Мурзакевич Микола Никифорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Никифорович Мурзакевич
Николай Никифорович Мурзакевич (1806—1883) — историк и археолог, директор Ришельевского лицея.jpg
Народився 21 квітня (3 травня) 1806(1806-05-03)
Смоленськ, Російська імперія
Помер 15 (27) листопада 1883(1883-11-27) (77 років)
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Поховання Одеса
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність краєзнавець, історик
Alma mater Імператорський Московський університет[d] і Смоленська духовна семінарія
Сфера інтересів археографія, археологія
Заклад Рішельєвський ліцей
Посада директор
Вчене звання професор
Член Gesellschaft für Geschichte und Altertumskunde der Ostseeprovinzen Russlands[d], Імператорське Одеське товариство історії і старожитностей і Московське археологічне товариство

Мико́ла Ники́форович Мурзаке́вич (нар. 21 квітня (3 травня) 1806(18060503), Смоленськ, Російська імперіяпом. 15 (27) листопада 1883, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія) — історик, археолог, археограф.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 21 квітня (3 травня) 1806 року у Смоленську, що на той час входив до складу однойменної губернії Російської імперії у родині священика.

Після навчання в Смоленській духовній семінарії продовжив навчання у Московському університеті на етико-політичному відділенні (1825—1828 роки). З 1830 і до самої смерті життя історика було пов'язане з Одесою.

В Одесі спочатку працював на чиновницьких посадах у місцевій митниці, але вже у 1831 році перейшов до Рішельєвського ліцею, оскільки його привабила історія і старожитності краю. Там він пройшов шлях від помічника вчителя до ад'юнкта (1837 рік), професора на кафедрі російської історії і статистики (1839 рік) та директора Рішельєвського ліцею (1852–1857 роки). Викладав російську та всесвітню історію, географію.

У 1837 році захистив у Московському університеті магістерську дисертацію, присвячену історії генуезьких колоній у Криму.

Був редактором «Новороссийского календаря» (1839–1841 роки). Під час Кримської війни виконував обов'язки попечителя навчальної округи. Розбіжності консервативного Миколи Мурзакевича у поглядах на виховний і навчальний процес з новим ліберальним попечителем навчальної округи відомим хірургом Миколою Пироговим призвела до його відставки і виходу на пенсію.

Чи не найбільше свій науковий і науково-організаційний талант виявив в Імператорському Одеському товаристві історії і старожитностей, засновником якого він був разом з Михайлом Кирьяковим, Дмитром Княжевичем, Андрієм Фабром та Олександром Стурдзою (1839 рік). З початку діяльності Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей став його секретарем (1839—1875 роки), а згодом і віце-президентом (1875—1883 роки), будучи ключовою постаттю в ці роки у житті наукової установи. Він був одним з основних редакторів перших 13 томів «Записок», активно стежив за виданням щорічних звітів, а згодом і протоколів засідань Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей.

У 1843 році очолив створений товариством музей старожитностей, який у 1858 році було об'єднано з міським музеєм. Започатковане і правильно організоване зібрання старожитностей згодом стало основою сучасного Археологічного музею НАН України. Багато зробив для упорядкування Феодосійського музею старожитностей, який перейшов у відання Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей.

У 1843—1853 роках завідував Одеською публічною бібліотекою. Саме в цей час цей заклад перетворився на найбагатшу книгозбірню на Півдні Російської імперії.

Микола Никифорович Мурзакевич помер у Одесі 15 (27) листопада 1883 року.

Був похований на Першому Християнському цвинтарі Одеси.[1] 1937 року комуністичною владою цвинтар було зруйновано. На його місці був відкритий «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами, а частина була передана місцевому зоопарку. Нині достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі Старого цвинтаря, а дані про перепоховання Мурзакевича відсутні.[2]

Науковий доробок[ред. | ред. код]

Був автором близько 200 праць. Його наукові інтереси вельми різноманітні, але спрямовані головно на вивчення історії регіону, що входив у межі дослідів ОТІС — Новоросійський край, Бессарабія, східне узбережжя Чорного моря.

Неодноразово він здійснював подорожі краєм, які збагачували його новим матеріалом і новими враженнями:

  • 1835 — вперше у Криму (відтоді мандрівки стали систематичними);
  • 1837 — Санкт-Петербург та міста центральної Росії;
  • 1839 — упорядкування архіву фортеці Св. Дмитрія Ростовського;
  • 1841 — острів Зміїний;
  • 1845 — подорож Чорним та Азовським морями по всьому краю разом з великим князем Константаном Миколайовичем;
  • 1847 — східне узбережжя Чорного моря, землі війська Чорноморського, Закавказзя;
  • 1862 — вояж по Європі;
  • 1876, 1877 — кавказьке чорноморське узбережжя тощо.

У розпорядженні автора потрапляли як археологічні матеріали, так і архівні — з відомчих установ краю та особистих колекцій, а потім і рукописне зібрання Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей.

Археологія і Епіграфіка[ред. | ред. код]

Відомий як археолог, оскільки перші його зацікавлення були пов'язані з вивченням античних старожитностей Ольвії, Орловського городища, острова Зміїний та у Криму. Багато зусиль доклав до організації правильних розкопок багатьох пам'яток. Особливу увагу приділяв монетам, отже можна говорити про його вагомий внесок у античну нумізматику (хоча у кількох працях він торкався і середньовічної Кафи, Візантійської імперії і Московського царства). Відзначився і в галузі епіграфіки як античної, так і новістичної, що охоплювала регіон від Бессарабії до Північного Кавказу.

Історія Криму, Молдавського князівства та Росії[ред. | ред. код]

У його дослідженнях у царині медієвістики можна виділити три основні напрямки — історія Криму, Молдовського князівства та Росії. До вивчення генуезьких колоній його підштовхнув М. Воронцов під час їхньої зустрічі у Криму у 1836 році. Вже наступного року з'явилось друком монографічне дослідження, схвально зустрінуте рецензентами і захищене як магістерська дисертація. Заклав фактажну (небездоганну) основу і створив схему вивчення цього унікального феномену в історії Криму. У подальшому він лише кілька разів у формі заміток повертався до теми генуезців.

Серед інших кримознавчих праць заслуговує на увагу публікація «Опису Криму» Мартина Броневського (XVI століття). Суто археографічним був його внесок у вивчення історії Молдавського князівства — за його сприяння було знайдено і опубліковано десятки грамот правителів цієї держави (господарів) за XIV—XVII століть Першочергової ваги для історичної науки, зокрема історії російського права, набула його публікація Псковської судної грамоти 1467, яку він віднайшов і вперше опублікував.

Русистика ж нового часу представлена у його доробку в основному публікаціями статтейних списків дипломатів Московської держави стосовно Кримського ханства (XVII століття), матеріалів з родинного життя Петра І.

Славістика репрезентована кількома працями з болгарської та сербської проблематики як середньовіччя, так і нового часу. Найбільша кількість праць — різноманітні розвідки з історії Південної України (Новоросійського краю — за тодішньою термінологією) наприкінці XVIII — на початку ХІХ століття, уміщені переважно у «Записках» ОТІС.

  • Перша група розвідок присвячена проблемі кордонів Російської імперії і Кримського ханства, заселенню краю, населеним пунктам, зокрема у їхній «фортечний» період (Хаджибей, фортеця Св. Дмитрія Ростовського).
  • Друга — церковній історії чи окремим храмам.
  • Третя — персоналіям («Діячі Новоросійського краю»), тобто помітним воєначальникам, чиновникам, священикам, науковцям (серед них — П. Кеппен, О. Колпак, М. Кутузов, П. Паллас, О. Суворов).

Особливе місце серед них відведено Г.Потьмкіну — сановнику, який найбільше, на його думку, доклав зусиль до приєднання і освоєння Північно-Західного Причорномор'я до імперії. Звертає на себе увагу і така група праць як історико-статистичні огляди, що торкались періоду активного облаштування краю у першій половині ХІХ століття. Окремо варто виділити складення покажчиків на одеський та феодосійський музеї ОТІС та інші допоміжні довідкові видання як для дослідників, так і широкого загалу.

Чи не найчисельнішою є група праць специфічного жанру — некрологи. Оскільки у ХІХ століття некрологи у наукових виданнях мали біоісторіографічний характер, то можна вважати, що М. зробив початковий внесок у дослідження кількох десятків науковців, зокрема таких як-от: О. Бодянський, П. Брун. архієпископ Гавриїл (Розанов В.), В. Григорович, М. Оболенський, С. Палаузов, С. Строганов, О. Тройницький, О. Чертков, А. Фабр. Методологічні засади у творчості віддзеркалювали основні тенденції тогочасної науки.

Захоплення античністю відповідало загальноєвропейському захопленню інтелектуалів ще з XVIII століття, яке набуло в Російській імперії у першій половині ХІХ століття широкого розмаху. Стосовно історії краю імперської доби, то тут, з одного боку відчутні впливи позитивізму, прагнення оприлюднити якомога більше історичних джерел, які могли б проілюструвати поступ в історії краю. З другого — намагання утриматись у межах офіційного трактування історії розвитку, розширення і місця Російської імперії у світі, відчутна апологетика імперської політики.

Не залишив фундаментальних праць, що яскраво б розкривали його історіософію і основний доробок. Він був майстром написання статей, оглядів, розвідок, заміток, нарисів, археографічних публікацій, покажчиків невеличких за обсягом, але неймовірно різноманітних за спрямованістю і якісних в оперуванні з фактажем і джерелами, що й зробило його доробок авторитетним у науковців. Більшість його праць опублікована у «Записках» ОТІС. Часто він оприлюднював свої праці у газетах «рос. Одесский вестник», «рос. Новороссийский календарь», ЖМНП, виданнях Московського товариства історії і старожитностей російських.

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • Відзначений високим рангом таємного радника (1874).
  • Був членом-кореспондентом або членом Московського товариства історії і старожитностей російських (1836),
  • Курляндського товариства літератури і мистецтва (1837),
  • Тиберійської (1837)
  • та Аркадійської (1838) академій у Римі,
  • Товариства сільського господарства Південної Росії (1838, у 1838—1839 був його секретарем), Статистичного відділення при міністерстві внутрішніх справ (1848),
  • Копенгагенського товариства античних антикварів (1845),
  • Російського географічного товариства (1845),
  • Петербурзького археологічно-нумізматичного товариства (1848),
  • Белградського товариства сербської словесності (1853),
  • Бельгійської археологічної академії (Антверпен) (1856),
  • Московського археологічного товариства (1867),
  • Товариства давньоруського мистецтва при Московському публічному музеї (1878).
  • Представляв істориків Одеси на етнографічному з'їзді у Москві (1867) та перших трьох археологічних з'їздах у Москві (1869), Санкт-Петербурзі (1871) та Києві (1874).

Праці[ред. | ред. код]

  • Географическая карта древних эллинских поселений при берегах Черного и Азовского морей. — Одесса, 1836;
  • Поездка в Крым в 1836 году // ЖМНП. — 1837. — № 13;
  • История генуэзских поселений в Крыму. — Одесса, 1837;
  • Поездка на о. Левки или Фидониси в 1841 г. — Одесса, 1844;
  • Очерки успехов Новороссийского края и Бессарабии в истекшее двадцатилетие, т.е. с 1820 по 1846 гг. — Одесса, 1846;
  • Сведения о некоторых православных монастырях епархий: Херсонской и Кишиневской. — Одесса, 1848;
  • Псковская судная грамота, составленная на вече в 1467 г. Издана по списку, хранящемуся в библиотеке кн. М. С. Воронцова. — Одесса, 1847;
  • Псковская судная грамота (1397—1467). Изд. 2-е. — Одесса, 1868;
  • Письма царевича Алексея Петровича к его родителю Петру Великому, государыне Екатерине Алексеевне и кабинет секретарю Макарову с приложением писем царевича Петра, царевны Наталии и князя Вяземского к его высочеству / Изданы с подлинников, хранящихся в библиотеке кн.. М. С. Воронцова Н.Мурзакевичем. — Одесса, 1849;
  • Статейный список стольника Василия Тяпкина и дьяка Никиты Зотова посольства в Крым в 1680 году для заключения Бахчисарайского договора / Издан с подлинника, хранящихся в библиотеке кн. М. С. Воронцова Н.Мурзакевичем. — Одесса, 1850;
  • Некролог Григория Ивановича Соколова. — Одесса, 1852;
  • Очерк заслуг, сделанных наукам светлейшим князем Михаилом Семеновичем Воронцовым. — Одесса, 1860;
  • Зографский апостол XIV века // Известия императорской Академии Наук по отделению русского языка и словесности. — 1861. — Т.10. — Вып.2;
  • Краткий указатель музея императорского Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1873; Николай Никифорович Мурзакевич. Автобиография / Примечания и биогр. очерк В. Д. Дабижа. — СПб., 1889.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Храм Всех Святых. Список захороненных людей.. Сайт Церкви Всіх Святих Одеської єпархії УПЦ (МП) (ru). Архів оригіналу за 2012-07-27. Процитовано 2011-04-15. 
  2. Шевчук А. Спасти мемориал — защитить честь города // Газета «Вечерняя Одесса». — 2010. — Вип. 118—119 (9249—9250) (14 серпня). Архівовано з джерела 30 травня 2016. (рос.)

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

  • Т. Ф. Григор´єва. Мурзакевич Микола Никифорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 135. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  • Мурзакевич Н. Н.: некролог // ЖМНП. — 1883. — № 12; Дабижа В. Д. Николай Никифорович Мурзакевич, 1806—1883 гг. // Николай Никифорович Мурзакевич: Автобиография. — СПб., 1886. — С.3-14;
  • Коциевский А. С., Из истории Одесского археологического музея: Н. Н. Мурзакевич (1806—1883) // Северное Причерноморье: Мат-лы по археологии. — К., 1984. — С.80-88;
  • Григор'єва Т. Ф., Історико-краєзнавча діяльність М. Н. Мурзакевича // IV Республіканська конф. з історичного краєзнавства: Тези доповідей та повідомлень. — К., 1989. — С.61-62;
  • Григор'єва Т. Ф., Сторінки життя і діяльності М.Мурзакевича // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. — К., 1996. — Вип.1. — С.31-57;
  • Левина Р. Ш., Митрополит Евгений и Н. Н. Мурзакевич // Археологические вести. — СПб., 1999. — № 6. — С.479-488;
  • Хмарський В. М., Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. — Одеса, 2002. — 400 с.; Непомнящий А. А. Подвижники крымоведения. — Симферополь, 2006. — С.73-92; 2.