 119–133 (рос).