Кропив'янський Микола Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Кропив'янський
Крапивянський Микола Георгійович.gif
Народився 16 (28) грудня 1889(1889-12-28)
Володькова Дівиця, Чернігівщина
Помер 21 жовтня 1948(1948-10-21) (58 років)
Ніжин, Чернігівська область
Громадянство Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Учасник Перша світова війна
Звання начальник (командир)
1-ї Української повстанської дивізії
Наступник Іван Локотош
Партія Комуністична партія Радянського Союзу
Родичі батько — Григорій Макарович
мати — Васса Семенівна
Діти Кропив'янський Георгій
Нагороди Георгіївська зброя
орден Червоного прапора


Мико́ла Григо́рович Кропив'я́нський (*16 (28) грудня 1889(18891228), Володькова Дівиця — †21 жовтня 1948, Ніжин) — офіцер Російської імператорської армії, в роки громадянської війни на теренах України — партизанський командир, український радянський військовий діяч.

Народився в селі Володькова Дівиця Носівського району Чернігівської області.

До революції[ред.ред. код]

Згідно з біографічною довідкою на сайті Інституту історії України, Микола Григорович Кропив'янський народився 16 грудня 1889 року (за старим стилем) в заможній селянській родині колишніх малоросійських козаків, хоча інші джерела[1] подають датою народження 5 грудня 1889 року. Його батько довгий час був волосним старшиною.

1913 року закінчив Чугуївське піхотне училище. Був учасником Першої світової війни. Воював на Південно-Західному фронті (VIII армія, 12-й армійський корпус, 75-й Севастопольський полк). Став підполковником російської армії, був нагороджений орденами та Георгіївською зброєю. Від лютого 1917 року — більшовик, разом із Миколою Криленком вів пропагандистську роботу. Після фронтового з'їзду, що відбувся в травні 1917 року, був відданий до суду.

Після жовтневої революції[ред.ред. код]

17 грудня 1917 року обраний командиром 12-го армійського корпусу. Ілля Дубінський так описує ці події:

«…В цей час вихорем на сцену увірвався Кропив'янський. З червоним прапором у руках він крикнув: „Жовтнева революція перемогла сьогодні і в нашому корпусі. Штаб корпуса оточений більшовицькими 74-м та 75-м полками… Генерал Аджиєв та емісар Петлюри Степура, які хотіли втекти, заарештовані. Хай живе Ленін! Хай живе партія більшовиків! Геть війну, капіталістів та поміщиків!“ …Тільки на третій день закінчився Надзвичайний з'їзд… Командиром корпуса був обраний більшовик М. Г. Кропив'янський».

З грудня 1917 р. по лютий 1918 р. Кропив'янський за наказом Антонова-Овсієнка очолює рештки 19-ї піхотної дивізії, яка йде на допомогу Румчероду стримувати натиск румунських військ. 18 лютого 1918 р., коли до бойових дій проти Румчероду долучаються австрійські війська, Кропив'янський відходить до Вознесенська на з'єднання з Тираспільським загоном Якіра та Гарькавого. Разом вони утворюють 2-у українську революційну армію, начальником штабу якої призначають Кропив'янського.

Після відступу 2-ї української революційної армії під натиском австро-німецьких військ до Таганрогу та Міллерово, Кропив'янський призначає замість себе Княгницького, а сам вирушає до Царицина. Не знайшовши спільної мови з тамтешнім керівництвом невдовзі виїздить до Москви у розпорядження Повстанбюро.

Участь у повстанському русі[ред.ред. код]

На початку травня 1918 р. Кропив'янський з'являється в московському готелі «Дрезден», де його приймає Бубнов — один з керівників Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів. Від Бубнова він виходить Уповноваженим з організації Центрального військово-повстанського штабу Чернігівської і частини Полтавської губерній. Перед відправленням на батьківщину зі спеціальною групою Кропивянський відвідує Аралова, на той час начальника Оперативного відділу Народного комісаріату з військових справ Радянської Росії, для уточнення задач повстанцям України. Після детального інструктажу у Повстанбюро, який провів керівник озброєння загонів та частин Баварський, в середині травня 1918 року Кропив'янський відбуває на Чернігівщину, де влітку очолює партизанський загін, що діяв проти австро-німецьких окупантів.

Участь у громадянській війні[ред.ред. код]

З 22 вересня 1918 р. — командир 1-ї української повстанської дивізії. На початку грудня 1918 р. відкликаний з посади через те, що дивізія не виконала наказ Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету про передислокацію з київського напрямку на харківський.

У подальшому очолював штаб формування частин Першої української радянської армії Збройних сил Української Радянської Соціалістичної Республіки. Від лютого 1919 року по травень того ж року був військовим комісаром та комендантом Ніжина.

Від 8 вересня 1919[2] р. по 18 січня 1920 р. Кропив'янський очолює 60-у стрілецьку дивізію. У лютому 1920 року призначений начальником тилу Дванадцятої армії РККА, одночасно у квітні—травні командував 47-ю стрілецькою дивізією, яка відзначилася у боях з військами Денікіна за Чернігівщину й Київ та проти польських військ на мозирському, олевському і овручському напрямках.

Після громадянської війни[ред.ред. код]

Восени 1920 року ЦК КП(б)У відкликав Кропив'янського з Червоної Армії і направив в розпорядження Чернігівської губернської партійної організації. На початку 1921 року його було призначено начальником військ Всеукраїнської надзвичайної комісії та уповноваженим уряду України по боротьбі з бандитизмом, а фактично — зі збройною опозицією. Згодом стає на чолі військ ВЧК України та Криму. В подальшому — старший інспектор прикордонних військ СРСР.

1923 року військова кар'єра Микола Кропив'янського закінчується на посаді інспектора бойової підготовки при Штабі РККА, і вже від 1924 року він направляється на господарську роботу в Прикаспій. Там на річці Емба він працює на відбудовах нафтових промислів. Згодом як член колегії Народного комісаріату радгоспів Кропив'янський займається створення радянських господарств Поволжя.

1933 року у зв'язку з приходом у Німеччині до влади нацистів Миколі Григоровичу, як досвідченому фахівцю з організації підпільної роботи, доручається розробка питань партизанського руху. Але вже 1936 року цей напрям діяльності згортається з огляду на зміну поглядів керівництва СРСР на міжнародне становище. Кропив'янського переводять до НКВД, де він займається інспектуванням об'єктів, на яких використовується праця в'язнів. Згодом він переходить на суто цивільну роботу начальника дільниці Углицького району будівництва каналу Москва—Волга. Там на «Волгобуді», що зводився силами в'язнів «Волголагу», Кропив'янського у 1937 році виключають з ВКП(б), як троцькіста та активного учасника контрреволюційної організації.

Останні роки життя[ред.ред. код]

31 травня 1938 року заарештований у Рибінську, а 20 липня 1940 — засуджений до 5 років позбавлений волі. Покарання відбував у Усть-Вимському таборі (нині Республіка Комі), звідки звільнився 1943 року. Перший час проживав у Буїнську, а після визволення України від німецько-фашистських загарбників повернувся до Ніжина, працював лісником. Через два роки перебрався до Москви, але 27 квітня 1948 року вимушений знову повернутися до Ніжина, виконуючи заборону на проживання в столиці. Письменник Юрій Мушкетик пригадує, що зустрічався з Миколою Кропив'янським, коли той працював конюхом у ніжинській лікарні. Помер у Ніжині.

В 1956 році безпідставно репресованого М. Г. Кропив'янського реабілітовано.

Нагороди, вшанування[ред.ред. код]

Погруддя Кропив'янського на Алеї Героїв в Чернігові (серпень 2009 року)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Збірник «Ніжинська старовина», стор. 8.
  2. Наказ військам 12 армії № 181, § 5. РДВА/ЦГАСА, ф. 197, оп. 3, сп. 593, арк. 25.
  3. Наказ РВР № 149 від 1920 р.
  4. У Чернігові знесли пам'ятники Миколі Щорсу та Миколі Кропив'янському

Література[ред.ред. код]

  • Іван Петрович Дудко, Микола Григорович Кропив'янський (Серія «Борці за велику справу») // К.: Політвидав України, — 1965
  • Павло Ілляшенко, На крилах революції // Сімферополь: Крим, — 1967
  • Михайло Борисович Погребінський , Станіслав Вікентійович Косіор // Київ: Держполітвидав, — 1963
  • Йосип Олександрович Баварський, Мої зустрічі з М. Г. Кропив'янським в 1918 році. Збірник «Боротьба за перемогу Радянської влади на Чернігівщині» // Чернігів, — 1958
  • Ярослав Тинченко, Тайна гибели и захоронения легендарного комдива // Киевский Телеграфъ, № 8, 17-23 квітня 2000 г. (рос.)
  • Юлій Кім, Три рассказа из цикла «Однажды Михайлов…» // «Континент» 2003, № 117 (рос.)
  • Маймескулов Л. М., Рогозін А. Й., Сташис В. В., Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918—1922) // Харків: Видавництво Харківського університету, — 1971 (рос.)
  • Василь Козлов, Дозорные западных рубежей. Документальные очерки по истории Краснознаменного Западного пограничного округа // Київ: Політвидав, — 1972 (рос.)
  • Віктор Ємельянов, До 80-ї річниці Ніжинського повстання червоних партизан. Збірник «Ніжинська старовина» // Випуск 6(9), Київ, 2008
  • Дубінський Ілля Володимирович, Киевская тетрадь: очерки, этюды // Київ: Радянський письменник, — 1978 (рос.)
  • Життєвий шлях «мужицького генерала» // Ніжин. Із глибини віків… Матеріали з краєзнавства Ніжина. (автор та упорядник Л. Б. Петренко)., Ніжин: «Аспект-Поліграф», 2008. — с. 290—293

Посилання[ред.ред. код]