Аполлон (космічна програма)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Аполлон
Логотип космічної програми «Аполлон»
КраїнаСША США
Керуюча організаціяNASA
МетаВисаджнння людини на Місяць
Статусзавершена
Історія програми
Вартість25,4 млрд дол. (1973)
Тривалість1961—1972
Перший політAS-201 — 26 лютого 1966 року
Перший пілотований політАполлон-7 — 11—22 жовтня 1968 року
Останній політАполлон-17 — 7—19 грудня 1972 року
Успішні запуски16
Невдалі запуски2: Аполлон-1, Аполлон-13
Частково невдалі запуски1: Аполлон-6
Місця запуску
Інформація про носій
Тип носіяCapsule
Носій(/ї) екіпажу
Місця екіпажу3
Носій(/ї) запуску

Програма «Аполлон» (англ. Apollo program), також проєкт «Аполлон» — програма пілотованих космічних польотів, здійснена Національним управлінням з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) уряду США, у рамках якої в період між 1968 і 1972 роками вдалося вперше висадити людей на Місяць[1].

Програма «Аполлон» була задумана у 1960 році за часів адміністрації президента Дуайта Ейзенхауера. Вона передбачала розробку космічного корабля, розрахованого на трьох осіб, що мав стати продовженням проєкту одномісного космічного корабля «Меркурій», на якому в космос були відправлені перші американці. Пізніше програма «Аполлон» стала базою для реалізації національної задачі на 1960-ті роки, поставленої президентом США Джоном Кеннеді у зверненні до Конгресу 25 травня 1961 року, — «висадити людину на Місяць і безпечно повернути її на Землю»[2]. Це була третя американська програма пілотованих польотів у космос після одномісного «Меркурія» і двомісного «Джеміні», задуманого в 1961 році як розширення можливостей космічних польотів для пророблення програми «Аполлон».

Мета Кеннеді була досягнута під час місії «Аполлон-11»: 20 липня 1969 року астронавти Ніл Армстронг і Базз Олдрін сіли на поверхню Місяця в місячному модулі (LM) «Аполлона», у той час як Майкл Коллінз чекав їх повернення на навколовмісячній орбіті в командно-службовому модулі (CSM), а 24 липня всі троє успішно приземлилися в Тихому океані. Під час п'ятьох наступних місій «Аполлона» астронавти теж висаджувалися на Місяць. Остання місія, «Аполлон-17», відбулася в грудні 1972 року. Під час цих шести космічних польотів на Місяці побувало 12 осіб. Ці шість польотів за програмою «Аполлон» — єдині в історії людства, коли люди висаджувалися на іншому космічному тілі.

Програма «Аполлон» тривала з 1961 по 1972 рік, а перший політ з екіпажем відбувся у 1968 році. У 1967 році проєкт зазнав серйозної невдачі, коли під час передстартових випробувань в кабіні «Аполлона-1» спалахнула пожежа, у якій загинув весь екіпаж. Після першої успішної посадки залишилося достатньо обладнання для дев'яти наступних польотів з планом розширеного геологічного (точніше, селенологічного) й астрофізичного дослідження Місяця. Три з них довелося скасувати через скорочення бюджету. Під час п'ятьох із шести місій, що залишилися, вдалося здійснити успішні посадки на Місяці, але посадці «Аполлона-13» завадив вибух кисневого баку на етапі перельоту до Місяця, який пошкоджив командно-службовий модуль. Екіпаж з великими зусиллями повернувся на Землю, використавши місячний модуль як «рятувальну шлюпку» на зворотному шляху.

Запуски «Аполлонів» здійснювалися за допомогою ракет-носіїв сімейства «Сатурн». Згодом вони використовувалися також для програми Apollo Applications Program[en], до якої входили космічна станція «Скайлеб», що підтримувала три екіпажні місії в 1973—1974 роках, та випробувальний проєкт «Союз — Аполлон» — здійснену в 1975 році спільну місію США і СРСР зі стиковки на низькій навколоземній орбіті. Ці пізніші програми вважаються частиною повної програми «Аполлон».

Програма «Аполлон» — видатне досягнення науки й техніки сучасної цивілізації[3][4]. Вона стала реалізацією кількох важливих етапів в історії польотів людини в космос. Станом на 2014 рік це єдина програма, у рамках якої здійснювалися пілотовані місії за межі низької навколоземної орбіти. «Аполлон-8» — перший пілотований космічний корабель, який облетів інше небесне тіло, а «Аполлон-11» — перший пілотований космічний корабель, який здійснив висадження на нього людей.

Загалом під час програми «Аполлон» на Землю було доставлено 382 кг місячних каменів і ґрунту, що стало значним внеском у розуміння складу й геологічної історії Місяця. Програма заклала основу для подальших польотів людини в космос, а також профінансувала будівництво Космічного центру імені Ліндона Джонсона і Космічного центру імені Кеннеді. «Аполлон» стимулював розвиток численних галузей і технологій, пов'язаних із ракетобудуванням і пілотованими польотами, зокрема авіоніку, телекомунікації та комп'ютери.

Автор розрахунків оптимальної траєкторії польоту з Землі на Місяць (так званої «траси Кондратюка») — український науковець — Юрій Кондратюк.

Назва

[ред. | ред. код]

Програма названа на честь Аполлона — грецького бога світла, музики і Сонця; її придумав менеджер НАСА Ейб Сільверстайн[en]. Пізніше він сказав: «Я назвав космічний корабель так, як назвав би свою дитину»[5]. Сільверстайн вибрав назву вдома одного вечора на початку 1960 року, оскільки відчував, що «Аполлон, який їде на своїй колісниці по Сонцю, відповідає грандіозному масштабу запропонованої програми»[6].

На самому початку програма мала на меті насамперед розробку вдосконаленого пілотованого космічного корабля — командно-службового модуля «Аполлон», який прийшов би на зміну програмі «Меркурій». Висадження на Місяць стало основною метою програми лише в 1961 році[7]. Продовженням програми «Меркурій» стала програма «Джеміні», у рамках якої випробувалися й вивчалися передові технології пілотованих космічних польотів[8].

Підґрунтя

[ред. | ред. код]
Докладніше: Космічні перегони

Походження та техніко-економічні обґрунтування космічних апаратів

[ред. | ред. код]

Програма «Аполлон» була задумана за часів адміністрації Дуайта Ейзенхауера на початку 1960 року як продовження програми «Меркурій». Капсула корабля «Меркурій» вміщала лише одного астронавта в обмеженій місії на навколоземній орбіті, але капсула «Аполлона» мала вміщати трьох. Можливі місії передбачали доставлення екіпажів на космічну станцію, польоти навколо Місяця[en] і, зрештою, висадження екіпажу на Місяць.

У липні 1960 року заступник адміністратора НАСА Г'ю Драйден[en] анонсував програму «Аполлон» представникам різних галузей промисловості на серії конференцій Космічної робочої групи (Space Task Group). Було визначено попередні технічні характеристики космічного корабля з кабіною пілотажного модуля, відокремленою від командного модуля (кабіни пілотування й повернення), та модулем рушійної установки й обладнання.

30 серпня було оголошено конкурс на розробку техніко-економічного обґрунтування, а 25 жовтня було укладено три контракти на проведення досліджень з компаніями General Dynamics/Convair, General Electric і Glenn L. Martin Company. Водночас НАСА проводило власні дослідження конструкції космічного корабля під керівництвом Максима Фаже[en] з метою оцінювати й контролювати три проєкти, здійснювані промисловими компаніями[9].

Посилення політичного тиску

[ред. | ред. код]
Докладніше: Супутникова криза

У листопаді 1960 року президентом США був обраний Джон Кеннеді. У своїй передвиборчій кампанії[en] він обіцяв американцям перевагу над Радянським Союзом у сфері космічних досліджень і протиракетної оборони. До виборів 1960 року Кеннеді виступав проти «відставання в ракетній техніці[en]», яке, на його думку та думку багатьох інших сенаторів, утворилося між США та СРСР через бездіяльність президента Ейзенхауера[10]. Окрім військової могутності, Кеннеді використовував аерокосмічні технології як символ національного престижу, пообіцявши, що США будуть «не „перші, але“, не „перші, а також“, не „перші, якщо“, а просто перші»[11].

Утім, незважаючи на свою риторику, Кеннеді, ставши президентом, не одразу ухвалив рішення щодо статусу програми «Аполлон». Він мало знав про технічні деталі космічної програми, і його відлякували величезні фінансові витрати, яких вимагало висадження екіпажу на Місяць і повернення його на Землю[12]. Коли новопризначений адміністратор НАСА Джеймс Вебб попросив у Кеннеді 30-відсоткове збільшення бюджету для свого агентства, той підтримав пришвидшення загальної програми НАСА з виробництва ракет-носіїв, але рішення щодо ширшого питання відклав[11].

12 квітня 1961 року радянський космонавт Юрій Гагарін став першою людиною, яка здійснила політ у космос, через що побоювання американців залишитися позаду в технологічному змаганні з Радянським Союзом посилилися. Наступного дня після польоту Гагаріна на засіданні Комітету з науки й астронавтики Палати представників Конгресу США[en] багато конгресменів пообіцяли підтримати аварійну програму, спрямовану на те, щоб Америка наздогнала СРСР[13]. Кеннеді відреагував на цю новину стримано, відмовившись брати на себе зобов'язання щодо відповіді Америки на дії Радянського Союзу[14].

President John F. Kennedy addresses a joint session of Congress, with Vice President Lyndon B. Johnson and House Speaker Sam Rayburn seated behind him
Президент Джон Кеннеді виступає зі своєю пропозицією висадити людину на Місяць перед спільним засіданням Конгресу, 25 травня 1961 року.

20 квітня 1961 року Кеннеді надіслав службову записку віцепрезиденту Ліндону Джонсону, у якій попросив того з'ясувати стан американської космічної програми, а також інших програм, які могли б дати НАСА змогу надолужити згаяне[15][16]. Джонсон відповів приблизно через тиждень, дійшовши висновку:

Ми не докладаємо максимальних зусиль і не досягаємо результатів, необхідних для того, щоб наша країна вийшла на лідируючі позиції[17][18].

У записці було зроблено висновок, що висадження людей на Місяць — справа віддаленого майбутнього, і що, найімовірніше, Сполучені Штати здійснять її першими[19]. 25 травня 1961 року, через 20 днів після першого польоту американського екіпажу в космос на кораблі «Фрідом-7», Джон Кеннеді у Спеціальному посланні до Конгресу про нагальні національні потреби запропонував здійснити висадження людей на Місяць[20][21]:

Прийшов час робити більші кроки, час для нового великого американського починання: час для нашої нації чітко взяти на себе провідну роль у космічних досягненнях, які багато в чому можуть стати ключем до нашого майбутнього на Землі. …Я вважаю, що наша нація повинна взяти на себе зобов'язання досягти цієї мети ще до закінчення цього десятиліття — висадити людину на Місяць і безпечно повернути її на Землю. Жоден інший космічний проєкт у цей період не буде більш вражаючим для людства і більш важливим у довгостроковому дослідженні космосу; і жоден не буде настільки складним і дорогим у виконанні.

Розширення НАСА

[ред. | ред. код]

На той момент, коли Кеннеді висунув свою пропозицію, лише один американець здійснив політ у космос, причому менш ніж за місяць до цього, а НАСА ще жодного разу не відправляло астронавтів у більш-менш тривалий орбітальний політ. Навіть деякі співробітники НАСА сумнівалися, що амбітної мети Кеннеді вдасться досягти[22]. У 1963 році Кеннеді навіть обмірковував можливість того, щоб погодитися на спільну місію США і СРСР на Місяць, тим самим уникнувши потреби дублювати зусилля[23].

Оскільки замість туманних цілей зі створення космічних станцій і здійснення навколомісячних польотів з'явилася конкретна ціль — висадити людей на Місяць, — НАСА вирішило, що для пришвидшення розробки доведеться скасувати проєкти техніко-економічного обґрунтування Convair, GE і Martin і доручити проєктування командно-службового модуля команді під керівництвом Максима Фаже. Було вирішено, що пілотажний модуль корисний лише як додаткове приміщення, а отже, є непотрібним[24]. У жовтні 1961 року НАСА використало проєкт Фаже як основу на черговому конкурсі з фінансування розробки космічних кораблів. 28 листопада 1961 року було оголошено, що контракт виграла компанія North American Aviation, хоча її пропозиція була оцінена не так високо, як пропозиція компанії Martin. Джеймс Вебб, Г'ю Драйден[en] і Роберт Сіманс[en] віддали перевагу компанії North American Aviation тому, що вона довше співпрацювала з НАСА та її попередником — Національним консультативним комітетом з повітроплавання (НАКА)[25].

Щоб висадити людей на Місяць до кінця 1969 року, було потрібне різке пришвидшення технологічних розробок і виділення великих ресурсів в обсязі 25 млрд дол. (182 млрд дол. у цінах 2023 року)[26]. У мирний час жодна країна ще не робила настільки великих інвестицій. У піковий час виконання програми «Аполлон» забезпечували 400 000 працівників, а також понад 20 000 промислових фірм та університетів[27].

1 липня 1960 року НАСА заснувало Центр космічних польотів імені Маршалла (MSFC) у Гантсвіллі, штат Алабама. MSFC розробив ракети-носії важкого класу «Сатурн», які були потрібні для «Аполлона»[28].

Центр пілотованих космічних польотів

[ред. | ред. код]

Стало зрозуміло, що управління масштабною програмою «Аполлон» перевищить можливості Космічної робочої групи[en] (Space Task Group) Роберта Гілрута[en], яка керувала національною космічною програмою пілотованих польотів із Дослідного центру НАСА в Ленглі[en] (LaRC). Тому Гілрута уповноважили перетворити свою організацію на новий центр НАСА — Центр пілотованих космічних польотів (MSC). Місцем базування оновленої організації був обраний Х'юстон, штат Техас. Землю для неї виділив Університет Райса, і 19 вересня 1961 року адміністратор НАСА Джеймс Вебб оголосив про ці зміни[29]. Було також зрозуміло, що незабаром потреби НАСА перевищать можливості бази управління місіями і стартових комплексів на мисі Канаверал у Флориді, тому новий Центр управління польотами[en] потрібно було включити до складу MSC[30].

Президент Джон Кеннеді виступає в Університеті Райса 12 вересня 1962 року (17 хв 47 с).

У вересні 1962 року (на той момент у космосі вже побували два астронавти проєкту «Меркурій», Роберт Гілрут перемістив свою організацію в орендоване приміщення в Х'юстоні, а будівництво Центру пілотованих космічних польотів перебувало в активній фазі) Джон Кеннеді, відвідавши Університет Райса, повторив свій виклик у своїй знаменитій промові[en]:

Дехто питає: а чому, власне, Місяць? Чому ми обрали своєю метою саме його? І цілком слушним є запитання: навіщо лізти на найвищу гору? А навіщо 35 років тому люди перелітали через Атлантику? Ми вирішили летіти на Місяць. Ми вирішили летіти на Місяць у цьому десятилітті і робити багато іншого — не тому, що це легко, а тому, що це важко; тому, що ця мета допоможе організувати й оцінити наші найкращі зусилля й навички; тому, що це той виклик, який ми готові прийняти, який ми не хочемо відкладати, і з яким ми маємо намір впоратися…[31]

Будівництво Центру пілотованих космічних польотів було завершено у вересні 1963 року. У 1973 році після смерті Ліндона Джонсона Конгрес США перейменував центр на його честь, і відтоді він називається Космічний центр імені Ліндона Джонсона.

Центр управління запусками

[ред. | ред. код]

Стало також зрозуміло, що потреби програми «Аполлон» перевищать можливості пускових комплексів на космодромі Канаверал у Флориді. У північній його частині вже будувалися два новітні пускові комплекси для ракет «Сатурн I» і «Сатурн I» — LC-34[en] і LC-37[en]. Але для гігантської ракети, необхідної для пілотованого польоту на Місяць, потрібен був ще більший пусковий комплекс, тому в липні 1961 року розпочалося придбання землі для Центру управління запусками (LOC), розташованого на північ від мису Канаверал, на острові Меррітт-Айленд. Проєктуванням, розробкою та будівництвом центру займався Курт Дебус, член старої команди інженерів Вернера фон Брауна, яка працювала ще над ракетою «Фау-2». Дебуса призначили першим директором Центру управління запусками[32]. Будівництво комплексу розпочалося в листопаді 1962 року. Після вбивства Джона Кеннеді наступний президент США Ліндон Джонсон 29 листопада 1963 року видав указ про перейменування космодрому і мису Канаверал на честь Кеннеді[33].

Джордж Мюллер[en], Вернер фон Браун і Ебергард Ріс[en] спостерігають за запуском AS-101 з вогневої кімнати.

До складу космодрому входив стартовий комплекс LC-39, Центр управління запусками[en] і Будівля вертикальної збірки (VAB) об'ємом 3 700 000 м3[34], у якій космічний корабель (ракета-носій і космічний апарат) збирають на пересувній пусковій платформі, а потім переміщують гусеничним транспортером на один із декількох пускових майданчиків. Планувалося збудувати щонайменше три майданчики, але в жовтні 1965 року було завершено будівництво лише двох, А і В. До складу космодрому також входив Монтажно-випробувальний корпус[en] (OCB), у якому перебували космічні кораблі «Джеміні» і «Аполлон» перед тим, як їх приєднували до ракет-носіїв. Космічний корабель «Аполлон» можна було випробовувати у двох вакуумних камерах, здатних імітувати атмосферний тиск на висоті до 76 км, що майже не відрізняється від вакууму[35][36].

Реорганізація

[ред. | ред. код]

Адміністратор НАСА Джеймс Вебб усвідомлював, що для належного контролю виконання програми «Аполлон» необхідно покращити навички управління проєктами в організації, тому він запросив на високу керівну посаду Джорджа Мюллера. Той погодився, але за умови, що він матиме право голосу в реорганізації НАСА, необхідне для ефективного управління програмою «Аполлон». Згодом Джеймс Вебб разом із помічником адміністратора (а пізніше — заступником адміністратора) Робертом Сімансом[en] почав реорганізовувати Управління пілотованих космічних польотів (OMSF)[37]. 23 липня 1963 року Вебб оголосив про призначення Мюллера заступником помічника адміністратора з питань пілотованих космічних польотів замість тодішнього помічника адміністратора Брейнерда Голмса[en], який з 1 вересня пішов на пенсію. Згідно з планом реорганізації Вебба, директори Центру пілотованих космічних польотів (Роберт Гілрут[en]), Центру космічних польотів імені Маршалла (Вернер фон Браун) та Центру управління запусками (Курт Дебус) стали підпорядковувалися Мюллеру[38].

Спираючись на свій досвід роботи в ракетних проєктах для Повітряних сил США, Мюллер зрозумів, що кваліфікованих менеджерів можна знайти серед високопоставлених офіцерів. З огляду на це він отримав у Вебба дозвіл найняти генерала Семюела Філліпса, який мав репутацію ефективного керівника програмою Minuteman, на посаду інспектора програми Управління пілотованих космічних польотів. Начальник Філліпса Бернгард Шрайвер[en] погодився передати Філліпса в розпорядження НАСА разом із підлеглими йому офіцерами — за умови, що його буде призначено директором програми «Аполлон». Мюллер погодився, і Філліпс керував програмою з січня 1964 року до першої посадки людини в липні 1969 року, після чого повернувся на службу у Повітряні сили[39].

Чарльз Фішман (Charles Fishman) у своїй книзі «Один гігантський стрибок[en]» оцінив кількість людей і організацій, залучених до програми «Аполлон», як «410 000 чоловіків і жінок із приблизно 20 000 різних компаній, які зробили свій внесок у цю справу»[40].

Вибір концепції місії

[ред. | ред. код]
Джон Губолт пояснює концепцію «стикування на орбіті Місяця» (траси Кондратюка).
Одна з ранніх конфігурацій «Аполлона» для прямого спуску і «зустріч на навколоземній орбіті[en]», 1961 рік.

Після того як Джон Кеннеді визначив мету, перед планувальниками місії «Аполлон» постала задача спроєктувати космічний корабель, здатний її досягти в умовах обмежених витрат і можливостей наявних технологій і водночас із мінімальним ризиком для життя членів екіпажу.

Було розглянуто чотири можливі концепції місії:

  • Прямий зліт[en]: космічний корабель запускається як єдине ціле і прямує безпосередньо до поверхні Місяця, без попереднього виходу на місячну орбіту. Корабель, що повертається на Землю, має вагу 23 000 кг. Усі три астронавти висаджуються на Місяць на спускному модулі вагою приблизно 51 000 кг, який згодом на ньому й залишається. Ця концепція вимагала розробки надзвичайно потужної ракети-носія «Сатурн C-8[en]» або «Нова[en]» для доставки на Місяць корисного вантажу вагою 74 000 кг)[41][42].
  • Зустріч на навколоземній орбіті[en] (EOR): кілька ракетних запусків (за деякими планами, до 15) виводять частини космічного апарата прямого зльоту та силові установки на навколоземну орбіту. Там вони збираються в єдиний космічний корабель, який вирушає на траєкторію польоту до Місяця (TLI).
  • Зустріч на поверхні Місяця: два космічні апарати запускаються послідовно. Перший, автоматичний апарат, який доставляє паливо для повернення на Землю, здійснює посадку на Місяці. Через деякий час за ним вирушає другий, пілотований апарат. Паливо з автоматичного корабля переноситься на пілотований, після чого той злітає на ньому з Місяця й повертається на Землю[41].
  • Зустріч на навколомісячній орбіті (LOR): ця концепція виявилася найоптимальнішою — за допомогою неї космічний корабель «Аполлон-11» 20 липня 1969 року доставив астронатів на поверхню Місяця, а потім повернув їх на Землю. Одна ракета-носій «Сатурн V» доставила до Місяця космічний корабель вагою 43 947 кг. Він складався з командно-службового модуля вагою 28 852 кг, який залишався на навколомісячній орбіті, і двоступеневого місячного модуля вагою 15 095 кг. Місячний модуль доставив двох астронавтів на поверхню Місяця (один астронавт залишався на навколомісячній орбіті), потім злетів, пристикувався до командно-службового модуля і був скинутий[43]. Оскільки на Місяць садився значно легший корабель, а злітав з Місяця ще легший (4555 кг), загальна маса, яку потрібно було повернути на Землю, була мінімальною. Утім, з огляду на ризики під час стикування цю концепцію розглядали останньою.

На початку 1961 року НАСА схилялося до концепції прямого зльоту. Чимало інженерів побоювалися, що зближення й стикування, які на той момент ще не були відпрацьовані навіть на навколоземній орбіті, на навколомісячній будуть майже неможливими. Натомість прихильники зустрічі на навколоземній орбіті, зокрема Джон Губолт із Дослідного центру НАСА в Ленглі[en], наголошували на тому, що ця концепція дає змогу значно зменшити вагу корабля. З огляду на це Губолт протягом 1960 і 1961 років проводив кампанію за визнання зустрічі на навколоземній орбіті життєздатним і практичним варіантом. В обхід затверджених процедур НАСА він надіслав низку службових записок і звітів з цього питання заступникові адміністратора Роберту Сімансу[en]. Усвідомлюючи, що його думка — «голос волаючого в пустелі», Губолт благав, щоб варіант зустрічі на навколоземній орбіті не відкидали в дослідженнях цього питання[44].

У липні 1961 року Сіманс створив спеціальний комітет на чолі з його технічним помічником Ніколасом Головіним (Nicholas E. Golovin), який мав надати рекомендації щодо ракети-носія для програми «Аполлон». Це стало поворотним моментом у виборі рішення щодо концепції місії[45]. Комітет визнав, що обрана концепція вирішальним чином впливає на вибір ракети-носія, і висловився на користь гібридної концепції, яка передбачала стикування і на навколоземній, і на навколомісячній орбіті (EOR-LOR). Розгляд концепції LOR, а також неперервна агітаційна робота Губолта відіграли важливу роль у популяризації працездатності цього підходу. Наприкінці 1961-го і на початку 1962 року члени Центру пілотованих космічних польотів (MSC) почали підтримувати варіант із зустріччю на навколомісячній орбіті — зокрема новопризначений заступник директора Управління пілотованих космічних польотів (OMSF) Джозеф Ши[en], який став прихильником цього варіанту[45]. Інженери Центру космічних польотів імені Маршалла (MSFC), які вкладали значні кошти й зусилля в концепцію прямого злету, переконувалися в його перевагах довше; про їхню згоду Вернер фон Браун оголосив на брифінгу 7 червня 1962 року[44].

Але навіть після того, як у НАСА досягли внутрішньої згоди, сперечання не припинилися. Науковий радник Джона Кеннеді Джером Візнер[en], який висловлював Кеннеді своє негативне ставлення до польотів людини в космос ще до вступу президента на посаду[46] і виступав проти рішення висаджувати людей на Місяць, найняв Ніколаса Головіна, який залишив НАСА, керівником своєї «Групи з питань космічних апаратів» (Space Vehicle Panel) — нібито для моніторингу, але насправді щоб просувати сумніви щодо рішень НАСА, ракети-носія «Сатурн V» та концепції зустрічі на навколомісячній орбіті. Через це Ши, Сімансу і навіть Веббу доводилося захищатися, офіційне оголошення в пресі 11 липня 1962 року затрималося, Вебба був змушений називати це рішення «попереднім»[47].

Візнер продовжував тиснути і навіть висловив свою незгоду під час дводенного вересневого візиту президента до Центру космічних польотів ім. Маршалла — під час презентації фон Брауна Візнер вигукнув перед журналістами: «Ні, це не добре». Вебб втрутився і став на захист фон Брауна. Суперечку припинив Кеннеді, заявивши, що це питання «ще підлягає остаточному розгляду». Вебб залишився непохитним і опублікував запит на комерційну пропозицію для потенційних підрядників Місячного екскурсійного модуля (LEM). Візнер врешті-решт поступився, не бажаючи остаточно вирішувати суперечку в кабінеті Кеннеді через участь президента в Карибській кризі в жовтні і побоювання, що Кеннеді підтримає Вебба. У листопаді 1962 року НАСА оголосило про вибір компанії Grumman Corporation як підрядника, який розроблятиме Місячний екскурсійний модуль[48].

Космічний корабель

[ред. | ред. код]
Командний модуль «Аполлона», виставлений у Виставковому центрі Meteor Crater у місті Вінслов, штат Аризона[49].

Первинний проєкт «Аполлона», зроблений Максимом Фаже[en], передбачав створення конусоподібного командного модуля, приєднаного до одного з кількох службових модулів, що забезпечували тягу й електроенергію та відповідали габаритам космічної станції, а також ракет для навколомісячних місій та місій із висадженням на Місяць. Після того як мета Джона Кеннеді щодо висадження людей на Місяць стала офіційною, розпочалося детальне проєктування Командно-службового модуля (CSM), у якому екіпаж мав перебувати протягом усього етапу прямого злету, а потім за допомогою більшого посадкового рушійного модуля відірватися від поверхні Місяця для зворотної подорожі до Землі. Остаточний вибір концепції польоту — зустріч на навколомісячній орбіті — змінив роль командно-службового модуля: він перетворився на «пором», який мав транспортувати екіпаж разом із новою складовою, Місячним екскурсійним модулем (LEM), який пізніше стали називати просто Місячний модуль (LM). За планом, цей новий модуль мав доставити двох осіб на поверхню Місяця і повернути їх до Командно-службового модуля[50].

Корабель «Аполлон» мав дві основні частини — командно-службовий модуль, у якому команда проводила більшу частину місії, а також місячний модуль, призначений для посадки і злету з Місяця двох астронавтів.

Командно-службовий модуль «Аполлона»

[ред. | ред. код]
Командний і службовий відсіки «Аполлона-15» на місячній орбіті, 2 серпня 1971 року. Вид з місячного модуля.

Командний модуль (CM) — це кабіна для екіпажу, яка мала конічну форму і була призначена для транспортування трьох астронавтів від старту до навколомісячної орбіти і назад, до приводнення в океані. Командний модуль — єдина частина системи «Сатурн V» — «Аполлон», яка поверталася на Землю, і єдиний компонент космічного корабля «Аполлон», конструкція якого без значних змін пройшла через всю програму «Аполлон» аж від ранніх дослідних проєктів. Ззовні він був вкритий абляційним теплозахисним екраном і мав власні двигуни реактивної системи керування (RCS), які давали змогу контролювати його положення і керувати траєкторією входження в атмосферу. Сповільнення його падіння на етапі зниження до приводнення[en] здійснювалося за допомогою парашутів. Модуль був 3,48 м заввишки, 3,91 м у діаметрі і важив приблизно 5560 кг[43].

Командний модуль виконував роль центру управління польотом. Усі члени екіпажу перебували в ньому упродовж усього польоту, за винятком етапу висадження на Місяць. Командний модуль мав герметичну кабіну із системою життєзабезпечення, систему управління й навігації, систему радіозв'язку, систему аварійного рятування і теплозахисний екран.

Циліндричний службовий модуль (SM) забезпечував роботу командного модуля за допомогою маршового двигуна та реактивної системи керування із запасом палива, а також системи генерації енергії на паливних елементах із реагентами рідкого водню і рідкого кисню. Для зв'язку на великі відстані під час місячних польотів використовувалася антена з високим коефіцієнтом підсилення, яка працювала в S-діапазоні. Під час тривалих місячних місій транспортувався також орбітальний науковий приладовий комплекс. Сервісний модуль скидали безпосередньо перед входом в атмосферу. Модуль мав довжину 7,5 м і діаметр 3,91 м. Його початкова версія для польоту на Місяць важила приблизно 23 300 кг із повним запасом палива; пізніша версія, призначена для виведення на орбіту наукової апаратури, важила трохи більше 24 000 кг[43].

Контракт НАСА на будівництво командно-службового модуля, а також другого ступеня ракети-носія «Сатурн V» виграла компанія North American Aviation. Оскільки проєктування модуля було розпочато задовго до того, як була вибрана навколомісячна орбіта, на якій мало відбутися стикування, його робочий двигун створювали з розрахунком на те, щоб він був здатний підняти модуль з Місяця. Через це його потужність була вдвічі більшою за необхідну для польоту навколо Місяця[51], а також не була передбачена можливість стикування з місячним модулем. Дослідження 1964 року, яке мало надати докладний сценарій виконання програми, дійшло висновку, що початковий проєкт слід продовжити як Блок 1 (Block I), призначений для ранніх випробувань, а Блок 2 (Block II), власне місячний космічний корабель, має включати обладнання для стикування та враховувати результати, отримані під час розробки Блоку 1[50].

Місячний модуль

[ред. | ред. код]
Місячний модуль «Аполлона-16» на поверхні Місяця.
Докладніше: Місячний модуль

Місячний модуль (LM), розроблений у рамках програми «Аполлон», призначався для спуску з навколомісячної орбіти, висадження двох астронавтів на Місяць і повернення їх на орбіту для стикування з командним модулем. Його корпус, не розрахований на повернення на Землю і проліт крізь земну атмосферу, був спроєктований без урахування відповідних аеродинамічних вимог і тому був надзвичайно легким. Модуль складався з окремих ступенів, спускного та злітного, кожен із яких мала власний двигун. Розділення обох ступенів здійснювалося за допомогою піротехнічних пристроїв. На спускному ступені містився запас палива для спуску, витратні матеріали для перебування на поверхні Місяця та обладнання для її дослідження; крім того, він виконував роль стартового майданчика для злітного ступеня. Злітний ступінь містив герметичну кабіну для екіпажу, паливо для підйому і реактивну систему керування.

Початкова модель місячного модуля важила приблизно 15 100 кг і давала змогу перебувати на поверхні Місяця до 34 годин. Збільшений місячний модуль важив понад 16 400 кг і давав змогу перебувати на поверхні більше трьох діб[43]. Контракт на розробку й будівництво місячного модуля був укладений з корпорацією Grumman Aircraft Engineering Corporation, а нагляд за проєктом здійснював Томас Келлі[en][52].

Ракети-носії

[ред. | ред. код]
Чотири частини ракети «Аполлон», намальовані зі збереженням масштабу: Little Joe II[en], «Сатурн I», «Сатурн IB» та «Сатурн V».

Інженери-конструктори ракет-носіїв мали створити кілька потужних ракет-носіїв, здатних, по-перше, вивести головний корабель із гравітаційного поля Землі та доставити його на орбіту Місяця і, по-друге, підняти з Місяця та повернути на орбіту Землі частину основного корабля. При цьому, коли команда інженерів на чолі з Вернером фон Брауном почала планувати програму «Аполлон», було невідомо, який тип місії буде використано, тому була невідома маса корисного вантажу, який необхідно буде вивести на орбіту Місяця.

Ще до початку програми «Аполлон» Вернер фон Браун та його команда інженерів-ракетників почали працювати над планами створення надвеликих ракет-носіїв серії «Сатурн» та ще більших серії «Нова[en]». У розпал цієї діяльності фон Брауна перевели з армії до НАСА і призначили директором Центру космічних польотів імені Маршалла. Початкова концепція прямого злету, у рамках якої командно-службовий модуль «Аполлона» з трьома астронавтами на борту, встановлений на вершині величезного спускового ступеня ракети, відправлявся би безпосередньо на поверхню Місяця, вимагав би використання ракети-носія класу «Нова» з корисним навантаженням «місячної» частин понад 82 000 кг[38]. Ухвалене 11 червня 1962 року рішення про обрання концепції зустрічі на навколомісячній орбіті дало змогу замінити «Нову» на «Сатурн V», і Центр космічних польотів імені Маршалла продовжив розробку сімейства ракет «Сатурн» для «Аполлона»[38].

Оскільки в рамках програми «Аполлон», як і програми «Меркурій» до нього, було створено кілька ракет-носіїв для космічних місій, НАСА позначало космічні апарати й ракети-носії комбінованими серійними номерами: «Сатурн I» — AS-10x, «Сатурн IB» — AS-20x, а «Сатурн V» — AS-50x (порівняйте «Меркурій-Редстоун 3», «Меркурій-Атлас 6» тощо), а не нумерувало їх послідовно, як у проєкті «Джеміні». До початку пілотованих польотів цю систему нумерації змінили[53].

Little Joe II

[ред. | ред. код]

Оскільки і «Аполлон», і «Меркурій» потребували системи аварійного порятунку (LES) на випадок невдалого запуску, виникла потреба у відносно невеликій ракеті для кваліфікаційних льотних випробувань цієї системи. Вона мала бути більше, ніж Little Joe[en], яка використовувалася в проєкті «Меркурій», тому компанія General Dynamics/Convair побудувала ракету Little Joe II[en]. З травня 1964 року по січень 1966 року, після кваліфікаційного випробувального польоту в серпні 1963 року[54], на ракетному полігоні Вайт Сендс було здійснено чотири випробувальні польоти системи аварійного порятунку — A-001, A-002, A-003 і A-004[55].

«Сатурн I»

[ред. | ред. код]
Докладніше: Сатурн-1
Ракета-носій «Сатурн IB» запускає «Аполлон-7», 1968 рік.

Спочатку планувалося, що «Сатурн I», перша американська ракета-носій важкого класу, використовуватиметься для випробувальних запусків на низьку навколоземну орбіту частково споряджених командно-службових модулів. Її перший ступінь (S-I[en]), який складався з восьми двигунів Rocketdyne H-1, живився паливом РП-1 із рідким киснем (LOX), генеруючи 6670 кН тяги. Другий ступінь (S-IV[en]) використовував шість рідководневих двигунів RL-10 компанії Pratt & Whitney з тягою 400 кН. Третій ступінь (S-V[en]) чотири рази літав на «Сатурні I», але його жодного разу не вмикали[56].

Перші чотири випробувальні пуски «Сатурна I» були здійснені з майданчика LC-34, причому тільки перший ступінь був робочим, з макетами розгінних блоків, заповненими водою. Перший політ із робочим ступенем S-IV був здійснений з майданчика LC-37. За цим у 1964—1965 роках послідували п'ять запусків типових командно-службових модулів (із позначеннями AS-101 — AS-105). Останні три з них продовжили підтримку програми «Аполлон», також несучи супутники «Пегас[en]», які перевіряли безпеку навколомісячного середовища та вимірюючи частоту й силу ударів мікрометеоритів[57].

У вересні 1962 року НАСА планувало, що з кінця 1965 до 1966 року буде здійснено чотири пілотовані польоти на ракеті «Сатурн I», одночасно з програмою «Джеміні». Вантажопідйомність цієї ракети — 10 200 кг[58] — значно обмежувала кількість систем, які можна було вивести в космос, тому в жовтні 1963 року було ухвалено рішення використовувати для всіх пілотованих польотів на навколоземну орбіту її модернізовану версію — «Сатурн IB».

«Сатурн IB»

[ред. | ред. код]
Докладніше: Сатурн-1Б

«Сатурн IB» — це модернізована версія ракети «Сатурн I». Перший ступінь S-IB за рахунок модернізації двигуна H-1 збільшив тягу до 7120 кН. У другому ступені S-IV було замінено на S-IVB-200. Цей ступінь працював на одному двигуні J-2, який спалював суміш рідкого водню з рідким киснем, створюючи тягу в 890 кН[59][60]. Версія S-IVB, яка допускала повторний запуск, використовувалася як третій ступінь ракети «Сатурн V».

Ракета-носій «Сатурн IB» була здатна вивести на низьку навколоземну орбіту понад 18 100 кг — цього було достатньо для частково заправленого командно-службового або місячного модуля[61]. Ракети-носії «Сатурн IB» та їх польоти позначалися серією AS-200, де AS означало Apollo Saturn, а 2 — другий член сімейства ракет «Сатурн»[62]. Ракета використовувалася в тестових місіях за програмою «Аполлон» і в програмах «Скайлаб» і «Союз — Аполлон».

«Сатурн V»

[ред. | ред. код]
Докладніше: Сатурн V
Запуск «Аполлона-11» ракетою «Сатурн V» на Місяць, 16.07.1969. Космічний центр Джона Кеннеді, пусковий комплекс 39A.
Схема Сатурна V
Відеокамера, змонтована на «Аполлон-11», зареєструвала перші кроки Ніла Армстронга по поверхні Місяця.

Ракети-носії «Сатурн V» і її польоти позначалися номерами серії AS-500, де індекс AS означав «Аполлон — Сатурн», а «5» — «Сатурн V»[63]. «Сатурн V» складалася з трьох ступенів і призначалася для доставлення на Місяць повністю заправлених командно-службового і місячного модулів. Її діаметр становив 10,1 м, висота — 110,6 м, а місячний вантаж — 43 900 кг; у пізніших вдосконалених модифікаціях її вантажопідйомність зросла до 47 000 кг.

На першому ступені, S-IC, були встановлені п'ять киснево-гасових двигунів Rocketdyne F-1, які працювали на рідкому паливі RP-1/LOX із номінальною тягою 33 400 кН; пізніше її збільшили до 33 900 кН. Перший ступінь розганяв ракету до швидкості 2,68 км/с. Другий ступінь працював на рідкому водні й розганяв ракету до 6,84 км/с. Третій ступінь був модифікованою версією S-IVB з тягою, збільшеною до 1020 кН, спалював рідкий водень і давав змогу перезапускати двигун. Він виводив корабель на орбіту навколо Землі, а потім — на траєкторію до Місяця[64].

Ракета-носій «Сатурн V» була здатна вивести на низьку навколоземну орбіту 140 тонн, а на траєкторію до Місяця — 47 тонн корисної маси. Загалом було здійснено 13 запусків. Станом на 2021 рік «Сатурн V» залишалася найпотужнішою ракетою зі створених людством. Ракета Stapship, яку розробляє компанія SpaceX, але яка ще (станом на липень 2024 року) перебуває в стадії випробувань, матиме вдвічі більшу потужність[65][66][67].

Космічні польоти за програмою «Аполлон»

[ред. | ред. код]

Безпілотні місії

[ред. | ред. код]
  • «AS-201», запущений 26 лютого 1966 — перший запуск з програми цілями якого були: перевірка структурної цілісності ракети-носія і корисного вантажу, розділення ступенів, перевірка роботи бортових систем ракети-носія, запуск корисного вантажу, перевірка бортових систем космічного корабля, надійність теплозахисту і робота допоміжних наземних об'єктів. Внаслідок збою під час найбільшого нагрівання теплозахисного щита, не вдалося отримати інформацію про роботу абляції під час входу в атмосферу.
  • «AS-203», запущений 5 липня 1966 — метою запуску було: оцінити роботу відсіку інструментів в орбітальному польоті, а також отримати інформацію про роботу систем охолодження і вентиляції, переміщення рідин і передачу тепла у паливних баках, роботу систем орієнтації і терморегулювання, системи управління польотом.
  • «AS-202», запущений 25 серпня 1966 — місія у якій ступінь Сатурн IVБі було оголошено придатним для пілотованих польотів.
  • «Аполлон-4», запущений 9 листопада 1967 року — 8.5-годинний польот у якому випробувалися командний і службовий модуль першого блоку з деякими змінами для тестування кількох ключових змін другого блоку, зокрема теплового екрана при моделюванні швидкості й кута повернення з Місяця.
  • «Аполлон-5», запущений 22 січня 1968 року — перший запуск коробля з місячним модулем. 11-годинна місія для випробовування місячного модуля.
  • «Аполлон-6», запущений 4 квітня 1968 року — останній безпілотний запуск за програмою. 10-годинна місія з метою визначіти умови польоту для початку пілотованих польотів.

Пілотовані місії

[ред. | ред. код]
На фото астронавт «Аполлон-11» Базз Олдрін віддає почесть прапору США.
«Ми вирушили шляхом аби відкрити Місяць, а натомість відкрили Землю». — Юджин Сернан. Фото зроблено екіпажем «Аполлону-17» 07.12.1972.
Місія «Аполлон-15». Місячний ровер.

Пілотовані місії на земну орбіту

[ред. | ред. код]
  • «Аполлон-7», запущений 11 жовтня 1968 року — перший пілотований космічний політ за програмою. 11-денна місія на орбіті Землі з метою відпрацювання та комплексних випробовувань командного модуля на геоцентричній орбіті, а також дослідження командно-вимірювального комплексу.

Пілотовані місії до місяця

[ред. | ред. код]
  • «Аполлон-8», запущений 21 грудня 1968 року, 24 грудня вийшов на орбіту Місяця, здійснивши перший в історії людства обліт Місяця.

    …Коли я поклав великий палець до вікна, я міг її повністю приховати. І тоді я зрозумів, що за великим пальцем, за яким ховаю цю Землю, є близько 6 мільярдів людей, які всі прагнуть там жити. (Джеймс Ловелл)

  • «Аполлон-9», запущений 3 березня 1969 року, під час цієї місії виконана імітація польоту на Місяць на земній орбіті.
  • «Аполлон-10», запущений 18 травня 1969 року, впродовж польоту здійснена «генеральна репетиція» висадки на Місяць.
  • «Аполлон-13», запущений 11 квітня 1970 року. 14 квітня на відстані 330 000 км від Землі вибухнув кисневий балон і вийшли з ладу два з трьох паливних елементів, які забезпечували електропостачання відсіку екіпажу командного модуля. Астронавти не могли використати маршовий двигун і системи життєзабезпечення службового модуля. У їхньому розпорядженні залишився справний місячний модуль. Використовуючи двигун цього модуля траєкторію вдалося скоригувати. Після обльоту Місяця астронавти успішно повернулися на Землю 17 квітня.

    Г'юстоне, у нас проблема. (Джон Свайгерт)

Пілотовані місії з посадкою на місяць
[ред. | ред. код]
  • «Аполлон-11», запущений 16 липня 1969 року. 20 липня о 20 год 17 хв 42 с за Гринвічем місячний модуль здійснив посадку в Море Спокою. Ніл Армстронг спустився на поверхню Місяця 21 липня 1969 року в 2 год 56 хв 20 с. Упродовж місії було зібрано 21,7 кг місячного ґрунту. Астронавти повернулись на Землю 24 липня за Гринвічем. Це була перша в історії людства висадка на Місяць. Зробивши крок з драбинки місячного модуля на поверхню Місяця, Армстронг промовив знамениту фразу:

    Це один маленький крок для людини, але гігантський стрибок для всього людства.

  • «Аполлон-12», запущений 14 листопада 1969 року, 19 листопада здійснена друга висадка на Місяць. Місячний модуль приземлився приблизно за 200 м від космічного апарата «Сервеєр-3». Астронавти на Місяці демонтували деякі деталі цього апарата і привезли їх на Землю. Упродовж місії зібрано 34,4 кг місячних порід. Астронавти повернулися на Землю 24 листопада.
  • «Аполлон-14», запущений 31 січня 1971 року. 5 лютого 1971 року місячний модуль приземлився. Астронавти повернулися на Землю 9 лютого 1971 року. Впродовж польоту була виконана велика дослідна програма, обсяг досліджень переважав місії «Аполлон-11» і «Аполлон-12». Було зібрано 42,9 кг місячних порід.
Місії з місячним автомобілем
[ред. | ред. код]
  • «Аполлон-15», запущений 26 липня 1971 року. 30 липня місячний модуль приземлився. Вперше впродовж місії було використано місячний автомобіль, який надалі використовувався також у місіях «Аполлон-16» і «Аполлон-17». Було зібрано 76,8 кг місячних порід. Астронавти повернулись на Землю 7 серпня 1971 року.
  • «Аполлон-16», запущений 16 квітня 1972 року. 21 квітня місячний модуль приземлився. Було зібрано 94,7 кг місячних порід. Астронавти повернулись на Землю 27 квітня 1972 року.
  • «Аполлон-17», запущений 7 грудня 1972 року. 11 грудня місячний модуль приземлився. Було зібрано 110,5 кг місячних порід. Впродовж цієї місії відбулася остання на сьогодні висадка на Місяць. Астронавти повернулись на Землю 19 грудня 1972 року.

У березні 2022 року офіційні особи НАСА вирішили дозволити вивчення останніх із 2196 зразків грунту місії «Аполлон-17», щоб отримати додаткові висновки, до тих, що зробили дослідники півстоліття тому[68].

«Ви повинні пам'ятати, що ми повернули фотографію Землі, розташованої на відстані 240 000 миль. І річ у тім, що це дає вам інший погляд на Землю, коли ви бачите її як тривимірну між Сонцем і Місяцем, і ви починаєте розуміти, наскільки маленьке і наскільки значне тіло». — Джеймс Ловелл. Фото «Схід Землі» зняте Вільямом Андерсом, пілотом корабля «Аполлон-8» 24.12.1968.

Вартість програми

[ред. | ред. код]

У березні 1966 року НАСА заявило конгресу США, що вартість 13-річної програми «Аполлон», у рамках якої було виконано шість висадок на Місяць (1969—1972), становить приблизно 22,718 млрд доларів.

За даними Стіва Гарбера, куратора сайту про історію НАСА, остаточна вартість програми «Аполлон» становить 20—25,4 млрд дол. США 1969 р., або приблизно 135 млрд в доларах 2005 року.

Скасовані місії

[ред. | ред. код]

Планувалися ще три місії до Місяця — «Аполлон-18», «Аполлон-19» і «Аполлон-20»[en], однак у НАСА ухвалили рішення про скорочення бюджету, і кошти було перенаправлено на програму «Спейс Шаттл». Ракети-носії «Сатурн V» і космічні кораблі «Аполлон», які залишилися, було вирішено використати для програми «Скайлаб» і «Союз — Аполлон».

Аварії під час виконання програми

[ред. | ред. код]
  • Пожежа під час наземних випробовувань на стартовому комплексі (після пожежі корабель, який згорів, назвали Аполлон-1). Унаслідок пожежі загинуло 3 астронавти — Вірджил Гріссом, Едвард Вайт і Роджер Чаффі.
  • Друга аварія сталася під час польоту корабля «Аполлон-13». У результаті вибуху кисневого балона і виходу з ладу елементів енергетичної системи. Висадку на Місяць було зірвано, а астронавтам вдалося врятуватися і, облетівши Місяць, повернутися на Землю.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. July 20, 1969: One Giant Leap For Mankind - NASA (амер.). 20 липня 2019. Процитовано 30 квітня 2024.
  2. U.S. Senate: VIDEO: President John F. Kennedy Address to Congress, May 25, 1961. www.senate.gov. Процитовано 30 квітня 2024.
  3. NASA: 30-ті роковини висадки на Місяць Аполлона-11. Архів оригіналу за 18 серпня 2007. Процитовано 2 серпня 2008.
  4. ПВС: 30-ті роковини висадки на Місяць Аполлона-11. Архів оригіналу за 2 жовтня 2002. Процитовано 2 серпня 2008.
  5. Murray, Charles A.; Cox, Catherine Bly (1989). Apollo, the Race to the Moon (англ.). Simon and Schuster. ISBN 978-0-671-61101-9.
  6. https://www1.grc.nasa.gov/wp-content/uploads/Lewis-Apollo-Contributions-press-release-1969.pdf
  7. Portree, David S. F. Project Olympus (1962). Wired (амер.). ISSN 1059-1028. Процитовано 5 травня 2024.
  8. Project Gemini - NASA (амер.). Процитовано 5 травня 2024.
  9. https://web.archive.org/web/20151020095653/http://www.hq.nasa.gov/office/pao/History/SP-4205/cover.html
  10. Preble, Christopher A. (2003-12). “Who Ever Believed in the ‘Missile Gap’?”: John F. Kennedy and the Politics of National Security. Presidential Studies Quarterly (англ.). Т. 33, № 4. с. 801—826. doi:10.1046/j.0360-4918.2003.00085.x. ISSN 0360-4918. Процитовано 9 травня 2024.
  11. а б Launius, Roger D.; McCurdy, Howard E., ред. (1997). Spaceflight and the myth of presidential leadership. Urbana: University of Illinois Press. ISBN 978-0-252-02336-1.
  12. Universal Digital Library (1963). JOHN F. KENNEDY, PRESIDENT. ATHENEUM.
  13. Astronautics, United States Congress House Committee on Science and (1961). Discussion of Soviet Man-in-space Shot (англ.). U.S. Government Printing Office.
  14. LC Catalog - No Connections Available. catalog.loc.gov. Процитовано 9 травня 2024.
  15. Correspondence between JFK and LBJ on the space program - John F. Kennedy Presidential Library & Museum. web.archive.org. 21 липня 2016. Архів оригіналу за 21 липня 2016. Процитовано 10 травня 2024.
  16. http://www.hq.nasa.gov/office/pao/History/Apollomon/apollo1.pdf | Ghostarchive (PDF). ghostarchive.org. Архів оригіналу (PDF) за 9 жовтня 2022. Процитовано 10 травня 2024.
  17. Memorandum from Vice President Johnson to President Kennedy on the Space Program - John F. Kennedy Presidential Library & Museum. web.archive.org. 1 липня 2016. Архів оригіналу за 1 липня 2016. Процитовано 10 травня 2024.
  18. http://www.hq.nasa.gov/office/pao/History/Apollomon/apollo2.pdf | Ghostarchive (PDF). ghostarchive.org. Архів оригіналу (PDF) за 9 жовтня 2022. Процитовано 10 травня 2024.
  19. https://web.archive.org/web/20160701151811/http://www.jfklibrary.org/Asset-Viewer/DjiWpQJegkuIlX7WZAUCtQ.aspx
  20. Special Message to the Congress on Urgent National Needs | The American Presidency Project. www.presidency.ucsb.edu. Процитовано 10 травня 2024.
  21. Address to Joint Session of Congress May 25, 1961 | JFK Library. www.jfklibrary.org (англ.). Процитовано 10 травня 2024.
  22. LC Catalog - No Connections Available. catalog.loc.gov. Процитовано 11 травня 2024.
  23. [https://www.spacedaily.com/news/russia-97h.html Soviets Planned to Accept JFK�s Joint Lunar Mission Offer]. www.spacedaily.com. Процитовано 11 травня 2024.
  24. The Partnership - ch3-7. www.hq.nasa.gov. Процитовано 11 травня 2024.
  25. LC Catalog - No Connections Available. catalog.loc.gov. Процитовано 11 травня 2024.
  26. Measuring Worth - Gross Domestic Product. measuringworth.com. Процитовано 12 травня 2024.
  27. The First Step: Langley's Contributions to Apollo - NASA (амер.). 22 березня 2019. Процитовано 12 травня 2024.
  28. Historical Facts. web.archive.org. 3 червня 2016. Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 12 травня 2024.
  29. https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/02/sp-4201.pdf
  30. Suddenly, Tomorrow Came... A History of The Johnson Space Center | PDF | Apollo Program | Nasa. Scribd (рос.). Процитовано 13 травня 2024.
  31. JFK RICE MOON SPEECH. web.archive.org. 15 березня 2018. Архів оригіналу за 15 березня 2018. Процитовано 13 травня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  32. Dr. Kurt H. Debus - NASA (амер.). Процитовано 14 травня 2024.
  33. Executive Orders Disposition Tables. National Archives (англ.). 15 серпня 2016. Процитовано 14 травня 2024.
  34. Moonport, CH12-7. www.hq.nasa.gov. Процитовано 15 травня 2024.
  35. KSC Center Planning & Development Office - Technical Capabilities. web.archive.org. 28 березня 2012. Архів оригіналу за 28 березня 2012. Процитовано 15 травня 2024.
  36. luizmonteiro - 1976 Standard Atmosphere Calculations. www.luizmonteiro.com. Процитовано 15 травня 2024.
  37. Johnson, Stephen B. (31 жовтня 2006). The Secret of Apollo: Systems Management in American and European Space Programs (англ.). JHU Press. ISBN 978-0-8018-8542-6.
  38. а б в https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/06/stages-to-saturn-sp-4206.pdf
  39. Narvaez, Alfonso A. (1 лютого 1990). Samuel C. Phillips, Who Directed Apollo Lunar Landing, Dies at 68. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 17 травня 2024.
  40. https://www.npr.org/2019/06/12/731660780/one-giant-leap-explores-the-herculean-effort-behind-the-1969-moon-landing
  41. а б Chariots for Apollo: A History of Manned Lunar Spacecraft. web.archive.org. 20 жовтня 2015. Архів оригіналу за 20 жовтня 2015. Процитовано 19 травня 2024.
  42. Wayback Machine. web.archive.org. 6 квітня 2013. Архів оригіналу за 6 квітня 2013. Процитовано 19 травня 2024.
  43. а б в г https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/04/sp-4029.pdf
  44. а б Brooks, Courtney G.; Grimwood, James M.; Swenson, Loyd S. (1979). Chariots for Apollo: a history of manned lunar spacecraft. The NASA history series. Washington: Scientific and Technical Information Branch, National Aeronautics and Space Administration.
  45. а б https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/04/sp-4504-enchanted-rendezvous.pdf
  46. https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/03/sp-4102.pdf
  47. Chariots For Apollo, ch3-7. web.archive.org. 31 жовтня 2015. Архів оригіналу за 31 жовтня 2015. Процитовано 26 травня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  48. LC Catalog - No Connections Available. catalog.loc.gov. Процитовано 28 травня 2024.
  49. Meteor Crater | Barringer Space Museum | Winslow, AZ. Meteor Crater | Barringer Space Museum (амер.). Процитовано 29 травня 2024.
  50. а б https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/static/history/alsj/apsr-jsc-09423-ocr.pdf
  51. We reach the moon; the New York times story of man's greatest adventure | WorldCat.org. search.worldcat.org (англ.). Процитовано 11 червня 2024.
  52. Leary, Warren E. (27 березня 2002). T. J. Kelly, 72, Dies; Father of Lunar Module. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 19 червня 2024.
  53. Apollo 11 - NASA (амер.). Процитовано 23 червня 2024.
  54. https://klabs.org/history/apollo_experience_reports/tn-d7083_apollo_launch_escape_propulsion.pdf
  55. https://klabs.org/history/apollo_experience_reports/tn-d7083_apollo_launch_escape_propulsion.pdf
  56. Taming liquid hydrogen : the Centaur upper stage rocket, 1958-2002 | WorldCat.org. search.worldcat.org (англ.). Процитовано 26 червня 2024.
  57. Chariots for Apollo: A History of Manned Lunar Spacecraft. web.archive.org. 20 жовтня 2015. Процитовано 28 червня 2024.
  58. http://www.alternatewars.com/SpaceRace/Saturn/ASD_II_Saturn_Launch_Vehicles-2-1964.pdf | Ghostarchive. ghostarchive.org. Процитовано 30 червня 2024.
  59. https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/03/sp-4205.pdf
  60. NASA Image and Video Library. NASA Image and Video Library (англ.). Процитовано 7 липня 2024.
  61. Saturn IB News Reference | PDF | Saturn Ib | Saturn V. Scribd (рос.). Процитовано 7 липня 2024.
  62. https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/03/sp-4402.pdf
  63. https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/03/sp-4402.pdf
  64. https://www.nasa.gov/wp-content/uploads/2023/04/sp-4029.pdf
  65. How SpaceX’s Starship stacks up to other rockets – Spaceflight Now (амер.). Процитовано 8 липня 2024.
  66. Enthusiast, Space (5 вересня 2022). Comparing the Lunar rockets: Starship vs Saturn V. Orbital Today (англ.). Процитовано 8 липня 2024.
  67. https://www.spacex.com/vehicles/starship/
  68. NASA is opening up a sample taken from the Moon 50 years ago. ZME Science (амер.). 22 березня 2022. Архів оригіналу за 22 березня 2022. Процитовано 22 березня 2022.

Посилання

[ред. | ред. код]