Лебедь Микола Кирилович
Микола Кирилович Лебедь | |
---|---|
![]() | |
![]() | |
30 червня 1941 — 1942 | |
Попередник | посада запроваджена |
Наступник | посада скасована |
![]() ![]() | |
вересень 1941 — травень 1943 | |
Попередник | Іван Климів |
Наступник | Роман Шухевич |
![]() | |
1940 — 1941 | |
Попередник | посада запроваджена |
Наступник | Микола Арсенич |
Народився |
11 грудня 1909 Нові Стрілища, Бібрський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, ![]() |
Помер |
19 липня 1998 (88 років) Піттсбург, штат Пенсільванія, ![]() |
Похований | Цвинтар святого Андрія |
Відомий як | політик |
Країна | Австро-Угорщина, Республіка Польща і США |
Alma mater | Львівська академічна гімназія |
Політична партія | ОУН |
Батько | Кирило Лебедь |
У шлюбі з | Гнатківська Дарія Омелянівна |
Рідня | Горинь (Грек) Стефанія Данилівна, Горинь Михайло Миколайович, Горинь Богдан Миколайович, Горинь Микола Миколайович |
Медіафайли у Вікісховищі | |

Мико́ла Кирилович Ле́бідь, або Микола Кирилович Лебедь (псевдо: «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний») 11 січня 1909 (за іншими даними — 23 листопада 1910) Нові Стрілища, Бібрський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, тепер Бібрська міська громада, Львівська область — 19 липня 1998, Піттсбург, США) — український політик, один із лідерів ОУН-УПА. Засновник і перший керівник Служби безпеки ОУН (1940—1941). Міністр державної безпеки УДП (1941—1942). Організатор замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (1934). Чоловік Дарії Омелянівни Гнатківської.
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився в селі Нові Стрілиська Бібрського повіту (тепер Бібрська міська громада, Львівська область) у родині кравця Кирила Лебедя[1].
У віці 16 років став членом підпільної Української військової організації, згодом — активний діяч ОУН. Член 7-го куреня пластунів у Львові, організатор першої підпільної «п'ятки» Юнацтва, організатор та керівник Юнацтва в гімназії від 1929 року. У 1930 році закінчив[2] академічну гімназію[3] у Львові. У 1930—1932 роках брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на Західно-Українських землях, керівник підпільних вишколів Юнацтва ОУН у Карпатах. У 1932—1934 роках зв'язковий між Крайовою Екзекутивою ОУН ЗУЗ та Проводом ОУН за кордоном.
У 1934 році підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у відповідь на жорстокі репресії проти українських націоналістів (1024 українця були кинуті за решітку за наказом міністра) і спробу пацифікації українських земель із закриттям українських шкіл та друкованих видань, насильницьким «ополяченням» українців
Страту Пєрацького як вирок революційного трибуналу за злочини перед українцями організувала ОУН. Наказ віддав 24-річний крайовий провідник ОУН Бандера, акцією керував його одноліток Лебедь, а виконавцем атентату був доброволець Григорій Мацейко.
Після здійснення замаху намагався виїхати через Данциг—Штеттін до Німеччини, але за наказом Генріха Гіммлера був заарештований гестапо й виданий Польщі. На Варшавському процесі 1935—1936 років був засуджений до смертної кари, яку згодом було замінено довічним тюремним ув'язненням у Святому Хресті. Справа закінчилася арештом і засудженням багатьох членів ОУН, гучні процеси над якими відбулися у Варшаві (1935) та Львові (1936). 5 вересня 1939 року Лебедь під час конвоювання в іншу в'язницю втік.
Коли молодше покоління підпільників оголосило про незадоволення Андрієм Мельником і створення нового керівного органу ОУН — Революційного проводу, у 1940 році перейшов до лав ОУНР під керівництвом Степана Бандери, у 1941 році став його другим заступником.
Служба безпеки ОУН[ред. | ред. код]
У 1940 році створив Службу безпеки ОУН — законспіровану організацію з чіткою розгалуженою структурою. СБ ОУН виконувала функції спецслужби, її функціями були розвідувальна і контррозвідувальна діяльність, захист визвольного руху від проникнення ворожої агентури, а також вона виконувала каральні функції. Згодом Лебідь передав керування Службою безпеки Миколі Арсеничу.
30 червня 1941 у Львові Українські національні збори проголосили Акт відновлення Української Держави та створення Українського державного правління, до складу якого увійшов Лебедь. У Державному правлінні в липні 1941 р. призначений на пост міністра державної безпеки[4]. Як «урядуючий провідник» після арешту Степана Бандери та Ярослава Стецька в 1941 р. — головний організатор протинацистського резистансу (український антинацистський рух Опору) та фактичний лідер ОУН. Разом із Романом Шухевичем, головним організатором Української Повстанської Армії.
Організатор та керівник трьох конференцій ОУНР в Україні (вересень 1941, квітень 1942, лютий 1943). У 1941—1944 роках вів переговори з польською Армією Крайовою (АК) про спільну боротьбу проти нацистів. До 1943 очолював ОУНР на західноукраїнських землях та відіграв важливу роль у формуванні Української повстанської армії. 21-25 серпня 1943 став учасником III Надзвичайного великого збору ОУНР, обраний головою Головної ради ОУНР та керівником Референтури зовнішніх зв'язків при Проводі ОУНР. У 1944 став співзасновником Української головної визвольної ради та генеральним секретарем закордонних справ УГВР.
За дорученням президента й генерального секретаря УГВР виїхав на Захід для встановлення контактів із представниками західних союзників. До 1948 був членом Закордонних частин ОУНР.
Життя в еміграції[ред. | ред. код]
Із грудня 1949 мешкав у місті Йонкерс (округ Вестчестер, штат Нью-Йорк, США).
Микола Лебедь опублікував монографію «УПА» — документальне дослідження про численні факти боротьби ОУН-УПА проти гітлерівської Німеччини та комуністичної агресії СРСР. У 1952—1974 роках очолював науково-дослідницький центр «Пролог» у Нью-Йорку, яке публікувало журнал «Сучасність», передруковувало твори заборонених в Україні авторів, зокрема друковані у «самвидаві» в 1960-1970-х роках. Був одним з керівників української діаспори, членом правління Українського товариства зарубіжних організацій (Мюнхен), у рамках Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» збирав і документував історію української боротьби проти нацизму і комунізму.
Був учасником семінару в Українському науковому інституті Гарвардського університету з лекцією про ОУН та міжнародну ситуацію у 1930-х. Згодом цей університет прийме архів українського революціонера. У 1982—1985 — заступник голови, з 1974— член ради директорів. У 1956—1991 — член управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975). Автор спогадів «УПА» (1946, 1987).
Помер 19 липня 1998 року в американському Піттсбурзі, ставши одним із небагатьох керівників ОУН, що дочекалися втілення своєї мрії — здобуття Україною Незалежності.
Родина[ред. | ред. код]
Одружився в тюремній капличці з Дарією Омелянівною Гнатківською, політичною ув'язненою, яку на Варшавському судовому процесі 1935—1936 за вбивство міністра Перацького було засуджено на 15 років в'язниці.
Двоюрідний брат Стефанії Данилівни Горинь (у дівоцтві Грек) — матері Михайла Миколайовича, Богдана Миколайовича та Миколи Миколайовича Горинів[5].
Праці[ред. | ред. код]
- [УПА. Українська повстанська армія. Її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Частина І. Німецька окупація України: Репринтне вид]. — Дрогобич: Відродження, 1993. — 203 с. (електронна версія) [Архівовано 22 серпня 2016 у Wayback Machine.]
Джерела та література[ред. | ред. код]
- О. Й. Стасюк Лебедь Микола [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 70. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
- М. Р. Посівнич Лебедь Микола [Архівовано 22 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
Література[ред. | ред. код]
- Мірчук П. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. — ISBN 966-410-001-3.
- В. І. Головченко Лебідь Микола // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т. 1. — 760 с. — ISBN 966-316-039-X.
- І. Патриляк Лебідь Микола // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — С. 392. — ISBN 978-966-611-818-2.
Посилання[ред. | ред. код]
- В'ятрович В. Історія з грифом секретно. Типовий революціонер Микола Лебедь [Архівовано 7 серпня 2016 у Wayback Machine.]
- Петро Дужий Роман Шухевич — Політик, Воїн, Громадянин
- Енциклопедія ОУН.
- Ігор Єремєєв Творець українських спецслужб
- Лебідь М. УПА: Українська Повстанська Армія
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Лебедь, Микола Кириллович [Архівовано 21 серпня 2016 у Wayback Machine.].
- ↑ Абсольвент
- ↑ В'ятрович В. Історія з грифом секретно. Типовий революціонер Микола Лебедь [Архівовано 15 грудня 2017 у Wayback Machine.]
- ↑ Українське Державне Правління, утворене 30 червня 1941 року // Богдан Бо [Архівовано 3 січня 2013 у Wayback Machine.] Стенограма [Архівовано 28 червня 2015 у Wayback Machine.] за 2011 та частково 2010 роки мого блогу в http://i.ua [Архівовано 14 березня 2022 у Wayback Machine.]. Частина 1.
- ↑ Вахтанг Кіпіані, Василь Овсієнко Невідомий Горинь: дитинство та юність [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] // Україна молода, 16 червня 2001
|
Попередник Іван Климів |
![]() |
3-й голова Проводу ОУНР на українських землях вересень 1941 — травень 1943 |
![]() |
Наступник Роман Шухевич |
Попередник Посада запроваджена |
![]() |
1-й Голова Служби Безпеки ОУН березень 1940 — березень 1941 |
![]() |
Наступник Микола Арсенич |
|
|
|
- Народились 11 грудня
- Народились 1909
- Померли 19 липня
- Померли 1998
- Поховані на цвинтарі святого Андрія (Саут-Баунд-Брук)
- Випускники Львівської академічної гімназії
- Варшавський процес
- Діячі УГВР
- Діячі СБ ОУН
- Пластуни
- Українські військовики
- Уродженці Жидачівського району
- Українці Нью-Йорка
- В'язні тюрми на Лонцького
- Померли в Піттсбурзі
- Борці за незалежність України у XX столітті