Правова система Канади

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Канадська правова система бере свій початок від англійської системи загального права з деяким впливом Шотландського права, тому що Канада є колишньою колонією Сполученого Королівства і членом Співдружності Націй. Правова система має дві юрисдикції, тому що сфери відповідальності щодо створення публічного (включно з кримінальним) і приватного права відокремлені та здійснюються виключно Парламентом і провінціями відповідно. Квебек, однак, все ще зберігає континентальну правову систему у сфері вирішення суперечок у сфері приватного права (оскільки ця сфера перебуває в межах виключної юрисдикції провінцій). Обидві правові системи повинні відповідати конституції Канади. Кримінальні переслідування провадяться відповідно до британського загального права, оскільки ця сфера належить виключно до компетенції федерального уряду. Федеральний уряд також володіє повноваженнями у певних виняткових галузях, які регулюються виключно Парламентом, так само як і питання відносин та суперечок між провінціями. Сюди, зазвичай, входить транспортне сполучення між провінціями (залізничний, повітряний і морський транспорт), а також торгівля та комерційні відносини між провінціями (це зазвичай стосується електроенергії, навколишнього середовища, сільського господарства).[1]

Конституція Канади[ред. | ред. код]

Конституційний Акт, 1867

Конституція Канади є найвищим правовим актом і будь-який закон, прийнятий будь-яким федеральним, провінційним або територіальним урядом, якщо він несумісний з конституцією, є нікчемним.[2]

Закон про Конституцію 1982 передбачає, що конституція Канади включає цей акт, серію з тридцяти актів і наказів, що зазначені в переліку у цьому акті (найвідомішим з яких є Конституційний Акт, 1867), і будь-яка поправка до будь-якого з цих актів.[3] Однак Верховний Суд Канади знайшов, що цей перелік не є вичерпним, і у 1998 році в Referencere Secession of Quebec визначив чотири « основоположних принципи і правила», які входять до конституції як неписані елементи: федералізм, демократія, конституціоналізм і верховенство права, а також повага до меншин.[4] Хоча ці принципи є чинною частиною конституції Канади, канадські суди не використовують їх як положення, що коригують писаний текст конституції, натомість обмежуючи їхню роль заповненням прогалин.[5]

Оскільки Конституційний акт 1867 проголошує, що канадська конституція є подібною у принципах конституції Об'єднаного Королівства[6], яка розглядається як некодифікована конституція, Верховний Суд також визнав існування неписаних конституційних конвенцій. У справі 1981 р. Reference re a Resolution to amend the Constitution суд визначив три фактори, необхідні для існування конституційної конвенції: практика або угода, вироблені політичними акторами, визнання того, що вони зобов'язані слідувати цій практиці або угоді, мета цієї практики або угоди. Було також встановлено, що, хоча ці конвенції не є законом і, відтак, не є застосовними в судах, суди можуть визнавати конвенції в своїх рішеннях.[7] Конституційний акт 1867 р. визначає повноваження провінційних та федерального урядів. Юрисдикція федерального уряду включає в себе кримінальне право, торгівлю і комерційне право, банківську справу та імміграцію.[8] У федерального уряду також є залишкова влада приймати закони, необхідні для «миру, порядку та доброго управління» Канади.[9] Юрисдикція провінцій включає в себе лікарні, муніципалітети, освіту (крім освіти у резерваціях корінних народів), право власності та громадянські права.[10]

Конституційний акт 1867 р. також закріплює право провінцій засновувати свої власні Верховні суди, проте призначення суддів до них здійснює федеральний уряд.[11] Також федеральному парламенту надане право встановлювати судову систему, відповідальну за федеральне право, і загальний апеляційний суд для розгляду апеляційних скарг на рішення як федерального, так і провінційних судів.[12] Це повноваження призвело до створення федеральним парламентом Верховного Суду Канади, який, не дивлячись на роль верховного арбітра щодо всього канадського права, заснований на підставі звичайного, а не конституційного статуту.[13]

Конституційний акт 1982 р. створив механізм, за яким до конституції Канади можуть вноситись поправки спільними діями федеральних і провінційних урядів; до 1982 це могло бути зроблено тільки Парламентом Сполученого Королівства.[14] Цей закон також закріпив Хартію прав і свобод, яка гарантує права людини, які не можуть бути порушені провінційним або федеральним правом.[15]

Законодавство[ред. | ред. код]

Закони, прийняті Парламентом Канади і провінційними законодавчими органами, є первинними джерелами права в Канаді. Статті 91 та 92 Конституційного акту 1867 р. закріплюють питання, щодо яких будь-який рівень уряду (федеральний і провінційний) може здійснювати законодавче регулювання.

Закони, прийняті федеральним урядом, спочатку публікуються в газеті «Канада» (Canada Gazette), регулярному виданні, що здійснює публікацію нових статутів та нормативних актів.[16][17] Федеральні закони, схвалені монархом (Royal Assent), згодом публікуються у Щорічних Статутах Канади. Час від часу федеральний уряд об'єднує свої діючі закони в єдиний збірник, відомий як Переглянуті статути Канади (Revised Statutes of Canada).[18] Остання федеральна консолідація була в 1985 р.

Щодо законів, прийнятих провінціями, існує подібна практика. Закони публікують в провінційних офіційних видіннях, видають у складі щорічних збірників та час від часу об'єднують у єдине зведення.

Юридичні традиції[ред. | ред. код]

Загальне право[ред. | ред. код]

Всі провінції і території в межах Канади, не враховуючи Квебек, слідують юридичній традиції загального права.[19] Так само, суди наділені владою, відповідно до провінційних Законів про судоустрій, застосовувати право справедливості.

Як і в усіх інших країнах загального права, канадське право дотримується доктрини stare decisis.[20] Суди нижчої інстанції повинні слідувати за рішеннями вищих судів, якими вони зв'язані. Наприклад, усі суди нижчої інстанції Онтаріо зв'язані рішеннями Апеляційного суду Онтаріо і всі суди нижчої інстанції Британської Колумбії зв'язані рішеннями Апеляційного суду Британської Колумбії. Однак жоден суд Онтаріо не зв'язаний рішеннями суду Британської Колумбії, і жоден суд Британської Колумбії не зв'язаний рішеннями суду Онтаріо. Тим не менш, рішення, прийняті вищою судовою інстанцією провінції (провінційні Апеляційні суди), часто розглядаються як «переконливі», хоча вони і не обов'язкові для інших провінцій.[21]

Тільки у Верховного Суду Канади є повноваження зв'язувати всі суди в країні загальними прецедентами.[22] Більш зайняті суди, такі як Апеляційний суд Онтаріо, наприклад, щодо деяких правових питань часто використовують рішення судів інших провінцій, особливо у сферах доказів та кримінального права.

Як що в Канаді мало або взагалі немає рішень щодо певного правового питання, і виникає необхідність звернення до іноземного права для довідки, часто використовуються рішення англійських і американських судів.[23] З огляду на тривалі історичні зв'язки між англійським і канадським правом, часто слідують рішенням англійського Апеляційного суду та Палати лордів, на які посилаються як на переконливі прецеденти. Якщо розглянуте юридичне питання стосується сфери конституційного права або права, що стосується прайвесі, більш імовірно будуть використані рішення судів Сполучених Штатів, тому що ці галузі права в США набагато більш розвинені, аніж в англійському праві.

Рішення інших країн Співдружності націй також часто розглядають як переконливе джерело права в Канаді.

Істотною відмінністю між американським і канадським загальним правом є те, що Канада не дотримується доктрини Erie Railroad Co. v. Tompkins (1938). Іншими словами, в Канаді немає жодної різниці між федеральним загальним правом та загальним правом на рівні провінцій. Верховний суд може і встановлює загальне право безпосередньо для провінцій з усіх питань, що традиційно охоплюються загальним правом (у тій мірі, що не врегульовані законодавством). Таким чином у порівнянні зі США канадський федералізм є відносно неповним, тому що Канада продовжує діяти як унітарна держава стосовно загального права (і є дійсно федеративною лише в аспекті статутного права).[24]

Через історичний зв'язок Канади зі Сполученим Королівством, рішення Палати лордів до 1867 року технічно все ще обов'язкові для Канади, якщо ці рішення не були відкинуті Верховним судом Канади. Також Канада все ще пов'язана рішеннями Таємної ради до скасування апеляційних звернень до цієї установи в 1949 році. На практиці, однак, жоден суд в Канаді протягом десятиліть не оголошував себе пов'язаним будь-яким англійським судовим рішенням, і дуже малоймовірно, що якийсь канадський суд зробить це в майбутньому.[25]

Положення про кримінальні злочини закріплені лише у Кримінальномукодексі Канади та в інших федеральних законах; виняток становить неповага до суду, що залишається єдиним злочином загального права в Канаді.[26]

Континентальне право[ред. | ред. код]

З історичних причин у Квебеку гібридна правова система. Приватне право слідує традиції континентального права, початково вираженій в Кутюмах Бовези (Coutumede Paris), що використовувалися у Новій Франції. [27] Сьогодні, juscommune Квебек у кодифіковано в Цивільному кодексі Квебеку. Що стосується публічного права, воно було встановлене завойовницькою британською державою після падіння Нової Франції (New France) в 1760 р. тому це загальне право. Важливо відзначити, що розходження між континентальним та загальним правом не засноване на поділі повноважень, визначеному Конституційним актом 1867 р. Тому, законодавство, прийняте провінційним законодавчим органом в питаннях публічного права, таких як Кримінальний Процесуальний Кодекс (the Code of Penal Procedure), має інтерпретуватися, слідуючи традиції загального права. Аналогічно, законодавство, видане федеральним парламентом у сфері приватного права, (наприклад, Закон про Розлучення), повинно інтерпретуватися, слідуючи традиції континентального права і у відповідності з Цивільним кодексом Квебеку.

Галузі права[ред. | ред. код]

Право корінних народів[ред. | ред. код]

Засноване на безлічі джерел. Стаття 91 (24) Конституційного закону1867 р. надає федеральному парламентові виключні повноваження видавати закони в питаннях, пов'язаних з корінними народами.[28]

Адміністративне право[ред. | ред. код]

Канадське адміністративне право – галузь права, що регулює дії урядів і державних установ.[29]

Права людини у Канаді[ред. | ред. код]

Наразі в Канаді чотири ключових механізми захисту прав людини: канадська Хартія прав і свобод, Канадський закон про права людини (the Canadian Human Rights Act), Канадська комісія з прав людини (the Canadian Human Rights Commission), і провінційне право у сфері прав людини[30]

Договірне право[ред. | ред. код]

Окремі провінції кодифікували деякі принципи договірного права у Законі про продаж товарів (Sale of Goods Act), який був спроектований на основі ранніх англійських версій. За межами Квебеку переважна частина договірного права — все ще загальне право, засноване на прецедентах судів, що творяться роками. Квебек, слідуючи традиції континентального права, не має договірного права, а має власне зобов'язальне право.[31]

Конституційне право[ред. | ред. код]

Конституційне право — сфера канадського права, що стосується інтерпретації і застосування судами Конституції Канади.[32] Воно представлене в Конституційних актах 1867 р., 1982 р. та в Канадській Хартії прав і свобод.

Закон про авторське право[ред. | ред. код]

Закон про авторське право Канади регулює юридично охоронювані права на результати творчої та мистецької діяльності.[33]

Кримінальне право[ред. | ред. код]

Кримінальне право в Канаді підпадає під виняткову законодавчу юрисдикцію федерального уряду. Повноваження створювати кримінальне право випливають з ст. 91 (27) Конституційного акту 1867 р.[32] Більшість кримінальних законів кодифіковано у Кримінальному кодексі Канади, а також Законі про наркотики і речовини, Законі про ювенальне правосуддя та інших актах.

Кримінальний кодекс Канади

Провінції відповідальні за відправлення правосуддя, включаючи кримінальний процес у межах своїх повноважень, незважаючи на відсутність повноважень приймати кримінальні закони.[34] Провінції мають повноваження встановлювати квазі-кримінальні або інші правопорушення у багатьох адміністративних та інших сферах, і кожна провінція реалізує ці повноваження, видаючи безліч правил у різних сферах.[35]

Доказове право[ред. | ред. код]

Канадський закон про докази — закон Парламенту Канади, вперше виданий у 1893 р., який регулює правила доведення у судових провадженнях на основі федерального права.[36] У кожній провінції також є свій власний статут з питань доказів, що встановлює право доведення у цивільному процесі у провінції.

Сімейне право[ред. | ред. код]

Сімейне право в Канаді — галузь права, що регулює сімейні відносини, шлюб і розлучення.[37] Федеральний уряд має виключну компетенцію щодо сутності шлюбу і розлучення. Провінції мають виключну юрисдикцію щодо процедур шлюбу та розлучення. Провінції також мають законодавство, що регулює питання власності подружжя і утримання членів сім'ї.

Законодавство про імміграцію та статус біженців[ред. | ред. код]

Стосується сфери права, пов'язаної з допущенням іноземців на територію Канади, їхніх прав та обов'язків та умов їх депортації.[38] Основним актом у цій сфері є Закон про імміграцію та захист біженців.

Спадкове право[ред. | ред. код]

Закон про спадкування в Канаді — конституційно визначена компетенція провінцій. Тому спадкування в Канаді регулюється кожною провінцією окремо.

Трудове право[ред. | ред. код]

Канадське трудове право — це галузь права, яка регулює права, обов'язки та обмеження профспілок, робітників і роботодавців у Канаді.[39] Право зайнятості — галузь права, яка встановлює права, обов'язки та обмеження для не-членів профспілок та роботодавців. Велика частина регулювання у цій сфері здійснюється на рівні провінцій урядовими установами та радами. Однак певні галузі промисловості підлягають виключно федеральному трудовому законодавству і стандартам.

Патентне право[ред. | ред. код]

Канадське патентне право — система, що регулює процедуру надання патентів щодо винаходів в межах Канади та здійснення цих прав в Канаді.[40]

Процесуальне право[ред. | ред. код]

Функціонування судів урегульовано законодавством з цивільного процесу, яке кодифіковано в правилах цивільного процесу кожної провінції.

Право власності[ред. | ред. код]

Право власності в Канаді — галузь права щодо прав людей на землю, інше майно. Воно охоплює питаннявласності на рухоме майно, власності на нерухомість і інтелектуальної власності.[41]

Деліктне право[ред. | ред. код]

Деліктне право в Канаді стосується питань деліктів у межах канадської юрисдикції, окрім Квебеку, де воно охоплюється зобов'язальним правом.

Законодавство про торгові знаки[ред. | ред. код]

Законодавство Канади про торгові знаки забезпечує захист торгових марок, сертифікаційних знаків, розрізнюваного зовнішнього вигляду від привласнення.[42]

Cудова система[ред. | ред. код]

Згідно із Конституційним актом 1867 р., і федеральний парламент, і провінційні законодавчі органи наділені конституційними повноваженнями формувати суди.[43] Однак федеральна влада має значно обмежені повноваження, ніж провінційна влада. Провінційні суди мають набагато ширшу юрисдикцію, включаючи конституційно закріплене повноваження вирішувати конституційні питання.

Верховний Суд Канади — найвищий суд Канади і заключний апеляційний суд у канадській системі правосуддя. Парламент створив його у відповідності з Парламентським актом у 1875 р. як «загальний апеляційний суд Канади».[44] До 1949 р. оскарження могло здійснюватися до Судового комітету Таємної Ради в Сполученому Королівстві, і деякі справи взагалі оминали ВерховнийСуд Канади.[45]

Крім Верховного Суду, канадська система судочинства розділена на два класи судів:[46] верховні суди загальної юрисдикції та суди обмеженої юрисдикції, іноді званої нижчестоящими судами. Верховні суди, створювані та забезпечувані провінціями, розділені на Верховні суди першої інстанції і Верховні апеляційні суди. Ці суди іноді також згадуються як суди «ст. 96» (йдеться про ст.. 96 Конституційного акту 1867 р., який надає федеральному уряду повноваження призначати суддів цих судів). [10] Як суди загальної юрисдикції, провінційні Верховні суди першої інстанції володіють юрисдикцією щодо всіх питань, як федерального, так і провінційного права, якщо тільки питання законодавчо не віднесене до компетенції іншого суду або адміністративного органу. Верховні суди першої інстанції мають широку цивільну юрисдикцію, відповідно як до федерального права, так і правапровінцій. Згідно з Кримінальним кодексом (федеральним статутом), вони володіють юрисдикцією щодо найбільш серйозних кримінальних правопорушень, таких як вбивство.[47] Вони також розглядають скарги на рішення Провінційних судів у кримінальних справах і деяких цивільних справах. Подальше оскарження зазвичай здійснюється до Верховного апеляційного суду, найвищої судової інстанції в кожній провінції.[48]

Провінції також можуть створювати суди обмеженої юрисдикції, юрисдикція якої обмежена виключно законодавчо визначеним питанням. Ці суди часто називають «Провінційними судами», хоча створені провінціями Верховні суди також є провінційними судами. Провінційні Суди володіють широкою кримінальною юрисдикцією згідно з Кримінальнимкодексом (федеральним законом), і також, як правило, володіють обмеженою цивільною юрисдикцією в питаннях юрисдикції провінції, таких як дрібні позови і деякі сімейні питання. Судді Провінційних Судів призначаються урядами провінцій.[49][50]

Існують також додаткові федеральні суди, створені Парламентом, які мають спеціалізовану юрисдикцію в певних галузях федерального права. Ці суди — Федеральний апеляційний суд, Федеральний суд, Податковий Суд Канади і Апеляційний військовий суд Канади.[51]

Див. також[ред. | ред. код]

  1. Конституційний акт 1867 року
  2. Арктична Рада
  3. Конституція Канади
  4. Правові системи Північної Америки

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Craik, Neil; Forcese, Craig; Bryden, Philip; Carver, Peter; Haigh, Richard; Ratushny, Ed; Sullivan, Ruth, ред. (2006). Public Law: Cases, materials, and commentary. Toronto: Emond Montgomery Publications Limited. ISBN 1-55239-185-X. 

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Відповідна стаття в англійській Вікіпедії
  2. Richard W. Bauman; Tsvi Kahana (2006). The Least Examined Branch: The Role of Legislatures in the Constitutional State. Cambridge University Press. p. 159. ISBN 978-1-139-46040-8.
  3. Craik 94
  4. Craik 96
  5. Craik 98
  6. Frederick Lee Morton (2002). Law, Politics and the Judicial Process in Canada. University of Calgary Press. p. 216. ISBN 978-1-55238-046-8.
  7. Craik 105
  8. OECD (2007). Linking Regions and Central Governments Contracts for Regional Development: Contracts for Regional Development. OECD Publishing. p. 173. ISBN 978-92-64-00875-5.
  9. Munroe Eagles; Larry Johnston (2008). Politics: An Introduction to Modern Democratic Government. University of Toronto Press. p. 262. ISBN 978-1-55111-858-1.
  10. Craik 125
  11. Patrick N. Malcolmson; Richard Myers (2009). The Canadian Regime: An Introduction to Parliamentary Government in Canada. University of Toronto Press. p. 149. ISBN 978-1-4426-0047-8.
  12. Craik 127
  13. Craik 127—128
  14. Craik 131
  15. Craik 119
  16. Statutory Instrument Act
  17. «Canada Gazette — About Us». Gazette.gc.ca. 2010-06-09. Retrieved 2011-02-28.
  18. Legislation Revision and Consolidation Act
  19. Dennis Campbell; Susan Cotter (1998). Comparative Law Yearbook. Kluwer Law International. p. 234. ISBN 978-90-411-0740-4.
  20. Richard A. Mann (2013). Business Law and the Regulation of Business. Cengage Learning. p. 7. ISBN 978-1-133-58757-6.
  21. Robert A. Battram (2010). Canada In Crisis…: An Agenda to Unify the Nation. Trafford Publishing. p. 26. ISBN 978-1-4269-8062-6.
  22. Graeme R. Newman (30 October 2010). Crime and Punishment around the World: [Four Volumes]. ABC-CLIO. p. 77. ISBN 978-0-313-35134-1.
  23. Ian Bushnell (1992). Captive Court: A Study of the Supreme Court of Canada. McGill-Queen's Press — MQUP. p. 53. ISBN 978-0-7735-6301-8.
  24. Hogg, Peter W. (2007). Constitutional Law of Canada (5th ed.). Toronto: Carswell. pp. 8–9 — 8–11. ISBN 9780779813377.
  25. Frederick Lee Morton (2002). Law, Politics and the Judicial Process in Canada. University of Calgary Press. p. 389. ISBN 978-1-55238-046-8.
  26. A Compendium of Law and Judges
  27. J. M. Smits (2012). Elgar Encyclopedia of Comparative Law. Edward Elgar Publishing. p. 132. ISBN 978-1-78100-610-8.
  28. Christian Leuprecht; Peter H. Russell (2011). Essential Readings in Canadian Constitutional Politics. University of Toronto Press. p. 477. ISBN 978-1-4426-0368-4.
  29. Robert Leckey (2008). Contextual Subjects: Family, State and Relational Theory. University of Toronto Press. p. 143. ISBN 978-0-8020-9749-1.
  30. Alan Price (2007). Human Resource Management in a Business Context. Cengage Learning EMEA. p. 391. ISBN 978-1-84480-548-8.
  31. Simon N. M. Young (2009). Civil Forfeiture of Criminal Property. Edward Elgar Publishing. p. 176. ISBN 978-1-84844-621-2.
  32. Leuprecht/Russell, 2011. p. 451.
  33. Lesley Ellen Harris (2001). Canadian Copyright Law. McGraw-Hill Ryerson. p. 15. ISBN 978-0-07-560369-6.
  34. Michelle G. Grossman; Julian V. Roberts (2011). Criminal Justice in Canada: A Reader. Cengage Learning. p. 2. ISBN 978-0-17-650228-7.
  35. H. Stephen Harris (2001). Competition Laws Outside the United States: Supplement. American Bar Association. p. 2. ISBN 978-1-57073-881-4.
  36. Kevin Heller; Markus Dubber (2010). The Handbook of Comparative Criminal Law. Stanford University Press. p. 99. ISBN 978-0-8047-7729-2.
  37. Canada; James Crankshaw (1910). The Criminal Code of Canada and the Canada Evidence Act as Amended to Date. Carswell Company. p. intro.
  38. Malcolm C. Kronby (2010). Canadian Family Law. John Wiley and Sons. p. 1. ISBN 978-0-470-67647-9.
  39. John Powell (2009). Encyclopedia of North American Immigration. Infobase Publishing. p. 362. ISBN 978-1-4381-1012-7.
  40. http://laws-lois.justice.gc.ca/eng/acts/b-3/page-23.html#h-26
  41. Архівована копія. Архів оригіналу за 23 липень 2013. Процитовано 12 травень 2016. 
  42. Thomas F. Cotter (21 March 2013). Comparative Patent Remedies: A Legal and Economic Analysis. Oxford University Press. pp. 166—167. ISBN 978-0-19-984065-6.
  43. Stuart C. McCormack (1999). Intellectual Property Law of Canada. Juris Publishing, Inc. p. 11. ISBN 978-1-57823-070-9.
  44. Jean Louis Baudouin; Allen M. Linden (2010). Tort Law in Canada. Kluwer Law International. ISBN 978-90-411-3373-1.
  45. Borden Ladner Gervias LLP (2011). Trade-Mark Practice in Canada. Borden Ladner Gervais LLP. p. 1. ISBN 978-0-9730750-5-2.
  46. Augustus Henry Frazer Lefroy (2005). Canada's Federal System: Being a Treatise on Canadian Constitutional Law Under the British North America Act. The Lawbook Exchange. p. 151. ISBN 978-1-58477-591-1.
  47. Ian Bushnell (1997). The Federal Court of Canada: A History, 1875—1992. University of Toronto Press. pp. 234—237. ISBN 978-0-8020-4207-1.
  48. Peter H. Russell (2007). Canada's Trial Courts: Two Tiers Or One?. University of Toronto Press. p. 32. ISBN 978-0-8020-9323-3.
  49. Michel Proulx; David Layton (2001). Ethics and Canadian criminal law. Irwin Law. p. 153. ISBN 978-1-55221-044-4.
  50. International Business Publications, USA (2008). Canada Company Laws and Regulations Handbook. Int'l Business Publications. p. 36. ISBN 978-1-4330-6959-8.
  51. Gerhard Robbers (2006). Encyclopedia of World Constitutions. Infobase Publishing. p. 169. ISBN 978-0-8160-6078-8.