Косіор Станіслав Вікентійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Косіор Станіслав Вікентійович
Stanisław Kosior
Stanisław Kosior
Прапор
(4-й) Секретар ЦК КП(б)У
30 травня 1919 — 17 листопада 1920
Попередник: Емануїл Квірінг
Спадкоємець: Вячеслав Молотов
Прапор
(1-й) Секретар Зафронтового бюро ЦК КП України
5 липня 1919 — 10 грудня 1919
Попередник: посада щойно заснована
Спадкоємець: посада щойно скасована
Прапор
(2-й) Генеральний секретар ЦК КП(б)У
14 липня 1928 — 23 січня 1934
Попередник: Лазар Мойсейович Каганович
Спадкоємець: посада щойно скасована; він сам як перший секретар ЦК КП(б)У
Прапор
(1-й) Перший секретар ЦК КП(б)У
23 січня 1934 — 27 січня 1938
Попередник: посада щойно скасована; він сам як генеральний секретар ЦК КП(б)У
Спадкоємець: Микита Хрущов
 
Партія: КП(б)У
Національність: поляк
Віросповідання: Атеїзм
Народження: 18 листопада 1889(1889-11-18)
Венгрув, Седлецька губернія, Царство Польське, Flag of Russia.svg Російська імперія
Смерть: 26 лютого 1939(1939-02-26) (49 років)
Москва, Російська РФСР, СРСР СРСР
Автограф: Автограф
 
Нагороди:

Орден Леніна

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Косіо́р Станісла́в Віке́нтійович (пол. Stanisław Kosior) (18 листопада 1889(18891118), Венґрув, Російська імперія (нині — Польща) — 26 лютого 1939, СРСР) — радянський партійний діяч польського походження, генеральний секретар та перший секретар ЦК КП(б)У у 1928—1938 роках. Депутат ВР СРСР з 1937 року.

13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва, здійснивши попередній розгляд кримінальної справи № 1-33/2010, порушеної Службою безпеки України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України, відносно генерального секретаря Центрального комітету ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), члена ЦК ВКП(б), голови Ради Народних Комісарів СРСР В'ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарей ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, члена ЦК ВКП(б), генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, члена ЦК ВКП(б), голови Ради народних комісарів УРСР Власа Чубаря та члена ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, постановив закрити кримінальну справу у зв'язку зі смертю обвинувачених[1][2].

Біографія[ред.ред. код]

Народився у Венґруві, Царство Польське у польській родині.

Член РСДРП(б) з 1907 року. У 19071918 роках — учасник більшовицького руху в Донбасі і на Дону.

У березні-квітні 1918 року входив до складу Народного Секретаріату як народний секретар у справах фінансів.

Був одним з організаторів КП(б)У.

Влітку 1919 року після наступу Добровольчої армії було створено Зафронтове бюро (Зафронтбюро) ЦК КП(б)У на чолі з Косіором.

У 19221928 роках — займав керівні посади в органах РКП(б) (ВКП(б)).

14 липня 1928 об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У звільнив Лазаря Кагановича від обов'язків члена політбюро і генерального секретаря ЦК КП(б)У та обрав членом ЦК, Політбюро і генеральним секретарем ЦК КП(б)У Станіслава Косіора[3]. У 19281938 роках — генеральний (з 1934 року — перший) секретар ЦК КП(б)У.

У липні 1932 року на III Всеукраїнській конференції КП(б)У, добре знаючи незадовільне становище з забезпеченням населення хлібом, активно підтримав вимогу Лазаря Кагановича і В'ячеслава Молотова повністю виконати значно завищені плани хлібоздачі в Україні. За його ініціативою було створено колгоспні фонди (постанова ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932). Вилучення на початку 1933 року цих фондів (включно з насінневими) за директивою Йосипа Сталіна і В.Молотова і при безпосередній підтримці Станіслава Косіора, у залік виконання плану хлібозаготівель стало однією з головних причин голодомору 1932—1933 років в Україні. Безпосередньо був закріплений за виконанням хлібозаготівель з листопада 1932 року в Одеській області.

Косіор — безпосередній організатор політики фізичного і духовного геноциду українського народу, що виявився в ліквідації «українізації» і проведенні політики русифікації, організації штучного голодомору 19321933 років в Україні, розгортанні антиукраїнського терору, фабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції. Саме за часів Косіора було піддано репресіям або доведено до самогубства цілу плеяду націонал-комуністичних діячів — Миколи Хвильового, Миколи Скрипника. Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Станіслав Косіор заявив, що «націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві». У свою чергу, шеф ОДПУ в Україні Всеволод Балицький так підсумував результати боротьби проти «антирадянських сил» у республіці: «У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму»[4].

Розстріл, реабілітація[ред.ред. код]

У 1939 році Станіслава Косіора заарештували, звинуватили у приналежності до т. зв. «Польської військової організації» і розстріляли.

Реабілітований Воєнною колегією Верховного суду СРСР 14 березня 1956 року, 22 березня 1956 року Комісією партійного контролю при ЦК КПРС реабілітований також у партійному відношенні.

Роль в організації Голодомору[ред.ред. код]

Влітку 1930, виступаючи на зборах партактиву, Косіор заявив:

Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. …Ви повинні зібрати зерно до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт.[5][6]

Пам'ять[ред.ред. код]

У листопаді 2008, після збору підписів громадян України, в Києві було знесено пам'ятник Косіору на Лук'янівці, навпроти кінотеатру «Київська Русь».[7]

Проте й донині, навіть після визнання судом[8] Косіора С. В. винним у скоєнні злочину, передбаченного ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (Геноцид), його ім'я носять вулиці у Дніпрі, Кривому Розі, Харкові, Миколаєві, Краматорську, Житомирі тощо.

Твори[ред.ред. код]

  • Косіор С. В. Вибрані статті і промови / С. В. Косіор; упоряд. : А. Д. Ярошенко та ін. — К.: Вид-во політ. літ. України, 1968. — 560 с.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]