Театр де ля Віль
| Театр де ля Віль | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
|
48°51′26.00000009999″ пн. ш. 2°20′53.000000100001″ сх. д. / 48.85722° пн. ш. 2.34806° сх. д.{{#coordinates:}}: не можна мати більш ніж один первинний тег на сторінку | ||||
| Країна |
 Франція | |||
| Місто | ||||
| Адреса |
avenue Victoriad (15) | |||
| Архітектор | Габріель Жан-Антуан Давід | |||
| Власник | Мерія Парижаd[1] | |||
| Місткість | 1 | |||
| Тип | театр[1], будівля сценічних мистецтвd | |||
| Статус спадщини | пам'ятка історії зареєстрованаd[1] | |||
| Відкрито | 1862 | |||
| Оф. відкриття | 30 жовтня 1862[2] | |||
| Колишні назви | Театр Націй, Театр Сари Бернар | |||
| Ідентифікатори і посилання | ||||
| EUTA theatre ID | 1180 | |||
| 20044892 | ||||
 | ||||
 Театр де ля Віль у Вікісховищі | ||||
Театр де ля Віль (фр. Théâtre de la Ville) — французький театр танцю, один з найпрестижніших театрів Франції.
Історія театру
Театр де ля Віль був зведений у 1862 р. за проектом видатного французького архітектора Габріеля Жан-Антуана Давіда для Жоржа Османа, відомого як барон Осман. Театр був побудований прямо навпроти театру Шатле на однойменній площі в самому серці Парижа. У 1871 році, коли Париж був оточений німцями під час Франко-прусської війни, Театр був зруйнований. Але вже через три роки — відновлений. У різні роки Театр змінював свої назви. У 1898 році він дістав назву «Театру націй»[3]. У 1949 році театр назвали на честь Сари Бернар, яка віддано працювала в ньому. У 1968 р. театр відмовився від звичних театральних постановок і звернувся до хореографії, таким чином втративши ім'я Сари Бернар[4].
У 1990-х рр.. популярність завоювала нова школа французького танцю, представники якої Філіп Декуфле (Philippe Decouflé), Жан-Клод Галлот (Jean-Claude Gallota), Режіна Шопін (Régine Chopinot) підкорили публіку, зачарувавши оригінальним гумором, непередбачуваною пластикою і незвичайними образами. Тоді ж, завдяки співпраці з бельгійськими, англійськими і голландськими хореографами і німецькою трупою сучасного танцю Піни Бауш (Pina Bausch), Театр де ля Віль здобув велику популярність у Європі. Своїм успіхом театр багато в чому зобов'язаний виставі «Дама з Вупперталя», прем'єра якої проходили виключно тут, на сцені Театру де ля Віль, яка зачаровує своїми технічними можливостями.
Незвичайний стиль Піни Бауш, сексуальний і фантастичний, вона використовує оригінальну мову жестів, поєднуючи буденну легкість з серйозністю кінохроніки.
Під керівництвом Жана Меркюрі (Jean Mercure), який змінив у 1985 р. Жерара Віолетта (Gérard Violette) танець зайняв центральне місце в репертуарі театру. Відомі американські танцівники Елвін Ніколаіс (Alwin Nikolaïs), Мерс Каннінгем (Merce Cunningham), Каролін Карлсон (Carolyn Carlson), Тріша Браун (Trisha Brown) та інші привнесли сюди вільний дух хепенінгу. Він збагатив і розширив репертуар театру. Трупа збільшилася до дев'яносто чоловік, а бюджет складав 66 мільйонів франків.
Театр де ля Віль виховує, а часом навіть ставить публіку у незручне становище, пропонуючи надто авангардні, провокаційні постановки. У цьому респектабельному будинку не завжди все проходить гладко: іноді шоковані глядачі освистують спектакль або просто залишають зал. Але частіше у справу вступає особлива магія місця, і тоді всі 987 чоловік, які сидять на сходах амфітеатру, одночасно затримують дихання.
В останні десятиліття Театр де ля Віль остаточно утвердився як символ Франції. Сьогодні хореографи всього світу вважають за честь отримати запрошення і виступити у театрі, як, наприклад, австралієць Гаррі Стюарт (Garry Stewart), в'єтнамка Еа Сола (Ea Sola), індієць Акрам Хан (Akram Khan) або тандем «Саліа Ні Сейду» (Salia Ni Seydou) з Буркіна-Фасо.
За 30 років Театр де ля Віль зумів добитися поставленої мети — стати паризьким храмом танцю, зберігши при цьому дух новаторства.
Примітки
- ↑ а б в base Mérimée — ministère de la Culture, 1978.
- ↑ Wild N. Dictionnaire des théâtres parisiens au XIXe siècle — 1 — 1989. — С. 238. — ISBN 978-2-905053-80-0
- ↑ Sur les traces de Sarah Bernhardt dans À Paris nº 30 printemps 2009, p.35
- ↑ Baptisé simplement " théâtre de la Ville " depuis son ouverture en 1968, le nom de Sarah Bernhardt figure à nouveau depuis peu sur la façade.
Література
- Jean Mercure, un théâtre de la ville par Paul-Louis Mignon, éditions Paris Bibliothèque, 2002.
- Théâtre de la Ville de Paris par Valentin Dufour et Gabriel Michel de La Rochemaillet, éditions Bibliobazaar, 2008.
