Служба безпеки ОУН (б)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Служба безпеки ОУН
Країна: Flag of Ukraine.svg Українська держава (1941)
Дата заснування: 1940
Керівництво
Голова СБ ОУН Микола Лебідь (19401941)
Микола Арсенич (19411947)

Служба безпеки ОУН (б) (СБ ОУН) — спеціальний внутрішній розвідувальний та контррозвідувальний підрозділ українського визвольного руху, створений 1940 року як окрема референтура проводу ОУН, для налагодження внутрішньої та зовнішньої розвідки, виявлення та ліквідація ворожої агентури, знищення функціонерів окупаційної влади, створення власної мережі інформаторів.

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Служба безпеки ОУН. Зачинені двері OUN Securite Servise.

Історія[ред.ред. код]

Першим головою СБ був Микола Лебідь, другим — Микола Арсенич, який очолював службу впродовж шести років і найбільше доклався до її розбудови.

Структура[ред.ред. код]

Структура СБ чітко прив'язувалася до територіальних ланок ОУН. Рефе­рентури СБ створювалися на всіх рівнях організаційних клітин ОУН, починаючи від Проводу ОУН в Україні й закінчуючи районними. У кущових організаціях (нижчих ланка) був штатний інформатор СБ (також — референт СБ), який виконував функції найнижчої ланки цієї структури. До штату кожної ре­ферентури СБ входили:

  • Референт СБ — здійснював загальне керівництво діяльністю підле­глих референтури, займався оперативною роботою, для якої вербував собі агентуру й інформаторів серед місцевого населення та агентури органів МДБ.
  • Заступник референта СБ — допомагав референту та виконував його обов'язки у разі його відсутності.
  • Комендант боївки СБ — керував бойовиками СБ.
  • Слідчі СБ — розслідували обставин провалу учасників підпілля ОУН, фактів співпраці місцевих мешканців та окремих членів ОУН з органами МДБ.
  • Архіваріус СБ — вели документацію СБ: картотеки агентури МДБ та підозрілих осіб, про­токоли допитів та інші документи, пов'язані з діяльністю цієї структури.
  • Бойовики боївки СБ — охороняли криївки, де працювали референти, слідчі СБ чи зберігалися до­кументи. Займалися затримання та доправленням підозрюваного до місця допиту, а також виконанням вироків.
  • Інформатор СБ — збирав інформацію про рух підрозділів військ МДБ, поведінку мешканців населених пунктів, зустрічі оперативних співробітників МДБ із місцевим населенням тощо[1].

Була визначена штатна чисельність референтур. Так, надрайонна мала 22 одиниці гласного складу, 10 жандармів. На практиці ж, за умов бойових дій та підпілля, склад референтур не був постійним.

Після втрат, що їх зазнало підпілля ОУН у кінці 1945 — початку 1946 років, та зміни тактики підпілля ситуація кардинально змінюється. За браком кадрів боївки СБ перестали бути такими чисельними і нараховували не більше трьох-п'яти осіб на чолі зі своїм референтом СБ певної структурної одиниці підпілля.

Діяльність[ред.ред. код]

Головним завданням СБ як спецслужби ОУН і УПА була розвідувальна і контррозвідувальна діяльність, захист визвольного руху від проникнення ворожої агентури, також вона виконувала каральні функції. Для знешкодження інформаторів та агентури НКВС СБ ОУН використовувала слідчий апарат та розбудовану мережу власної агентури. СБ ОУН проводила документування власної діяльності, складаючи протоколи, акти, інструкції та інші документи.[2]

Завдання Служби безпеки: виявлення і ліквідація радянської агентури, яка занурюється до підпілля, створення агентурних позицій у радянських партизанських загонах, розкладницька робота серед них, підготовка агентури для вкорінення до органів радянської влади, державної безпеки і міліції. Апарат Служби безпеки здійснював контррозвідувальне забезпечення конспіративних ліній зв'язку. Всі вояки, незалежно від службового становища, зобов'язувалися співпрацювати зі Службою безпеки, командири і провідники, які приймали нових учасників УПА без попередньої перевірки їх Службою безпеки, прирівнювалися до «явних ворогів».

І Організація українських націоналістів (ОУН (б)) та її Служба безпеки, і карально-репресивні органи СРСР та створені ними спецгрупи в своїй діяльності постійно спирались на підпільні сітки своїх інформаторів та помічників і боролись з ворожою агентурою. Досить численній націоналістичній підпільній сітці ОУН органи НКВС і НКДБ протиставили свою мережу «антипідпілля», котра, попри таку ж конспіративність, була ще більш численною.[3] На обліку органів НКВС західних областей України станом на 1 липня 1945 року перебувало 11 тисяч 214 осіб агентури, серед них 175 резидентів, 1 тисяча 196 агентів і 9 тисяч 843 інформатора. Агентурна мережа органів НКДБ була ща масштабнішою. Тільки за період з 1 січня 1945 по 1 липня 1946 року органи НКДБ завербували 596 агентів, 93 резидента, 4 941 інформатора і 41 утримувача явочних і конспіративних квартир, всього сумарно 5 тисяч 671 особу. Лише в Станіславській області станом на 25 липня 1946 року агентура НКДБ налічувала 6 тисяч 405 осіб; з них: 142 резидента, 641 агент, 5 тисяч 572 інформатора та 50 власників явочних і конспіративних квартир.[3][4]

В історичній літературі описані випадки діяльності агентури, завербованої з місцевого населення. Так, наприклад, НКВД завербовало інформатором жительку одного із сіл Іванну, котра працювала інспектором збирання податків. Їй видали документи інструктора райвно, який займався обліком дітей шкільного віку, але насправді Іванна вела розвідку, збирала відомості про націоналістичне підпілля. Використовуючи її інформацію, НКВД здійснило ряд успішних операцій в декількох районах області. Пізніше вона стала дружиною начальника відділу Тернопільського обласного управління НКВС Олексія Соколова. За заслуги в боротьбі з підпіллям вона була нагороджена орденом «Знак Пошани».[5]

Головною відмінністю «антипідпілля» від мережі ОУН, котра формувалась на добровільних засадах, було те, що агентура карально-репресивних органів вербувалася в основному за допомогою методів залякування потенційних провокаторів та сексотів або, значно рідше, за допомогою підкупу, незначного матеріального заохочення[3]. Ставлення до агентури з обох боків протистояння також суттєво відрізнялося. Виявленого підпільника ОУН або симпатика зазвичай пробували перевербувати, а, в разі відмови, найчастіше відправляли в тюрму або на заслання і значно рідше розстрілювали чи піддавали смертній карі в інший спосіб. Натомість українські повстанці могли відпустити додому взятого у полон червоноармійця або «стрибка» (бійця винищувального батальйону), але дуже рідко залишали в живих викритих агентів та сексотів карально-репресивних органів СРСР[3]. Так агент Дрогобицького обласного МДБ «Бульба» за домовленістю з начальником Бориславського МВ МДБ капітаном Г. Зубаковим, у якого «Бульба» перебував на зв'язку, повинен був з'явитися у міський військкомат і через резидента «Гормана» чи самому телефоном викликати капітана Григорія Зубакова у міський військкомат для особистої зустрічі. Однак «Бульба» почав телефонувати у МВ МДБ із місця своєї праці (товарна контора), не дотелефонувавшись, поїхав велосипедом на вокзал та із кімнати чергового зателефонував, після чого поїхав у військкомат, де мав зустріч із капітаном Зубаковим. Через іншу агентуру було встановлено, що в обох випадках, коли «Бульба» телефонував до МВ МДБ, у приміщенні перебували різні особи, які чули розмову, окремі з них співпрацювали з українським підпіллям. Після цього 8 травня 1948 року в с. Губичі, тепер частина м. Борислав Львівської області, агента «Бульбу» було повішено[6].

СБ боролась з радянською агентурою, завербованою з місцевих жителів, подібними методами, як партизанське підпілля в Європі боролось з нацистською чи комуністичною агентурою.

Мережа органів Служби безпеки будувалася відповідно до структури військово-адміністративного поділу УПА. Коменданту запілля підлягала референтура Служби безпеки, останній — референтури військових округ, військових надрайонів і районів. Робилися спроби запровадити певний штатний розклад референтур Служби безпеки військово-територіальних одиниць.

Для здійснення контррозвідувальних функцій застосовувалася «контррозвідча агентура», яка насаджувалася при всіх самостійних бойових підрозділах, підрозділах забезпечення і штабах із розрахунку одне оперативне джерело на рій (8—10 вояків). Повстанські підрозділи рясно інфільтрували контррозвідчою агентурою. Так, у сотнях «Негуса» і «Макса» з'єднання «Богун» (УПА «Північ») із 220 стрільців до інформаційної мережі Служби безпеки залучили 26 осіб.

Негативною стороною діяльності Служби безпеки УПА стали неадекватні оперативній обстановці фізичні «чистки» повстанців, котрі знекровлювали повстанський рух та полегшували його розкладення радянськими силовими структурами.[7][8]

Із кінця 1943 Служба безпеки була виведена зі складу УПА і діяла в територіальній мережі підпілля ОУН (див. Боївка Служби безпеки). Надалі функції контррозвідки покладалися на 4-й (персональний) відділ штабів УПА.

Терор проти радянських силових органів[ред.ред. код]

Терор — один із методів боротьби СБ ОУН(б) проти співробітників радянських силових органів на території Волині та Полісся. Його завдання полягали у фізичному знищенні ворога, залякуванні, демонстрації сили оунівського підпілля. СБ зійснювала замахи на діячів каральних органів СРСР. Схоплених міліціонерів та співробітників органів держбезпеки есбісти переважно жорстоко страчували, інколи терору зазнавали сім'ї співробітників радянських силових органів. Відомі випадки терористичних актів есбістів у формі червоноармійців, солдатів внутрішніх військ, прикордонників, міліціонерів і під виглядом «стрибків». Успішне проведення індивідуальних терактів проти радянських військових забезпечило можливість тривалого протистояння сильнішому та досвідченішому ворогу. Проблема терористичної діяльності ОУН на регіональному рівні вивчена недостатньо.[9]

Спецгрупи НКВС під виглядом боївок СБ ОУН[ред.ред. код]

В радянських документах виявлені дані, що під виглядом боївок СБ орудували спецгрупи НКВС[10], котрі вбивали учасників націоналістичного підпілля[11] та мирних громадян[12], запідозрених у співпраці з ОУН-УПА. Відтак, можна припускати, значну частину злочинів, які радянська та сучасна проросійська історіографія приписує СБ ОУН, фактично скоїли спецгрупи НКВС під виглядом та від імені структур СБ ОУН. Факти провокаційної діяльності спецгруп НКВС та злочини спецгруп НКВС також зафіксовані і у внутрішніх документах СБ ОУН[13][14][15][16].

Примітки[ред.ред. код]

  1. 0 ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 54. – Арк. 126.
  2. Служба безпеки ОУН(б). Електронний архів Українського визвольного руху
  3. а б в г Гогун, 2005, с. 51
  4. Ткаченко С. Н. Повстанческая армия: тактика борьбы. Глава 5. Борьба противника с украинским движением сопротивления — Мн.: Харвест, 2000
  5. Олексій Кобелєв, Барнаул, РФ. Люди легенди: організатор «лжебандерівців» Олексій Іванович Соколов
  6. ГДА СБУ. – Ф 2-Н. – Оп. 58 (1953). – Спр. 2. – Т. 1.
  7. Веденеев Дмитрий. Одиссея Василия Кука.— "К.І.С", 2007.— С. 346.— ISBN: 978-966-7048-96-9(рос.)
  8. Вахтанг Кіпіані. Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН
  9. Індивідуальний терор СБ ОУН(б) проти радянських силових органів на території Волині та Полісся (1945−1951 рр.). Я. М. Антонюк. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
  10. Окупанти без маски. Документ з архіву КГБ УРСР
  11. Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА.. — Київ : 2006. ст. 76
  12. Джефрі Бурдс. Радянська агентура: Нариси історії СРСР у післявоєнні роки (1944—1948) ст. 277
  13. Більшовицькі провокації. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 49. Електронний архів УКраїнського визвольного руху
  14. Протокол у справі більшовицької провокації в С. Деліїв. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 57. Електронний архів Українського визвольного руху
  15. Протокол у справі більшовицької провокації в селі Іваників Лисецького району від 20 травня 1946 ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 57. Електронний архів Українського визвольного руху
  16. Протоколи СБ ОУН у справах провокацій більшовиків. 4.2.7. Служба безпеки ОУН (б). 1076 документів. 44 сторінка. Електронний архів Українського визвольного руху Продовження на 45 сторінці. Подібні документи можна знайти і на інших сторінках електронного архіву Українського визвольного руху

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]