Приватне право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Привáтне пр́аво — це сукупність правових норм різних галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання.

До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет (на відміну від норм публічного права) у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, відокремленні від державної влади і тому є «приватними».
Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках, або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати. До приватного права відносять галузі:

тощо.

Історія поділу права на публічне і приватне[ред.ред. код]

Див.

Критерії поділу на приватне та публічне право[ред.ред. код]

Див.

Ознаки приватного права[ред.ред. код]

До ознак приватного права можна віднести такі:

  1. Його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб'єктами.
  2. Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес.
  3. За своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації ( а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання).
  4. Суб'єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватно правові відносини можуть регулюватися, і відповідні права та обов'язки сторін можуть встановлюватися декількома суб'єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб'єктивних прав і обов'язків.
  5. Використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальний відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правого регулювання є загальнодозвільний )суб'єкти правомочні в приватноправові сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом).
  6. Відносини між суб'єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.

Рецепція римського приватного права в Україні[ред.ред. код]

Вплив римського приватного права на законодавство України простежується упродовж Х-XIX ст. Найстародавнішою пам’яткою древньоруського права є “Руська правда”, чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепціювання окремих законів з візантійського (грецького) законодавства.

Докладніше у статті Рецепція римського права

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. Цивільне право України. Підручник., 2007
  2. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.— Харків:Право, 2011.—584 с.
  3. Римське приватне право. Курс лекцій / Львів, 2009.- 136 c.
  4. Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему розмежування публічного і приватного права // Право України, 2005. - №2.- С 118-120
  5. Беляневич О. Декілька нотаток про дуалізм права // Юридичний журнал : Аналітичні матеріали, коментарі, судова практика . – 2004. - №12. - С24-26
  6. Духневич А.В. Співвідношення публічного та приватного права в практиці України //Південноукраїнський правничий часопис, 2007. - № 3. - С 83-85
  7. Мережко О. Співвідношення міжнародного приватного з міжнародним публічним правом // Юридична газета. - 2004.- №.17. - С 6
  8. Сивий Р. Метод правового регулювання як критерій поділу позитивного права на приватне та публічне // Юридична Україна , - 2005. - №3. - С 54-63
  9. Шабуніна В.В. Поділ права на публічне і приватне в римському праві // Проблеми законності - 2006. - №77. - С. 14-21
  10. Шкварок Л.В. Приватне й публічне право: філософсько-правовий аспект // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ України - 2008. - № 5. - С 16-22
  11. Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Юридичний вісник України. - 2004.- №.12. - С 61 – 63