Рамон Менендес Підаль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рамон Менендес Підаль
Ramón Menéndez Pidal
Рамон Менендес Підаль
Рамон Менендес Підаль
Народився 13 березня 1869(1869-03-13)
А-Корунья, провінція А-Корунья (провінція), Галісія, Іспанія
Помер 14 листопада 1968(1968-11-14) (99 років)
Мадрид
Поховання Кладовище Сан-Хустоd
Громадянство Іспанія Іспанія
Національність іспанець
Діяльність мовознавець, історик, діалектолог, професор, літературний критик
Alma mater Мадридський університет
Сфера інтересів філологія, історія
Заклад Мадридський університет
Посада Vocal of the Junta para Ampliación de Estudios e Investigaciones científicasd
Вчене звання академік
Науковий ступінь Доктор наук
Науковий керівник Марселіно Менендес-і-Пелайо
Відомі учні Antonio Tovar Llorented і Manuel García Blancod
Член Королівська академія іспанської мови, Шведська королівська академія наук, Іспанська королівська академія історії, Euskaltzaindiad, Consejo de la Hispanidadd[1], Instituto de Cultura Hispánicad[1], Американська академія мистецтв і наук, Національна академія деї Лінчеї, Академія делла Круска, Шведська королівська академія історії літератури і старожитностей, Philological Section of the Institute for Catalan Studiesd[2], Unión Ibero-Americanad[3], Королівська галісійська академія і Medieval Academy of Americad
Брати, сестри  • Luis Menéndez Pidald і Juan Menéndez Pidald
У шлюбі з María Goyrid
Діти Jimena Menéndez-Pidal Goyrid і Gonzalo Menéndez-Pidald
Родичі Diego Catalánd
Нагороди

CMNS: Рамон Менендес Підаль у Вікісховищі

Рамон Менендес Підаль — ісп. Ramón Menéndez Pidal — (13 березня 1869 року, А-Корунья, провінція А-Корунья (провінція), Галісія — 14 листопада 1968 року, Мадрид, Іспанія) — іспанський науковець, педагог, драматург, письменник[4].

Біографія[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на честь науковця на будинку №2 на вулиці Санта-Марія-де-Ла-Корунья

Народився в Галісії у консервативній родині судді. Був значною мірою самоучкою. В юні роки він познайомився з методами німецької школи філології. Він був послідовником позитивістського принципу дослідження, згідно з яким кожне твердження повинно було бути підтриманим документальними свідченнями. У своїх пошуках скоро перевершив документальний позитивізм. На базі отриманої самоосвіти вступив до Мадридського університету, де навчався у класі Марселіно Менендеса-і-Пелайо. У 1896-1899 роках викладав в мадридському «Атенеумі»[5]. У 1899 очолив в університеті кафедру романської філології (вийшов у відставку у 1939)[6].

Рамон Менендес Підаль у 1964 році

Член Іспанської королівської академії1901). У 1925 очолив Академію. З 1933 року — перший ректор Міжнародного університету імені Менендеса Пелайо в Мадриді. Вважав, що політики часто були серйозною перешкодою для наукової роботи. У роки Громадянської війни жив у вигнанні (Куба, США, Франція). 1939 року на знак протесту проти політики Франциско Франко залишив посаду директора Академії. Повернувся 1947 року й залишався на посаді директора до смерті[відсутнє в джерелі][7].

Наукові інтереси[ред. | ред. код]

Рамон Менендес Підаль читає лекцію в Іспанській королівській академії (картина пера його брата, Луїса Менендеса Підаля)

Філологічне покликанням прокинулося, коли молодий Рамон пішов в експедиція разом зі своїм братом Джоном, який зібрав старовинні романси в горах Астурії. Перші романси, яким він присвятив частину своїх досліджень, почув безпосередньо від молодих пастухів і селян під час цих візитів. У подальшому звернув увагу на лінгвістичні особливості місцевих діалектів і говірок.

У вивченні іспанського середньовіччя прагнув допомогти відновити справжній образ Іспанії. Його перша книга, Leyenda de los siete infantes de Lara (1896), попри свої недоліки є хорошим прикладом цього. Отримав премію академії за результатами конкурсу у 1895 році за твір Cantar del mío Cid: texto, gramática y vocabulario, який не було опубліковано аж до 1908 — 1911 років, коли його було переглянуто й розширено. В оновленні бачення медієвістики Іспанії Менендес Підаль був не один. Його супроводжували такі люди, як іспанський археолог та палеограф Мануель Го́мес-Море́но Мартінес, арабіст Мігель Асін Паласіос та інші. Менендес Підаль належав до покоління 98 року — кола іспанських письменників, які гостро переживали у своїй творчості остаточний крах іспанської імперії, який довершився поразкою в іспано-американській війні. У своїх прагненнях до змін Підаль підтримував зв'язки з Азоріном, Мігелем де Унамуно, Антоніо Мачадо. У колі його близьких друзів були Хуан Рамон Хіменес, Хосе Ортега-і-Гассетта інші діячі культури Іспанії, з якими він підтримував регулярні зв'язки[8].

Наукова школа[ред. | ред. код]

Рамон Менендес Пидаль з дружиною на прогулянці шляхом Сіда

Найбільша з його теорій — теорія мовних змін, яка подолала жорсткі рамки позитивізму, згідно з якою граматика мови іноді змінюється, проживши у стані спокою століття, а узагальнення граматичних правил також залежить від соціальних і культурних факторів. Був визнаний як майстер іспанської філології. Цьому сприяли не тільки величина й наукова якість його робіт, а й те, що він долучав до роботи молодих дослідників, які зблизилися з ним, бажаючи приєднатися до наукової школи. І його перші учні (починаючи з Оніса, Кастро, А. Алонсо, Томаса Наварро), закінчуючи навіть тими, хто найпізніше приєдналися до них (Алонсо, Лапеса, А. Замора й багато інших), всі прийняли нову концепцію іспанської філології[джерело?]. Учні будуть поширювати основоположні принципи нової школи протягом століття.

На основі школи утворився Центр історичних досліджень. З 1915 року Підаль був його директором. Там же заснував журнали Revista de filologia española (1914 рік),Historia de España (1940 рік). У створеній науковій школі практикувалася ідея інтелектуальної ліберальної думки в усій її повноті. Як справжній учитель, Менендес Підаль був великим покровителем ідей і проектів молоді. Лише огляд робіт своїх учнів дозволяв йому бачити, що на основі спільних науковий інтересів, роботи його колег з Центру історичних досліджень йшли нарізно навіть з його науковим висновками. Не було сліпого наслідування наукового керівника. Його постать, і його робота була лише рушієм, центром нових наукових інтересів. Таким чином було завершено велику справу будівництва школи філологічних наук, яка вийшла далеко за рамки простого фізичного існування свого творця[9].

Уподобання[ред. | ред. код]

Основна риса його особистості — інтелектуальна суворість. Його численні рукописи зберегли безліч приміток, які виявляються в ретельній документації кожного наукового кроку, поетапним підтвердженням його теорії мовної та філологічної інтерпретації. Крім того, значимою була його прискіпливість, з якою він планував свої твори. Збереглися рукописні нотатки з графіком остаточного завершення і фіксуванням ходу роботи над кожним етапом дослідження, нотатки майбутніх планів та думок, до яких слід повернутися у майбутньому. Саме цей ідеал суворості привів його до доопрацювання та виправлення деяких з його основних робіт. Був гарним альпіністом. Їздив в експедиції в Анди 1905 року, під час арбітражної прикордонної суперечки між Перу й Еквадором, яку він був призначений розв'язати[джерело?]. Одним найбільших задоволень для нього була прогулянка по горах біля Мадриду разом зі своєї дружиною, донною Марією Гойра.

Основні праці[ред. | ред. код]

Автор праць з історії Іспанії та іспанської мови, серед яких[10]:

  • Leyenda de los siete infantes de Lara (1896)
  • Catálogo de las Crónicas Generales de España (1898)
  • Antología de prosistas castellanos (1898)
  • Notas para el romancero del Conde Fernán González (1899)
  • Manual elemental de gramática histórica española (1904)
  • El dialecto leonés (1906)
  • Cantar del mío Cid: texto, gramática y vocabulario (19081912)
  • La epopeya castellana a través de la literatura española (1910)
  • Orígenes del español (1926)
  • Flor nueva de romances viejos (1928)
  • La España del Cid (1929)
  • Historia de España (1935-2004)
  • La idea imperial de Carlos V (1938)
  • El idioma español en sus primeros tiempos (1942)
  • La lengua de Cristóbal Colón (1942)
  • Historia y epopeya de los orígenes de Castilla (1942)
  • Historia del Cid (1942)
  • Toponimia ibero-vasca en la Celtiberia (1950)
  • Reliquias de la poesía épica española (1952)
  • Toponimia prerrománica hispana (19521953)
  • Romancero hispánico (1953)
  • Toponimia prerrománica hispana (1953)
  • Poesía juglaresca y juglares 1957)
  • En torno a la lengua vasca (1962)
  • [El Padre Las Casas: su verdadera personalidad (1963)
  • Crestomatía del español medieval (19651966)
  • Dinis el Labrador 1950

Визнання[ред. | ред. код]

Екранізації та постановки[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]