Судовий прецедент

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Судовий прецедент (від лат. praecedens /praecedentis/ — що передує; англ. precedent) — це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Основне, первинне джерело права у правових системах англо-американської правової сім'ї.

Зміст

Ознаки судового прецеденту[ред.ред. код]

• визнання прецеденту джерелом права (первинним для англосаксонського права і вторинним для країн романо-германської правової сім'ї);

• формулювання судових прецедентів вищими судовими інстанціями;

• нормативний характер судових прецедентів;

• загальнообов'язковий характер прецеденту як для нижчих судів, так і для всіх інших державних органів і посадових осіб;

• відносна зв'язаність вищих судових інстанцій своїми власними рішеннями;

• обнародування судових рішень прецедентного характеру в бюлетенях або інших офіційних виданнях і в цьому значенні — писаний характер прецеденту;

• формування і функціонування прецеденту на основі чинного законодавства і в цьому значенні — його вторинний характер порівняно із законом;

• спрямованість прецедентів не тільки на більш ефективний і кваліфікований розгляд судами конкретних справ, а й на заповнення прогалин та усунення двозначностей у законодавстві;

•казуїстичність прецеденту, створення його на підставі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків, множинність, певна неузгодженість та невпорядкованість.

Історія формування, особливості судового прецеденту в країнах англо-саксонської правової сім'ї[ред.ред. код]

Вважають, що доктрина судового прецеденту вперше з'явилася в англійському праві та була закріплена ще в ХІХст. як обов'язок суддів дотримуватися рішень, прийнятих їхніми попередниками. Принцип, який зобов'язує дотримуватися раніше прийнятих суддями рішень, називається stare decisis. Тому виходить, що норми, котрі містяться в судових рішеннях, підлягають застосуванню як lex specialis і є безпосереднім джерелом регулювання процесуальних відносин. Тим не менш, роль законів у регулюванні відносин також є досить великою. На думку М. Г. Елісєєва, по-перше, закони по відношенню до прецеденту мають вищу юридичну силу, по-друге, вони містять загальні приписи, які потім конкретизуються в судових прецедентах. Цікавою є думка Р. Кросса: суддя знаходиться у невигідному становищі по відношенню до законодавця, адже він не може відмінити норму, що була введена в дію законодавцем, або ж, якщо такий закон відсутній, ухилитися від обов'язкового для нього прецеденту. Також суддя обмежується творенням права у тому, що має повноваження на його творення тільки з того питання, яке поставлено перед ним у спорі. Характер дії судового прецеденту залежить від ієрархії судової системи. Із загального правила випливає таке: суд нижчої ланки, а також суд тотожного рівня юрисдикції, пов'язані з lex specialis рішення вищого суду.

Принцип stare decisis[ред.ред. код]

Зміст доктрини судового прецеденту полягає саме в обов'язковості для органів судової влади їх попередніх рішень (stare decisis) і становлять дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості.

Принцип підкореності означає, що суд повинен дотримуватися правил, встановлених під час розгляду попередньої справи. Цей принцип діє по вертикалі та по горизонталі.

Вертикальний stare decisis визначає обов'язок суддів дотримуватися рішень відповідних вищіх судів

Горизонтальний stare decisis судді зобов'язані дотримуватися попередніх рішень судів своєї інстанції, при чому суди вищих інстанцій не забов'язані дотримуватися цих прецедентів.

Принцип переконливості означає, що суд може, але не зобов'язаний дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить аргументованою. [4]

Як самостійний різновид судового прецеденту виступає прецедент тлумачення. Його особливістю в американському праві є обов'язковість для всіх нижчих ланок судової системи результатів тлумачення конституційних актів та звичайних законів, наданого вищими судовими інстанціями на федеральному рівні та рівні окремих штатів.

Правила застосування прецеденту в англійському законодавстві:

• рішення, що були ухвалені Палатою лордів, є обов'язковими прецедентами для всіх інших судів і для самої палати лордів;

• рішення, прийняті Апеляційним судом, є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів;

• рішення, прийняті Високим судом, обов'язкові для нижчих судів, мають важливе значення і використовуються як керівні роз'яснення відділеннями Високого суду, хоча вони не є суворо обов'язковими.

Проте із загальних правил застосування судового прецеденту існують деякі винятки. Як відомо, найвищими ланками судової системи Англії та Уельсу є Палата лордів та Верховний Суд Англії та Уельсу, нижчими — суди графств та магістратські суди. Законом «Про апеляційну юрисдикцію» 1876 р. судові функції покладено на апеляційні комітети, засідати в яких мали право лише лорди — апеляційні судді, призначені з числа найвидатніших суддів, які обіймали вищі судові посади. До 1966 року Палата лордів була суворо пов'язана власними прецедентами. Починаючи з 1966 року, за заявою Лорда-канцлера, вона відмовилася строго дотримуватися цих правил у майбутньому. Незважаючи на це, було обумовлено, що винятки з принципу stare decisis не поширюватимуться на всі рішення Палати лордів і будуть помірковано використовуватися у разі необхідності. Виходячи з цього, вчені роблять висновок про те, що Палата лордів вирішила змінити існуючу практику і, вважаючи попередні рішення Палати лордів в принципі обов'язковими, допустити можливість відхилення від них у випадку необхідності. Отже, звідси випливає, що Палата лордів не завжди пов'язана своїм попереднім рішенням.

Верховний Суд Англії та Уельсу об'єднує три самостійні судові установи: Апеляційний суд, Високий суд, Королівський суд (Суд корони). Апеляційний суд має цивільне відділення, головним обов'язком якого є розгляд апеляцій, що надходять від трьох відділень Високого суду та судів графств. Рішення цивільного відділення Апеляційного суду є обов'язковим для всіх судів нижчого рівня, включно з апеляційною канцелярією відділення Королівської лави Високого суду. Однак для нього є обов'язковими рішення Палати лордів, а також його ж попередні рішення.

Але з цього правила також існують певні винятки:

• у тому випадку, коли суд обирає з двох варіантів рішення, що суперечать одне одному, то необране вважається скасованим;

• суд повинен відмовитися від використання як прецеденту свого попереднього рішення, яке, хоч і не було однозначно скасоване, проте суперечить ухваленому рішенню Палати лордів;

• суд не повинен використовувати як прецедент своє рішення, коли воно ухвалене per incuriam.

У цьому випадку мова йде про те, що норма права, яка міститься в рішенні суду, створена через неуважність, оскільки не було враховано норму закону, що мала значення для справи, або ж коли сам прецедент застарілий і змінений нормою закону. Можна дійти висновку, що винятки з принципу stare decisis пов'язані, перш за все, з розвитком права, удосконаленням правотворчої діяльності.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації щодо них — судових звітів. В Англії з 1870 р. існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські судові звіти» та ін. У США щорічно видаються 350 томів збірників судової практики.

Особливості ставлення до прецеденту як до джерела права у США полягають у все більшому послабленні вимог принципу stare decisis, тобто обов'язковості попередніх судових рішень, відносно вищих судових установ США, передусім Верховного суду країни. Верховний суд США і верховні суди штатів у формально-юридичному сенсі не зв'язані власними рішеннями, не зобов' язані йти за ними і можуть змінити свою практику.

Структура прецедента[ред.ред. код]

Докладніше: Ratio decidendi

Ratio decidendi (з лат. — підстава для вирішення) — це та частина рішення суду, де містяться норми права, на основі яких було вирішено дану справу. Ratio decidendi міститься в мотивувальній частині (imperative conclusion) і є стандартом, поясненням, чому саме так було вирішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти чи законодавство тощо.

Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ, при чому щодо всіх інших осіб, а не тільки сторін у даній справі. Таким чином, саме ratio decidendi є нормою прецедентного права. Наприклад, у відомій справі чилійського генерала А. Піночета англійським судом вирішувалось питання про можливість видачі іспанському правосуддю генерала — глави держави, який має дипломатичний імунітет. Принципом (ratio decidendi) у цій справі була мотивація суду, що скоєння злочинів проти людства та катування людей не є офіційними діями глави держави, тому він не має імунітету від кримінального переслідування.

Докладніше: Obiter Dictum

Obiter dictum (з лат. — сказане між іншим) — зауваження (міркування) суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але висловлені для пояснення, ілюстрації і мають загальний характер. Obiter dictum носить додатковий, але не обов'язковий характер і тому не має обов'язкової прецедентної цінності для майбутніх справ.

Obiter dictum буває трьох видів:

  1. Висновки суду щодо відсутніх у даній справі фактів та обставин або ж фактів та обставин, що реально існують, але не мають прямого відношення до даної справи. Наприклад у справі «Central London Property Trust Ltd v. High Trees House Ltd» 1947 року суддя висловив думку, що власники нерухомості не можуть звертатися до суду з позовами про стягнення орендної плати за період воєнного часу, хоча в даній справі таких вимог ніхто не заявляв.
  2. Твердження суду, які хоч і засновані на доведених у справі фактах, але які не були використані ним при обґрунтуванні рішення. Наприклад у справі «Hedley Byrne & Co Ltd v. Heller & Partners» 1964 року Палата лордів висловилася про те, що банки, які надають рекомендації своїм клієнтам, зобов'язані виявляти про них турботу і що банк несе відповідальність у випадках, коли виявляє недбалість при наданні рекомендацій. У даній справі був встановлений факт недбалості банка при наданні рекомендацій своєму клієнтові. Проте твердження про відповідальність банку не було використане в рішенні суду, оскільки у справі існувала відмова клієнта від позову.
  3. Думка суддів, які залишились у даній справі у меншості. Це думка суду, що хоч і ґрунтується на достовірних фактах, але не приймається до уваги при вирішенні справи. [5]

Найпоширенішими методами пошуку ratio decidendi є метод Вембо та метод Гудгарта.

Згідно з методом Вембо, суддя має спочатку знайти в рішенні те правоположення, яке може вважатися ratio decidendi, а потім надати йому протилежного значення. Якщо після цього остаточний висновок рішення не зміниться, то перед суддею — obiter dictum, якщо зміниться — тоді це ratio decidendi.

Згідно з методом Гудгарта ratio decidendi визначається шляхом оцінки фактів, які уявляються суттєвими для судді. Суд вважає себе зв'язаним попереднім рішенням і постановляє аналогічну ухвалу, якщо у справі, що розглядається, не з'являється новий факт, вплив якого на нове рішення він вважає суттєвим. Суд також не вважає себе зв'язаним попереднім рішенням, якщо в новій справі відсутні деякі суттєві факти, що фігурували в попередній справі. [5]

Види судових прецедентів[ред.ред. код]

Загальний огляд[ред.ред. код]

В англійському праві розрізняють:

Позитивний прецедент — рішення, зміст котрого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи.

Негативний прецедент — рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретно-історичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається.[1]

Залежно від характеру використання прецедентного права англійськими суддями виділяють:

Деклараторний прецедент — судді при вирішенні конкретних справ посилаються на вже існуючі прецеденти.

Креативний прецедент — судді при вирішенні конкретних справ створюють нову норму права, тобто новий прецедент.[1]

Залежно від юридичного значення виділяють: обов'язкові та переконливі прецеденти.

Обов'язковий або зв'язуючий прецедент — означає, що рішення вищих судових інстанцій містять обов'язкові для застосування правові позиції.

Переконливий прецедент — це рішення нижчих судів, або судів інших країн, які беруться до уваги при розгляді тих чи інших справ.

До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні складові частини):

  • частина рішення Палати лордів, що визнається obiter dictum;
  • усі рішення нижчих судових інстанцій;
  • усі рішення Судового комітету Таємної Ради;
  • усі рішення судів Шотландії;
  • усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального права;
  • прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних працях (наприклад, у підручниках і монографіях);
  • рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими;
  • усі рішення судів Європейського Союзу.

По вертикалі[ред.ред. код]

В загальному, система судів загального права включає в себе суди першої інстанції, суди апеляційної інстанції суди апеляційної інстанції і верховний суд. Нижчі суди розглядають майже усі справи. Вони зобов’язані використовувати прецедент, створений судом апеляційної інстанції для їх юрисдикції і всі прецеденти верховного суду.

Верховний Суд Каліфорнії пояснює цей принцип так: «Відповідно до доктрини stare decisis, всі суди нижчої інстанції повинні використовувати рішення судів вищої інстанції. В іншому випадку, доктрина stare decisis не має ніякого сенсу. Рішення цього суду є обов'язковими і повинні дотримуватися всіма державними судами Каліфорнії. Рішення кожного підрозділу Окружних Апеляційних Судів є обов'язковими для всіх судів справедливості та муніципальних судів і для всіх вищих судів цієї держави, і це залишається так у випадку, коли вищий суд виступає як суд першої інстанції або апеляційний суд. Суди нижчої інстанції повинні визнати прецедент, оголошений в судах вищої інстанції. А змінювати прецеденти вищих судів не належить до їхніх повноважень.[1]

Проміжні апеляційні суди держави, як правило, зобов'язані слідувати рішенням вищої судової інстанції цієї держави.

Коли суд нижчої інстанції застосовує рішення вищестоящого суду, це має назву вертикальний stare decisis.

По горизонталі[ред.ред. код]

Ідея, що суддя зобов’язаний зважати (або, принаймні, поважати) на рішення попередніх суддів такої ж юрисдикції називається горизонтальним stare decisis.

В Федеральній системі судів Сполучених Штатів, проміжні суди апеляційної інстанції діляться на округи. Кожен склад суду в Апеляційних судах зобов’язаний дотримуватися попередніх апеляційних рішень суддів того ж округу. Прецеденти Апеляційних судів Сполучених Штатів можуть бути скасовані тільки судом у повному складі, тобто, сесією всіх робочих апеляційних суддів округа, чи Верховного суду Сполучених Штатів, а не просто іншим складом суду із трьох суддів.

Коли суд зобов’язує себе, таке застосування доктрини прецеденту іноді називають горизонтальною доктриною stare decisis. Штат Нью-Йорк має аналогічну апеляційну структуру так як він розділений на чотири апеляційні підрозділи, що знаходяться у віданні Нью-Йоркського Апеляційного суду. Рішення одного апеляційного підрозділу не є обов'язковими для іншого, а в деяких випадках тлумачення закону різними підрозділами значно відрізняється.

Федералізм і паралельні федеральні суди та суди штатів[ред.ред. код]

У федеральних системах різниця між федеральним законодавством і законодавством штату може призвести до складних взаємодій. У Сполучених Штатах, суди штатів не вважаються нижчою ланкою ніж федеральні суди, а являють собою систему судів, які діють паралельно. Суди штатів повинні зважати на рішення федеральних судів з питань федерального закону, і федеральні суди повинні зважати на рішення судів штатів з питань права штату.

Якщо проблема, пов’язана з правом штату виникає у справі, яка розглядається в федеральному суді, і немає ніякого рішення по суті від вищої судової інстанції держави, федеральний суд повинен спробувати передбачити, як суди штату будуть вирішувати це питання, дивлячись на рішення апеляційних судів штатів, або, якщо це дозволено конституцією відповідного штату, передати питання до суду штату.

У той час як суди штатів повинні зважати на рішення Верховного Суду Сполучених Штатів з питань федерального закону, федеральні суди повинні зважати на рішення судів кожного штату з питань права цього штату. Якщо немає ніякого рішення по справі від вищої судової інстанції штату, федеральні суди повинні спробувати передбачити, як суди штату будуть вирішувати це питання дивлячись на рішення апеляційних судів штатів усіх рівнів, або, якщо це дозволено конституцією відповідного штату, звернутися у державні вищі суди. Рішення нижніх федеральних судів (тобто судів федеральних округів та окружних судів) не є обов'язковими для судів штатів, що означає, що інтерпретації деяких федеральних законів можуть, а іноді й відрізняються залежно від того, чи це суд штату чи федеральний.

На практиці, однак, судді в одній системі майже завжди дотримуються відповідного прецеденту в іншій системі, щоб запобігти різним результати і звести до мінімуму суперечності.

Обов’язковий прецедент[ред.ред. код]

Прецедент, який має бути застосований або якого повинні дотримуватися, називається обов'язковим прецедентом (metaphorically precedent, mandatory or binding authority, etc.). Згідно з доктриною stare decisis, суд нижчої інстанції повинен дотримуватися рішень, прийнятих вищестоящим судом при розгляді справи. У судах штатів і федеральних судах в Сполучених Штатах Америки, юрисдикція часто географічно поділена між місцевими судами першої інстанції, деякі з яких підпадають під територію регіонального апеляційного суду. Всі апеляційні суди контролюються судом вищої інстанції (іноді, але не завжди вони називаються "верховний суд"). За визначенням, рішення нижчих судів не є обов'язковими для судів, які знаходяться вище у системі, так само як і рішення апеляційного суду, не є обов'язковими для місцевих судів, які контролюються іншим апеляційним судом. Крім того, суди повинні дотримуватися своєї власної інтерпретації права, виробленої раніше в інших справах, а також в честь інших судів, винесених ними раніше інтерпретацій у спорах між сторонами, що відноситься до тієї ж системи фактів або подій, якщо вони не мають вагомих причин змінювати ці рішення (див Закону справи: попереднє засідання суду є обов'язковим прецедентом для цього суду).

За законом, обов'язковим прецедентом ( mandatory precedent or binding authority) є прецедент, який повинен дотримуватися всіма нижчими судами правової системи загального права. В англійському праві він зазвичай створюється за рішенням вищого суду, такого, як Верховний Суд Великої Британії, який взяв на себе судові функції Палати лордів в 2009 році. В континентальних та змішаних правових системах прецедент не є обов'язковим, але прецедентне право враховується в процесі судового розгляду.

Застосування обов’язкового прецеденту спирається на юридичний принцип stare decisis. Stare decisis означає «стояти на вирішеному». Він забезпечує визначеність і послідовність застосування закону. Існуючі обов'язкові прецеденти з минулих справ застосовуються за аналогією до нових. Один професор права описав обов'язковий прецедент наступним чином: Дане визначення керівної юрисдикції передбачає, що суд зобов'язаний дотримуватися прецеденту в цій юрисдикції тільки якщо він прямо по справі. У вузькому сенсі, "прямо по справі" означає, що: (1) питання, вирішене за прецедентом, є таким же як і питання, яке необхідно вирішити, (2) Рішення того питання було необхідним для визнання прецедентним; (3) істотні умови прецедентної справи є також представлені в справі, яка розглядається, і (4) не з'являються ніякі додаткові факти в справі, що розглядається, які можна було б розглядати як значущі. [2]

В надзвичайних обставинах суд вищої інстанції може відкинути або скасувати (змінити) обов'язковий прецедент, але спостерігається тенденція до відхилення прецеденту через розрізнення (overrule mandatory precedent because of distinguish), перед тим як відкинути його, тим самим обмежуючи сферу дії прецеденту.

У правовій системі США, запроваджено ієрархію судів. Очолює федеральну або національну систему Верховний Суд і більш низькі федеральні суди. Ієрархія структури судової системи схожа до ієрархії федеральної системи.

Верховний суд США має право остаточного рішення з питань тлумачення федерального закону, в тому числі Конституції США. Наприклад, коли Верховний суд зазначає, що Перша поправка застосовується певним чином до позовів про наклеп, то кожен суд використовує даний прецедент, що інтерпретує Першу поправку, коли розглядає позови про наклеп. Якщо суддя нижчого суду не погоджується з обов’язковим судовим прецедентом про те що Перша поправка повинна означати, суддя нижчого суду повинен здійснювати судочинство відповідно до обов'язкового прецеденту. Допоки вищестоящий суд не змінить рішення (або сам закон не зміниться), обов'язковий прецедент є найавторитетнішим тлумаченням закону.

Хоча суди штатів не є частиною федеральної системи, вони також пов'язані рішеннями Верховного суду США за федеральним правом. Суди штатів зазвичай не повинні дотримуватися рішень федеральних або окружних судів. [3] [4] Федеральний суд інтерпретуючи закон штату зобов’язаний дотримуватися раніше прийнятих рішень Верховного суду штату.[5]

Нижчі суди зобов’язані дотримуватись прецеденту вищестоящого суду в межах їх регіону. Таким чином, федеральний окружний суд, що знаходиться в межах географічних кордонів Третього окружного апеляційного суду повинен використовувати рішення Третього Окружного Суду, але не постановами Дев'ятого Округу, оскільки юрисдикція Окружних Апеляційних Судів визначається територіально. Окружні Апеляційні Суди можуть тлумачити закон так, як вони хочуть, поки Верховним Судом на буде створений прецедент. Однією з найбільш поширених причин чому Верховний суд займається витребуванням справи (тобто, він погоджується розглядати справу), є суперечка між окружними судами щодо тлумачення федерального закону.

Для того щоб прецедент правильно працював, необхідним є наявність трьох умов. По-перше, повинна бути запроваджена ієрархія судів та ефективна система звітності щодо застосування права. "Баланс повинен бути між, з одного боку, необхідністю застосування раніше прийнятих рішень, які мають обов’язкову силу для забезпечення правової визначеності, а з іншого боку, ухилення від необґрунтованих обмежень задля необхідного розвитку права (1966 Практична заява (судовий прецедент) Лорда Гардінера(1966 Practice Statement (Judicial Precedent) by Lord Gardiner L.C.)).

Обов’язковий прецедент в англійському праві[ред.ред. код]

В Англії, Уельсі і в інших юрисдикціях загального права судді, за законом, є зв’язаними обов'язковим прецедентом. Це відмінна риса англійської правової системи. У Шотландії і в багатьох країнах по всьому світу, особливо в континентальній Європі, судді можуть брати прецедент до уваги в такій же справі, але не зобов'язані це робити, хоча вимагається розгляд прецеденту як принципу. Рішення їхніх колег суддів може бути переконливим, але не є обов'язковими. За англійською правовою системою, судді не зобов’язані приймати свої власні рішення для розвитку або тлумачення закону. Але вони можуть зобов’язуватись рішенням, прийнятим по попередній справі. Два факти мають вирішальне значення для визначення того, чи є прецедент зобов’язуючим:

  1. Положення суду, який вирішив прецедент, в судовій ієрархії, по відношенню до положення суду, який вирішує справу в даному випадку.
  2. Чи в даній справі факти підпадають під дію даного прецеденту.

Супер stare decisis[ред.ред. код]

Супер stare decisis – це термін, який використовується для позначення важливого прецеденту, який є стійким, має імунітет від скасування, без урахування того, чи правильно прийняте рішення в першій інстанції. Його можна розглядати як найвищий прояв сили прецеденту або як твердження, що певні прецеденти не будуть відкинуті.[6]

У 1976 році Річард Познер і Вільям Ланд ввів термін «супер-прецедент», у статті вони написали про тестування теорії прецеденту шляхом підрахунку посилань. [7] Познер і Ланд використовували цей термін для опису впливової сили цитованого рішення. Термін "супер-прецедент" пізніше став асоціюватися з іншою характеристикою: складністю скасування рішення. [8] У 1992 році Earl Maltz, професор університету Ратгерс, піддав критиці рішення Верховного Суду по справі Planned Parenthood v. Casey для схвалення ідеї, що якщо одна сторона представляє питання загальнонаціонального значення (як у Roe v. Wade), то ця сторона може захистити свою позицію "своєрідним супер-stare decisis". [9] Термін "супер stare decisis" означає, що рішення практично застраховані від скасування, незалежно від того, чи були вони правильно винесені в суді першої інстанції.

Концепцію супер stare decisis (або "супер-прецеденту») було розглянуто головним суддею Джоном Робертсом, Семюелом Аліто та Юридичним Комітетом Сенату. До початку слухань Робертс, голова цього комітету, написав статтю в Нью-Йорк Таймс посилаючись на Роу, як на "супер-прецедент." Він повернувся до цієї концепції в ході слухань, але ні Робертс, ні Aліто не схвалили застосування цього терміна. [10]


Переконливий прецедент[ред.ред. код]

Переконливий прецедент (рersuasive precedent, persuasive authority) – це прецедент чи інше тлумачення закону, що не є обов'язковим прецедентом, але є корисним чи актуальним і яке може наштовхнути суддю на прийняття рішення в конкретному випадку. Переконливий прецедент включає справи вирішені судами нижчих інстанцій, лордами або вищими судами різної територіальної юрисдикції, зроблені в іншій паралельній системі (наприклад, в військових судах, адміністративних судах, місцевих судах, судах штатів проти федеральних судів в Сполучених Штатах), заяви, зроблені в міркуваннях суду, трактатах, а в деяких виняткових випадках, в справах інших країн, міжнародних договорах і т.д.

У "справі першого враження", суди часто покладаються на переконливий прецедент судів інших юрисдикцій, які раніше розглядали схожі справи. Переконливий прецедент може стати обов'язковим через прийняття його вищим судом.

У континентальних та змішаних правових системах, як і у Праві Шотландії, прецедент не є обов'язковим, але прецедентне право враховується при судовому розгляді.

Суди нижчої інстанції[ред.ред. код]

Думка суду нижчої інстанції може розглядатися як переконливий прецедент, якщо суддя вважає, що він застосував належні правові принципи і обґрунтування.

Вищі суди в інших округах[ред.ред. код]

Суд може враховувати постанову суду вищої інстанції, яка не має обов'язкової сили. Наприклад, районний суд США Першого Округу може враховувати постанову, винесену Апеляційним судом Дев'ятого Округу США як переконливий прецедент.

Горизонтальні суди[ред.ред. код]

Суди можуть враховувати рішення інших судів, які займають таке ж місце в судовій системі. Наприклад, апеляційний суд одного району може врахувати постанову, видану апеляційним судом іншого району.

Заяви, зроблені в obiter dicta[ред.ред. код]

Суди можуть брати до уваги попутні висловлювання (obiter dicta), що містяться в постановах вищих судів. Висловлювання вищестоящого суду, хоча і не є обов'язковими, але часто бувають переконливими для нижчих судів. Термін obiter dicta зазвичай перекладається як "сказане між іншим", але через велику кількість суддівських та інших схожих думок, часто буває важко відрізнити obiter dicta від ratio decidendi (підстави для вирішення). З цих причин obiter dicta часто може бути взятий до уваги судом. Позивач може також розглянути obiter dicta, якщо суд раніше вказував [11], що певний юридичний аргумент є слабким.

Окрема думка[ред.ред. код]

Справа вирішена колегіальним складом суду може призвести до роздільних рішень окремих суддів. У той час як, тільки думка більшості вважається прецедентною, суддя, чия думка відрізняється, може як і раніше опублікувати свою окрему думку. Загальними особливостями окремої думки є:

  • Пояснення того, як результат справи може відрізнятися за різними характеристиками, як спроба обмежити рішення більшості
  • підготування ґрунту для майбутнього скасування думки більшості

Суддя, в наступних випадках, особливо в іншій юрисдикції, може виявити міркування незгодного судді переконливими. В юрисдикції початкового рішення, однак, суддя може тільки відкинути прецедент суду нижчого чи того ж рівня. Районний суд, наприклад, не може розраховувати на незгоду Верховного суду як підставу для неврахування думки, висловленої більшістю. Проте, суди нижчої інстанції іноді посилаються на окремі думки суддів, або для обмеження принципу більшості, або для висловлення пропозицій, які не вказані в загальній думці і не суперечать цій думці, або щоб пояснити свою незгоду з більшістю і закликати до змін.

Доктринальні, аналітичні джерела[ред.ред. код]

Суди можуть брати до уваги праці видатних вчених-юристів в доктринальних і аналітичних джерелах. Ступінь, в якому судді вважають ці види творів переконливими, залежить від репутації автора та актуальності аргументу.

Суди в інших юрисдикціях[ред.ред. код]

Англійський суд може посилатися на рішення з країн загального права. Вони включають в себе інші держави Співдружності (наприклад, Канаду, Австралію, та Нову Зеландію) і, деякою мірою, Сполучені Штати Америки (найчастіше, коли американські суди були особливо інноваційними, наприклад, про відповідальність за якість продукції і в деяких галузях договірного права).

З кінця 20-го століття концепція урахування американським судом норм іноземного права була піддана критиці. Верховний суд поділяє цю думку. У справі Atkins v. Virginia, наприклад, більшість суддів частиною обґрунтування рішення навела аргумент, що Європейський союз забороняє смертну кару. Але, головний суддя Ренквіст виступив проти "рішення суду надати значення іноземним законам". В Палаті представників було прийнято рекомендаційну резолюцію з критикою посилання судів на іноземне право. Ця критика є нещодавньою, у ранній історії Сполучених Штатів цитування англійського права було повсюдним. Одним із перших актів багатьох новостворених законодавчих зборів штатів було включення зводу законів англійського загального права до права штатів. Посилання на англійські справи набуло поширення з 19 століття. Навіть наприкінці 20-го і початку 21-го століття, американські суди штатів дуже часто покладаються на англійські рішення з питань суто прецедентного права.

У федеральній правовій системі ряду країн загального права, і особливо в Сполучених Штатах окремим судовим системам нижнього рівня (наприклад, судам штатів у Сполучених Штатах Америки та Австралії, провінційним судам у Канаді) властиво розглядати рішення різних юрисдикцій в межах одного штату як переконливий прецедент. Зокрема, у Сполучених Штатах, використання правової доктрини великою кількістю державних судових органів розглядається як переконливий доказ її визнання. Хорошим прикладом є сприйняття в 1992р. в штаті Теннессі відносної недбалості (недбалості позивача) у рішенні Верховного суду Теннессі McIntyre v. Balentine. Крім того, в американському праві, за доктриною Ері вимагається, щоб федеральні суди, які перебувають у різних юрисдикціях, застосовували матеріальне право штату, зважаючи при цьому на те як, на їх думку, вища судова інстанція штату вирішувала б цю справу. Оскільки такі рішення не є обов'язковими для судів штатів, але часто є дуже добре аргументованими і корисними, суди штатів досить часто посилаються на федеральні інтерпретації права штату як на переконливий прецедент, хоча, також досить поширеним є і відхилення такого тлумачення вищими судами штатів.

Справа першого враження[ред.ред. код]

Перше враження (відоме як Primae impressionis латинською мовою) – це судова справа, з питань якої немає ще обов’язкових прецедентів. В такій справі можуть викладатися абсолютно оригінальні погляди судів на вирішення справи. Справа першого враження може бути такою тільки в певній юрисдикції. У цій ситуації, суди будуть використовувати рішення з інших юрисдикцій як переконливий прецедент.

Отже, в даному випадку, питання не може бути вирішене через посилання та/або зазначення прецеденту. Так як питання права, яке розглядається, ніколи не вирішувалось апеляційним судом, а для суду немає прецеденту, він використовує аналогії з попередніх рішень апеляційних судів, звертається до коментарів і статей вчених-юристів, застосовує свою власну логіку. У справах першого враження, судді часто просять представників обох сторін надати юридичне обґрунтування. [12]

У деяких ситуаціях, справа першого враження може існувати в юрисдикції поки апеляційний суд не винесе рішення.

Відомі приклади[ред.ред. код]

У 2009р. в слуханнях за справою Соні Сотомайор у Верховному суді Сполучених Штатів, сенатор Джон Кіл стверджував, що справа про пожежника (Нью-Хейвен, штат Коннектикут), яку Сотомайор і судді апеляційного суду відхилили, була "справою першого враження", відтак Сотомайор, можливо, не слідувала прецеденту, як вона стверджує. [13]

У справі United States v. LaFleur, [14] Дев'ятий округ зіткнувся з проблемою чи є примус вагомим виправданням вбивства за 18 U.S.C, 1111(a), що пом’якшує кваліфікацію діяння від вбивства до вбивства з необережності. [15] Суд визнав: «Це питання є питанням першого враження, і наш розгляд є новим».[16]

Критичний аналіз прецедентів[ред.ред. код]

Формулювання суду[ред.ред. код]

Суддя Луї Брандес, в примітках до окремої думки у справі Burnet v. Coronado Oil & Gas Co, пояснив (наведені цитати і посилання): Stare decisis не є ... універсальною, незмінною істиною. "Правило stare decisis , хоча і застосовується для погодженості та однаковості рішень, але не є негнучким. Дотримуватися чи відійти від цього правила вирішує тільки суд, який знову був скликаний для розгляду цієї справи". Stare decisis, як правило, мудра політика, тому що в більшості справ важливішим є визначення правильного застосування закону, аніж, правильне вирішення справи. Це зазвичай вірно, навіть якщо помилка викликає серйозну утрудненість, за умови що в подальшому матиме місце зміна законодавства. Але у випадках, пов'язаних з федеральною конституцією, де корекція за допомогою законодавчих заходів є практично неможливою, суди часто скасовують свої попередні рішення. Суд схиляється до уроків досвіду і сили переконання, визнаючи, що процес спроб і помилок, настільки корисний у природничих науках, підходить також по відношенню до судових функцій. ... У справах, пов'язаних з федеральною конституцією, позиція Суду відрізняється від позиції вищої судової інстанції Англії, де політика stare decisis була сформульована і строго дотримується у всіх випадках. Парламент має право виправити будь-яку судову помилку, і цей засіб може бути швидко використаний.

Причини, чому суд повинен відмовитись від дотримання раніше винесеного конституційного рішення, яке вважається помилковим, є особливо важливими, коли представлене питання має відмінне вирішення від тлумачення Конституції. У тих випадках, які трапляються в даний час, рідко виникає суперечка щодо тлумачення якогось положення. Суперечка, як правило, виникає через застосування до існуючих умов якогось добре відомого конституційного обмеження. Це яскраво виражено у справах про належну правову процедуру, коли питання полягає в тому, чи закон є необґрунтованим або свавільним; у справах про рівний захист, коли питанням є наявність якої-небудь розумної підстави для розмежування, зробленого законом; і у справах, пов’язаних з комерцією, де питання в тому, чи загальновизнані за законом обтяження при торгівлі між штатами є настільки істотними, що можуть вважатися умисними. ...

Апеляційний суд третього округу США заявив: Судовий прецедент є особливим правовим наслідком щодо детального переліку фактів в розглянутій справі або в судовому рішенні, який потім розглядається як орієнтир для вирішення і визначення у справі ідентичних або подібних фактів у тому ж суді або суді першої інстанції.[17]

Апеляційний суд дев'ятого округу США заявив: Stare decisis – політика суду триматися прецеденту, термін є скороченням від stare decisis et non quieta movere - "стояти на вирішеному, дотримуватися рішень і не порушувати встановленого ". Розглянемо слово " decisis". Буквально і юридично воно означає – «рішення». Згідно з доктриною stare decisis, справа є важливою тільки з погляду на те, що вона вирішує - важливо "що", а не "чому" і "як". У тій мірі наскільки прецедент є належним stare decisis є важливим лише щодо рішення – стосовно визначеного юридичного наслідку конкретного набору фактів.[18]

Суддя Верховного суду Австралії МакХаг зазначив щодо прецеденту у справі Perre v Apand: Це є характеристикою загального права, коли судді віддають перевагу йти 'від справи до справи’, як стародавні середземноморські моряки, обіймаючи узбережжя від точки до точки, і уникаючи небезпеки відкритого моря вчення або науки"

Наукові дослідження[ред.ред. код]

Прецедент, який розглядається в аспекті часу, може служити встановленню тенденцій, вказуючи тим самим на наступний логічний крок в еволюції тлумачення права. Наприклад, якщо рівень імміграції все більше і більше зменшується у зв’язку з регулюванням відносин певним законом, то наступне правове рішення з цього питання може зменшити її ще більше. Існування прихованого прецеденту (позиції щодо правової аргументації, які не є доступними через визнані правові пошукові джерела) було визначено як таке, що потенційно спотворює підґрунтя для еволюції права.[19]

Нещодавно вчені спробували застосувати теорію мережі до прецедентів з метою, щоб встановити, які прецеденти є найбільш важливими, авторитетними і як тлумачення та пріоритети суду змінилися з плином часу. [20]

Застосування[ред.ред. код]

Історія[ред.ред. код]

Раніше, англійське загальне право не мало або не вимагало доктрини stare decisis з низки правових і технологічних причин:

  1. У період становлення загального права, королівські суди були лише одним з багатьох форумів, де англійці могли врегулювати свої суперечки. Королівські суди діяли разом і в конкуренції з церковними, маноріальними, міськими, торговими та місцевими судами.
  2. Королівські суди не були організовані в ієрархію, а різні королівські суди (казначейські, цивільних позовів, королівської лави і канцелярії) конкурували один з одним.
  3. Матеріальне право з майже всіх питань, не було ні законодавчо встановлене, ні кодифіковане, що виключало потребу в суддівському тлумаченні законодавства.
  4. Основні відмінні риси загального права полягали в тому, що воно було переважно не матеріальним правом (його складали звичаї), а процесуальним.
  5. Практика посилання на попередні судові рішення була спрямована не на пошук обов’язкових правових норм, а на підтвердження звичаю.
  6. Звичаєве право не було раціональним і послідовним зведенням норм і не вимагало системи обов'язкового прецеденту.
  7. Перед створенням друкарень, стан письмових записів справ унеможливлював створення доктрини stare decisis.

Ці особливості змінюються з часом, відкриваючи двері доктрині stare decisis

До кінця вісімнадцятого століття, суди загальної юрисдикції ввібрали більшу частину справ своїх некоролівських конкурентів, хоча досі була внутрішня конкуренція серед судів загального права. У дев'ятнадцятому столітті, юридичний реформістський рух в Англії та Сполучених Штатах приніс цьому кінець шляхом об'єднання різних судів загального права в єдину систему судів з формальною ієрархічною структурою. Це та поява надійних приватних укладачів збірників судових рішень зробило слідування доктрині stare decisis практично можливим і практика невдовзі еволюціонувала до визнання суддями при вирішенні справи своєї пов’язаності рішеннями судів вищого чи рівного статусу в їх юрисдикції.[21]

Правова система Сполучених Штатів[ред.ред. код]

Stare decisis застосовується до принципу, за яким суд вирішує справу, частіше ніж до obiter dicta («сказане між іншим»). Верховний суд Сполучених Штатів висловився про це так: "Вислови можуть зазначатися, якщо вони є достатньо переконливим, але це не обов'язково" [22]

У Верховному суді Сполучених Штатів, принцип stare decisis є найбільш гнучким у конституційних справах.

Stare decisis, як правило, мудра політика, тому що в більшості справ важливіше, що відповідна правова норма застосовується, аніж те, що вона застосовується правильно... Але у справах, пов'язаних з Федеральною Конституцією, зміна якої за допомогою законодавчих заходів практично неможлива, Суд часто скасовує свої попередні рішення. ... Це особливо простежується у справах щодо дотримання належної правової процедури. - Perre v Apand, (Brandeis, J., dissenting).[23]

Наприклад, в 1946-1992 роки, Верховний Суд США скасував приблизно 130 своїх рішень [24]. Верховний Суд США пояснив це таким чином: Коли Суд переконаний, що раніше мала місце помилка, він ніколи не зобов’язаний застосовувати прецедент. З конституційних питань, де зміна залежить від поправки, а не від дій законодавця, суд протягом всієї своєї історії вільно виявляв свою владу щодо перегляду основи своїх конституційних рішень. - Smith v. Allwright.[25] Верховний Суд Сполучених Штатів заявив, що там, де суд дає кілька обґрунтувань для відповідного рішення, кожне альтернативне обґрунтування, яке явно зазначене судом як незалежна підстава для прийняття рішення, не може розглядатися як "просто dictum". [26]

Публікація, не публікування і скасування публікування[ред.ред. код]

Неопубліковані рішення, є такими рішеннями судів, які не доступні для посилання на них як прецедент, тому що судді виносячи їх, вважають, що ця справа не має достатнього прецедентного значення. Вибіркова публікація є правовим процесом, коли суддя або судді суду вирішують чи буде рішення опубліковане в зведеннях судових рішень. «Неопубліковані» рішення федеральних апеляційних судів публікуються у Федеральному Додатку (Federal Appendix). Депублікація – це повноваження суду перетворити раніше опубліковане рішення чи позицію на неопубліковане.

Англійська правова система[ред.ред. код]

Доктрина обов'язкового прецеденту або stare decisis, як зазначалось в цій статті, є основою англійської правової системи. Нижче наведені спеціальні риси англійської правової системи

Остання інстанція і суворий stare decisis Палати Лордів і Верховного Суду Об’єднаного Королівства[ред.ред. код]

Палата Лордів Великої Британії, як суд останньої інстанції за межами Шотландії, перед створенням Верховного суду Великої Британії, не була суворо зобов’язана дотримуватися власних рішень до справи London Street Tramways v London County Council [1898]. Після цієї справи, якщо Лорди створили правило з питань права, відповідне питання було закрито доти, доки парламент не внесе зміни шляхом видання статуту. Це найсуворіший вид доктрини stare decisis (до цього не застосовувався в юрисдикціях загального права, де існувала дещо гнучкіша система для суду останньої інстанції, який розглядав власний прецедент).

Однак ця ситуація змінилася після видачі Practice Statement 1966 р. Це дозволило Палаті Лордів адаптовувати англійське право відповідно до зміни соціальних умов. У справі R v G & R в 2003 р., Палата Лордів скасувала своє рішення в Caldwell 1981 р., яке дозволило Лордам ввести до mens rea ("суб’єктивної сторони") критерію встановлення поведінки відповідача як "людини розумної", незалежно від фактичного стану свідомості підсудного.

Тим не менш, Practice Statement рідко застосовувалося Палатою Лордів, як правило, лише як остання інстанція. Станом на 2005 р. Палата Лордів скасовувала свої колишні рішення не більше ніж 20 разів. Судовий орган неохоче використовував цей акт, тому що не бажав привнести в право невизначеність. Зокрема, в Practice Statement зазначається, що Лорди будуть особливо неохоче скасовувати свої рішення у кримінальних справах через важливість визначеності у цій сфері. Першим випадком скасування рішення у кримінальній справі на підставі Practice Statement є рішення у справі Anderton v Ryan (1985 р.), що було відкинуте рішенням R v Shivpuri (1986 р.) через два десятиліття після Practice Statement. Примітно, що скасований прецедент з’явився лише за рік до того, але неодноразово піддавався критиці з боку ряду вчених-юристів. В результаті, Лорд Bridge заявив, що він "не здивувався, що рішення в справі Anderton v Ryan було винесене зовсім недавно. Practice Statement є ефективною відмовою від наших претензій на непогрішність. Якщо серйозна помилка, втілена у рішенні цієї Палати, спотворила право, вона швидко виправляється на краще» [27] Тим не менш, Палата Лордів як і раніше неохоче скасовує свої рішення в деяких випадках; в справі R v Kansal (2002 р.), більшість членів Палати розділили думку, що справа R v Lambert була неправильно вирішена і було вирішено відійти від попереднього рішення.

Розрізнення прецедентів за правовими (швидше ніж практичними) підставами[ред.ред. код]

Прецедент не зобов’язує суд, якщо він вважає, що при його створенні мала місце недбалість "рer іncuriam". Наприклад, якщо певна законодавча норма чи прецедент не були взяті до уваги попереднім судом при вирішенні справи, створений при цьому прецедент не є обов'язковим.

Дія судових прецедентів у часі[ред.ред. код]

Можливі три варіанти застосування суддями нової прецедентної норми:

  • лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми (перспективна дія);
  • до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна дія);
  • до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспективне застосування).

Вважається, що дія судового прецеденту в часі є необмеженою. Але прецедент може й припинити свою дію. Це може трапитися за допомогою трьох інститутів: перегляду (скасування) прецеденту, зміни рішення нижчого суду та відхилення прецеденту.

  • Інститут перегляду (скасування) прецеденту. Прецедент переглядається:
    1. Згідно з рішенням вищого суду за іншою справою. Вищий суд у цих випадках вважає, що право з часу проголошення попереднього рішення стало іншим. Тому рішення, прийняте на підставі старого прецеденту в іншій справі, залишається чинним, а новий прецедент, створений вищим судом, поширюватиметься на всі справи, що будуть розглядатися в майбутньому;
    2. Шляхом прийняття статуту, що містить норми, які за змістом відрізняються від правила, встановленого прецедентом.
  • Інститут зміни рішення нижчого суду.

Зміна рішення має місце тоді, коли вищий суд скасовує рішення нижчого суду в порядку апеляційного перегляду тієї ж справи. У цьому випадку відхилене рішення нижчого суду втрачає силу прецеденту, а прийняте судом апеляційної інстанції рішення стає новим прецедентом у даній справі.

  • Інститут відхилення прецеденту.

Суд може відхилити запропонований йому для застосування прецедент з тих мотивів, що він не повною мірою відповідає фактичним обставинам розглянутої справи. У цьому випадку суд повинен констатувати, що обставини справи, розгляд якої привів до створення прецеденту, мають істотні розбіжності з обставинами справи, яку він розглядає зараз. 5

Різна роль прецедентного права в англо-американських, континентальних та змішаних правових системах[ред.ред. код]

Різна роль прецедентного права в континентальній та загальній правових сім'ях традиційно зумовлює відмінності в тому, як суди виносять рішення. В судах англо-американських юрисдикцій, як правило, ретельно наводиться правове обґрунтування рішень, з посиланням як на законодавство, так і на попередні відповідні рішення, а часто, і на тлумачення принципів права. Підстава для вирішення, яка називається ratio decidendi, являє собою прецедент, обов'язковий для інших судів; сказане між іншим, що не є строго необхідним для вирішення конкретної справи, називається оbiter dictum, що має переконливе значення, а не технічно обов'язковий характер. і тому не має обов'язкової прецедентної цінності для майбутніх справ. З іншого боку, рішення в континентальній правовій системі, як правило, дуже короткі, тому що судді посилаються лише на законодавчі акти. Причина цієї різниці в тому, що в цій правовій системі побутує думка, що читач повинен бути в змозі зрозуміти логіку рішення, так що, в деяких випадках, досить складно застосувати попередні рішення до справи, що розглядається на даний момент.

Деякі плюралістичні системи, прикладом яких є шотландська і так зване континентальне право Квебеку і Луїзіани, повністю не вписуються в дуалістичну «загально-континентальну» класифікацію правової системи. На такі системи в значній мірі впливають традиції англо-американського загального права; однак, їх матеріальне право має глибоке коріння в системі традиційного континентального права. Через свою позицію поміж двома основними правовими системами, ці типи правових систем іноді називають "змішаними".

Професори права у традиції загального права відіграють значно меншу роль у розвитку прецедентного права, ніж професори у традиції континентального права. Значна частина тлумачень закону в континентальному праві робиться вченими, а не суддями, тому судові рішення в системі континентального права є короткими і не встановлюють прецеденту, це називається доктриною, яка може бути опублікована в монографіях або в журналах, таких як Рекюелі Дало (Recueil Dalloz) у Франції. Історично склалося так, що суди загальної юрисдикції не часто покладаються на правову науку; таким чином, на рубежі двадцятого століття, дуже рідко можна було побачити в правовому рішенні посилання на роботи науковців (за винятком, мабуть, академічних праць видатних суддів, таких як Кук і Блекстоун). Сьогодні праці науковців часто цитуються в правовій аргументації та рішеннях як необов’язковий прецедент; часто вони згадуються, коли судді намагаються міркувати про те, що інші суди ще не прийняли, або коли суддя вважає, що думка науковців на рахунок закону є більш переконливою, ніж та, що може бути зазначена в прецеденті. Таким чином, системи загального права приймають один з підходів поширених у країнах цивільного права.

Особливості існування судового прецеденту як джерела (форми) права в Україні. Квазіпрецедент[ред.ред. код]

Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав
Copyright.svg

Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел:

https://textbook.com.ua/pravo/1473951444/s-5?page=14



Тому, хто повісив цей шаблон:

На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення {{subst:nothanks cv|Судовий прецедент|url=https://textbook.com.ua/pravo/1473951444/s-5?page=14}} --~~~~.


Emblem-important.svg До уваги користувача, який розмістив цю статтю

Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.

  1. Напишіть хоча б гарний накид статті на цій підсторінці. Зверніть увагу: не треба копіювати текст, що порушує авторські права, на зазначену підсторінку й редагувати його. Якщо ви взялися за написання нової статті, не забудьте сповістити про це на сторінці обговорення.
  2. Залиште все як є, і тоді статтю буде вилучено.

У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону).

Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін.

Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті.

Незважаючи ні на що, ми завжди раді вашим оригінальним статтям.

Дякуємо.


Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав.


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Auto Equity Sales, Inc. v. Superior Court, 57 Cal. 2d 450 (1962).
  2. Marjorie D. Rombauer, Legal Problem Solving: Analysis, Research and Writing, pp. 22-23 (West Publishing Co., 3d ed. 1978). (Rombauer was a professor of law at the University of Washington.)
  3. "51 Texas Law Review 1972-1973 Binding Effect of Federal Declaratory Judgments on State Courts Comment". Heinonline.org. Retrieved 2012-11-02
  4. United States. "United States federal courts - Wikipedia, the free encyclopedia". En.wikipedia.org. Retrieved 2012-11-02
  5. "Mandatory v. Persuasive". Faculty.law.lsu.edu. Retrieved 2012-11-02
  6. Sinclair, Michael. "Precedent, Super-Precedent", George Mason Law Review (14 Geo. Mason L. Rev. 363) (2007)
  7. Landes, William & Posner, Richard. "Legal Precedent: A Theoretical and Empirical Analysis", 19 Journal of Law and Economics 249, 251 (1976)
  8. Hayward, Allison. The Per Curiam Opinion of Steel: Buckley v. Valeo as Superprecedent?, Cato Supreme Court Review 195, 202, (2005-2006)
  9. Maltz, Earl. "Abortion, Precedent, and the Constitution: A Comment on Planned Parenthood of Southeastern Pennsylvania v. Casey", 68 Notre Dame L. Rev. 11 (1992), quoted by Rosen, Jeffrey.So, Do You Believe in 'Superprecedent'?, New York Times (2005-10-30)
  10. Benac, Nancy url=http://www.commondreams.org/headlines05/0913-09.htm (2005-09-13). "Roberts Repeatedly Dodges Roe v. Wade". Associated Press.
  11. Coale & Couture, Loud Rules, 34 Pepperdine L. Rev. 3 (2007)
  12. "first impression". TheFreeDictionary.com
  13. Transcript: Sotomayor Confirmation Hearings, Day 4, The New York Times, 17 July 2009
  14. See paragraphs #11,16,17,20,22,23,74 and footnotes #3,4,5 in United States v. Larry Wayne Lafleur, 1991
  15. State of Washington v. Christina Ann Mannering, Court of Appeals of Washington, Division 2, No. 26180-4-II, 21 June 2002
  16. See paragraph #16 in United States v. Larry Wayne Lafleur
  17. Allegheny General Hospital v. NLRB, 608 F.2d 965, 969-970 (3rd Cir. 1979) (footnote omitted), as quoted in United States Internal Revenue Serv. v. Osborne (In re Osborne), 76 F.3d 306, 96-1 U.S. Tax Cas. (CCH) paragr. 50,185 (9th Cir. 1996)
  18. United States Internal Revenue Serv. v. Osborne (In re Osborne), 76 F.3d 306, 96-1 U.S. Tax Cas. (CCH) paragr. 50,185 (9th Cir. 1996).
  19. Elizabeth Y. McCuskey, Clarity and Clarification: Grable Federal Questions in the Eyes of Their Beholders, 91 NEB. L. REV. 387, 427-430 (2012)
  20. James H. Fowler and Sangick Jeon, "The Authority of Supreme Court Precedent," Social Networks (2007), doi:10.1016/j.socnet.2007.05.001
  21. HAYEK, THE COMMON LAW, AND FLUID DRIVE, John Hasnas, NYU Journal of Law & Liberty, Vol 1, p 92-93, from http://faculty.msb.edu/hasnasj/GTWebSite/NYUFinal.pdf
  22. Central Green Co. v. United States, 531 U.S. 425 (2001), quoting Humphrey's Executor v. United States, 295 U. S. 602, 627 (1935)
  23. "FindLaw | Cases and Codes". Caselaw.lp.findlaw.com. Retrieved 2012-11-02
  24. Congressional Research Service,Supreme Court Decisions Overruled by Subsequent Decision (1992)
  25. "FindLaw | Cases and Codes". Caselaw.lp.findlaw.com. Retrieved 2012-11-02
  26. See O'Gilvie v. United States, 519 U.S. 79, 84 (1996)
  27. Martin, Jacqueline (2005). The English Legal System (4th ed.), p. 25. London: Hodder Arnold. ISBN 0-340-89991-3

Література[ред.ред. код]

  1. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]/ М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; — Харків: Право, 2009.
  2. Теорія держави і права. Навчальний посібник/ К. Г. Волинка. — Київ, 2003.
  3. Теорія держави і права. Підручник / О. Ф. Скакун/ Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001.
  4. Порівняльне правознавство : підручник / С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов П 59 ; за заг ред. О. В. Петришина — Х. : Право, 2012. — 272 с.
  5. Порівняльне правознавство : підруч / за ред. В. Д. Ткаченко — Х., Право; 2003. — 273 с.
  6. Романов А. К. Правова система Англії / 2-ге видан. — М., Дело; 2002. – 344 с.
  7. Бондаренко-Зелінська Н.Л. Правова система України та судовий прецедент: можливість співіснування./ Н.Л. Бондаренко-Зелінська, А.Зелінський // Юрид.журн. - 2008. - №6. - С. 49-50.
  8. Коссак С. Судовий прецедент як джерело права зарубіжних країнах/ С. Коссак// Юрид.Радник. - 2007. - №2. - С. 49-52.
  9. Малишев Б.В. Про співвідношення судової правотворчості, судового прецеденту та судової практики/ Б.Малишев// Бюл. М-ва юстиції України. - 2008. - №10. - С. 152-156.
  10. Стецик Н. Судовий прецедент: теоретичні та порівняльно-правові аспекти/ Н.Стецик// Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали XV регіон. наук.-практ. конф. (4-5 лют.2009 р.). - Л., 2009. - С.39-41.
  11. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії. – К.: Праксіс, 2008. – 344 c.
  12. Бринцев В. Роль і значення судової правотворчості у формуванні єдиного правового поля Європи // Вісн.Конст.Суду.України. –2009. – №2. – С. 80-91
  13. Зміївська С. Щодо правової природи судової практики // Вісник академії правових наук України. – Х.,2007. – №4. – С. 249-255.
  14. Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології. Монографія. / Наталія Миколаївна Пархоменко. – К.: Юридичнадумка, 2008. – 336 с.
  15. Майданик Р. Прецедентні рішення вищих судів і система права України. // Юрид.вісн.України. – 2009. – 7-13 листопада (№45). – С. 7
  16. Луць Л. А. Перспективи становлення судового прецеденту як джерела права України / Л. А. Луць // Вісник Центру суддівських студій. – 2006. – С. 10-17.