Малинкович Володимир Дмитрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Малинкович
Ім'я при народженні Володимир Дмитрович Малинкович
Народився 28 серпня 1940(1940-08-28) (78 років)
Суми, Українська РСР,
СРСР СРСР
Громадянство СРСР СРСР
Німеччина Німеччина
Україна Україна
Діяльність політолог
Alma mater Національний медичний університет імені Олександра Богомольця
Партія Партія регіонів

Володи́мир Дми́трович Малинко́вич (нар. 28 серпня 1940, Суми) — український політичний діяч, публіцист, радник президента Леоніда Кучми, член Партії регіонів. За радянських часів правозахисник, дисидент, член Української Гельсінської групи. За освітою лікар-ендокринолог, кандидат медичних наук.

Двічі емігрував до Німеччині (в 1980 та 2008 роках), мешкає разом з сім'єю в Мюнхені.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 28 серпня 1940 року в м. Суми. Його батько був військовим, ветераном світової війни, потім військовим істориком.

Після закінчення школи Володимир два роки працював токарем на заводі «Кінап» у Києві. Поступив на юридичний факультет Ленінградського університету. За активну студентську діяльність був виключений з другого курсу.

Закінчив 1967 року Київський медичний інститут, був призваний в Радянську армію, військовий лікар. Того ж року написав листа на ім'я тодішнього міністра оборони СРСР маршала А. А. Гречка з приводу агресії СРСР та арабських країн проти Ізраїля. В 1968 році перед шеренгою солдатів відкрито висловив свой протест вторгнення радянських військ в Чехословаччину, за що місяць просидів під слідством в ізоляторі особливому відділі Київського воєнного округу. В 1969 році йому влаштували «суд честі» й вигнали з Радянської Армії.

З 1970 року працював дільничим лікарем, лікарем-радіологом в інституті ендокринології. 1973 року захистив кандидатську дисертацію. Був знайомий з В. Некрасовим, Й. Зісельсом, М. Білорусцем, адвокатами Городецьким і Кисельовим. З 1970 року почав передавати інформацію для «Хроники текущих событий». Не приховуючи, в телефонних розмовах повідомляв Андрію Сахарову про арешти та стеження за ним; в тому ж часі познайомився з О. Мешко, яка вже перебувала під пильним стеженням.

У жовтні 1978 року вступає в Українську Гельсінкську групу.

Перебував у розробці КДБ — керував слідством старший офіцер КДБ, майбутній голова СБУ та МВС України Володимир Радченко. Незважаючи на тиск та погрози з боку КДБ, відмовився вийти з Української Гельсінської групи. Кілька раз був побитий «невідомими» з КДБ.

У 1980 був змушений з сім'єю покинути країну та податися в еміграцію до ФРН під загрозою КДБ бути засудженим по статті «зґвалтування». У Мюнхені працював старшим редактором російської служби радіо «Свобода», очолював європейське представництво Української Гельсінської групи.

1992 року повернувся в незалежну Україну. У 1994 році керував інформаційно-аналітичним центром при виборчому штабі Леоніда Кучми. Як сам він стверджував, саме йому належить ідея внести в передвиборну програму Кучми тезу про надання російській мові статусу державної.

Після перемоги Кучми на виборах 1994 року працював радником президента з політичних питань. Пішов з посади на знак протесту, коли СБУ очолив «старий знайомий» ще з КДБ генерал Володимир Радченко.

До листопада 1997 керував Інститутом проблем інтеґрації Київського центру політичних досліджень і конфліктології.

У 1997 році був співголовою виборчого блоку «СЛОН» — «Соціально-ліберальне об'єднання» — ідеями якого були ліберальні реформи, стратегічне партнерство з Росією, надання російській мові статусу офіційної. Полишив блок на самому початку виборчої кампанії — заперечував з етичних міркувань проти деяких кандидатів до партійного списку.

Згодом увійшов до складу Партії регіонального відродження України — сучасна назва — Партія регіонів.

З 1998 року — директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень (Росія). Кандидував на виборах 1998 року до Верховної Ради від Партії Регіонів.

У квітні 2001 року очолив комісію при Президенті України — зі сприяння демократизації та розвитку громадянського суспільства при Президентові України.

Займав посаду секретаря Комісії по підготовці конституційної реформи.

В 2008 році повернувся жити в Мюнхен.

Погляди на суспільно-політичний устрій[ред. | ред. код]

  • В своїх чисельних інтерв'ю в Україні неодноразово підкреслював, що він інтернаціоналіст лівої орієнтації.
  • Вважає себе «прихильником європейського порядку, заснованого на соціал-демократичних принципах».[1]

Про російську окупацію Донбасу[ред. | ред. код]

« Я бачу для вирішення проблеми Донбасу тільки два шляхи: один - це все-таки подальший розвиток Мінських угод, які зайшли глибоко в глухий кут. А друге - це так звана стіна. Наскільки я розумію, зараз <у заяві Путіна[2]> мова йде про другий варіант, тобто зупинити військові дії, створити якусь демілітаризовану зону. Україна займається своїми проблемами всередині великої України, а Донбас, та частина Донбасу, яка вважається в Україні окупованій, такий буде визнана і зависне на якийсь час. ...Я вважаю, що це частина Донбасу не окупована російськими військами, хоча присутність росіян там має місце, навіть далеко не останнє. Перш за все я маю на увазі допомогу озброєннями.[3] »

Про збиття Boeing-777 біля Донецька[ред. | ред. код]

« В «Боїнг» не стріляли з «Бука»... Я не сумніваюся, що «Боїнг» збитий з «Бука», з «Бука» російського, але те, що прицільно стріляли в «Боїнг», я не вірю в це, тому що не бачу в цьому ніякого сенсу для росіян ...
Стріляли в ціль в повітрі, яка могла бути іншою, а потрапили в «Боїнг». Це не була прицільна стрільба по голландському літаку - це була стрілянина по якогось об'єкту, який, мабуть, міг бути і літаком України, але в той же час відповідальність за збитий голландський літак лежить не тільки на тих, хто збив цей літак, але і на диспетчерів, які дозволили цьому літаку летіти над зоною, де йдуть військові дії.[3]
»

Критика[ред. | ред. код]

Деякі українські політичні оглядачі, наприклад, Віталій Портников, вважають помилкою називати В. Малинковича «політологом», а токож називають В. Малинковича «агентурою Кремля».[3]

Приватне життя[ред. | ред. код]

  • Перша дружина — … Після повернення до України в 1992 його дружина важко захворіла. Із-за невірного лікування померла в 1997 р. Син від першого шлюбу — Вадим.
  • Друга дружина та діти від цього шлюбу, Ігор і Марія, мешкають в Мюнхені.

Книги[ред. | ред. код]

  • В. Малинкович. Три революции и две перестройки. Этюды на темы советской истории. — Москва: ИГПИ, 2008. — 368 с.
  • В. Малинкович: Век вывихнут… Распалась связь времен. — Видавництво Folio, 2008. — 352 с. ISBN 978-5897930371
  • В. Малинкович. Очерки духовной истории великих народов (русские и немцы). — Вид. Folio, 2010. — 379 с. ISBN 978-9660352759
  • В. Малинкович. Очерки истории европейской культуры нового времени. — Вид. Folio, 2011. — 252 с. ISBN 978-9660357341

Статті[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Владимир Малинкович покидает «улей». — 2000.ua, № 41 (433) 10-16.10.2008
  2. 31 травня 2017 російське агентство «Інтерфакс» повідомило, що з 1 червня в Донбасі починається «безстрокове припинення вогню». В інтерв'ю газеті «Фігаро» президент Росії Путін заявив, що «м'яч, як то кажуть, на стороні офіційних київської влади, вони повинні перш за все подбати про те, щоб виконати Мінські угоди». (див. зноску: Радіо Свобода: «Конец донбасской войны?», див.далі - Анонс програми)
  3. а б в Радіо Свобода: «Конец донбасской войны?» — Погляди Малинковича на російсько-українсько війну. — , 31.05.2017

Посилання[ред. | ред. код]