Кібуц

Деганія (пізніше Деганія Алеф), яку вважають першим кібуцом

Кібу́ц (івр. קיבוץ‎, букв. «зібрання») — самостійна соціальна та економічна структура в Ізраїлі, що історично базувалася на сільському господарстві та колективній власності. Перший кібуц, Деганія, був заснований у 1910 році. Попри те, що ранні кібуци формувалися як утопічні поселення, основані на рівності між людьми та економічній та ідеологічній співпраці та поєднували ідеї соціалізму й сіонізму, з часом вони розширили економічну діяльність на промисловість, переробку та високі технології. Упродовж останніх десятиліть багато кібцуців пройшли приватизацію, а їхній спосіб життя став менш колективістським.

Станом на 2010 рік в Ізраїлі існувало близько 270 кібцуців із населенням приблизно 126 000 осіб. Їхні підприємства забезпечували значну частку промислового та сільськогосподарського виробництва країни, а деякі кібуци розвинули високотехнологічні та оборонні галузі. Членів кібуцу називають кібуцниками (івр. קיבוצניק).

Кибуц Дафна в долині Хула — архівне фото сільського господарства

Корівник кіббуцу Дан, заснованого в 1939 році, архівне фото

Типи кібуців

Кібуц Мером Голан, в Ізраїлі

Існує три кібуцні рухи:

1. Кібуцний рух Ізраїлю представлений однойменною організацією-«парасолькою», що об'єднує два окремі рухи з різними історичними традиціями та ідеологіями. Об'єднаний рух кібуців було створено у 1979 році шляхом злиття двох старіших об'єднань — «Єдиного кібуцу» та «Союзу квуцот і кібуців». Другим великим крилом залишається «Кібуц Арці» руху ха-Шомер ха-Цаїр.
2. Релігійний кібуцний рух Хапоель ха-Мізрахі.
3. Поалей Агудат Ізраїль.

Багато кібуців на початковому етапі засновувалися групами Нахаль, пов'язаними з ізраїльськими молодіжними рухами. Серед них — «га-Ноар га-Овед ве-га-Ломед», «га-Шомер га-Цаїр» та «га-Маханот га-Олім».

У зв'язку зі значними змінами, яких кібцуци зазнали протягом десятиліть, та після петиції поданої до Високого суду Ізраїлю Демократичною коаліцією «Веселка Мізрахі» у 2001 році, державу зобов'язали чітко визначити юридичний статус кібуцу. Це було необхідно для встановлення обсягу пільг, на які мають право члени кібуців. Оновлене правове визначення було ухвалене Міністерством промисловості, торгівлі та праці Ізраїлю 15 грудня 2005 року (תקנות סיווג הקיבוצים). Згідно з цією класифікацією існують три типи кібцуців:

1. Кібуц шитуфі (קיבוץ שיתופי) — кібцуц, що зберігає традиційну кооперативну модель організації.
2. Кібуц мітахадеш (קיבוץ מתחדש) — спільнота, яка поєднує елементи кооперативної системи, зокрема гарантований мінімальний дохід для членів, колективну власність на засоби виробництва та земельні ресурси.
3. Міський кібуц (קיבוץ עירוני): форма спільноти, що функціонує в межах уже існуючого міського населеного пункту. Від 1970-х років у містах Ізраїлю було створено приблизно 100 таких кібуців. Вони не мають власних підприємств, а їхні члени працюють у позакибуцевих секторах. Прикладами є Тамуз у Бейт-Шемеші (поблизу Єрусалима), Хореш у кварталі Кір'ят-Йовель у Єрусалимі, Бейт-Ісраель у Гіло (Єрусалим) та Мігван у Сдероті.

Змішаний тип поселення мошав -кібуц можна назвати мошбутом.

Історія

Кібуци були засновані учасниками руху Білу, які емігрували до Палестини. Подібно до представників Першої Алії (1881—1903), що раніше прибули та створили сільськогосподарські поселення, більшість учасників Другої алії також прагнули стати фермерами — фактично єдиною доступною професією в аграрній економіці Османської Палестини.

Першим кібуцом був Деганія Алеф, заснований у 1910 році.

Деякі засновники кібуцького руху в Ізраїлі перебували під впливом ідеалів Давньої Спарти, зокрема її підходів до виховання та колективного способу життя.

Йосеф Барац, один із засновників кіббуцького руху, описав свій досвід у окремій книжці. Попри прагнення Бараца та його товаришів обробляти землю власними силами, на початку ХХ століття створити індивідуальні фермерські господарства було фактично неможливо. Як пізніше зауважив Артур Руппін, активний прихильник єврейської аграрної колонізації Трансйорданії, реальний вибір стояв не між груповим і приватним поселенням, а між колективною формою та повною відсутністю можливості оселитися.

«Ми були загалом задоволені роботою на землі, але дедалі чіткіше розуміли, що шляхи старих поселень — не для нас. Це не той спосіб, яким ми хотіли заселяти країну — старим порядком, де євреї зверху, а араби працюють на них; зрештою, ми вважали, що взагалі не повинно бути ні роботодавців, ні найманих працівників. Мав існувати кращий шлях». Йосеф Барац

Друга алія, робітники обідають на полях кібуцу Мігдал, 1912 рік.

Османська Палестина мала суворі природні умови. Галілея була болотиста, Юдейські гори скелясті, а південь країни, Негев, пустельним. Ситуацію ще більше ускладнювало те, що більшість поселенців не мали попереднього досвіду сільського господарства. Санітарні умови також були поганими. Поширеними були малярія, тиф та холера. Бедуїни здійснювали набіги на ферми та заселені райони. Підриви зрошувальних каналів і підпалювання врожаїв також траплялися. У таких умовах колективне проживання було найпрактичнішим способом забезпечити безпеку в несприятливому середовищі. Крім міркувань безпеки, створення ферми вимагало значних фінансових вкладень: об'єднавши ресурси, засновники кібуців могли створити тривке господарство, тоді як поодинці це було неможливо.

Зрештою, земля була придбана ширшою єврейською спільнотою. Євреї з усього світу жертвували кошти до «блакитних скарбничок» Єврейського національного фонду для купівлі земель у Палестині. У 1909 році Барац разом із дев'ятьма чоловіками та двома жінками оселилися на південному узбережжі Галилейського моря, поблизу арабського села Ум-Джуні/Джунія. До заснування поселення ці хлопці та дівчата працювали поденними робітниками — займалися осушенням боліт, мулярськими роботами або допомагали в давніших єврейських громадах. Згодом вони прагнули створити власне господарство й працювати самостійно, упорядковуючи землю. Своє поселення вони назвали «Квуцат Дганія» («група зерна» або «спільнота зернових»), що нині відоме як Дганія Алеф.

Засновники Дганії зазнавали виснажливої праці: «Тіло знемагає, ноги підкошуються, голова болить, сонце палить і виснажує», — писав один із них. Часом половина членів кібуцу була не в змозі виходити на роботу, і багато хто залишав поселення. Попри труднощі, до 1914 року Дганія налічувала близько п'ятдесяти мешканців. Інші кібуци були засновані навколо Галилейського моря та в сусідній долини Єзреел.

Під час британського мандату

Кібуц Лотан

Падіння Османської імперії наприкінці Першої світової війни та встановлення британської влади принесли певні переваги для єврейської громади Палестини та її кібуців. Османська адміністрація ускладнювала імміграцію до Палестини й обмежувала купівлю землі. Зростання антисемітизму змусило багатьох євреїв тікати зі Східної Європи. Рятуючись від погромів, у перші роки 1920-х до Палестини прибули десятки тисяч російських євреїв — ця хвиля імміграції отримала назву Третя Алія.

У 1920-х роках активно розвивалися сіоністські єврейські молодіжні рухи — від правих, таких як «Бейтар», до лівих соціалістичних організацій, зокрема «Дрор», «Бріт га-Олім», «Кадіма», «ГабБонім» (нині «Габонім Дрор») і «Га-Шомер га-цаїр». На відміну від учасників Другої Алії, члени цих молодіжних груп часто мали певну сільськогосподарську підготовку перед переїздом. Крім того, як Друга, так і Третя Алії меншою мірою складалися з вихідців із Росії, оскільки еміграція звідти стала обмеженою після Російської революції. Європейські євреї, які оселялися в кібуцах у міжвоєнний період, походили з інших країн Східної Європи, зокрема й Німеччини.

У перші роки колективні збори обмежувалися вирішенням практичних питань, однак у 1920–1930-х роках вони набули більш неформального характеру. Замість зустрічей у їдальні група збиралася навколо вогнища, а замість читання протоколів засідання починалися спільним танцем. Одна з учасниць, згадуючи свою юність у кібуці на березі Кінерету, писала: «О, яким же прекрасним було те, коли всі брали участь у обговореннях; це були ночі пошуку одне одного — так я називаю ті освячені ночі. У хвилини тиші мені здавалося, що з кожного серця виривається іскра, і ці іскри зливаються у велике полум'я, яке пронизує небеса… У центрі нашого табору горить вогонь, а під ритмом хори земля немов стогне, супроводжувана дикими піснями».

Кібуци, засновані у 1920-х роках, зазвичай були значно більшими, ніж ті, що виникли до Першої світової війни, зокрема Дганія. На момент заснування Дганія налічувала лише дванадцять членів, тоді як Ейн Харод, створений лише десятиліттям пізніше, розпочав свою діяльність уже з 215 членами.

Кібуци зростали й розвивалися у 1930–1940-х роках. У 1922 році в Палестині у кібуцах проживало близько 700 осіб; до 1927 року їхня кількість зросла до 2 000. На початок Другої світової війни у 79 кібуцах мешкали 24 105 осіб, що становило приблизно 5 % єврейського населення підмандатної Палестини. У 1950 році кількість населення кібуців зросла до 65 000 осіб, що становило близько 7,5 % населення країни. У 1989 році чисельність мешканців кібуців досягла піку — 129 000 осіб. До 2010 року вона скоротилася приблизно до 100 000, а загальна кількість кібуців в Ізраїлі становила 270.

Розвиток кібуцних рухів

Перша будівля в кібуці Кір'ят Анавім, молочний корівник

У 1927 році було засновано Рух об'єднаних кібуців. Кілька кібуців га-Шомер га-Цаїр об'єдналися, щоб утворити кібуц Арці. У 1936 році була заснована Соціалістична ліга Палестини, яка служила союзником кібуцу га-Арці. У 1946 році кібуц га-Арці та Соціалістична ліга об'єдналися, щоб утворити Робітничу партію Палестини га-Шомер га-Цаїр, яка в 1948 році об'єдналася з партією Ахдут Ха-Авода, щоб утворити ліву партію Мапам.

У 1928 році Дганія разом з іншими малими кібуцами утворила об'єднання «Хевер га-Квуцот» («Асоціація квуцот»). Квуцот свідомо залишалися невеликими — не більше 200 членів, оскільки вважалося, що це необхідно для підтримання взаємної довіри. Вони також не мали молодіжних осередків у Європі, на відміну від кібуців, пов'язаних із Єдиним кіббуцьким рухом, які приймали стільки членів, скільки могли. Наприклад, Ґіват Бреннер зрештою нараховував понад 1 500 членів. Кібуци руху «Арці» також надавали більшої ваги забезпеченню гендерної рівності. Зокрема, жінки називали своїх чоловіків іші («мій чоловік»), а не звичним на той час івритським баалі (дослівно «мій господар»). Діти жили в окремих дитячих будинках і відвідували батьків лише кілька годин на день.

Існували й відмінності у ставленні до релігії. Кібуци руху «Арці» та кібуци Єдиного кіббуцького руху були світськими, інколи навіть відкрито атеїстичними, прагнучи бути «монастирями без Бога». Хоча більшість членів кібуцу головного напряму також відкидали ортодоксальний юдаїзм своїх батьків, вони все ж прагнули зберегти певні єврейські риси у своїх громадах. П'ятничні вечори залишалися шабатом — зі білою скатертиною та святковою їжею, а роботу в суботу намагалися уникати. Лише пізніше деякі кібуци почали відзначати Йом-Кіпур як день для обговорення тривог щодо майбутнього кібуцу. У кібуцах також проводили спільні бар- та бат-міцви для дітей.

Кібуцники не молилися тричі на день, як їхні батьки та дідусі з бабусями, однак відзначали свята, зокрема Шавуот, Сукот і Песах, танцями, спільними трапезами та святкуваннями. Одне з юдейських свят — Ту бі-Шват, «день народження дерев» — було значною мірою відроджене саме кібуцами. Загалом, найбільш значущими для кібуців були свята з аграрними елементами, такі як Песах і Сукот.

Релігійні кібуци почали формуватися групами ще до проголошення Держави Ізраїль, утворивши Релігійний кіббуцький рух. Першим релігійним кібуцом був Ейн Цурім, заснований у 1946 році.

Державне будівництво

Член кібуцу Маабарот на варті, 1936 рік

Арабський опір посилювався після декларації Бальфура 1917 року та прибуття нових єврейських поселенців, що поступово змінювало демографічний баланс регіону. Арабська громада відповіла кривавими заворушеннями в Єрусалимі у 1920 році, Яффі у 1921-му та Хевроні у 1929-му. Наприкінці 1930-х років арабсько-єврейське насильство фактично стало постійним явищем; арабське повстання 1936—1939 років у Палестині в палестинській історіографії відоме як «Велике повстання».

Кібуци почали відігравати більш помітну військову роль. Гвинтівки купувалися або виготовлялися, а члени кібуцу проходили стройову підготовку та практикували стрільбу. Ігаль Аллон, ізраїльський солдат і державний діяч, пояснив роль кібуців у військовій діяльності єшуву:

«Планування та розвиток піонерського сіоністського руху від самого початку принаймні частково визначалися політичними й стратегічними потребами. Наприклад, вибір місця для поселень залежав не лише від міркувань економічної життєздатності, а й, а подекуди й насамперед, від потреб місцевої оборони, загальної стратегії заселення та потенційної ролі, яку такі блоки поселень могли відіграти в майбутньому, можливо вирішальному, тотальному протистоянні. Відповідно землю купували — або частіше відновлювали — у віддалених частинах країни».

Кібуци відіграли також важливу роль у визначенні кордонів майбутньої єврейської держави. Наприкінці 1930-х років, коли стало ймовірним поділ Палестини між арабами та євреями, нові кібуци створювали в прикордонних районах, щоб забезпечити включення цих територій до єврейської держави. У 1946 році, наступного дня після Йом-Кіпуру, поспіхом було засновано одинадцять нових кібуців типу «башта й частокіл» у північній частині Негева, аби надати Ізраїлю сильніші підстави на цю посушливу, але стратегічно важливу територію. Марксистська течія кібуцького руху — «Кібуц Арці» — виступала за однодержавне вирішення замість поділу, але водночас підтримувала вільну єврейську імміграцію, чому арабська сторона рішуче заперечувала.

Кібуцники брали участь в арабо-ізраїльській війні 1948 року, вийшовши з конфлікту з підвищеним престижем у молодій Державі Ізраїль. Члени кібуцу Деганія відіграли важливу роль у зупинці просування сирійських танків у Галілею за допомогою коктейлів Молотова. Мааган Майкл виготовляв кулі для гармат «Стен», які виграли війну. Підпільний завод Мааган Майкла з виробництва боєприпасів пізніше був відокремлений від кібуцу та перетворився на Ізраїльську військову промисловість.

Після створення держави

Масиви авокадо та цитрусових у кібуці Дан, заснованому 1939 року як поселення Хома і Мігдаль

Кібуци були засновані учасниками руху Білу, які емігрували до Палестини. Подібно до представників Першої Алії (1881—1903), що раніше прибули та створили сільськогосподарські поселення, більшість учасників Другої алії також прагнули стати фермерами — фактично єдиною доступною професією в аграрній економіці Османської Палестини.

Першим кібуцом був Деганія Алеф, заснований у 1910 році.

Деякі засновники кібуцького руху в Ізраїлі перебували під впливом ідеалів Давньої Спарти, зокрема її підходів до виховання та колективного способу життя.

Йосеф Барац, один із засновників кіббуцького руху, описав свій досвід у окремій книжці. Попри прагнення Бараца та його товаришів обробляти землю власними силами, на початку ХХ століття створити індивідуальні фермерські господарства було фактично неможливо. Як пізніше зауважив Артур Руппін, активний прихильник єврейської аграрної колонізації Трансйорданії, реальний вибір стояв не між груповим і приватним поселенням, а між колективною формою та повною відсутністю можливості оселитися.

Османська Палестина мала суворі природні умови. Галілея була болотиста, Юдейські гори скелясті, а південь країни, Негев, пустельним. Ситуацію ще більше ускладнювало те, що більшість поселенців не мали попереднього досвіду сільського господарства. Санітарні умови також були поганими. Поширеними були малярія, тиф та холера. Бедуїни здійснювали набіги на ферми та заселені райони. Підриви зрошувальних каналів і підпалювання врожаїв також траплялися. У таких умовах колективне проживання було найпрактичнішим способом забезпечити безпеку в несприятливому середовищі. Крім міркувань безпеки, створення ферми вимагало значних фінансових вкладень: об'єднавши ресурси, засновники кібуців могли створити тривке господарство, тоді як поодинці це було неможливо.

Зрештою, земля була придбана ширшою єврейською спільнотою. Євреї з усього світу жертвували кошти до «блакитних скарбничок» Єврейського національного фонду для купівлі земель у Палестині. У 1909 році Барац разом із дев'ятьма чоловіками та двома жінками оселилися на південному узбережжі Галилейського моря, поблизу арабського села Ум-Джуні/Джунія. До заснування поселення ці хлопці та дівчата працювали поденними робітниками — займалися осушенням боліт, мулярськими роботами або допомагали в давніших єврейських громадах. Згодом вони прагнули створити власне господарство й працювати самостійно, упорядковуючи землю. Своє поселення вони назвали «Квуцат Дганія» («група зерна» або «спільнота зернових»), що нині відоме як Д Дганія Алеф.

Засновники Дганії зазнавали виснажливої праці: «Тіло знемагає, ноги підкошуються, голова болить, сонце палить і виснажує», — писав один із них. Часом половина членів кібуцу була не в змозі виходити на роботу, і багато хто залишав поселення. Попри труднощі, до 1914 року Дганія налічувала близько п'ятдесяти мешканців. Інші кібуци були засновані навколо Галилейського моря та в сусідній долини Єзреел.

Занепад та реструктуризація

Кіббуц Амір, вересень 2023 року

З часом ідентифікація членів кібуцу з його спільнотою та її цілями почала зменшуватися. Це було пов'язано як із особистими розчаруваннями, спричиненими внутрішніми процесами в самих кібуцах, так і зі зростанням соціальної стратифікації та нерівності, які посилювалися внаслідок появи капіталістичних практик. Нове покоління, народжене й виховане в кібуцах, не завжди переймало ідеологічний запал своїх батьків і їхню мотивацію «освоювати землю». З роками частина кібуцників розбудували професійну кар'єру поза межами кібуцу, накопичуючи владу, привілеї та престиж. Баланс між індивідуальними цінностями та колективними принципами поступово зміщувався, що впливало й на трудову мотивацію. Для підвищення продуктивності дедалі більшого значення набували соціальні компенсатори. Ці процеси відбувалися паралельно з глибокою економічною кризою, яка була частиною ширшої економічної кризи Ізраїлю 1980-х років.

• Процеси приватизації та поширення некоперативних цінностей у всьому ізраїльському суспільстві поступово послабили моральну та структурну підтримку кібуців, а з часом вплинули й на нові покоління кібуцників.

• Кібуци були побудовані як постійна й інституціоналізована структура, покликана забезпечити стабільну модель поведінки, здатну підтримувати спільні цінності. Для збереження такої моделі було потрібне творче пристосування практик кібуцу до його зростання, зміни внутрішньої системи та ширших трансформацій у суспільстві. Проте керівництво кібуців нерідко придушувало інноваційні підходи й критичне мислення, що призводило або до неспроможності реагувати на зміни, або до прийняття капіталістичних рішень, які суперечили базовим принципам кіббуцького руху.

• Кібуци мали переважно сільський характер, тоді як ізраїльське суспільство з роками переходило до міських моделей проживання. Ця невідповідність поступово послабила зв'язок між кібуцами та ширшим суспільством, що підірвало один із фундаментальних принципів, необхідних для збереження кооперативної моделі — загальнонаціональну легітимність.
• Кібуци виникли в добу піонерського руху й вважалися втіленням сіоністського проєкту. У той період кожен член мав максимально віддаватися колективові — кібуцу та державі. Колективний спосіб життя також полегшував вирішення повсякденних проблем і забезпечував ресурсну мобілізацію для безпеки громади, що робило кіббуцьку модель оптимальною для ранніх етапів державотворення.
• Первісна ідея кібуцу значною мірою спиралася на готовність його членів до самопожертви заради абстрактних ідеалів, а не на відмову від праці. Після завершення піонерського періоду, коли значення самопожертви зменшилося, внутрішня згуртованість кібуцників також почала слабнути.
• Коли кібуц сприймався як носій загальнонаціональних цінностей і завдань, він мав високий престиж і широке схвалення в ізраїльському суспільстві, що полегшувало його членам самоідентифікацію з рухом. Із занепадом цього престижу та зменшенням суспільної ролі кібуців ослабла й кіббуцька ідентичність.
• Процеси глобалізації та неспроможність кібуців протистояти їм відкрили громаду до впливу нової культури. Наприклад, коли кібуцникам дозволили мати телевізори у приватних будинках, вони вперше побачили модель «хорошого життя», де працю оплачують, а люди можуть купувати предмети розкоші. Кібуци виявилися неготовими до таких змін.
• Розпад комуністичного блоку спричинив загальне ослаблення соціалістичних ідей у світі, що не оминули й кібуцьке суспільство.

Зміни, що відбулися, можна розділити на три основні типи:

• У багатьох кібуцах за останні два десятиліття відбулося широке впровадження приватизації різних послуг. Спочатку більшість таких змін стосувалися відносно другорядних сфер. Однак нині чимало кібуців, що пройшли процес приватизації (частково за підтримки субсидій), приватизували навіть освіту та систему охорони здоров'я — сфери, які раніше вважалися недоторканними.
• «Диференційована оплата праці». Однією з ключових рис традиційного кібуцу була рівність у розподілі коштів: кожен член отримував бюджет відповідно до своїх потреб, незалежно від професії чи посади. У багатьох сучасних кібуцах цю модель замінено на диференційовану оплату — винагороду, що залежить від виконуваної роботи.
• «Асоціація майна». Цей термін означає передачу частини спільної власності кібуцу, яка раніше належала колективу як кооперативу, у приватну власність окремих членів. Фактично це є повноцінною формою приватизації (на відміну від приватизації лише послуг). До таких активів належать житлові будинки членів кібуцу та своєрідні «акції» у промислових підрозділах кібуцу. Зміни дають змогу членам кібуцу продавати та передавати у спадок ці види майна — хоча й із певними обмеженнями.

Від середини 1990-х років кількість кібуців, що впроваджують суттєві зміни у своєму способі життя, продовжує зростати, тоді як опір таким трансформаціям поступово зменшується; лише кілька десятків громад і далі працюють за більш традиційними моделями. Водночас варто підкреслити, що кожен кібуц проходив власний, відмінний процес змін. Багато людей — як усередині, так і поза межами кібуців — вважають, що ці перетворення означають фактичне завершення класичної моделі кібуцу. Серед громад, які останніми роками офіційно припинили функціонувати як кібуци, — Мегіддо в долині Їзреел, Гаггошрим у Верхній Галилеї, Бейт Нір у Негеві та інші.

Ці процеси призвели до формування так званого «оновленого кібуцу» (הקיבוץ המתחדש) — моделі поселення, що вже не повністю ґрунтується на первісних цінностях кібуцу. Кібуци, які продовжують діяти відповідно до класичних принципів, належать до «кооперативної моделі» (הזרם השיתופי).

Нові моделі

• Традиційний колективний кібуц (кібуц шитуфі), у якому всі члени отримують однакову компенсацію, незалежно від виконуваної роботи.
• Змішана модель (кібуц мешулав), за якої кожен член отримує невеликий відсоток від своєї індивідуальної зарплати, а також базову частину, що розподіляється рівною мірою між усіма.
• Оновлений кібуц (кібуц мітхадеш), де дохід кожного члена складається виключно з його особистого заробітку і, в окремих випадках, із частки доходів від інших джерел кібуцу.

За даними опитування, проведеного Хайфським університетом, 188 кібуців (72 %) уже перейшли до моделі «оновленого кібуцу», яку можна охарактеризувати як більш індивідуалістичну. На думку доктора Шломо Ґеца, керівника Інституту дослідження кібуцу та кооперативної ідеї, до кінця 2012 року кількість кібуців, що перейдуть на альтернативні моделі, ще збільшиться.

Панорама кібуцу Баркай

Ідеологія

Іммігранти Першої Алії загалом були релігійними, тоді як учасники Другої Алії переважно мали світський світогляд. На зміну традиційній релігійній практиці прийшла ідея єврейської трудової етики; як зазначав лідер лейбористського сіонізму Берл Кацнельсон:

«Куди б не прийшов єврейський робітник — туди приходить і божественна присутність».

Деякі засновники кіббуцького руху перебували під впливом ідеалів античної Спарти, зокрема у питаннях виховання та колективного способу життя. Кіббуцники прагнули побудувати суспільство рівності, у якому не існувало б поділу на роботодавців і найманих працівників. Учасники руху відкидали моделі старих поселень, де євреї виступали роботодавцями, а араби — найманими працівниками.

Важливе місце у становленні ідеології посідали політико-стратегічні чинники. Розміщення нових поселень визначалося не лише економічною доцільністю, а насамперед потребами оборони та загальною стратегією заселення. Перші кібуци були засновані у верхній долині Йордану, долині Їзреел та на прибережній рівнині Шарон. Ці землі можна було придбати, оскільки вони були заболоченими та ураженими малярією.Сіоністи вважали, що арабське населення буде вдячне за економічні переваги, які принесе розвиток територій. Їхній підхід ґрунтувався на переконанні, що справжніми супротивниками арабських селян є не єврейські фермери, а арабські землевласники (ефенді).

У 1920–1930-х роках внутрішнє життя кібуців набуло виразного ідейного характеру. Збори переходили від суто практичних питань до неформальних дискусій: учасники збиралися біля вогнища, обговорювали світоглядні питання й починали вечори з танців, що підкреслювало спільність і пошук колективної ідентичності. Серед різних течій кібуцького руху існували відчутні ідеологічні відмінності. Кібуц Арці та Об'єднаний кіббуцький рух були світськими й часто войовничо атеїстичними, декларуючи прагнення створити «монастирі без Бога». Водночас релігійні кібуци сформували окремий Релігійний кіббуцький рух.

Ідеологічні суперечки особливо загострилися наприкінці 1930-х років. Двоє лідерів руху, Іцхак Табенкін і Меїр Яарі, які спочатку симпатизували анархістським ідеям, згодом спрямували свої течії до марксистської орієнтації та шанування радянської моделі, вони вшановували диктатуру Йосипа Сталіна, якого багато хто називав Шемеш ха-Амім («Сонце народів»).

СРСР проголосував в ООН за створення держави Ізраїль.Однак Сталін став ставитися до Ізраїлю вороже, коли стало зрозуміло, що держава не стане комуністичною, і Радянський Союз переорієнтувався на дипломатичну та військову підтримку різних країн арабського світу. Це призвело до серйозних криз і масових виходів членів у рухах «Кіббуц Меухад» і «Кіббуц Арці», особливо після празьких показових процесів 1952 року над Рудольфом Сланським, у яких більшість обвинувачених та страчених партійних функціонерів були євреями, а також після «справи лікарів» у Москві 1953 року, де серед звинувачених також переважали євреї.

Попри комуністичні репресії та зростання державного антисемітизму в СРСР і країнах його блоку, багато представників крайньолівого кібуцького руху, зокрема «га-Шомер га-Цаїр» («Молода гвардія»), продовжували ставитися до Сталіна із захопленням і розглядали його як лідера «табору миру». Таку позицію підтримувала й партійна газета Al HaMishmar («На варті»).

Кібуци функціонували як колективні підприємства в межах частково ринкової економіки Ізраїлю. Усередині вони практикували активну демократію: проводили вибори на внутрішні посади й брали участь у загальнонаціональних виборах, де члени зазвичай голосували відповідно до ідеології свого кіббуцького руху. У багатьох крайньолівих кібуцах юдейські релігійні практики були заборонені або не заохочувалися.

Кібуци не були єдиною формою комунальних поселень того часу: у довоєнній Палестині також виникли колективні села під назвою мошав. У мошаві збут продукції та великі закупівлі для господарства здійснювалися колективно, тоді як інші аспекти життя залишалися приватними.

У 2009 році найбільше голосів від кібуців отримали Кадіма, Лейбористська партія та Мерец.

Положення дітей та жінок

Принцип рівності дотримувалися надзвичайно суворо аж до 1970-х років. Члени кібуцу не мали особистої власності на інструменти чи навіть на одяг. Подарунки або доходи, отримані ззовні, передавалися до спільної каси. Якщо член кібуца отримував подарунок у вигляді послуги — наприклад, поїздку до родичів чи подорож за кордон, оплачену батьками — це могло стати предметом суперечок на загальних зборах щодо допустимості прийняття такого дарунка. До недавнього часу члени кібуцу харчувалися разом у спільній їдальні, яку вважали важливою складовою колективного життя.

Діти

Діти кібуцу Ган Шмуель, 1998

Коли в кібуцах почали народжуватися перші діти, неминуче постали етичні дилеми. Однією з них було прагнення до повної рівності, зокрема гендерної. Жінок сприймали як окрему групу лише тому, що вони народжують дітей, що автоматично прив'язувало їх до домашньої сфери. Щоб забезпечити звільнення жінок від виключно домашніх обов'язків і догляду за дітьми та сприяти гендерній рівності, їх не могли обмежувати роллю домогосподарок. Кібуц прагнув надати жінкам можливість продовжувати працювати в сільськогосподарському та промисловому секторах. Таким чином, Чаюта Буссель стверджує: «Громадська освіта — це перший крок до звільнення жінки».

Поряд із питанням гендерної рівності важливою проблемою було й виховання дітей в умовах колективного способу життя. Батьки зазвичай схильні сприймати дитину як власність і домінувати над нею. Засновники кібуцу вважали, що такий підхід несумісний із життям у громаді. Вони також вважали егоїстичним бажання батьків контролювати своїх дітей, оскільки це позбавляє дитину можливості розвиватися як самостійна особистість.

Їдальня в Ган Шмуель, 1953

Щоб вирішити ці проблеми, засновники створили комунальні дитячі будинки, де діти проводили б більшу частину свого часу: навчалися, гралися та спали. Батьки проводили з дітьми три-чотири години на день після роботи та перед вечерею.

Колективне виховання дітей також було способом втечі від патріархального суспільства, з якого походили засновники. Діти не залежали б від своїх батьків економічно, соціально, юридично чи іншим чином, і це усунуло б авторитет батька та викорінило б патріархат.

У дитячих будинках догляд за дітьми здійснювали підготовлені медсестри та вихователі. Існувала думка, що стосунки між дітьми та їхніми батьками будуть кращими, якщо батьки не виконуватимуть роль єдиних дисциплінарів. Діти зростали в громадському середовищі та разом із ровесниками, народженими того ж року. Фінансова відповідальність за утримання дітей покладалася на всю громаду.

Засновники кібуцу прагнули динамічної освіти для своїх дітей, що можна підсумувати в такому висловлюванні засновників кібуцу Деганія:

Від формальної освіти до знань, отриманих з життя, від книги до фізичної праці. Від дисципліни, заснованої на сліпому послуху, до режиму діяльності та творчості в атмосфері свободи.

Дорослі члени громади намагалися зробити дитячі будинки справжнім домом для дітей. Їх повністю облаштовували та меблювали з урахуванням потреб різних вікових груп. «Він оточений внутрішнім двором, добре обладнаним для потреб дитини, що росте, з квітами та кущами, схованками та ігровими майданчиками».

Під впливом фройдистських ідей у кібуцах усвідомлювали значення ранніх етапів розвитку дитини, тому велика увага приділялася формуванню індивідуальності, творчості та базової довіри. На практиці передання родинних традицій і поглядів було замінене вихованням у дусі кібуцу та кібуцького руху, що призводило до значної одноманітності й послаблення індивідуальності. Важливою особливістю цієї системи виховання був не лише «колективізований» підхід до дітей, але й майже повний свідомий розрив із фундаментальним елементом єврейського життя — центральною роллю родини, зокрема нуклеарної сім'ї.

Водночас для багатьох із перших засновників кібуцу поява дітей стала отверезливим досвідом: «Коли ми побачили наших перших дітей у манежі — як вони б'ють одне одного або забирають іграшки лише для себе — нас охопила тривога. Що це означало, що навіть виховання в дусі колективного життя не може викорінити ці егоїстичні схильності? Утопія нашої початкової соціальної концепції повільно, повільно руйнувалася».

Виховання дітей

Немовлята кібуцу

З 1920-х до 1970-х років у більшості кібуців діяла система, за якою діти спали в спільних дитячих будинках під назвою «Бейт Єладім» (בית ילדים), а не в квартирах батьків.

Хоча діти не виховувалися безпосередньо своїми батьками, вони знали, хто їхні батьки, і формували з ними тісні зв'язки. Протягом дня батьки з нетерпінням чекали завершення роботи, щоб прийти до дитячого будинку, забрати дітей і якісно провести з ними час.

Дитячі спільноти були одним із аспектів життя кібуцу, який найбільше привертав увагу сторонніх спостерігачів. У період їхнього розквіту батьки проводили зі своїми дітьми лише близько двох годин на день, як правило, після обіду. У кібуцах руху «Кібуц Арці» батькам було прямо заборонено вкладати дітей спати вночі. Коли діти ставали старшими, траплялося, що батьки могли не бачити їх протягом кількох днів поспіль — за винятком випадкових зустрічей на території кібуцу.

Дитячі спільноти були одним із аспектів життя кібуцу, який найбільше привертав увагу сторонніх спостерігачів. У період їхнього розквіту батьки проводили зі своїми дітьми лише близько двох годин на день, як правило, після обіду. У кібуцах руху «Кібуц Арці» батькам було прямо заборонено вкладати дітей спати вночі. Коли діти ставали старшими, траплялося, що батьки могли не бачити їх протягом кількох днів поспіль — за винятком випадкових зустрічей на території кібуцу.

Деякі вихованці дитячих спільнот згадували цей досвід із захопленням, інші ставилися до нього неоднозначно. Окрема група відкрито заявляла, що дорослішати без постійної присутності батьків було дуже важко.

Йосеф Кріден навів кілька прикладів виховання дітей у кіббуцькій системі рівності. Коли тітка з сусіднього міста приїжджала відвідати племінника чи племінницю й привозила коробку шоколаду як подарунок, дитина радісно відкривала її та з'їдала кілька цукерок, після чого відносила решту дітям у групі, щоб поділитися. Такий підхід — цінувати себе, але водночас думати про інших — був частиною ідеології, яку прищеплювали дітям. Інший приклад, який наводить Кріден: коли його син, народжений і вирощений у кібуці, пішов до армії, він разом із товаришами по казармі попросив у свого командира коробку. Вони хотіли поставити її посеред кімнати, щоб складати туди всі смаколики з посилок і ділитися ними спільно. На відміну від більшості підрозділів із міст і містечок, де солдати ховали свої пакунки під ліжками, вони не прагнули до індивідуального привласнення.

У дослідженні 1977 року Фокс порівняв реакції кібуцьких дітей на розлучення з матір'ю та на розлучення з вихователькою (метапелет). Він з'ясував, що в обох випадках діти виявляли ознаки тривоги розлуки, але після возз'єднання були значно більш прив'язаними до матерів, ніж до метапелет. Після повторного запрошення метапелет діти протестували проти подальшого розлучення з матерями. Водночас рівень емоційного зв'язку дітей із батьками в кібуцах був вищим, ніж у дітей, які навчалися в інтернатах, оскільки кібуцькі діти проводили з батьками три–чотири години щодня.

Діти кібуцу Амір, 1962

У подальших дослідженнях, зокрема у працях Мірі Шарф, аналізувалися наслідки виховання в колективному середовищі кібуцу для формування прив'язаності та ставлення до ситуацій розлуки.Дослідниця порівнювала дітей і підлітків, які зростали в дитячих спільнотах кібуців, із тими, хто виховувався у своїх родинах. У її роботах зазначалося, що моделі прив'язаності та реакції на уявні ситуації розлуки могли відрізнятися залежно від типу середовища, у якому дитина зростала, хоча результати не були однозначними. Загалом діти з кібуців демонстрували інші патерни емоційної відповіді та соціальної поведінки, але не всі дослідження виявили знижену здатність до подолання розлуки.

Поєднання критики та ностальгії покоління, народженого в кібуцах 1930-х років, було зафіксовано у фільмі «Діти сонця» (2007). Стрічка викликала значні дискусії й хвилю реакцій — як на підтримку, так і з різким засудженням практик виховання дітей у ранні роки існування кібуців. Інтерв'ю зі свідками подій поєднано у фільмі з унікальними архівними відеоматеріалами.

Організація виховання дітей у кібуцах значною мірою базувалася на імперативах дорослих, а не на тому, що було найкращим для дітей; колективне виховання розглядалося як засіб встановлення гендерної рівності між чоловіками та жінками. Це було спільною рисою багатьох утопічних громад.

Вища освіта

Спочатку вища освіта не вважалася дуже важливою для кібуцу, оскільки більшість роботи була пов'язана з сільським господарством. Зі змінами в кібуці та його переорієнтацією на виробництво та промисловість, більше молодих людей вступали до університетів та коледжів для здобуття вищої освіти. Загальний відсоток студентів кібуцу, які навчалися в університетах, зріс з 38 відсотків у 1978 році до 54 відсотків у 1990 році. Спочатку кібуц повністю оплачував навчання в коледжі, але в 1980-х роках, через кризу кібуців, деякі почали сплачувати меншу частку вартості навчання.

Гендерна рівність

Кібуцнікіот (жінки-членкині кібуцу), тренуються в Мішмар ха-Емек під час війни в Палестині 1948 року

Оскільки існувало багато різних кібуців, досвід жінок у кожному з них був неоднаковим. Деякі учасниці стверджували, що жінки були та залишаються повністю рівними чоловікам, тоді як інші наполягали, що нерівність існувала завжди. У перші десятиліття руху кібуци здебільшого мали чоловіче домінування, оскільки чоловіків серед членів було значно більше. Попри це, жінки виконували багато тих самих завдань, що й чоловіки: працювали в полях, несли охорону та займалися важкою фізичною працею. Водночас саме жінки переважно виконували традиційно «жіночі» ролі — зокрема готування, шиття та прибирання.

У перші десятиліття в кібцу не практикували традиційний шлюб. Якщо чоловік і жінка бажали одружитися, вони просто зверталися до житлового відділу з проханням надати їм спільну кімнату. Відмова від традиційного шлюбу розглядалася як спосіб послабити патріархальні структури та забезпечити жінкам власний статус, не прив'язаний до чоловіка — ні економічно, ні соціально. Це також вважалося позитивним для громади загалом, адже саме колективне життя було центральним принципом кібцу.

Кібуц Ган Шмуель у 1953 році

Коли в кібцу народилися перші діти, засновники занепокоїлися, що це знову прив'яже жінок до домашньої роботи. Вони вважали, що єдина відмінність між чоловіком і жінкою полягає в тому, що жінки народжують дітей і тому автоматично опиняються пов'язаними з доглядом за ними та з побутовими обов'язками. Водночас спільні їдальні та пральні існували в кібцу від самого початку. Їх створювали не лише заради колективного способу життя, а й для того, щоб звільнити жінок від цих обов'язків і дати їм можливість працювати в інших секторах. З появою дітей було ухвалено рішення, що вони виховуватимуться та спатимуть спільно, аби жінки могли працювати поза домом. Бажання звільнити жінок від традиційних материнських ролей стало одним з ідеологічних підґрунтів системи дитячих спільнот. Жінки були «звільнені від ярма домашньої служби», оскільки догляд за дітьми, прання та приготування їжі здійснювалися колективно.

Жінка працює в апельсиновому саду, кібуц Наан

У другій половині ХХ століття в багатьох кібцу відбувся поступовий перехід від колективного виховання до сімейного. Дослідження показують, що батьки, насамперед матері, дедалі активніше виступали проти практики нічного перебування дітей у дитячих будинках і вимагали, щоб діти спали вдома, разом із родиною. Унаслідок цього в більшості кібцу комунальний сон і система дитячих будинків були поступово скасовані, а роль нуклеарної сім'ї в житті громади посилилася.

Ще одним прикладом зміни первісної егалітарної природи кібцу є ставлення засновників до мовних норм: вони свідомо уникали традиційного єврейського слова на позначення чоловіка — бааль (בעל),оскільки воно також означає «хазяїн» або «власник» і передбачає підпорядкований статус дружини щодо «домінуючого» чоловіка.

Статистичні дані свідчать, що більшість жінок працювали у сфері обслуговування та домашніх послуг, тоді як чоловіки були зайняті у виробничому секторі. За даними 1940-х років, гендерна рівність у тогочасних кібцу була відсутня як у сфері праці, так і в політичному житті. Наприклад, у 1948 році в восьми кібцу федерації Іхуд — об'єднання з прагматично-соціалістичною орієнтацією — 78,3 % жінок працювали у сфері обслуговування (догляд за дорослими, догляд за дітьми, освіта) порівняно з 16,7 % чоловіків. Того ж року у виробництві працювали лише 15,2 % жінок проти 58,2 % чоловіків. Подібна ситуація спостерігалася і в політичному житті.

Також, хоча свого часу відбувалася «маскулінізація жінок», відповідної «фемінізації» чоловіків не було. Жінки, можливо, працювали в полях, але чоловіки не працювали в догляді за дітьми.

Соціолог Арнольд В. Грін стверджує, що все це може бути ілюстративним прикладом більш загальної тенденції:

Це явище спостерігається в усьому світі: жінки зосереджені у сферах, які вимагають — окремо або в різних поєднаннях — домашніх навичок, терпіння та рутинної праці, ручної спритності, сексуальної привабливості або роботи з дітьми. Це узагальнення справджується і щодо ізраїльського кібцу, попри його задекларований ідеал статевої рівності. У поділі праці відбулося своєрідне «повернення назад» до розмежування між «жіночою» та «чоловічою» роботою, що нагадує ситуацію в інших суспільствах. Кібцу загалом характеризуються чоловічим домінуванням та переважанням традиційних чоловічих поглядів, що, зрештою, впливає на обидві статі.

Соціальне життя

Їдальня як центр спілкування

Їдальня в кібуці Мером-Голан, приблизно 1968—1972 роки.

Поряд із власністю та ідеологією спільним було й соціальне життя. Наприклад, у більшості їдалень кібцу використовували виключно лави — не з міркувань вартості чи зручності, а тому що їх вважали ще одним засобом вираження колективних цінностей. У перші роки на деяких кібцу подружнім парам навіть не заохочували сидіти разом, оскільки шлюб розглядався як форма ексклюзивності. У праці The Kibbutz Community and Nation Building Паула Рейман зазначає, що в 1950-х роках кібцу Хар відмовився купувати чайники для своїх членів; мова йшла не про витрати, а про те, що наявність чайників заохочувала б пари проводити більше часу у своїх квартирах, а не в спільній їдальні.

Поряд із власністю та ідеологією спільним було й соціальне життя. Наприклад, у більшості їдалень кібцу використовували виключно лави — не з міркувань вартості чи зручності, а тому що їх вважали ще одним засобом вираження колективних цінностей. У перші роки на деяких кібцу подружнім парам навіть не заохочували сидіти разом, оскільки шлюб розглядався як форма ексклюзивності. У праці The Kibbutz Community and Nation Building Паула Рейман зазначає, що в 1950-х роках кібцу Хар відмовився купувати чайники для своїх членів; мова йшла не про витрати, а про те, що наявність чайників заохочувала б пари проводити більше часу у своїх квартирах, а не в спільній їдальні.

Приватна власність

Святкування Рош га-Шана в кіббуці Дан, заснованому 1939 року як поселення Хома і Мігдаль

Спочатку членам кібуцу не дозволялося мати окремі речі, такі як чайники, і все було суворо спільним. Приблизно з 1950-х і 1960-х років люди мали право на особисту власність, таку як чайники, книги, радіоприймачі тощо. За словами Крайдена та Гелба, «проблема рівності стає серйозною лише тоді, коли є грубі відхилення від основних принципів». Мати кілька книг було прийнятно, але мати приватний автомобіль було неприйнятно. Такі речі, як автомобілі, належали спільній власності, і члени громади повинні були замовляти їх заздалегідь або використовувати для виконання робочих обов'язків.

Колективний спосіб життя виявився складним для частини людей. У кожному кібцу були нові члени, які залишали громаду після кількох років проживання. Оскільки кібуцники не мали індивідуальних банківських рахунків, будь-яка покупка поза межами кібцу повинна була бути схвалена комітетом — процедура, що нерідко сприймалася як принизлива та обтяжлива.

Колективний спосіб життя виявився складним для частини людей. У кожному кібцу були нові члени, які залишали громаду після кількох років проживання. Оскільки кібуцники не мали індивідуальних банківських рахунків, будь-яка покупка поза межами кібцу повинна була бути схвалена комітетом — процедура, що нерідко сприймалася як принизлива та обтяжлива.

Брак приватності

У кібцу також траплялися члени, які працювали недостатньо або зловживали спільною власністю; до таких «паразитів» у громаді завжди існувало неприйняття. Водночас, за спостереженнями Кріде́на та Ґелба, абсолютна більшість мешканців кібцу не були безбілетниками. На їхню думку, головним засобом протидії таким людям була сила громадської думки: тих, хто не робив належного внеску в життя спільноти, засуджували, їхню думку не сприймали серйозно та не доручали їм відповідальних завдань.

Зрештою, кібуци, як невеликі, ізольовані громади, зазвичай були місцями пліток, що посилювалося відсутністю приватності та регламентованим графіком роботи та відпочинку.

Прийняття рішень

Хоча ключові рішення щодо майбутнього кібцу ухвалювалися консенсусом або шляхом голосування, щоденні рішення про розподіл праці приймали обрані керівники. Зазвичай кібуцники дізнавалися про свої щоденні обов'язки, переглядаючи розклад чергувань, розміщений у спільній їдальні.

Мемуари кібуцників доби піонерів свідчать, що збори в кібцу могли коливатися від гострих суперечок до невимушених філософських дискусій. Натомість мемуари та свідчення спостерігачів 1950–1960-х років описують збори кібцу як ділові за форматом, але малолюдні.

Ротація роботи

У кібцу намагалися регулярно ротувати членів між різними видами робіт. Протягом одного тижня людина могла займатися висаджуванням рослин, наступного — працювати з худобою, ще за тиждень — у кібуцній фабриці, а потім — у пральні. Навіть керівники мали виконувати найпростіші та рутинні завдання. Така ротація забезпечувала участь усіх у всіх видах праці, але водночас ускладнювала розвиток спеціалізації.

Секс і шлюб

Кібуц Ган Шмуель на свято Шавуот, 1959 рік

Відраза до сексуальності не була частиною ідеології кібцу; підлітків у дитячих спільнотах не розділяли за статтю на ніч. Проте багато відвідувачів кібцу дивувалися тому, наскільки консервативними ці громади часто були. У книзі Children of the Dream Бруно Беттельгайм наводить слова свого знайомого з кібцу: «У той час, коли американські дівчата прагнуть привернути увагу та демонструють себе якнайсексуальніше, наші дівчата, навпаки, ховаються і відмовляються носити одяг, що може оголювати груди або будь-яким іншим чином бути відвертим». Рівень розлучень у кібцу завжди був, і залишається, надзвичайно низьким. Однак, із погляду дорослих членів громади, рівень одружень серед дітей, вихованих у колективних умовах, також залишався вкрай низьким. Таку стриманість кіббуцької молоді дослідники пов'язують із ефектом Вестермарка — формою зворотного сексуального імпринтингу, за якої навіть не пов'язані родинно діти, якщо вони зростали разом із раннього віку, схильні не сприймати одне одного як потенційних партнерів. Діти, які виростали разом у дитячих будинках, вважали своїх однолітків братами й сестрами та формували з ними тісні, довготривалі емоційні зв'язки.

Культура та мистецтво

Від самого початку кібуци мали репутацію осередків культури та середовищ, що сприяли розвиткові мистецтв. Багато кібуцників стали письменниками, акторами чи художниками. У кібуцах зазвичай діяли театральні трупи, хори, оркестри, спортивні ліги та гуртки за інтересами. У 1953 році кібуц Ґіват-Бреннер поставив виставу My Glorious Brothers про повстання Маккавеїв, збудувавши справжнє «сценічне селище» на пагорбі, висадивши реальні дерева та зігравши перед публікою у 40 000 людей. Відповідно до тодішньої трудової практики кібуцу, усі актори були його членами й виконували свої ролі в межах робочих обов'язків.

Злочинність

Хоча в кібуцах відбувалися сенсаційні злочини, загалом рівень злочинності значно нижчий за середній показник по країні.

Психологічний аспект

Емоційна залученість

Трьома дослідниками, які писали про психологічне життя в кібуцах, були Мелфорд Е. Спіро (1958), Бруно Беттельхайм (1969) та Майкл Байзерман (1963). Усі вони дійшли висновку, що виховання в кібуці призводить до того, що людям важче брати на себе сильні емоційні зобов'язання після цього, такі як закохування або встановлення тривалої дружби. З іншого боку, їм, здається, легше мати велику кількість менш залучених дружніх стосунків та більш активне соціальне життя.

Деякі дослідники дійшли висновку, що діти, які зростали в цих тісно пов'язаних громадах, схильні сприймати інших дітей навколо себе як замінників братів і сестер і, досягаючи зрілості, надавали перевагу пошуку партнерів поза громадою. Деякі теорії припускають, що щоденне спільне проживання практично з народження призвело до крайньої форми ефекту Вестермарка, який зменшував сексуальний потяг підлітків-кібуцників один до одного. Частково через те, що вони не могли знайти пару в кібуці, молодь часто покидає кібуцне життя, ставши дорослими.

Приватна власність

Робота у винограднику кіббуцу Дан, заснованого 1939 року як поселення Хома і Мігдаль

Епоха незалежних ізраїльських кібуців привернула значну увагу соціологів і психологів, які прагнули дослідити наслідки життя без приватної власності та вплив виховання дітей окремо від батьків.

Беттельгайм припускав, що відсутність приватної власності є причиною браку емоційності в кібуцників. Він писав: «Ніде, як у кібцу, я не усвідомлював, наскільки приватна власність на глибинних рівнях психіки пов'язана з приватними емоціями. Якщо одне зникає, інше теж має тенденцію зникати».

Груповий тиск на конформізм

У житті кібцу груповий тиск щодо дотримання норм і конформності був особливо сильним. Усередині кібуцного руху точилися дискусії щодо того, наскільки успішною була система кібуцної освіти в розвитку здібностей обдарованих дітей. Деякі вихованці кібуцу згодом стверджували, що колективна система пригнічувала амбіції, інші — що талановитих дітей усе ж таки заохочували. Бруно Беттельгайм у своїй праці Children of the Dream (1969) передбачав, що освіта в кібцу «призводитиме до посередності»: на його думку, «[діти кібцу] не стануть лідерами чи філософами, не досягнуть нічого у науці чи мистецтві». Водночас відзначалося, що хоча кібуци становили лише близько 5 % населення Ізраїлю, непропорційно велика кількість вихідців із кібуців ставала вчителями, юристами, лікарями та політичними діячами.

У 1990-х роках журналіст розшукав певну групу дітей, у яких Беттельгейм брав інтерв'ю ще в 1960-х роках у кібуці «Атід» (тепер кібуц Рамат Йоханан). Журналіст виявив, що ці діти мали високі досягнення в академічних колах, бізнесі, музиці та військовій справі. «Беттельгейм повністю помилявся».

Економіка

Кібуци на початку намагалися бути самодостатніми у всіх сільськогосподарських товарах, від яєць до молочних продуктів, фруктів та м'яса, але зрозуміли, що це неможливо. Земля, як правило, надавалася Єврейським національним фондом. Пізніше вони стали залежними від державних субсидій.

Населення кібуців

Ще до проголошення держави Ізраїль кібуци почали розширювати свою діяльність від традиційного сільського господарства до промислових виробництв. Кібуц Деганія Алеф відкрив завод із виготовлення інструментів для обробки діамантів, який згодом досягав річного обороту в кілька мільйонів доларів США. Кібуц Хаце́рим заснував підприємство з виробництва обладнання для крапельного зрошення; на його основі виникла міжнародна корпорація Netafim з оборотом понад 300 млн доларів на рік. Кібуц Мааган-Міхаель перейшов від виготовлення набоїв до виробництва пластмас, медичних інструментів та ведення ульпану. Сукупний дохід таких підприємств перевищує 100 млн доларів щорічно. Масштабна індустріалізація кібуців розпочалася у 1960-х роках, і станом на 2012 рік лише близько 15 % членів кібуців працювали у сільському господарстві.

Найм сезонних робітників завжди був предметом суперечок у кібуцному русі. Під час жнив, коли бракувало робочих рук, доводилося залучати працівників з-поза меж кібуцу. Засновники кібуцного руху прагнули «викупити» єврейський народ через фізичну працю, і найм неєвреїв для виконання найважчих робіт суперечив цьому ідеалу. У 1910-х роках кібуц Дганія безуспішно шукав єврейських мулярів для будівництва житла, але, не знайшовши єврейських каменярів, був змушений найняти арабських робітників.

У 1970-х роках кібуци часто наймали арабських робітників. З 1990-х років почали залучати групи іноземних робітників, багато з яких були з Таїланду та Китаю.

Кібуци, серед яких Кір'ят-Анавім, Лаві та Нахшолім, зайнялися туризмом. Багато кібуців здають житло в оренду або керують гостьовими будинками. Кілька кібуців, такі як кібуц Лотан та Кфар-Руппін, проводять тури зі спостереженням за птахами та еко-тури. Ці тури демонструють їхній розвиток екологічно чистих технологій, таких як глиняні хатини та компостовані туалети.

У 2010 році в Ізраїлі було 270 кібуців з населенням 126 000 осіб.

Сьогодні деякі кібуци керують великими промисловими підприємствами. Їхні фабрики та ферми виробляють 9 % промислового виробництва Ізраїлю вартістю 8 мільярдів доларів США та 40 % сільськогосподарського виробництва вартістю понад 1,7 мільярда доларів США. Наприклад, у 2010 році кібуц Саса, який налічує близько 200 членів, генерував 850 мільйонів доларів США річного доходу від своєї промисловості військових пластмас. Кібуц Кетура очолює розвиток сонячних технологій в Ізраїлі, стаючи популярною пам'яткою екотуризму.

Кібуци за межами Ізраїлю

Хоча кібцуци є унікальним ізраїльським явищем, окремі історичні приклади засвідчують спроби відтворити або частково адаптувати їхню модель в інших країнах. У більшості випадків йшлося не про повноцінні кібцуци, а про аграрні комуни чи навчальні ферми, що запозичували окремі елементи кібцуцної організації — спільну працю, колективні господарські функції або проживання у комуні.

Кібуц Бухенвальд

Кібуц Бухенвальд був створений після звільнення концтабору Бухенвальд навесні 1945 року як ініціатива, спрямована на відновлення, самоорганізацію та набуття аграрних навичок. Група з шістнадцяти молодих чоловіків, які пережили Голокост, організувала перший єврейський сільськогосподарський колектив у повоєнній Німеччині. Він діяв у бараках колишнього нацистського табору, який після війни отримав назву «Табір для переміщених осіб Бухенвальд», щоб підготувати євреїв до Алії (еміграції до Землі Ізраїлю, яка на той час все ще перебувала під владою британців). Він діяв кілька років, і кількість членів зростала. У 1948 році, після створення Держави Ізраїль, ті, хто вижив, заснували там власну громаду. Спочатку вона називалася «Кібуц Бухенвальд», потім «Нетцер» і, нарешті, Нетцер Серені.

Франція

• З 1933 по 1935 рік село Джугелс-Назарет було єдиним єврейський кібуцом у Франції. За ініціативою представника барона Робера де Ротшильда було орендовано сільськогосподарську будівлю для відкриття фермерської школи, призначеної для молодих французьких євреїв перед їхнім виїздом до Палестини. Після захоплення Єрусалима британськими військами в грудні 1917 року територія Палестини у 1920 році була офіційно передана Великій Британії як мандатна територія рішенням Ліги Націй. До поселення Махар приєднувалися єврейські біженці — переважно з Німеччини, а також з Польщі, Литви, Росії, Угорщини, Нідерландів, Чехословаччини та США. Загалом від 500 до 800 мешканців кібуцу обробляли близько 75 гектарів (190 акрів) землі. Зростання антисемітизму у Франції та ксенофобські дії субпрефекта Роже Дютрюша зрештою призвели до закриття Махару. Більшість його мешканців після цього переїхали до кібцуцу Айєлет-га-Шахар.

• У 1960—1963 роках у Пардаїяні Вінсент Тібу, член спільноти La Famille, заснував католицький кібуц, натхненний ізраїльськими кібуцами та організований за подібними принципами. Згодом він створив нову християнську спільноту в Мальревері, яка також будувалася за моделлю кібуцу та визначала себе як така.

США та Канада

Наприкінці XIX — у першій половині XX століття в США та Канаді існували численні єврейські аграрні колонії, створені іммігрантами. Хоча вони не мали статусу кібцуців, частина з них функціонувала за схожими принципами кооперативної сільськогосподарської праці та спільного проживання.

Аргентина

У кінці XIX — на початку XX століття Єврейське колонізаційне товариство (JCA) заснувало в Аргентині низку аграрних колоній, зокрема Мойсвілл та Маурісіо. Ці поселення мали елементи колективного господарства і допускають порівняння з ранніми кооперативними моделями, які пізніше розвивалися в кібуцах.

Польща

Польські єврейські аграрні ініціативи міжвоєнного періоду здебільшого існували у формі хахшарот — навчальних ферм для підготовки молоді до репатріації в Палестину. Хахшарот надавали практичні навички землеробства, а також знайомили учасників зі структурою колективної праці та спільного проживання. Їх засновували молодіжні сіоністські рухи, серед яких «Га-шомер га-цаїр», «Бетар» та «Агуда». Польські хахшарот були організовані як повноцінні комуни: молодь жила разом, працювала на спільних ділянках, брала участь у колективних зборах та розподілі завдань.

Литва

У Литві діяли менші за кількістю, але ідейно близькі хахшарот, організовані сіоністськими рухами. Вони були частиною ширшої мережі балтійських аграрних шкіл для єврейської молоді. У хахшарах навчали сільськогосподарським навичкам, основам кооперативної економіки та принципам демократичного самоврядування. Мешканці таких ферм часто ставали іммігрантами до Палестини й засновниками ранніх кібцуців. Литовські хахшарот вирізнялися високою ідейною дисципліною, наголосом на культурній освіті та залученням жінок до всіх видів робіт. Це робило їх близькими до моделі рівноправної колективної праці, характерної для кібцуців.

Росія

На території сучасної Росії існували як імперські, так і радянські єврейські аграрні поселення. У XIX столітті єврейські землеробські колонії зосереджувалися переважно на півдні імперії, зокрема в Таврійській та Херсонській губерніях (сьогодні частина України). Проте на території власне Росії діяли колонії в Саратовській, Самарській і Нижньогородській губерніях. Вони були невеликими, але впроваджували сімейно-кооперативний спосіб господарювання.

У 1920–1930-х роках у єврейських національних районах РРФСР (зокрема, у Біробіджані) створювалися колгоспи з єврейським населенням. Хоч вони були частиною радянської політики колективізації, багато з них мали риси самоврядування й культурної автономії. Єврейські колгоспи Далекого Сходу розглядалися не як кібцуци, але як спроби поєднання кооперативного землеробства та збереження культурної ідентичності.

Білорусь

У Білорусі єврейські землеробські проєкти були менш масштабними, але також відіграли значну роль у розвитку кооперативних практик серед єврейського населення. У другій половині XIX століття тут діяли невеликі аграрні колонії, а в 1920-х роках у межах Білоруського СРР створювалися землеробські артілі та національні селища, де працювали єврейські кооперативи. Ці поселення часто організовувалися на основі спільного розподілу праці, колективного використання інвентарю та взаємної економічної підтримки.

Молдова

У Бессарабії єврейські аграрні колонії з'явилися у XIX столітті внаслідок внутрішньої міграції та державних програм землеробського освоєння регіону. Тутешні громади — Бричево, Вертюжани, Думбравени, та інші — були меншими за українські, але також успішно застосовували кооперативні підходи до ведення господарства. У багатьох колоніях функціонували спільні тракторні й тваринницькі бригади, створювалися позики взаємодопомоги та спільні освітні заклади для дітей колоністів. У 1920–1930-х роках єврейські громади Молдови підтримували культурні та економічні зв'язки зі схожими поселеннями у Польщі та Румунії. Бессарабські колонії стали важливою платформою для підготовки майбутніх іммігрантів до Палестини, зокрема через участь у сіоністських аграрних курсах. Хоч вони й не мали повністю колективної власності на землю, характерна для них організація праці стала помітною паралеллю до кібцуцних принципів.

Україна

Територія сучасної України була найбільшим центром єврейських аграрних колоній у Східній Європі. Перші колонії виникли на Півдні — у Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях — у першій половині XIX століття як частина державної політики Російської імперії з «переведення євреїв на землеробство». Євреям виділяли землю, надавали податкові пільги та фінансову підтримку. У цих поселеннях поступово формувалися кооперативні форми праці: спільне використання техніки, колективний догляд за врожаєм і взаємодопомога в сезонних роботах. До початку ХХ століття в Україні існувало понад 40 таких колоній, частина з яких стала економічно успішними аграрними громадами.

У 1920–1930-х роках на території України, особливо в Криму, з'явилися нові землеробські комуни, підтримані радянськими організаціями Комзет і ОЗЕТ. Ці комуни мали розвинуті форми колективної праці, спільне ведення бюджету й елементи самоврядування. Вони значною мірою нагадували ранні ізраїльські квуцот, які саме тоді почали формуватися в Палестині як попередники кібцуців.

Українські євреї в кібуцах Ізраїлю

Українські євреї відіграли помітну роль у становленні кібцуцного руху в Ерец-Ісраель. Одним із ранніх прикладів була комуна Бейтанія-Іліт, створена молоддю з Галичини, яка належала до руху Га-Шомер га-Цаїр. Вихідці з території сучасної України були серед перших учасників цієї групи, згодом залученої до заснування низки кібцуців. До найвідоміших поселень, безпосередньо пов'язаних з іммігрантами з України, належить Кір'ят-Анавім, заснований 1920 року як перший кібуц у Юдейських горах.

Значний внесок українських євреїв у кібцуцний рух демонструють і особисті історії окремих діячів та діячок. Уродженка Києва Голда Меїр після імміграції до Палестини у 1921 році жила та працювала в кібцуці Мерхавія, що стало важливим етапом її суспільно-політичного становлення. Інший іммігрант з Києва — композитор Мордехай Зеїр — після переслідувань за сіоністську діяльність у СРСР переїхав до Палестини, де приєднався до кібуцу Афікім.

У пізніший період, особливо після розпаду СРСР, значна частина євреїв з України здійснила Алію до Ізраїлю. Лише в 1990-х роках до Ізраїлю емігрувало близько 266 300 українських євреїв, хоча не всі вони оселялися саме в кібцуцах. Частина новоприбулих проходила період адаптації саме в кібцуцах у рамках програм на кшталт «First Home in the Homeland», де родини з України тимчасово поселяли в північних і південних кібцуцах, поєднуючи вивчення мови, інтеграцію та участь у спільнотному житті.

Див. також

• Колгосп

Джерела

• Гельмут Брюггеман, Михаэль Вайдингер. Израильский кибуц — модель альтернативного социализма? (рос.)
• Історія в термінах і поняттях: довідник / За загал. ред. Орлової Т. В. — Вишгород, 2014.