Рамон Менендес Підаль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рамон Менендес Підаль
Ramón Menéndez Pidal
Рамон Менендес Підаль
Рамон Менендес Підаль
Народився 13 березня 1869(1869-03-13)
А-Корунья, провінція А-Корунья (провінція), Галісія, Іспанія
Помер 14 листопада 1968(1968-11-14) (99 років)
Мадрид
Поховання Кладовище Сан-Хустоd
Країна Іспанія Іспанія
Національність іспанець
Діяльність мовознавець, філолог, діалектолог, професор
Alma mater Мадридський університет
Галузь філологія, історія
Заклад Мадридський університет
Посада Vocal of the Junta para Ampliación de Estudios e Investigaciones científicasd
Звання академік
Ступінь Доктор наук
Науковий керівник Марселіно Менендес-і-Пелайо
Відомі учні Antonio Tovar Llorented, Manuel García Blancod і Ángel Rosenblatd
Членство Королівська академія іспанської мови, Шведська королівська академія наук, Іспанська королівська академія історії, Euskaltzaindiad, Consejo de la Hispanidadd[1], Instituto de Cultura Hispánicad[1], Американська академія мистецтв і наук, Національна академія деї Лінчеї, Академія делла Круска, Шведська королівська академія історії літератури і старожитностей, Philological Section of the Institute for Catalan Studiesd[2], Unión Ibero-Americanad[3], Королівська галісійська академія, Medieval Academy of Americad і Real Academia de Historia y Arte de San Quirced[4]
Брати, сестри Luis Menéndez Pidald і Juan Menéndez Pidald
У шлюбі з María Goyrid
Діти Jimena Menéndez-Pidal Goyrid і Gonzalo Menéndez-Pidald
Родичі Diego Catalánd
Нагороди

CMNS: Рамон Менендес Підаль у Вікісховищі

Рамон Менендес Підаль — ісп. Ramón Menéndez Pidal — (13 березня 1869 року, А-Корунья, провінція А-Корунья (провінція), Галісія — 14 листопада 1968 року, Мадрид, Іспанія) — іспанський науковець, педагог, драматург, письменник[5].

Біографія[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на честь науковця на будинку №2 на вулиці Санта-Марія-де-Ла-Корунья

Народився в Галісії у консервативній родині судді. Був значною мірою самоучкою. В юні роки він познайомився з методами німецької школи філології. Він був послідовником позитивістського принципу дослідження, згідно з яким кожне твердження повинно було бути підтриманим документальними свідченнями. У своїх пошуках скоро перевершив документальний позитивізм. На базі отриманої самоосвіти вступив до Мадридського університету, де навчався у класі Марселіно Менендеса-і-Пелайо. У 1896-1899 роках викладав в мадридському «Атенеумі»[6]. У 1899 очолив в університеті кафедру романської філології (вийшов у відставку у 1939)[7].

Рамон Менендес Підаль у 1964 році

Член Іспанської королівської академії1901). У 1925 очолив Академію. З 1933 року — перший ректор Міжнародного університету імені Менендеса Пелайо в Мадриді. Вважав, що політики часто були серйозною перешкодою для наукової роботи. У роки Громадянської війни жив у вигнанні (Куба, США, Франція). 1939 року на знак протесту проти політики Франциско Франко залишив посаду директора Академії. Повернувся 1947 року й залишався на посаді директора до смерті[відсутнє в джерелі][8].

Наукові інтереси[ред. | ред. код]

Рамон Менендес Підаль читає лекцію в Іспанській королівській академії (картина пера його брата, Луїса Менендеса Підаля)

Філологічне покликанням прокинулося, коли молодий Рамон пішов в експедиція разом зі своїм братом Джоном, який зібрав старовинні романси в горах Астурії. Перші романси, яким він присвятив частину своїх досліджень, почув безпосередньо від молодих пастухів і селян під час цих візитів. У подальшому звернув увагу на лінгвістичні особливості місцевих діалектів і говірок.

У вивченні іспанського середньовіччя прагнув допомогти відновити справжній образ Іспанії. Його перша книга, Leyenda de los siete infantes de Lara (1896), попри свої недоліки є хорошим прикладом цього. Отримав премію академії за результатами конкурсу у 1895 році за твір Cantar del mío Cid: texto, gramática y vocabulario, який не було опубліковано аж до 1908 — 1911 років, коли його було переглянуто й розширено. В оновленні бачення медієвістики Іспанії Менендес Підаль був не один. Його супроводжували такі люди, як іспанський археолог та палеограф Мануель Го́мес-Море́но Мартінес, арабіст Мігель Асін Паласіос та інші. Менендес Підаль належав до покоління 98 року — кола іспанських письменників, які гостро переживали у своїй творчості остаточний крах іспанської імперії, який довершився поразкою в іспано-американській війні. У своїх прагненнях до змін Підаль підтримував зв'язки з Азоріном, Мігелем де Унамуно, Антоніо Мачадо. У колі його близьких друзів були Хуан Рамон Хіменес, Хосе Ортега-і-Гассетта інші діячі культури Іспанії, з якими він підтримував регулярні зв'язки[9].

Наукова школа[ред. | ред. код]

Рамон Менендес Пидаль з дружиною на прогулянці шляхом Сіда

Найбільша з його теорій — теорія мовних змін, яка подолала жорсткі рамки позитивізму, згідно з якою граматика мови іноді змінюється, проживши у стані спокою століття, а узагальнення граматичних правил також залежить від соціальних і культурних факторів. Був визнаний як майстер іспанської філології. Цьому сприяли не тільки величина й наукова якість його робіт, а й те, що він долучав до роботи молодих дослідників, які зблизилися з ним, бажаючи приєднатися до наукової школи. І його перші учні (починаючи з Оніса, Кастро, А. Алонсо, Томаса Наварро), закінчуючи навіть тими, хто найпізніше приєдналися до них (Алонсо, Лапеса, А. Замора й багато інших), всі прийняли нову концепцію іспанської філології[джерело?]. Учні будуть поширювати основоположні принципи нової школи протягом століття.

На основі школи утворився Центр історичних досліджень. З 1915 року Підаль був його директором. Там же заснував журнали Revista de filologia española (1914 рік),Historia de España (1940 рік). У створеній науковій школі практикувалася ідея інтелектуальної ліберальної думки в усій її повноті. Як справжній учитель, Менендес Підаль був великим покровителем ідей і проектів молоді. Лише огляд робіт своїх учнів дозволяв йому бачити, що на основі спільних науковий інтересів, роботи його колег з Центру історичних досліджень йшли нарізно навіть з його науковим висновками. Не було сліпого наслідування наукового керівника. Його постать, і його робота була лише рушієм, центром нових наукових інтересів. Таким чином було завершено велику справу будівництва школи філологічних наук, яка вийшла далеко за рамки простого фізичного існування свого творця[10].

Уподобання[ред. | ред. код]

Основна риса його особистості — інтелектуальна суворість. Його численні рукописи зберегли безліч приміток, які виявляються в ретельній документації кожного наукового кроку, поетапним підтвердженням його теорії мовної та філологічної інтерпретації. Крім того, значимою була його прискіпливість, з якою він планував свої твори. Збереглися рукописні нотатки з графіком остаточного завершення і фіксуванням ходу роботи над кожним етапом дослідження, нотатки майбутніх планів та думок, до яких слід повернутися у майбутньому. Саме цей ідеал суворості привів його до доопрацювання та виправлення деяких з його основних робіт. Був гарним альпіністом. Їздив в експедиції в Анди 1905 року, під час арбітражної прикордонної суперечки між Перу й Еквадором, яку він був призначений розв'язати[джерело?]. Одним найбільших задоволень для нього була прогулянка по горах біля Мадриду разом зі своєї дружиною, донною Марією Гойра.

Основні праці[ред. | ред. код]

Автор праць з історії Іспанії та іспанської мови, серед яких[11]:

  • Leyenda de los siete infantes de Lara (1896)
  • Catálogo de las Crónicas Generales de España (1898)
  • Antología de prosistas castellanos (1898)
  • Notas para el romancero del Conde Fernán González (1899)
  • Manual elemental de gramática histórica española (1904)
  • El dialecto leonés (1906)
  • Cantar del mío Cid: texto, gramática y vocabulario (19081912)
  • La epopeya castellana a través de la literatura española (1910)
  • Orígenes del español (1926)
  • Flor nueva de romances viejos (1928)
  • La España del Cid (1929)
  • Historia de España (1935-2004)
  • La idea imperial de Carlos V (1938)
  • El idioma español en sus primeros tiempos (1942)
  • La lengua de Cristóbal Colón (1942)
  • Historia y epopeya de los orígenes de Castilla (1942)
  • Historia del Cid (1942)
  • Toponimia ibero-vasca en la Celtiberia (1950)
  • Reliquias de la poesía épica española (1952)
  • Toponimia prerrománica hispana (19521953)
  • Romancero hispánico (1953)
  • Toponimia prerrománica hispana (1953)
  • Poesía juglaresca y juglares 1957)
  • En torno a la lengua vasca (1962)
  • [El Padre Las Casas: su verdadera personalidad (1963)
  • Crestomatía del español medieval (19651966)
  • Dinis el Labrador 1950

Визнання[ред. | ред. код]

Екранізації та постановки[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]