Перша французька імперія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Франція (значення).

Французька Республіка фр. République Française (1804–1808) Французька Імперія фр. Empire Français лат. Imperium Francicum (1808–1815) ↓ 1804—1814, 1815 ↓ Прапор Франції Герб Франції Девіз Liberté, Ordre Public («Свобода, громадський порядок») Столиця Париж Мова(и) Французька мова (офіційна) Латинська мова (церемоніальна) регіональні Бретонська Баскська Західнороманські Західногерманські Західнослов'янські Південнослов’янські Релігія Римо-католицизм Кальвінізм Лютеранство Юдаїзм Грошова одиниця Франк Наполеондор Площа 2 100 000 (1812) Населення 44 000 000 (1812) Форма правління унітарна бонапартистська абсолютна монархія (1804–1814) унітарна бонапартистська напівконституційна монархія (1815) Династія Бонапарти Імператор Французький  - 1804—1814/1815 Наполеон I Бонапарт  - 1815 Наполеон II Попередник Наступник Перша французька республіка Голландське королівство Лігурійська республіка Андорра Реставрація Бурбонів Мореснет Об'єднане королівство Нідерландів Люксембург Велике герцогство Тосканське Андорра Монако Князівство Ельба Тимчасовий уряд Бельгії (1814–1815) Сьогодні є частиною Список  Андорра  Австрія  Бельгія  Хорватія  Франція  Німеччина  Греція  Італія  Люксембург  Монако  Нідерланди  Словенія  Іспанія  Швейцарія  Ватикан Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Перша французька імперія

Французька імперія з її колоніальним володінням у 1812
 Французька імперія з її колоніями
 Держави-сателіти та окуповані території у 1812

Перша французька імперія (фр. Le Premier Empire) — французька держава на чолі з імператором Наполеоном Бонапартом, яка існувала у 1804—1815 роках. Перша імперія заступила Французький консулат 18 травня 1804 , коли довічний консул Наполеон Бонапарт був оголошений «імператором французів» під іменем «Наполеон Перший». Коронація відбулася 2 грудня 1804 в Соборі Паризької Богоматері.

Поразка Франції у війні з шостою коаліцією стала кінцем імперії і призвела до зречення престолу Наполеона у квітні 1814. Невдовзі відбулася Реставрація Бурбонів (1814—1830), а Наполеон вирушив у заслання на острів Ельба, звідки він повернувся до влади на Сто днів (20 березня — 22 червня 1815) і вдруге зрікся престолу.

Історія

Від Консулату до Імперії

В 1799 році Наполеон Бонапарт організовує заколот і стає Першим Консулом. Наполеон здобуває значних успіхів: за короткий час Франція стрімко стає лідером Європи у всіх галузях. Водночас зростає ризик монархічних переворотів. Сенат Франції пропонує Наполеону встановити особисту форму правління з переданням її в спадщину і передає владу в руки Французького Імператора. Плебісцитом 6 листопада 1804 року, французький народ підтверджує рішення Сенату (3 572 000 «за» і тільки 2572 «проти»). Таким чином, Конституція XII року затверджує зміну державного ладу і перехід до Імперії.

Початок імперії

Наполеон вважає, що країні потрібні сильні і тверді основи, він відтворює жорсткість суспільства Франції Старого режиму. 25 травня 1804 року, Наполеон Бонапарт засновує місто Ла-Рош-сюр-Іон, щоб покласти кінець Вандейській війні, тривалому контрреволюційному повстанню в провінції Вандея.

Коронація 2 грудня 1804 року та початок імперії

Коронація відбулася 2 грудня 1804 року, в соборі Паризької Богоматері, у присутності папи Пія VII, що справив службу.

З 1804 року почалася нова епоха в історії Франції — епоха імперії. Царювання Наполеона було наповнене, з деякими перервами, війнами, спершу надзвичайно вдалими для Франції, хоча і з окремими несприятливими епізодами (Трафальгарська битва); Франція поширила свою владу і вплив майже на всю Європу, залишивши глибокий слід в її внутрішніх порядках. Починаючи з невдач в Іспанії (див. Іспано-португальська війна 1807—1814 рр.) і війни з Росією в 1812 році, удача зрадила імперії. Проте економічний баланс царювання Наполеона не може вважатися безумовно несприятливим для Франції. Воно закріпило багато завоювань революційної епохи і створило надзвичайно сприятливі умови для розвитку землеробства і промисловості.

У цю епоху у Франції (переважно за активного сприяння уряду) сильно поширилася культура деяких рослин, доти невідомих або мало відомих у Франції; найважливішою з них була картопля, введення якої почалося ще до революції, але йшло повільно. Площа оброблюваних земель збільшилася досить значно; прядильна, ткацька, шовкова промисловість отримали величезний поштовх і посилилися в декілька разів; фабрична промисловість, вельми слабка до революції, була дуже розвинена до кінця царювання Наполеона. Вивізна торгівля Франції в першу половину царювання Наполеона швидко росла. Ввезення, ускладнене тарифами й політичними подіями сильно коливалося з року в рік, але загалом падало (у 1802—465 млн франків, в 1812—257 млн франків.

Війни

Сама війна не приносила Франції великої шкоди (економічно). Вона велася на чужій території, на контрибуції і реквізиції, і Франція платила за них порівняно мало (хоча податки таки росли); навіть позики для неї не укладалися. Між тим вона звільняла країну від надлишкових робочих рук і давала величезні замовлення власної промисловості (ткацька промисловість значною мірою зобов'язана своїм зростанням військовим підприємствам Наполеона). Армія була установою деспотично-демократичною; в ній панувала воля однієї людини, але не було ні станових, ні інших подібних відмінностей; кожен солдат, незалежно від походження, «носив маршальський жезл у своєму ранці». Конскрипції, введені революцією, були пом'якшені встановленим під час консульства (1800) правом відкуповуватися від військової повинності, що примирило з війнами заможну буржуазію. Армія була селянською і дрібнобуржуазною і була надзвичайно популярною в народній масі. Так було переважно в першу половину царювання Наполеона; в другу, коли війна все ж виснажила народні засоби і, головне, війни стали менш вдалими, країні довелося розплачуватися за свої військові захоплення і крайнощі протекціонізму, що викликали страшну торгово-промислову кризу. Імперія звернулася у військову диктатуру, яка не могла бути міцною.

Деспотизм Наполеона відштовхнув від нього все ще зберігаючу любов до свободи частину інтелігенції (цензура 1810, висилка де Сталь, Констана та ін.); духовенство, що ледь із ним примирилося, знову зробилося найзапеклішим його ворогом. Стара аристократія, якій він дозволив повернутися на батьківщину і яку намагався наблизити до свого двору, не могла примиритися ні з втратою колишніх багатств, ні з новим становищем при дворі гордовитого і постійно ображаючого її імператора. Народні маси відчували себе стомленими і вимагали пом'якшення податного тягаря і припинення воїн. Не стерпівши навколо себе ні найменшої іскри самостійності, Наполеон наповнив усі створені ним установи людьми позбавленими власної волі. У хвилину випробування не можна було розраховувати на їх твердість і стійкість, і дійсно, після вступу союзних армії в Париж (31 березня 1814 року), призначений ним же сенат проголосив 3 квітня 1814 скинення його з престолу, опублікувавши у своєму «Акті скинення» цілий обвинувальний акт проти нього, в якому йому ставилися в провину порушення конституції, вчинені при підтримки сенату.

Символика

Французька імперія мала кілька офіційних державних символів. Національним гімном був «Le Chant du Départ» («Пісня від'їзду»), який замінив гімн «Марсельєза».

Офіційним девізом спочатку коротко було «Свобода, Рівність, Братерство», але зрештою змінено на «Свобода, громадський порядок».

Офіційним прапором був французький триколор (синій, білий, червоний). Герб мав зображення золотого орла в римському стилі та був заснований на гербі французького консульства.

Населення

Населення Франції та її колоній зросло приблизно з 28 мільйонів до понад 60 млн. осіб між 1789 і 1812 роками. Втім частка французів у загальній населенні Європи (за винятком Російської імперії) впала з 25% до 20% у 1815 році.

Швидке зростання населення за часів Імперії було зумовлене не лише розширенням території країни, але й високим рівнем народжуваності на початку індустріалізації. У цей час імперія була багатоетнічною державою, в якій французи становили лише близько 55% населення. Через невпевнену індустріалізацію Франції франкомовне населення зросло з 28 млн. осіб у 1800 році до приблизно 30 млн. осіб у 1815 році.

Водночас департамент Емс-Орієнталь, наприклад, був населений переважно голландцями та німцями. Італійці переважали в південних регіонах, а словенці, хорвати та серби жили в Іллірійських провінціях. Каталонці та іспанці населяли південний захід країни. Населення анексованих територій також збільшилося завдяки відносно високому рівню життя. Приєднання різних великих міст, таких як Брюссель (72 280 мешканців), Амстердам (220 000), Гамбург (150 000), Аахен, Женева, Турин та Рим, призвело до внутрішньої міграції, коли переважно французи переїжджали з сільської місцевості до цих міст.

Національні повстання національних меншин проти режиму, що розпочалися після поразки Наполеона в російській кампанії 1812 року, спонукали Наполеона надати цим меншинам особливий статус. Таким чином, італійська, нідерландська, німецька, каталонська, хорватська та словенська були визнані регіональними офіційними мовами.

Устрій

Імператор

Це була абсолютна монархія, уся політична, законодавча, військова і судова влада належала імператорові. Він призначав міністрів, високопосадовців та членів Державної ради. Остання відповідала за перетворення пропозицій уряду на проекти законів і могла доповнювати їх декретами. Імператор також мав право укладати міжнародні договори. Право помилування також було на його розсуд. Він також мав право обирати членів Сенату. Наполеон міг одноосібно змінювати конституцію. Він міг розпустити законодавчі палати в будь-який час або скасовувати рішення суду.

Наполеон вже проживав у Тюїльрі як консул з 1800 року. Навіть на цьому ранньому етапі було створено двір. З його суворими правилами етикету він дотримувався зразків Старого режиму. Зведений дядько Наполеона, Жозеф Феш став великим монсеньйором і примасом Галлії. Крім того, існував великий маршал двору. Були створені й інші придворні посади. Наприклад, Талейран був великим камергером. Таким чином, він відповідав за придворні свята. Численні інші придворні посади переважно надавались членам старих аристократичних родин. Луї-Філіп де Сегюр відігравав важливу роль церемоніймейстера.

Уряд

Існувало 11 міністерств (закордонних справ, внутрішніх справ, юстиції, війни, військової адміністрації, скарбниці, флоту і колоній, поліції, релігійних відносин, мануфактури і комерції) і державного секретаря. Кожен міністр безпосередньо звітував перед Наполеоном I. Вони були зведені до простих виконавців, позбавлених ініціативи; їхня робота полягала в нагляді за застосуванням законів. Міністри брали участь в управлінні лише на етапі його виконання. Вони виконували роль радників уряду, а не осіб, що приймали рішення. Доказом цього є той факт, що укази імператора підписувалися ним одноосібно та, для видимості, контрасигнувалися державним міністром-секретарем в канцелярії імператора. Міністри мали на меті забезпечити виконання рішень імператора. За політичною владою та конституційними повноваженнями міністри займали одразу після імператора, найвищого представника нації. У порядку старшинства міністри були четвертими за рангом, поступаючись французьким принцам, високим сановникам Імперії та кардиналам, але випереджаючи маршалів Імперії, високих цивільних чиновників Корони, сенаторів та державних радників. Практично всі міністри були графами Імперії (деякі лише баронами) та мали високий чин у Почесному легіоні.

Для допомоги міністрам, які, тим не менш, були перевантажені роботою, були створені адміністрації на чолі з державними радниками, які називалися Генеральними директоратами. Вони були практично автономними від міністерств. Так, у 1804 році було створено Генеральна дирекція пошт, у 1805 році — Генеральний директорат лісів, у 1806 році — Генеральний директорат військових оглядів та рекрутингу, у 1808 році — Генеральний директорат військового забезпечення, у 1808 році — Генеральний директорат гірничої справи, у 1810 році, що приєдналися до Генеральних директоратів, створених за часів Консульства.

Було створено шість посад великих сановників Імперії (фр. Grands dignitaires de l'Empire français): верховний курфюрст — відповідав за законодавчі та інші вищі органи, архіканцлер — відповідав за судову владу, державний архіканцлер — відповідав за дипломатію, архіскарбник — відповідав за фінанси, великий коннетабль — відповідав за армію та великий адмірал — відповідав за флот; та посади великих офіцерів Імперії (у тому числі вісімнадцяти маршалів). Великі сановники головували у виборчих колегіях. Їхня зарлптаня становила 300 тис. франків на рік; але посади великих сановників були несумісні зі звичайними міністерськими посадами. Всі ці посадові особи повинні були скласти присягу, за допомогою якої Імперія стверджувала свою різницю з королівською владою - свою спрямованість на загальне благо.

Парламент

Загальне виборче право для всіх громадян чоловічої статі віком від 21 року замінило попередні обмежені права голосу. Законодавчий орган був відносно слабким. Він складався з Трибунату зі 100 членами та законодавчого корпусу (законодавчого органу) з 300 членами. Хоча Трибунат мав право обговорювати законодавство, але не голосувати, законодавчий орган не мав права обговорювати, а міг лише голосувати. Крім того, члени обох палат не обиралися, а призначалися Сенатом. Трибунат був скасований Наполеоном у 1807 році. Його члени були переведені до Законодавчого корпусу, встановивши мінімальний вік у 40 років як вимогу. У майбутньому в політичних органах мали бути представлені лише визначені чоловіки. Державна рада та Сенат були, ще більше, ніж раніше, лише інструментами для забезпечення виконання цілей імператора.

У Сенаті створювалися дві комісії: комісія з особистої свободи, що була зобов'язана розглядати випадки незаконних арештів, та комісія свободи преси, покликана зменшувати зловживання цензури. Насправді ці комісії лише спрямовували подання міністрам. Згідно з новою конституцією, дорослі принци імператорського дому та великі сановники Імперії автоматично ставали членами Сенату.

На практиці парламент втратив значний вплив. Сенат став лише інструментом для забезпечення виконання політики Наполеона.

Адміністративний поділ

Департаменти Першої Французької імперії

На момент проголошення Імперії 18 травня 1804 року Франція складалася зі 106 департаментів. У процесі територіальної експансії кількість департаментів зросла до 130 у 1812 році. Окрім провінцій часів Старого порядку, розділених на вісімдесят три департаменти, та графства Венессен, вона включала завоювання Французької революції: Бельгію та Люксембург, розділені на дев'ять департаментів; лівий берег Рейну, розділений на чотири департаменти; об'єднання герцогства Савой, графства Ніцца та Женевської республіки, що дало три департаменти; та П'ємонт, який раніше входив до складу Королівства Сардинії, розділений на шість департаментів.

Іллірійські провінції були створені указом від 14 жовтня 1809 року шляхом об'єднання кількох розрізнених територій (Далмація, окупована з 1806 року, значна частина Хорватії, Крайня, Каринтія та частина Тіролю). Їх було розділено на десять, а потім у 1811 році на сім провінцій, кожна з яких управлялася інтендантом з повноваженнями, подібними до повноважень префекта. Ці провінції були далі поділені на округи, кожен з яких очолював супрефект. На чолі адміністрації стояв генерал-губернатор, якому допомагав міністр фінансів.

Місцеві інституції базувалися на новому принципі: управління було прерогативою одного, обговорення — за рішенням кількох. Усіх представників влади тепер призначав Наполеон, і була встановлена ​​пірамідальна структура: департамент, округ, комуна. На чолі департаменту стояв префект, якому допомагала генеральна рада, що проводила дебати, а остаточне рішення приймав префект. Для округу: супрефект, який отримує накази від префекта та окружної ради. Супрефект передає накази префекта меру муніципалітету та муніципальній раді. Місцеве управління повністю перебуває в руках префекта, якого призначав та звільняв сам імператор, який на острові Святої Єлени прозвав їх «імператорами в малому масштабі». Все залежало від префекта, якого оцінювали відповідно до громадських настроїв, що панують у його департаменті, стану доріг та ефективності його рекрутингу.

Клієнтські держави

За межами самої імперії континентальна система Європи включала країни, пов'язані з Французькою імперією різними договорами (Швейцарська Конфедерація, Рейнський союз). Сам Наполеон I до титула імператора додав титул короля Італії. Також постави на трони європейських держав своїх родичів: пасорбок Євген Богарне став віцекоролем Італії, сестра Еліза була великою герцогинею Тосканською, княгинею Лукки та Пьомбіно, інша сестра — Поліна —герцогинею Гвасталли, молодший брат Луї якийсь час був королем Голландії, інший брат Жером — Вестфалії, а старший брат Жозеф був спочатку Неаполітанським королем, а Іспанським королем, велике герцогство Берзьке очолювали почергово імператорські швагер Йоахім Мюрат і небіж Наполеон Луї. Мюрат згодом став неаполітанським королем. Крім цього існувала Швейцарська Конфедерація, від якої ще в 1803 Наполеон отримав звання «медіатора» (посередника). Він залишив швейцарським кантонам великий ступінь автономії і вимагав лише постачання солдатів до своєї армії, надходження податків та застосування французьких митних законів. Для міцного контролю над німецькими державами 1806 року було створено Рейнський союз.

Суспільство

Монархія мала становий характер. Створювалася нова імперська знать. Численні високопоставлені військові офіцери були призначені герцогами або принцами. Наприклад, Ніколя Жан-де-Дьє Сульт став герцогом Далмації, Андре Массена — герцогом Ріволі, Арман де Коленкур — герцогом Вінченци, а Бернадотт — принцом Понтекорво. Ці титули були пов'язані з великими маєтками, зокрема в Польщі, Німеччині та Італії, та значними сумами грошей. Стара знать зазнала часткової реабілітації. Деякі його члени отримали важливі придворні посади. Метою Наполеона було об'єднання нових буржуазних еліт зі старою шляхтою. З цією метою два декрети 1806 та 1808 років затвердили імперську шляхту як аристократія Імперії, до якого члени Почесного легіону були інтегровані як окремий клас. Надання нових титулів супроводжувалося виділенням землі та грошових виплат. Але нова шляхта більше не мало таких привілеїв, як звільнення від податків та мита, і набув чинності сильніший меритократичний аспект. Крім того, імперські аристократичні титули не були автоматично спадковими. Втім спадкування було можливим, якщо було встановлено маєток. Тим не менш, частина старої знаті залишалася осторонь, а нова знать отримала незначну народну підтримку.

Право

Конституція XII року

Основним законом імперії була Конституція XII року, яку було запроваджено Сенатом і підтверджена результатами конституційного референдуму 6 листопада 1804 року. Вона передбачала впровадженя довічної та успадкованої влади імператора французів у родині Бонапартів. Члени імператорської родини були підвищені до рангу князів. Протягом Ста днів Наполеон намагався стерти пам'ять про свою диктатуру. Як доповнення до конституції імперії було прийнято Додатковий акт від 1815 року до Конституції. Розроблений Бенджаміном Констаном, це була значно ліберальніша конституція, ніж та, що діяла до 1814 року.

За часів Наполеон було запроваджено нову законодавчу і судово-правову системи, прийняттям 1804 року цивільного кодексу; 1806 року — цивільного-процесуального кодексу; 1807 року — комерційного кодексу; 1808 року — кримінально-процесуального кодексу; 1810 року —кримінального кодексу.

Декрет імператора Наполеона I від 22 липня 1806 року було присвячено як організації рад флоту (слідчих органів), так і організації поліції та правосуддя на борту кораблів. Він містив також норми про заснування інших військово-судових органів (рад юстиції, військових рад) для суду над моряками та заходи щодо підтримки порядку та дисципліни на флоті.

Судочинство

Конституцією XII року запроваджувався Верховний імператорський суд. До його складу мали входити: принци, вищі сановники та вищі офіцери Імперії, вищий суддя міністр юстиції, 60 сенаторів, 6 голів секцій Державної ради, 14 державних радників та 20 членів Касаційного суду. При цьому сенатори, державні радники та члени Касаційного суду призивалися у порядку старшинства. Мінімальний кворум для суду – 60 осіб. При суді мав складатися генеральний прокурор і головний секретар, призначений імператором довічно. Для прокуратури також призначалися 3 трибуни та 3 судді. Президентом суду був архіканцлер Імперії. Юрисдикція Верховного імператорського суду охоплювала: суд перів для найвищих осіб; суд у справах про державні злочини; суд у справах про посадові злочини, у тому числі злочини суддів; суд у справах про військові правопорушення генералів армії та флоту; суд у справах про незаконне позбавлення волі або порушення свободи друку. Втім цей суд так й не було сформовано і він не провів жодного засідання. Під час Ста днів змінами до Конституції Наполеон його взагалі скасував, поділивши повноваження між Палатою перів і звичайними судами.

1804 року запроваджено Касаційний суд. Членами Касаційного суду були судді та державні прокурори. Цей суд міг скасовувати та анулювати рішення судів нижчої інстанції, винесені з порушенням закону, або, навпаки, відхиляти апеляцію, зробивши оскаржуване рішення остаточним.

18 березня 1806 року Наполеон I оприлюднив закон про створення трудового суду в Ліоні, який згодом був доповнений указом від 3 липня 1806 року: роботодавці мали більшість місць. Трибунали, що сприяли примиренню між виробниками шовку та ліонськими шовковими робітниками (канутами), вже існували та слугували взірцем.

Незалежність судової влади була обмежена. Структура судової влади була адаптована до адміністративних одиниць. Виборність суддів, запроваджена під час Революції, була скасована. Суддів тепер призначав Наполеон. 1807 року незмінність суддів була обмежена. Політичну опозицію переслідували. Нові державні в'язниці були побудовані спеціально для політичних в'язнів. З часом переслідування політичних опонентів посилилися. У 1811 році ув'язнили 3500 державних злочинців. Багатьох утримували без суду.

Тяжкі справи розглядали виключно суди присяжних, які з 1808 року у складі 12 осіб утворювали окрему колегію. Вона вирішувала лише питання винуватості чи ні, без права виносити конкретне покарання.

Поліція

Поліцейська система базувалася на трьох основоположних ідеях. Насамперед це ідея єдності та цілісності поліцейського відомства, його найсуворішої централізації. По-друге, це ідея першості методів превенції з усіх інших методів поліцейської діяльності. По-третє, це ідея одержавлення (етатизації) місцевої поліції, вилучення її з рук місцевої влади, повне відокремлення поліцейської діяльності від адміністративної діяльності. Центральний апарат поліцейського відомства поділявся на загальний (генеральний) секретаріат та 6 центральних відділень (бюро). У веденні генерального секретаріату знаходилася кур'єрська служба міністерства та підготовка всієї документації з міністерства. Центральні відділення були спеціалізовані за напрямами діяльності. 1-е відділення відало секретною документацією; 2-му відділенню було довірено справи, пов'язані з громадською безпекою; у віданні 3-го відділення перебували преса та особисті права громадян; 4-те відділення відало службою еміграції, 5-те відділення – фінансами міністерства внутрішніх справ, 6-те відділення – його архівами.

Уся поліція імперії поділялася на три розряди: так звана офіційна поліція (префекти, комісари і аудітори поліції), секретна поліція, жандармерія. Найголовнішим завданням секретної поліції було забезпечення регулярного, безперебійного, систематичного надходження відповідних відомостей, які могли бути ефективно використані з метою державної превенції. Секретна поліція активна використовувала агентів-інформаторів (мушардів). Призначення жандармерії полягало у збройному придушенні масових виступів, у сприянні поліції під час переслідування та упіймання злочинців, дезертирів, волоцюг, контрабандистів тощо.

Згідно з декретом від 21 месідора XII року (10 липня 1804 року) уся територія держави поділялася на 4 поліцейських округа (під час Ста днів їх булозбільшено до 8) та впроваджувалася посада префекта поліції Парижу. До першого округу увійшло 35 департаментів країни, до другого – 28, до третього – 43; Париж виділявся у особливий, четвертий округ. На чолі округів стояли державні секретарі, яким підкорядковувалися комісари міст і округів. Декретом 1805 року у 26 міста і міських округах запроваджено посаду генерального комісара поліції.

Економіка

До 1800 року виробництво досягло лише 60% від рівня 1789 року. Наступне десятиліття, яке значною мірою охоплювало період імперії, ознаменувалося сильним економічним відновленням. Проте, на відміну від Великої Британії, промислова революція не відбулася. Були зроблені значні інвестиції, зокрема в переробку бавовни, де виробництво було частково механізоване. Протягом цього часу економічні центри змістилися з портових міст, які особливо сильно постраждали від морської блокади, до районів навколо Парижа, Страсбурга та Ліона. У Франції економічний розвиток на півдні був слабшим, ніж на півночі.

Загалом, розвиток сільського господарства стагнував, між 1796 і 1815 роками сільськогосподарське виробництво зросло на 48%, а закордонна торгівля була сильно скорочена внаслідок війн. Картопля набула широкого поширення, що сприяло скороченню площі перелогових земель. Однак між 1803 і 1812 роками середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва становили лише 0,3%. Селянська землеволодіння збільшилася, але розподіл землі між синами після смерті (згідно з Цивільним кодексом) призвів до її фрагментації. Тим не менш, було досягнуто значного прогресу: ввезення цукрових буряків до Франції в 1812 році значно знизило ціну на цукор. Крім того, розширилося тваринництво та виноградники, але виробництво зернових скоротилося. Як наслідок продовжувалася політика з часів Консульства щодо закупівлі зерна з Алжирського действа, внаслідок чого борк імперії перед останнім на 1815 рік становив 7 млн. франків.

Виноробство з 1790 по 1810 рр. збільшилося у півтора раза; вивіз худоби з суми 4,5 млн франків в 1790 році піднявся до 9 млн у 1812 році.

У промисловості саме об'єднані департаменти, зокрема ті, що складають сучасну Бельгію, отримали вигоду в межах Імперії від розвитку металургії та видобутку вугілля. Прогрес текстильної промисловості не завадив Англії збільшити своє лідерство у виробництві бавовни. Але численні інновації сприяли процвітанню таких секторів, як шовк у Ліоні (жакардовий ткацький верстат) та ранній розвиток хімічної промисловості (кальцинована сода Ніколя Леблана під час Революції). Незважаючи на відставання Франції у виробництві заліза та сталі, промисловість прогресувала, але промислове виробництво повернулося до рівня 1789 року лише у 1809 році. 1806 року у Парижі (бюіля Палацу інвалидів) було проведено велику Промислову виставку. Було створено 22 торгівельні палати.

У 1802—1804 рр. вивезення краму в середньому дорівнювалося 351 млн франків, в 1805—1807 рр. — 402 млн франків, в 1811—1812 рр. 356 млн франків.

Континентальна система, запроваджена Наполеоном у 1806 році, мала величезний вплив на економіку Імперії та залежних від неї держав. Деякі сектори економіки, такі як текстильне виробництво, виграли від виключення англійської конкуренції. Але торговельні міста зазнали різкого спаду торгівлі. Сільське господарство, яке частково було орієнтоване на експорт, також постраждало від втрати англійського ринку. Багато імпортних товарів стали дефіцитними, включаючи колоніальні товари з-за кордону та бавовну, необхідну для текстильної промисловості. Тому в 1810 році було запроваджено тимчасову систему ліцензування. Це дозволило французьким судновласникам експортувати товари, якщо вони імпортували колоніальні товари та інший імпорт рівної вартості. Втім навіть ця обмежена торгівля залишалася забороненою для держав, залежних від Франції. Більше того, цього заходу було недостатньо, щоб компенсувати негативні наслідки ембарго.

У 1810 році сталася серйозна фінансова криза, яка призвела до закриття багатьох підприємств. Рік по потому сильні неврожаї спричинили різке зростання цін на хліб. У той час як у Парижі ціни штучно підтримувалися низькими, інші міста, де це було не так, зазнали цінових бунтів. Проте загалом підтримка системи серед нижчих класів залишалася в основному стабільною; лише економічна буржуазія та частина нової аристократії, які до того моменту найбільше виграли від політики Наполеона, відвернулися від нього.

Фінанси

Державні витрати зростали протягом існування імперії. З 550 млн. франків у 1801 році загальна цифра зросла приблизно до 1 млрд франків у 1811 році, досягнувши 1,264 млрд. франків у 1813 році.

Кодекс Наполеона створив єдине біржове право для всієї Франції, яке не зазнало змін більше століття. Імператор ставився до інституту біржі дуже насторожено і ввів цілий ряд обмежень щодо її функціонування. Наполеон надав біржовим посередникам монополію на біржові операції, хоча тепер, біржові посередники були позбавлені права діяти у формі компаній з обмеженою відповідальністю. Для нагляду над біржею була створена спеціальна біржова поліція. Була заборонена позабіржова торгівля. Повністю було заборонено торгівлю іноземними цінними паперами.

Гроші

Наполеондор

Продовжувалися карбуватися монети часів Консультсва: франки і наполеондори (дорівнювався 20 франкам. Також випускали «подвійні наполеондори» у 40 франків. Монетні двори працювавли у Парижі, Бордо, Страсбурзі, Марселі, Нанті, Меці, Генті, Перпеньяні, Руані, Лілі, Ла-Рошелі, Байоні, Ліоні, Ліможі, Тулузі, Орлеані, Утрехті, Женеві, Турині, Римі\.

Колоніальна політика

Французька колоніальна імперія у 1812 році

Наполеон I зі сходженням на трон продовжив активну політику з утворення або розширення колоній. 1804 року окуповано Сан-Домінго на о.Гаїті. 1805 року було захоплено частину африканськи держав Аджаче і Орунгу. 1809 року відновлення владу над Гвіаною у південній Америці.

З анексією Голландського королівства в 1810 році, яким до того часу правив його брат Луї Бонапарт, Французька колоніальна імперія за Наполеона досягла свого апогею. Численні колонії, такі як Голландська Ост-Індія, частини Цейлону та Капська колонія, потрапили під владу Франції, хоча деякі колонії раніше були окуповані Великою Британією.

1810 року в союзі з Осмнаською імперії французи виступили проти Малюцького Іраку, в якого було захоплено басру в південній Месопотамії. Того ж року було номінально було приєднано Мальдіви, які було п1814 року продано США, але фактично острови контролювала Велика Британія. 1812 року було укладено угоду з тірно (вождем) лебу Діал Діопом щодо надання французам форту Дакар на зеленому мису. Також імперія виступила посередником між лебу і державою Кайор, які уклали мирну угоду. Фактично встановлювався французький протекторат над лебу. На думку Наполеона, колонії належали французькій батьківщині та збільшили територію країни приблизно до 2 500 000 км².

Але на користь Великої Британії 1811 року було втрачено Сейшельські острови, 1814 року — Тобаго, Сент-Люсія, 1812 року — Маврикій, 1814 року Голландська Ост-Індія, Капська колонія. 1812 року Іспанія повернула собі Сан-Домінго.

Військові сили

Армія

Під керівництвом Наполеона держава поступово значно зміцніла, зокрема була налагоджена ефективна система комплектування військ (організація військової повинності), система, котра дала Франції потужну армію, від початку значно переважаючу за чисельністю та якістю сили її супротивників. Військовозобов'язаними були придатні до військової служби особи чоловічої статі від 20 до 25 років. Серед них здійснювався тираж номерів (фр. tirage ausort), тобто кожен витягав з урни квиток з номером з першого до цифри, що відповідала загальній кількості військовозобов'язаних даного призову. У 1808 році було призвано 240 000 чоловіків, у 1812 році — 275 000, а в 1813 році — 900 000. Однак загальна чисельність військ залишалася меншою, ніж за часів Директорії. Наприклад, у 1809 році було призвано лише 75 000 чоловіків. Багато новобранців, особливо у новостворених департаментах, намагалися уникнути військової служби.

Термін служби встановлювався 5-річний, широко практикувалася служба надстроковиків — ветеранів. Досвідчені солдати отримували розряди, кожному розряду встановлювався певний оклад. З ветеранів комплектувалася гвардія.

Піхотні полки після реформи повинні були нараховувати по 4 батальйони, з котрих три перебували в дієвій армії, а четвертий залишався в депо. Відтепер кожен батальйон мав елітну роту високого зросту (гренадерів або карабінерів), 7 лінійних рот та одну елітну роту снайперів низького зросту (вольтижерів).

Кінні полки ділилися на кілька ескадронів, а ескадрон на дві роти. Рота повного складу налічувала 86—116 вершників в залежності від роду кавалерії. Декретом від 18 липня 1811 року у наслідок успіху, котрий мала кавалерія, озброєна піками, в попередніх кампаніях, Імператор розпорядився створити полки французької кінної пікінерії, за зразком польських уланів. Шість перших полків були організовані за рахунок переозброєння частини драгунських полків. Ще два з уланів легіону Вісла та один німецький. З часом, до 1812 року включно, чисельність кавалерії Великої армії поступово зростала за рахунок створення нових полків набраних на нових територіях.

Якщо 1805 року в артилерії було задіяно близько 40 тис. осіб; обозні, майстрові, каноніри берегової охорони тощо, то в 1813 р. кількість особового складу досягла вже близько 100 тисяч. Імператор мав в розпорядженні найпотужнішу і найчисельнішу у Європі артилерію.

На початку Велика Армія налічувала у своїх лавах 176 тис. осіб та була поділена на 8 великих груп військ, названих армійськими корпусами: 7 корпусів проіснували протягом всієї кампанії, а один, під командуванням маршала Мортьє, тимчасовий. Кожним корпусом командував маршал Імперії, виняток становив 2-й корпус Мармона (він отримав звання маршала лише в 1809 році). Окрім цих корпусів, існувало також велике з'єднання добірних частин — Імператорська Гвардія, в котрій, як і в інших корпусах, були всі три роди військ. Нарешті, Імператор мав у своєму розпорядженні значні маси кінноти та артилерії, котрі не входили до жодного з корпусів, кавалерію резерву та головний артилерійський парк.

Окрім самої французької армії, Наполеон також вимагав військ від держав, що залежали від нього. Тільки Королівство Італія надало 218 000 осіб до 1814 року. Постійний контингент Рейнської конфедерації спочатку налічував 60 000 осіб, а пізніше був подвоєний до 120 000. Враховуючи союзників, Наполеон напередодні російської кампанії командував 1,1 мільйона осіб. З приблизно 500 000 осіб у військах безпосередньої лінії фронту лише близько половини були з самої Імперії. Ще менше, 125 000–140 000, були зі старих французьких департаментів. Решта походила з новонабутих територій або від союзників.

Загалом до армії було призвано 1,8—2 млн. осіб. Безповоротні втрати французької армії в епоху Імперії склали 800–900 тис. солдат, з яких не більше 150–200 тис. загинуло або померли від ран, решта – через хворобу чи поневіряння.

Флот

За часів Наполеона, з 1799 по 1814 рік, було побудовано 87 лінійних кораблів (включаючи кілька потужних 80-гарматних кораблів класу «Тоннан» та 118-гарматних кораблів класу «Коммерс де Марсель»), а також 59 фрегатів, необхідних для ескорту та розвідки (з 18- або 24-гарматними гарматами, і навіть 40-гарматних фрегатів).

Для будівництва нових кораблів були створені великі військові морські порти та верфі в Шербуре та Антверпені. Спочатку Наполеон помилково вважав, що об'єднання флотів Іспанії та Голландії з флотом Франції автоматично призведе до створення великого флоту – подібно до збору контингентів для Великої армії.

Значними подіями, завжди несприятливими для французького флоту, були битва на Нілі, Трафальгарська битва та інші епізоди меншого масштабу, але значущі для французького морального духу, такі як потоплення корабля «Droits de l'Homme». Єдиним епізодом, у якому відбулася явна перемога французької ескадри над британською ескадрою, була битва при Гран-Порі на Маврикії, 23-28 серпня 1810 року.

Релігія

Продовжував діяти конкордат, який у 1801 році було укладено між між Наполеоном Бонапартом і папою римським Пієм VII. Католицизм більше не визнавався державною релігією, а став релігією більшості населення. Наполеон зберіг право призначати єпископів, а папа римський зберіг право висвячувати їх.

Реформи, запроваджені Наполеоном, спочатку були схвалені значною більшістю лідерів юдейської громади, які сподівалися, що юдаїзм у Франції таким чином досягне статусу, подібного до статусу католицької церкви в Конкордаті 1801 року та протестантів в «Органічних статтях» 1802 року. Сам Наполеон шукав способи контролю над юдейською громадою. Із запровадженням консисторій у 1808 році Наполеон закріпив адміністративну рівність приблизно 1 млн. французьких юдеїв (станом на 1812 рік) та запровадив її на завойованих територіях на захід від Рейну, хоча й зіткнувся з опором на схід від Рейну. Статут консисторії було прийнято імператорським указом 17 березня 1808 року. З юдейської точки зору, цей указ невдовзі отримав назву «Décret infame» (Ганебний наказ), оскільки він знову запровадив дискримінаційні правила для юдеїв, і імперія таким чином зробила крок назад від своїх попередніх емансипаційних законів.

Культура

Держава впливала на мистецтво та літературу. Цій меті служив Декрет про театр 1807 року. У театрі, як правило, дозволялися лише п'єси, дія яких відбувається далеко в минулому та не має політичної актуальності для сьогодення. У Парижі кількість театрів було обмежено лише 9 в 1807 році. Спеціальний цензурний орган було створено в 1810 році. Культ особистості Наполеона I посилився в контрольованій пресі. Цій меті також служили різні пам'ятники Наполеону, такі як Вандомська колона.

Наполеон I наполегливо утверджував стиль «ампір», що, на його переконання, якнайкраще відповідав духу його імперії. Французькі митці зверталися не лише до римської спадщини, а до давньоєгипетських мотивів — на згадку про єгипетський похід Бонапарта. Наполеонівський ампір — стиль жорсткий, пафосний і холодний, офіційний, більш символічний.

Освіта

Система освіти була централізованою. Орган під назвою «Імперський університет» (декрет від 1806 року) відповідав за всі школи, від початкової до університету. Він засновував і керував державними школами та контролював приватні (за декретом 1808 року). На чолі Імператорського університету стояли гросмейстер та університетська рада. Остання розробляла навчальну програму. Вища освіта була представлена ​​п'ятьма факультетами Університету: теологічними (що ділилися, у свою чергу, на католицькі та протестантські), юридичними, медичними, фізико-математичними та філологічними. Університет було поділено на округи, які звалися академіями. На чолі кожної академії стояли ректор та академічна рада.

Також було поширено політичний катехізис. У ньому студенти клялися у вірності імператору з релігійних міркувань. Тим, хто виступав проти імператора, погрожували вічним прокляттям. У 1805 році було відновлено католицькі семінарії, а 1806 роі виникли протестантські академії.

За своїм адміністративним устроєм юридичні школи були однотипними. Викладачі призначалися особисто імператором після громадського конкурсу. До медичних та фармацевтичних шкіл імператорська влада внесла декілька важливих змін. Поряд зі ступенем доктора, який отримали випускники шкіл, запроваджувалося звання санітарного інспектора. Його у кожному департаменті присуджувало спеціальне журі. Музей природної історії, що входив тепер до системи спеціальних шкіл, було збережено без змін. Політехнічна школа перетворилася на закритий навчальний заклад військового зразка. Після закінчення школи 95% випускників надходили на військову службу, насамперед до артилерії.

За задумом Наполеона, середня школа повинна була давати загальну освіту та готувати молодих людей до наступного вступу до однієї зі спеціальних шкіл. Для поповнення педагогічних кадрів у Парижі було засновано Нормальний пансіон, розрахований на 300 студентів. Згодом його було перетворено на головний вищий навчальний педагогічний заклад Франції – Вищу нормальну школу.

Календар

Революційний календар був скасований з коронацією Наполеона на імператора, відновлено григоріанський календар.

Архітектура

Проводилися активні роботи з прагматичною метою: прокладання шляхів, спорудження мостів, портів, каналів. Так, було проведено дорожні роботи в гірських перевалах Мон-Сені, Сімплон і Монженевр; розширено порти в Антверпені, Дюнкерку, Шербурі; прокладено канали Урк і Нант-Брест, зведено міст де П'єр у Бордо. З ініціативи Наполеона I засновано нове місто Ла-Рош-сюр-Йон.

В часи імперії розвинувся власний стиль, відомий як ампір. Його розвитком займалися придворні архітектори Ш. Персьє та П. Фонтен, які оформляли інтер'єри у Фонтенбло, Рамбуйє та Комп'єні. Вони використовували римські та помпейські декоративні елементи при розбудові замку Мальмезон та оформленні інтер'єрів Лувру. Імперіалізм і мегаломанія влада сприяла розбудові Парижа. У звичний вигляд столиці додавалися нові комплексні архітектурні ансамблі, проспекти, вулиці, театри, ринки, а також ресторани з ампірними елементами на фасадах та в інтер'єрах. Тут було споруджено Тріумфальну арку, мости Мистецтв, Єни і Аустерліца; Пале-Броньяр, Вандомську колону, Ке-д'Орсе в Парижі, Морг набережної Марше-Неф. Іншими архітектурними проєктами стали площа Белькур у Ліоні, Кам'яний міст в Бордо.

Також відновлено спорудження культових споруд, зокрема церкву Мадлен (Париж), нового собору Святого Наполеона в Маконі, закладено церкву Святого Людовика в Ла-Рош-сюр-Йон. Усі зведено у неокласичному стилі.

Мистецтво

Провідними портретистами нової доби стали Жак-Луї Давід та його учні Франсуа Жерар, Жан-Батист Ізабе, Робер Лефевр. Давид виконав дві помпезні композиції, покликані стати візитівкою зображення Наполеона. «Коронування імператора Наполеона I та імператриці Жозефіни» (1805 – 1810) і «Роздача імператорських орлів на Марсовому полі» (1810). У французькому живопису риси ампіру проявились у творчості Франсуа Жерара (1770—1837), Ан-Луї Жіроде (1767—1824) та ін. Жироде в цьому переліку займає особливе місце тому, що мав неабиякі колористичні здібності. Навіть його етюди, серйозні та майстерні, вражають яскравою палітрою та святковим настроєм. Саме Жерара Наполеон обрав для створення інавгураційного портрета у повний зріст (замок Фонтенбло).

Першість серед баталістів належисть Антуану-Жану Гро, що зображував персонажів у героїчно – урочистих позах, у парадній формі, часто верхи. Такими є портрети генерала Лассаля (після 1808), лейтенанта Леграна (1810), маршала Мюрата (1812), генерала Фурньє-Сарловеза (1812).

Серед скульпторів виділявся своїм неабияким даруванням придворний бронзовик П'єрр Філіпп Томір. Він виготовляв інтер'єрну або обстановкову бронзу зі скульптурним декором – бра, канделябри, триніжники, вази, люстри, торшери та корпуси годинника. Будучи головним бронзовиком Севрської мануфактури, Томір виробляв різноманітних декоративну оправу з бронзи для обробки всіляких порцеляних виробів. Бронза в його роботах здається надзвичайно легкою та повітряною, начебто вона відлита з м'якого воску, а не твердого металу. У 1811 році за малюнками Прюдона Томір, разом з ювеліром Одіо, виготовив дві колиски для сина Наполеона.

Наполеон I запросив італійського скульптора Антоніо Канова у 1802 році до Парижа для виготовлення величезної статуї Наполеона і для інших важливих робіт. Шедевр цього часу — «Поліна Бонапарт в обличчі переможної Венери».

Газети

Кількість газет була обмежена, а небажані видання було заборонено. Вже через 2,5 місяці після приходу до влади він закрив 60 із 73 паризьких газет, через деякий час та ж доля спіткала ще чотири видання. У провінції ліміт був ще жорсткішим: у кожному департаменті дозволялося видавати лише одну газету, та й то під невсипущим наглядом місцевого префекта. «Шефство» над газетами, що залишилися, доручалося не комусь, а міністрові поліції.

Офіційним рупором імператора та держави був «Монітор». Його політичні статті писало Міністерство закордонних справ. Пізніше було створено окреме Відділ преси. Існуюча цензура преси була посилена. Наполеон окрім всього встановлював тематику окремих публікацій. В архівах є його численні листи міністрам поліції Ж. Фуше та Саварі, в яких він давав свої рекомендації щодо управління пресою, вказував, на що необхідно звернути увагу цензорам.

Театри і музика

Найзначущим центром театрального мистецтва була столиця імперії. УПарижі діяли офіційні (державні) театри — Опера, Імператорська академія музики, Театр імператриці, Опера Комік, Комеді францез, Театр маріонеток, Оптичний ілюціон. Роберт Фултон відкрив першу Панораму на бульварі Монмартр. Найвідомішими стали панорами Риму, Єрусалиму та інших відомих міст.

Див. також

• Таро (1808—1814, колишнє Пармське герцогство)

Джерела

• Napoleon, His Armies and Battles
• Bryant, Arthur. Years of Endurance 1793—1802 (1942); and Years of Victory, 1802—1812 (1944)
• Colton, Joel and Palmer, R.R. A History of the Modern World. New York: McGraw-Hill, Inc., 1992. ISBN 0-07-040826-2