Селенографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Місячний ландшафт
Карта висот Місяця, складена за вимірюваннями зонда LRO. Червоне — височини, синє — низовини; ліворуч — видимий бік, праворуч — зворотний.

Селеногра́фія (грец. Σελήνη «місяць» + γραφή «письмо»)  — розділ астрофізики, що вивчає форму Місяця і метричні характеристики його рельєфу. Основним завданням науки є нанесення на карту місячних морів, кратерів, гірських хребтів та інших геологічних утворень.

Історія[ред.ред. код]

Карта, створена Яном Гевелієм (1647)

Зародження селенографії пов'язується з відкриттям Галілео Галілеєм у 1609 гір та кратерів на Місяці за допомогою власного телескопа — до нього більшість філософів вважали, що Місяць є ідеально гладкою сферою.

Першу карту Місяця, не складену на основі спостережень неозброєним оком, видав у 1619 німецький астроном Христоф Шейнер.

Спочатку карти через недосконалість оптики були малодеталізованими і неточними, але з її розвитком поступово покращувались.

В 1750 Йоганн Мейєр стандартизував вивчення місячної поверхні, розробивши систему місячних координат.

В 1834–1837 астрономи Вільгельм Бер і Йоганн Генріх фон Медлер створили першу детальну карту місяця (Mappa Selenographica), яку супроводжував розгорнутий опис місячної поверхні (Der Mond). Протягом кількох десятиліть їхні розробки вважались найкращими, і тільки у 1878 Йоганну Шмідту вдалось створити детальнішу карту. З розвитком фотографії місячна фотографія стала визнаним напрямком досліджень — Паризька обсерваторія випустила фотоатлас Місяця.

З появою космічних апаратів відбувся прорив у вивченні місячної поверхні. 1959 радянський космічний апарат Луна-3 зробив перші у світі знімки зворотнього боку Місяця. Апарати американської програми Рейнджер під номерами 7-9 з 1961 по 1965 передавали на Землю високоякісні знімки поверхні аж до зіткнення з супутником, апарати Сервеєр після м'якого приземлення на поверхню знімали панорами Місяця.

Для деяких ділянок Місяця біля полюсів досі нема якісних фотознімків.

Селенографічні координати[ред.ред. код]

Селенографічні координати, аналогічно до географічних, називають широтою і довготою.

  • Селенографічна широта (β) — кут між радіусом, проведеним з центру Місяця до певної точки поверхні, і площиною екватора.
  • Селенографічна довгота (λ) — кут між площиною початкового меридіану і площиною меридіану даної точки. Початковий меридіан визначається за кратером Местінг А, що розташований майже в центрі місячного диску.

Висота[ред.ред. код]

Висоту та глибину ділянок поверхні Місяця відраховують від умовної сфери. В цифрових моделях місячного рельєфу, складених за альтиметричними та стереоскопічними даними зонда Lunar Reconnaissance Orbiter, використана сфера радіусом 1737,4 км[1][2][3]. Вона ж прийнята в деяких попередніх моделях — ULCN 2005 (побудованій за результатами «Клементини» та деякими іншими даними) та в моделі, створеній на основі вимірювань апарату «Каґуя»[4]. Для вимірювань «Чан'е-1» був використаний рівень відліку 1738,0 км[4]. Для порівняння: середній радіус Місяця дорівнює 1737,153 ± 0,010 км[2].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Scholten, F.; Oberst, J.; Matz, K.-D.; Roatsch, T.; Wählisch, M.; Speyerer, E. J.; Robinson, M. S. (2012). «GLD100: The near-global lunar 100 m raster DTM from LROC WAC stereo image data». Journal of Geophysical Research 117 (E12). с. 3. Bibcode:2012JGRE..117.0H17S. doi:10.1029/2011JE003926. 
  2. а б Smith, D. E.; Zuber, M. T.; Neumann, G. A. et al. (2010). «Initial observations from the Lunar Orbiter Laser Altimeter (LOLA)». Geophysical Research Letters 37 (18). Bibcode:2010GeoRL..3718204S. doi:10.1029/2010GL043751.  (архів)
  3. «LROC WAC DTM GLD100 118m Aug 2013». astrogeology.usgs.gov. 2013-08-01. Архів оригіналу за 2015-03-30. Процитовано 2015-03-30. 
  4. а б Fok, H. S.; Shum, C. K.; Yi, Yuchan et al. (2011). «Accuracy assessment of lunar topography models». Earth, Planets and Space 63 (1). с. 15–23. Bibcode:2011EP&S...63...15F. doi:10.5047/eps.2010.08.005. 

Література[ред.ред. код]