Французьке королівство

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Франція (значення).

Французьке королівство лат. Regnum Franciae давньофр. Reaume de France середньофр. Royaulme de France фр. Royaume de France
843—1792 1814–1815 1815–1848 ↓
Королівські штандарти Вгорі (1643—1790) Внизу (1589—1792; 1815—1848) Герб
Девіз Montjoie Saint Denis!
Гімн Хай живе король! ("Марш Генріха IV") (1590–1792, 1814–1830) La Parisienne ("Паризька пісня") (1830–1848)
Франція: історичні кордони на карті Західне Франкське королівство за часів Гуго Капета (990 рік). Королівський домен позначено синім кольором
Столиця	Париж (987–1682; 1789–1792; 1814–1848) Версаль (1682–1789)
Мови	Латина, Французька (офіційна) Бретонська, Провансальська, Окситанська, Нормандська, Пікардійська, Шампанська, Анжуйська, Ґалло, Бургундська, Пуату, Баскська, Ельзаська
Релігії	Католицизм (3 липня 987 – 19 березня 1682 та з 15 липня 1801 дотепер) Галліканизм (19 березня 1682 – березень 1794) Цивільний устрій духовенства (січень 1791 – 15 липня 1801) Кальвінізм, Лютеранство та Юдаїзм (15 липня 1801 дотепер)
Форма правління	феодальна абсолютна монархія (987–1791) парламентська конституційна монархія (1791–1792; 1814–1815; 1815–1848)
Король
• 987—996	Гуго Капет (перший)
• 1830—1848	Луї-Філіпп I (останній)
Прем'єр-міністр
• 1815	Шарль Моріс де Талейран
• 1847—1848	Франсуа Гізо
Законодавчий орган	Король (987–1791) Законодавчі збори (1791–1792) Парламент (1814–1848)
• Upper house	Консервативний Сенат (до 1814) Палата перів (1814–1848)
• Lower house	Законодавчий корпус (до 4 липня 1814) Палата депутатів (4 липня 1814–1848)
Історичний період	Середньовіччя / Ранній новий період
• Верденський договір	~ 10 серпня 843
• Заснування династії Капетингів	3 липня
• Столітня війна	1337—1453
• Релігійні війни у Франції	1562—1598
• Французька революція	5 травня 1789
• Реставрація Бурбонів	6 квітня 1814
• Липнева революція	2 серпня 1830
• Революція 1848 року	24 лютого
Площа
• 1680 (включно з колоніями)	10 000 000 км2
Населення
Валюта	Лівр, Паризький лівр, Турський лівр, Деньє, Соль, франк, Екю, Луїдор
Попередник Наступник Західне Франкське королівство 1792: Перша французька республіка 1815: Перша французька імперія (100 днів) 1848: Друга французька республіка
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Французьке королівство

Історія Франції Портал Франція

Доісторична Франція Античність Галлія Галльська імперія Римська Галлія (50 до н.е.—486) Середньовічна Франція Пізня Галлія (457—486) Бургундське королівство Франкське королівство Каролінзька імперія Західне Франкське королівство Династії Франкського королівства: Меровінги (481—751) Каролінги (751—987) Дореволюційна Франція Французьке королівство Станова монархія у Франції (1302—1614) Французький абсолютизм (1643—1789) Династії Французького королівства: Капетинги (987—1328) Валуа (1328—1589) Бурбони (1589—1792, 1814—1848) Сучасна Франція Французька революція (1789—1799) Конституційна монархія (1791—1792) Перша республіка (1792—1804) Перша імперія (1804—1814) Реставрація Бурбонів (1814—1830) Липнева монархія (1830—1848) Друга республіка (1848—1852) Друга імперія (1852—1870) Третя республіка (1870—1940) Паризька комуна (1871) Режим Віші (1940—1944) Тимчасовий уряд (1944—1946) Четверта республіка (1946—1958) П'ята республіка (з 1958) Історія Франції

Королівство Франція у 1000

Королівство Франція у 1789

Мапа першої (світло-синій) та другої (темно-синій) французьких колоніальних імперій

Французьке королівство (давньофр. Reaume de France; середньофр. Royaulme de France; фр. Royaume de France) — історіографічна назва, що надавалась різним політичним утворенням на території Франції в середньовічний та ранньомодерний період. Королівство було однією з наймогутніших держав Європи й великою державою з часів Високого середньовіччя. Королівство стало однією з перших європейських колоніальних держав з колоніальними володіннями по всьому світу.

Королівство постало у 843 році як Західне Франкське королівство (лат. Francia Occidentalis), утворене на західній частині Каролінзської імперії згідно з Верденським договором. Гілка династії каролінгів продовжувала правити до 987 року, коли королем був обраний Гуго Капет, який заснував династію капетингів. У період Високого середньовіччя ця територія залишалася відома як Франція (лат. Francia), а її правитель як «король франків» (лат. rex Francorum). У 1190 році першим королем, який почав називати себе «король Франції» (лат. rex Francie), а не «король франків», став Філіп II Август й він же офіційно прийняв цей титул у 1204 році. Відтоді і аж до скасування монархії в 1792 році під час Французької революції, Французьким королівством постійно правили Капетинги та їхні бічні лінії — Валуа та Бурбони. Протягом двох періодів часу (1284—1328 та 1572—1620 років) Французьке королівство перебувало в персональній унії з Наваррським королівством, після чого установи Наварри були скасовані й вона була повністю анексована Францією (хоча король Франції продовжував використовувати титул «король Наварри» до кінця монархії).

Французьке королівство в середні віки було децентралізованою феодальною монархією. У Бретані та Каталонії (нині входить до складу Іспанії) влада французького короля майже не відчувалася. Лотарингія і Прованс були державами Священної Римської імперії і ще не входили до складу Франції. Спочатку західнофранкські королі обиралися світськими та церковними магнатами, але регулярна коронація старшого сина правлячого короля за життя його батька встановила принцип чоловічого первородства, який набув кодифікації в Салічному законі. Під час пізнього середньовіччя суперництво між династією Капетингів, правителями Французького королівства та їхніми васалами — домом Плантагенетів, які, окрім великих спадкових територій у Французькому королівстві, також правили Англійським королівством як частиною їхньої конкуруючої з Францією Анжуйської імперії, призвело до багатьох збройних конфліктів. Найвідомішим з них є низка конфліктів, відомих як Столітня війна (1337—1453), під час якої королі Англії претендували на французький престол. Вийшовши переможцем із зазначених конфліктів, Французьке королівство згодом намагалось поширити свій вплив на Італію, але зазнала поразки в Італійських війнах (1494—1559 років) від Іспанії та Священної Римської імперії.

З початком Нового часу Французьке королівство ставало дедалі більш централізованим. Французька мова почала витісняти інші мови з офіційного вжитку й монарх розширив свою абсолютну владу, хоча адміністративна система (Старий режим) залишалась урізніманітнена історичними та регіональними відмінностями в оподаткуванні, правовому, судовому та канонічному провадженні, а також місцевими прерогативами. Релігійно Франція стала розділеною між католицькою більшістю та протестантською меншиною (гугенотами), що призвело до серії громадянських воєн — Релігійних війн (1562—1598). Релігійні війни завдали шкоди Франції, але тріумфальна перемога над Іспанією та Габсбурзькою монархією в Тридцятилітній війні знову перетворила Францію на наймогутнішу державу континента. У XVII столітті за правління Людовика XIV королівство стало домінуючою культурною, політичною та військовою силою Європи. Одночасно Франція створила свою першу колоніальну імперію в Азії, Африці та Америці. Перша французька колоніальна імперія на своєму піку в 1680 році займала понад 10 000 000 квадратних кілометрів і стала на той час другою за величиною імперією у світі після Іспанської імперії. Колоніальні конфлікти з Великою Британією призвели до втрати більшої частини французьких північноамериканських володінь до 1763 року. Французьке втручання у Війну за незалежність США допомогло забезпечити незалежність нових Сполучених Штатів Америки, але було витратним і малорезультативним для самої Франції.

Французьке королівство прийняло письмову конституцію в 1791 році, але через рік монархія була скасована і замінена Першою французькою республікою. Монархія була відновлена іншими великими державами в 1814 році й проіснувала (за винятком «Ста днів» у 1815 році) до Французької революції 1848 року.

Політична історія

Західне Франкське королівство

Середньовіччя ознаменувалося нескінченною боротьбою за владу у Франкському королівстві між франкськими династіями.

Карл Великий, що правив з 768 по 814 рік, припинив внутрішні розбрати й значно розширив кордони свого королівства, а у 800 році був оголошений королем Священної Римської імперії. Протягом останніх років правління Карла Великого на північні та західні кордони Франкського королівства стали все активніше нападати скандинавські вікінги.

Після смерті Карла Великого в 814 році його спадкоємці не змогли зберегти політичну єдність і імперія почала розпадатись. Після розділення імперії між трьома внуками Карла Великого згідно з Верденським договором 843 року, каролінги продовжували утримувати трон у всіх трьох новостворених країнах: Західному, Середньому (Лотарингії) та Східному Франкському королівстві, при цьому Карл Лисий правив Західним Франкським королівством, ядром того, що з часом перетворилось у Французьке королівство.

У 869 році, після смерті бездітного Лотара II, Карл Лисий також був коронований королем Лотарінгії, але за Мерсенським договором (870) був змушений поступитися більшою частиною Лотарінгії своєму брату, королю Східного франкського королівства Людовику Німецькому. Карл зберіг за Західним Франкським королівством басейни річок Рона і Маас (включаючи міста Верден, В'єнн і Безансон), але був змушений передати Рейнланд з Аахеном, Мецом та Тріром до складу Східного Франкського королівства.

Високе Середньовіччя

Після смерті в 987 році останнього представника династії Каролінгів Людовика V Лінивого, трон у Західно-Франкському королівстві посів Гуго Капет (правив в 987—996 рр.), герцог Франконський та граф Паризький, який заснував династію Капетингів. Разом із своїми бічними гілками, династіями Валуа і Бурбонів, Капетинги правили Францією понад 800 років.

Старий порядок залишив новій династії безпосередній контроль над невеликою частиною середньої Сени та прилеглими територіями, тоді як могутні територіальні лорди, такі як графи Блуасські в X—XI ст. накопичили великі територіальні володіння, сформовані завдяки вдалим шлюбам і через приватні домовленості з меншими дворянами про захист і підтримку.

В IX—X століттях тривали активіні вторгнення вікінгів до внутрішніх районів королівства по руслам Луари, Сени та інших річок. Під час правління Карла Простакуватого (898—922) скандинавським норманам на чолі з Ролло було надано дозвіл оселитись вздовж Сени, нижче за течією від Парижа, в регіоні, який став відомий як Нормандія.

Територія навколо нижньої Сени стала джерелом постійних проблем після того, як герцог Нормандії Вільгельм Завойовник в 1066 році захопив Англійське королівство і став за межами Франції (де він ще номінально підлягав короні) рівними королю за своїм статусом.

Нащадок Вільгельма, перший англійський король з династії Плантагенетів Генріх II успадкував Англійське королівство та Нормандське герцогство від матері, а також Анжуйське, Турське і Менське графства від батька. В 1152 році він одружився з колишньою королевою Франції, герцогінею Аквітанською Алієонор, яка правила більшою частиною земель південно-західної Франції. Після перемоги над заколотом під проводом Алієнор та її синів, Генріх ув'язнив Алієнор, зробив герцогство Бретань своїм васалом і фактично створив Анжуйську імперію, до якої входила більша частина західної Франції, яка за розміром значно перевищувала землі, що залишались під контролем французьких королів. Однак суперечки між нащадками Генріха щодо поділу його французьких територій у поєднанні з довготривалою відсутністю в королівстві Річарда Левове Серце та невдалим протистоянням його брата Іоана Безземельного з королем Франції Філіппом II Августом, дозволили останньому відновити вплив Французького королівства на більшу частину материкових територій Анжуйської імперії. Після перемоги Франції в Битві при Бувіні у 1214 році, англійські монархи зберегли владу лише в південно-західному герцогстві Гієнь.

У XI ст. попри тяглі війни з Англійським королівством настав час відродження економіки і процвітання наук. В той самий час країна втягнулась в Хрестові походи — священні війни, яку вела Католицька церква з нехристиянськими народами Палестини та Близького Сходу.

Пізнє Середньовіччя і Столітня війна

Смерть Карла IV у 1328 році без спадкоємців чоловічої статі поклала край головній лінії Капетингів. За Салічним законом корона не могла передаватись через жінок (дочкою Філіпа IV була Ізабелла, сином якої був Едуард III Англійський), тому трон перейшов до Філіппа VI, сина Карла Валуа. Це, на додаток до тривалої суперечки щодо прав на Гасконське герцогство на півдні Франції, а також відносин між Англією та фламандськими суконними містами, призвело до Столітньої війни 1337—1453 років. У наступному столітті відбулися нищівні війни, селянські повстання (Селянське повстання 1381 р. в Англії і Жакерія 1358 р. у Франції) та зростання націоналізму в обох країнах.

Втрати населення протягом Столітньої війни були дуже значними, зокрема через чуму (Чорна смерть, зазвичай вважається спалахом бубонної чуми), яка прийшла з Італії в 1348 році, швидко поширюючись долиною Рони. а звідти по більшій частині країни: підраховано, що населення сучасної Франції в 18–20 мільйонів на момент декларації податку на вогнище 1328 року скоротилося через 150 років на 50 відсотків або більше.

Відродження і Реформація

Доба Відродження відзначалася появою потужних централізованих інституцій, а також розквітом культури (значні впливи на яку надходили з Італії). Королі побудували сильну фіскальну систему, яка посилила владу короля і дозволила йому створювати армії, що значно переважали армії місцевої знаті. В країні, особливо в Парижі, постали сильні традиції в літературі, мистецтві та музиці. Переважаючим стилем був класичний.

У 1539 році Франциск I видав указ Вілле-Котре, який в значній мірі був результатом роботи канцлера Гійома Пойє. Указ впорядковував низку державних, судових і церковних питань. Найвідоміші статті указу 110 і 111 закликали використовувати французьку мову в усіх правових актах, нотаріально посвідчених договорах та офіційному законодавстві.

Італійські війни

Після Столітньої війни Карл VIII підписав три додаткові договори з Генріхом VII Англійським, Максиміліаном I Габсбургом і Фернандо II Арагонським відповідно в Етаплі (1492), Сенлі (1493) і Барселоні (1493). Ці три договори відкрили Франції можливість розпочати низку довгих Італійських воєн (1494—1559), які поклали початок Франції раннього Нового часу. Проте більш ніж шестидесятирічні зусилля Франції здобути владу в Італії закінчились безрезультатно і після укладення в 1559 році Като-Камбрезького мирного договору, що завершив останню з Італійських воєн, Франція остаточно відмовилась від домінування в Італії на користь дому Габсбургів. Певною компенсацією цього стало повернення французького контролю над Кале — останнього бастіону Англії на території Франції.

Релігійні війни

Ледве завершилися Італійські війни, як Франція була занурена у внутрішню кризу з далекосяжними наслідками. Незважаючи на укладення Болонського конкордату між Францією та папством (1516 р.), що надав короні неперевершену владу у вищих церковних посадах, Франція була глибоко вражена спробою протестантської Реформації зламати гегемонію католицької Європи. Зростаюча міська протестантська меншина (пізніше названа гугеноти) стикалася з дедалі суворішими репресіями від сина Франциска I, короля Генріха II. Після смерті Генріха II у битві, країною правили його вдова Катерина Медічі та її сини Франциск II, Карл IX і Генріх III. Відновлена католицька реакція на чолі з могутніми герцогами Гізами завершилася різаниною гугенотів (1562 р.), розпочавши першу з французьких релігійних воєн, під час якої англійські, німецькі та іспанські війська втрутилися на стороні конкуруючих протестантських і католицьких сил. На противагу абсолютній монархії, гугеноти-монархомахи у цей час обстоювали право на повстання і легітимність тираноциду.

Кульмінацією релігійних війн стала Війна трьох Генріхів, у якій Генріх III убив Генріха де Гіза, лідера підтримуваної Іспанією Католицької ліги, після чого прихильники останнього вбили у відповідь самого короля. Після вбивства як Генріха де Гіза (1588), так і Генріха III (1589), конфлікт був закінчений вступом на престол протестантського короля Наварри Генріха IV (першого короля з династії Бурбонів). Після того. як у 1593 р. Генріх IV зрікся протестантської релігії та зі словами «Париж вартий меси» прийняв католицизм, він був прийнятий більшістю католицького істеблішменту (1594 р.) і Папою (1595 р.). В 1598 році він видав декрет про толерантність, відомоий як Нантський едикт, який гарантував свободу приватного віросповідання та громадянську рівність.

Період раннього Нового часу

Генріх IV (ліворуч) - Франс Пурбус молодший (1610),
Людовик XIII (праворуч) - Філіп де Шампень (1647)

Французька колоніальна імперія

Не дивлячись на розруху, яку завдали країні релігійні війни, замирення Франції за Генріха IV в значній мірі заклало фундамент для початку піднесення Франції до європейської гегемонії. Французьке королівство проводило активну експансіоністську політику протягом усього цього періоду, за винятком кінця XVII століття. Французи розпочали торгівлю в Індії та Мадагаскарі, заснували Квебек і проникли до північноамериканських Великих озер і Міссісіпі, створили плантаційну економіку в Вест-Індії, розширили свої торгові контакти в Леванті та суттєво збільшили свій торговий флот.

Тридцятилітня війна

Син Генріха IV, Людовик XIII і його міністр кардинал Рішельє (1624—1642) розробили і втілили успішну політику, спрямовану проти Іспанії та Священної Римської імперії під час Тридцятилітньої війни (1618—1648), яка розгорілася в Німеччині. Вже після смерті короля і кардинала Вестфальський мир (1648) закріпив визнання політичної та релігійної роздробленості Німеччини. Регентство Анни Австрійської та її міністра кардинала Мазаріні пережили громадянське повстання, відоме як Фронда (1648—1653), яка переросла у франко-іспанську війну (1653—1659). Піренейський договір (1659 р.), укладений після розгрому швидкоплинної Каталонської республіки під протекторатом французького короля Людовика XIII, офіційно закріпив захоплення Францією іспанської території Руссільйон і започаткував короткий період миру.

Людовик XIV, король-сонце

Людовик XIV, картина Гіацинта Ріго, 1701

Протягом більшої частини правління Людовика XIV (1643—1715) («Короля-Сонця»), Франція була домінуючою силою в Європі, завдяки дипломатії наступника кардинала Рішельє на посаді головного міністра короля, кардинала Джуліо Мазаріні (1642—1661). Кардинал Мазаріні керував створенням французького королівського флоту, який конкурував з англійським, збільшивши його з 25 майже до 200 кораблів. Чисельність армії також була значно збільшена. Відновлені війни (Деволюційна війна, 1667–68 та Франко-голландська війна, 1672–78) принесли подальші територіальні здобутки (Артуа, Західна Фландрія та Вільне графство Бургундське, віддане раніше в 1482 р. Імперії), але ціною все більш узгодженої опозиції конкуруючих королівських сил і накопичення все більшого державного боргу. Прихильник теорії «Божого права королів», яка обстоює божественне походження мирської влади та будь-яку відсутність земних обмежень монархічного правління, Людовик XIV продовжив роботу своїх попередників зі створення централізованої держави, керованої зі столиці в Парижі. Він прагнув ліквідувати залишки феодалізму, що все ще зберігалися в деяких частинах Франції, і, примушуючи аристократичну еліту регулярно перебувати в його розкішному Версальському палаці, побудованому на околицях Парижа, зумів утихомирити аристократію, багато членів якої брали участь у повстанні Фронди за часів молодості Людовіка. Таким чином він зміцнив систему абсолютної монархії у Франції, яка проіснувала 150 років до Французької революції. Маккейб каже, що критики використовували опис деградуючого турецького двору з «гаремом, султанським двором, східним деспотизмом, розкішшю, дорогоцінним каменням та прянощами, килимами та шовковими подушками» як аналогію з корумпованістю французького королівського двору.

Король намагався нав'язати країні повну релігійну одноманітність, скасувавши Нантський едикт 1685 року. Була прийнята сумнозвісна практика «драгонад», згідно з якою грубих солдатів навмисно розміщували в будинках гугенотів і дозволяли їм безкарну поведінку — крадіжки, ґвалтування, катування та вбивство дорослих і немовлят у їхніх лачугах. Підраховано, що від 150 000 до 300 000 протестантів втекли з Франції під час хвилі переслідувань, що послідувала після скасування Нантського едикту (наслідуючи приклад гугенотів, які залишили країну за сто п'ятдесят років до того), що коштувало Франції втрати дуже великої кількості інтелектуалів, ремісників та інших цінних людей. Переслідування також поширювалося на неортодоксальних римо-католиків, як-от янсеністів, групу, яка заперечувала свободу волі і вже була засуджена папами. Людовик не був теологом і мало розумів складні доктрини янсенізму, задовольняючись тим, що вони загрожували єдності держави. Цим він завоював дружбу з папством, яке раніше вороже ставилося до Франції через його політику передачі всієї церковної власності в країні під юрисдикцію держави, а не Риму.

У листопаді 1700 року помер бездітний іспанський король Карл II, що поклало край династії Габсбургів у цій країні. Людовик довго чекав цього моменту і тепер планував посадити на трон родича Бурбонів Філіпа, герцога Анжуйського (1683—1746). По суті, Іспанія мала стати вічним союзником і навіть слухняним сателітом Франції, яким керуватиме король, що виконуватиме накази з Версаля. Розуміючи, як це порушить баланс сил в Європі, інші європейські правителі були категорично не згодні з такою пропозицією. Проте більшість альтернатив були однаково небажаними. Наприклад, сходження іншого Габсбурга на іспанський трон призвела б до відтворення великої багатонаціональної імперії Карла V (1500—1558) — Священної Римської імперії, Іспанії та двох Сицилій, що також сильно порушило б баланс сил. Після дев'яти років виснажливої Війни Аугсбурзької ліги (1688–97) найменше, чого хотів Людовік — це ще одного збройного конфлікту. Однак решта Європи не погодилась з його амбіціями в Іспанії і лише через три роки після закінчення попередньої війни в Європі почалася тривала Війна за іспанську спадщину (1701—1714).

Інакомислення, просвітництво і революція

Французькі провінції в 1789 р.

У правління Людовика XV (1715—1774), початкове повернення до миру та процвітання відбулося під час регентства Філіпа II, герцога Орлеанського (1715—1723), політику якого значною мірою продовжував прем'єр-міністр короля, кардинал Фльорі (1726—1743). Виснаження Європи після двох великих воєн призвело до тривалого періоду миру, який переривався лише незначними конфліктами, такими як Війна за польську спадщину з 1733 по 1735 рр. Масштабні війни відновилися з Війною за австрійську спадщину (1740—1748 рр.). Але союз із традиційним ворогом — Габсбургами («Дипломатична революція» 1756 р.) проти зростаючої могутності Британії та Пруссії призвів до відчутної поразки у Семирічній війні (1756—1763 рр.) і втрати північноамериканських колоній Франції.

Людовик XV (ліворуч), картина Моріса Кантен де Латур (1748); Людовик XVI (праворуч), картина Антуан-Франсуа Калле (1775)

Загалом у XVIII столітті зростало невдоволення монархією та встановленими порядками. Людовик XV був дуже непопулярним королем через свої сексуальні ексцеси, загальну слабкість і втрату Канади на користь британців. Такий сильний правитель, як Людовик XIV зміг посилити позиції монархії, тоді як Людовик XV послабив її. Твори таких філософів, як Вольтер, були явним ознакою невдоволення, але король вирішив проігнорувати їх. Він помер від віспи в 1774 році і французи не дуже шкодували після його смерті. Хоча Франція ще не пережила промислову революцію, яка починалася у Британії, середній клас міст, що підвищувався, відчував дедалі більше розчарування у системі та правителях, які здавалися нерозумними, легковажними, відстороненими та застарілими, навіть якщо справжнього феодалізму у Франції більше не існувало.

Після смерті Людовика XV королем став його онук Людовик XVI. Спочатку він користувався популярністю, але в 1780-х роках його теж починають ненавидіти. Був одружений з австрійською ерцгерцогинею Марією Антуанеттою. Французька інтервенція у американську війну за незалежність обійшлась дуже дорого для королівства, яке, натомість, не отримало ніяких відчутних здобутків.

Оскільки країна перебувала в глибоких боргах, Людовик XVI дозволив радикальні реформи Тюрго і Мальзерба, але невдоволення призвело до звільнення Тюрго і відставки Мальзебера в 1776 році. Їх замінив Жак Неккер. Неккер пішов у відставку в 1781 році, щоб його замінили Калонн і Брієнн, а потім був знову відновлений у 1788 році. Сувора зима того року призвела до повсюдної нестачі продовольства, і на той час Франція була пороховою бочкою, готовою вибухнути. Напередодні Французької революції в липні 1789 року Франція перебувала в глибокій інституційній та фінансовій кризі, але ідеї Просвітництва почали проникати в освічені класи суспільства.

Обмежена (конституційна) монархія

3 вересня 1791 р. абсолютна монархія, яка керувала Францією 948 років, була змушена обмежити свою владу і стати тимчасовою конституційною монархією. Однак це тривало недовго, і 21 вересня 1792 року французька монархія була фактично ліквідована проголошенням Першої французької республіки. Роль короля у Франції остаточно завершилася стратою Людовика XVI на гільйотині в понеділок, 21 січня 1793 р., за яким послідували Епоха терору, масові страти, Директорія як форма республіканського правління та остаточний початок двадцяти п'яти років реформ, потрясінь, диктатури, воєн і оновлення, з різними наполеонівськими війнами.

Реставрація

Два королі Реставрації:
Людовик XVIII (ліворуч), картина Франсуа Жерара (1820s),
Карл X (праворуч) картина Франсуа Жерара (1825)

Після Французької революції (1789—1799) та Першої французької імперії під керівництвом Наполеона Бонапарта (1804—1814), монархія була відновлена, коли шоста коаліція європейських держав збройно перемогла Наполеона і відновила монархію, повернувши на трон короля з династії Бурбонів у 1814 році. Однак скинутий імператор Наполеон тріумфально повернувся до Парижа з його вигнання на Ельбі і правив Францією короткий період, відомий як Сто днів.

Коли сьома європейська коаліція знову скинула Наполеона після битви при Ватерлоо в 1815 році, монархія Бурбонів була знову відновлена. Граф Провансальський, брат Людовика XVI, якого в 1793 році гільйотинували, був коронований як Людовик XVIII на прізвисько «Бажаний». Його правління характеризувалося розбіжностями між доктринерами — ліберальними мислителями, які підтримували Хартію і буржуазією та ультрароялістами — аристократами та духовенством, які повністю відмовилися від спадщини революції. Мир підтримували такі державні діячі, як Талейран і герцог Рішельє, а також поміркованість і розважливість короля. У 1823 році ліберальна агітація в Іспанії призвела до французької інтервенції на боці роялістів, що дозволило королю Іспанії Фернандо VII скасувати Кадіську конституцію 1812 року.

Однак зусилля Людовіка XVIII були зведені нанівець, коли після його смерті 16 вересня 1824 року королем став його брат граф Артуа під іменем Карла X. Карл X був реакційним діячем, який підтримував ультрароялістів і католицьку церкву. За його правління була посилена цензура газет, прийнятий Закон проти святотатства, збільшені компенсації емігрантам. Тим не менш, правління також стало свідком французького втручання в Грецьку революцію на користь грецьких повстанців і першої фази завоювання Алжиру.

Абсолютистські тенденції короля не сподобалися доктринерській більшості в палаті депутатів, яка 18 березня 1830 р. надіслала королю звернення, підтримуючи права палати і фактично підтримавши перехід до повної парламентської системи. Карл X сприйняв це звернення як завуальовану загрозу, і 25 липня того ж року він видав укази Сент-Клу, намагаючись зменшити повноваження парламенту та відновити абсолютне правління. Опозиція відреагувала заворушеннями в парламенті та барикадами в Парижі, що призвело до Липневої революції. Король зрікся престолу, як і його син принц Луї Антуан, на користь свого онука графа Шамбора, призначивши свого двоюрідного брата герцога Орлеанського регентом. Проте було вже запізно, і ліберальна опозиція перемогла монархію.

Липнева монархія

Луї Філіпп I на картині Франца Ксавера Вінтерхальтера (1841)

9 серпня 1830 року палата депутатів обрала Луї Філіппа, герцога Орлеанського, «королем французів». Білий прапор Бурбонів було замінено французьким триколором, а в серпні 1830 року була введена нова Хартія.

Завоювання Алжиру тривало, і нові поселення були створені в Гвінейській затоці, Габоні, Мадагаскарі та Майотті, а на Таїті було створено протекторат.

Однак, незважаючи на початкові реформи, Луї Філіп мало чим відрізнявся від своїх попередників. На зміну старій знаті прийшла міська буржуазія, а робітничий клас був усунутий від голосування. Луї Філіп призначив прем'єр-міністром видатних буржуа, як-от банкіра Казимира Пер'є, академіка Франсуа Гізо, генерала Жана де Дью Сульта, і таким чином отримав прізвисько «громадянин король» (фр. Roi-Citoyen). Липнева монархія була охоплена корупційними скандалами та фінансовою кризою. Опозиція короля складалася з легітімістів, які підтримували графа Шамбора, претендента на престол Бурбонів, а також з бонапартистів і республіканців, які боролися проти королівських осіб і підтримували принципи демократії.

Король намагався придушити опозицію за допомогою цензури, але коли в лютому 1848 р. була придушена «Кампанія банкетів» (Campagne des banquets), у Парижі, а потім і у всій Франції спалахнули заворушення, що призвело до Лютневої революції. Національна гвардія відмовилася придушити повстання, в результаті чого Луї Філіп зрікся престолу і втік до Англії. 24 лютого 1848 року монархію було скасовано і проголошено Другу республіку. Незважаючи на пізніші спроби відновити Королівство в 1870-х роках, під час Третьої республіки, французька монархія не повернулася.

Населення

На початку правління Людовика XV було від 20 до 22 млн. осіб. Населення зросло до 27,5 мільйонів у 1789 році. Крім того, у 1780–1789 роках спостерігався значний природний приріст: 8 917 000 народжень порівняно з 7 858 000 смертей.

Устрій

На початку XIV ст. королівська влада спиралася на зібрання представників станів. Це був перший ступінь розвитку централізованої держави, за якого королівська влада управляла країною при допомозі станів, бо ще не була достатньо сильною.

Французький термін «Старий порядок» (фр. Ancien Régime) або просто «Колишній режим», відноситься насамперед до аристократичної, соціальної та політичної системи Франції в ранньому Новому часі під час пізніх династій Валуа і Бурбонів. Адміністративні та соціальні структури Старого порядку були результатом багаторічного державотворення, законодавчих актів (наприклад, Постанова Вілле-Коттере), внутрішніх конфліктів і громадянських воєн, але вони залишалися заплутаним клаптем місцевих привілеїв та історичних відмінностей допоки Французька революція не призвела до радикального усунення адміністративної неузгодженості.

1791 р. абсолютна монархія, яка керувала Францією 948 років, була змушена обмежити свою владу і стати тимчасовою конституційною монархією.

Людовик XVIII намагався примирити спадщини Революції та Старого порядку, дозволивши сформувати парламент і конституційну хартію, зазвичай відому як «Дарована хартія» (фр. Charte octroyée). 1830 року вперше після Французької революції король був призначений правителем французького народу, а не країни.

Території та провінції

Західне Франкське королівство за часів Гуго Капета (990 рік). Королівський домен позначено синім кольором

До XIII століття лише невелика частина нинішньої Франції була під контролем французького короля: на півночі відбулися вторгнення вікінгів, що призвели до утворення Нормандського герцогства, на заході графи Анжуйські зарекомендували себе як могутні суперники короля, до кінця XI століття керуючи «Анжуйською імперією», яка крім французьких територій включала в себе Англійське королівство. Лише в часи Філіпа II Августа основна частина території західної Франції опинилася під владою франкських королів, і, отже, Філіп став першим королем, який назвав себе «королем Франції» (1190). Боротьба за престол Франції між анжуйськими королями Англії (плантагенетами) та королями Франції (капетингами) врешті призвела до Столітньої війни і Франції вдалось відновити контроль над цими територіями лише до середини XV століття. Ті території, що зараз складають східну Францію (Лотарингія, Ельзас, Савоя, Прованс) спочатку не входили до середньовічних Західно-Франкського і Французького королівств, а відносились до Середнього Франкського королівства, а відтак до німецької Священної Римської імперії і були включені до складу Франції лише протягом Раннього Нового періоду.

Територіальний розвиток королівства за часів Філіпа II Августа (1180—1223 рр.)

Зміни території Франції в 985—1947 рр

Території, успадковані від Західно-Франкського королівства:

Домен короля Франції (королівський домен або коронні землі):

• Іль-де-Франс
• Реймс
• Бурж
• Орлеанське графство

Прямі васали французького короля в X—XII ст.:

• Шампанське графство (до королівського домену в 1316 р.)
• Блуаське графство (до королівського домену в 1391 р.)
• Бургундське герцогство (до 1477 р., відтак розділене між Францією та Габсбургами)
• Фландрське графство (в Бургундію в 1369 р.)
• Бурбонське герцогство (1327—1523)

Здобутки в XIII—XIV ст.:

• Нормандське герцогство (1204)
• Турське графство (1204)
• Анжуйське графство (1225)
• Менське графство (1225)
• Овернське графство (1271)
• Тулузьке графство (1271), включно з:
  • Керсійське графство
  • Руерзьке графство
    • Родезьке графство
  • Жеводанське графство
  • Альбійське віконтство
  • Готський маркізат
• Шампанське графство (до королівського домену в 1316 р.)
• В'єннський дофінат/Дофіне (1349), спадкове володіння королів Франції, належало дофіну (першому спадкоємцю) французького короля, але формально не було частиною Французького королівства, оскільки номінально залишалося частиною Священної Римської імперії.
• Блуаське графство (до королівського домену в 1391 р.)

Придбання володінь англійських королів Плантагенетів з перемогою французів у Столітній війні 1453 р.

• Аквітанське герцогство (Гієнь), включно з:
  • Пуатевінське графство
  • Ла-Марське графство
  • Ангумуаське графство
  • Перигорське графство
    • Округ Веле
  • Сентонзьке графство
  • Лімузенське віконтство
  • Іссуденська сеньйорія
  • Деольська сеньйорія
  • Гасконське герцогство
    • Графство Ажене
• Бретанське герцогство (оспорювалось з часів Війни за бретонську спадщину, до Франції в 1453 році, до королівського домену в 1547 році)

Придбання в період після закінчення Столітньої війни:

• Бургундське герцогство (1477)
• Прованське графство (1481)
• Па-де-Кале (1558)
• Наваррське королівство (1620)
• Ельзас — відповідно до умов Вестфальського (1648), Німвегенських (1678-79) та Ратісбонського (1684) мирних договорів
• Артуаське графство (1659)
• Русільйон і Перпіньян, Монмеді та інші частини Люксембурзького герцогства, частина Фландрського графства, зокрема Аррас, Бетюн, Гравлін і Тьйонвіль (Піренейський договір 1659 р.)
• Бургундське графство (1668, 1679)
• Французьке Ено (1679)
• Оранське князівство (1713)
• Лотаринзьке герцогство (1766)
• Корсика (1769)
• Венессенське графство (Комта-Венесен) (1791)

Правосуддя

Мапа парламентів і їх юрисдикції у Французькому королівстві

Найважливішою функцією короля було здійснювати правосуддя для своїх підданих. Це завдання випливало з коронації, під час якої визнавалося, що правосуддя делегується Богом монарху. Король не міг особисто здійснювати правосуддя; тому він повинен був делегувати його кваліфікованому персоналу. Правосуддя вважалося делегованим, коли воно здійснювалося магістратами від імені короля, і зберігалося, коли король та його рада безпосередньо втручалися у справу.

Королівське делеговане правосуддя складалося з звичайних судів та спеціальних судів. Перші утворювали пірамідальну ієрархію з чотирма рівнями. Внизу знаходяться прево, віконтії та кастеляни, що датуються XI століттям; далі йшли бейлівіки та сенешалі, які з'явилися у XII столітті; потім президентські суди, створені у 1552 році; і, нарешті, парламенти та суверенні ради. Королівська рада, верховний суд правосуддя, знаходилися на самому верху структури. Спеціальні суди були уповноважені розглядати певні категорії справ або осіб. Вищі суди могли втручатися у справу, що розглядалася судом нижчої інстанції, та розглядати її шляхом процедури виклику судді до суду.

Судочинство не було єдиним, і напередодні Революції юрисдикцій, які називалися парламентами. Загалом було 17 парламентів, з яких найвагомішим був Паризький. Деякі виникли в результаті підтвердження вже існуючих судів, таких як Скарбниця Нормандії в Руані, тоді як інші були створені для наближення судового управління до народу, такі як Парламент Тулузи.

Парламенти (вищі судові органи королівства) неодноразово робили спроби домогтися влади як із королем з урахуванням так званого представництва нації парламентським корпусом. Склад парламентів формувався з еліти офісьє-покупців та власників державних посад. Парламенти реєстрували закони та в цьому випадку користувалися правом на оскарження, якщо ці закони не відповідали основним законам королівства: королі Франції могли вдатися до примусової реєстрації через lit de justice (офіційне засідання Паризького парламенту). Підкорений Людовиком XIV, Паризький парламент скасував заповіт короля в обмін на відновлення права на оскарження.

Корпоративна солідарність парламентів дозволяла їм саботувати і паралізувати діяльність урядових інститутів. У відповідь Людовик XV доручив канцлеру Мопу радикальну реформу парламентів. Продажність посад скасовувалась. Територія, що підпадала під юрисдикцію Паризького парламенту, дуже скорочувалася. Було заслано 130 паризьких та 100 провінційних парламентаріїв. Ситуація відновилася лише зі сходенням на трон Людовика XVI

Велика палата Паризького парламенту епохи Старого порядку скликалася до розгляду найважливіших справ з участю знатних осіб королівства – принців крові, герцогів і перів.

Поряд із королівським правосуддям існували десятки тисяч маноральних судів, кожен з яких мав різну юрисдикцію, а також муніципальні суди, повноваження яких зменшувалися з XVI століття. Наприкінці Середньовіччя юристи розробили теорію, що, оскільки король був лордом лордів, останні здійснювали правосуддя від його імені. Протягом століть королівська держава зменшувала повноваження некоролівських судів, теоретизуючи концепцію «королівських справ», які залишали за королем питання, що вважалися важливими або стосувалися його суверенітету. Крім того, ці повноваження були обмежені, оскільки можна було оскаржити рішення некоролівського суду до королівського суду.

Церковна юстиція відповідала за розгляд внутрішніх справ Церкви та віруючих у питаннях віри та моралі. Розпочався процес встановлення королівського контролю над церковними судами, зокрема, з концепцією зловживань у XV столітті, яка дозволяла подавати апеляції до королівських судів, якщо церковний суддя перевищував межі своєї юрисдикції. Цю судову систему було скасовано у серпні 1790 року.

Економіка

Сільське господарство велося патріархальними методами, врожайність була низькою. Аж до середини XVIII століття у Франції практично не було інновацій у сільському господарстві

Основною подією піднесенню ткацтва стає наказ Людовика XI від 23 листопада 1466 року, згідно з яким у Ліоні було засновано Королівську шовкоткатську мануфактуру. Через чотири роки мануфактури з виготовлення шовку було переведено до Туру. У 1536 році Франциск I задовольнив прохання Ліона про привілеї для шовкового виробництва, і майстерня з виготовлення тканин була заснована Етьєном Тюркою у Бартелемі Наріс. Вже з 1540 року король наділяє ліонські мануфактури особливими привілеями у виробництві та торгівлі шовками. Мануфактури з виготовлення тканин були також в Сент-Уені, Мюлузі, Турі, Авіньйоні, Німе, Марселі, Версалі. При Людовику XIV починається новий етап у розвитку виробництва тканин. Він обумовлений законом міністра фінансів Кольбера від 1667 року, згідно з яким мануфактури та фабрики мали щороку випускати нові візерунки.

Франція Старого порядку до XVIII ст. характеризувалося вкрай слабким розвитком торгівлі і грошового обігу. Усередині країни існувало безліч внутрішніх митниць, що перешкоджало внутрішній торгівлі. В області зовнішньої торгівлі з початку XVII ст. і аж до середини XVIII ст. існувала державна монополія, що перешкоджала її розвитку.

Порти поділялися на торговельні, військово-морські та рибальські порти. Деякі існували з глибокої давнини, а інші були створені виключно королівським указом. Торгівля у великих портах велася через Торгову палату, організацію, що складалася з купців, які займалися захистом та просуванням своїх економічних інтересів. Найбільшою та найстарішою була Марсельська торгова палата, заснована у 1600 році. Вона була центром комерційної діяльності королівства в Середземномор'ї. Інші були створені у першій половині XVIII століття, одночасно з Торговим бюро, місцевими аналогами якого вони стали, певним чином.

З 1784 року Франція пережила низку сільськогосподарських криз (вона вже постраждала від першої зернової кризи під час борошняної війни 1775 року). Спостерігався спад продажів вина через надлишок винограду, низькі ціни на зерно до 1787 року, і, навпаки, після поганого врожаю 1788 року (внаслідок потужних дощів і наступної посухи), дуже різке зростання цін на зерно взимку 1788-1789 років; виробництво зернових залишалося дуже чутливим до циклічних кліматичних коливань. Зростання цін на хліб, яке поглинало 90% бюджетів робітників у 1789 році, означало скорочення ринків для ремісничої діяльності. Відносно хороший урожай 1789 року не зміг компенсувати втрати 1788 року.

Французькі промисловці також скаржилися на наслідки Договору Едена-Рейневаля, торговельної угоди, підписаної з Великою Британією в 1786 році, яку звинувачували у шкоді промисловості в деяких містах. До цих проблем додався ризик банкрутства держави через її великий борг та відсутність податкової реформи. Саме фінансова криза у Франції спонукала до скликання Генеральних штатів, що стало відправною точкою Французької революції.

5 липня 1788 року економічна криза була настільки серйозною, що рада короля Людовика XVI перенесла дату Генеральних штатів на 5 травня 1789 року з запланованого 1792 року.

Фінанси

Протягом тривалого часу ресурси королів обмежувалися доходами королівського домену: тому фінансування політичних дій короля по всьому королівству спочатку було складним. Перші податкові збори були доручені комісарам. Генеральні штати 1355 року створили справжню адміністрацію, якою керували дев'ять генеральних суперінтендантів (по три від кожного штату), які самі обирали представників для кожного округу, яким доручено розподіляти податок на землю (taille) між парафіями. Бухгалтерським обліком займалися генеральний приймач та партикуляр. Адміністрація дуже швидко перейшла під королівський контроль, а кількість генеральних суперінтендантів скоротилася до чотирьох, кожен з яких відповідав за окремий округ. Скарбники та генеральні суперінтенданти зустрічалися на спільній фінансовій раді.

Саме за Франциска I фінансове управління, успадковане від Середньовіччя, зазнало значних реформ. У 1523 році він створив центральне казначейство під назвою «Казначейство заощаджень». Під керівництвом високопоставленого бухгалтера воно фінансувало витрати двору та уряду. Повноваження скарбників та генералів фінансів були скорочені та об'єднані через деякий час під назвою генерального скарбника. Королівство було розділене на шістнадцять генералитетів, кожен з яких очолював генеральний скарбник. Звичайні та надзвичайні фінанси потім були об'єднані під одним управлінням, а кількість генеральних скарбників згодом збільшувалася для кожного генералитету. Центральним фінансовим управлінням тепер керував король за допомогою своєї ради, з якої пізніше вийшли кілька спеціалістів, обраних королем, які контролювали та координували фінансове управління. Так виникли посади генерального контролера фінансів, інтенданта та суперінтенданта фінансів.

Інтенданти фінансів з'явилися в 1552 році для управління коштами німецької кампанії та звітування перед радою. Спочатку їх було чотири, але їхня кількість змінювалася з часом. Вони засідали в міністерстві, яке замінило те, що було сформовано скарбниками Франції та генералами фінансів. Серед них з'явився один член, який став початком титулу суперінтенданта фінансів, але згідно з реформами, його функція періодично виконувалася в Раді фінансів, перш ніж була скасована в 1661 році.

З 1515 по 1589 рік, зростання придворного життя та війни призвели державні фінанси до межі краху, і Сюллі відновив ситуацію лише за допомогою драконівських заходів. Королівський бюджет та оподаткування пережили новий етап розвитку з відновленням війни проти Іспанії з 1635 по 1698 рік.

Людовик XIV вдався до хитрощів для фінансування своїх війн та свого двору: продаж дворянських титулів та посад, створення нових податків (душний податок, десятина) тощо. З 1726 року кардинал де Флері збалансував фінанси. У 1661 році Людовик XIV замінив суперінтенданта фінансів Королівською радою фінансів, яку він очолював. У 1665 році король зберіг лише посаду генерального контролера фінансів і скасував інші посади. До кінця Старого порядку генеральний контролер був членом уряду з найбільшими повноваженнями. Посада не завжди була постійною; часом його замінювала рада або їй надавали іншу назву, наприклад, Генеральний директор фінансів. Він керував фінансовим управлінням, яке включало: управління королівською скарбницею, підготовку бюджету, управління податками, королівським доменом та валютою. Він наглядав за Генеральним господарством та контролював усю економічну діяльність. Йому допомагала центральна фінансова адміністрація, яка складалася з кількох департаментів. Перший писар фінансів разом із Генеральним контролером керували королівською скарбницею. Інтенданти фінансів керували департаментами як міністерство, зі значною автономією. Інтенданти торгівлі були доповідачами та керівниками Бюро торгівлі.

Людовик XV та Людовик XVI відзначилися трьома дорогими та невигідними війнами з Великою Британією, що призвело до подальшого погіршення державних фінансів. У 1720 і 1770 року королівство оголошувало про банкрутство. Саме для вирішення цієї кризи у травні 1789 року були скликані Генеральні штати.

У 1787 році суверенний борг королівства досяг 4 млрд ліврів, що становило 80% багатства країни, а обслуговування боргу – суми, виділені на погашення різних позик – становило 42% державних доходів. У державному бюджеті було оголошено про доходи у розмірі 500 млн. ліврів порівняно з 630 млн. витрат.

Банкнота на пред'явника на суму 1000 ліврів, випущена Дисконтним банком, Париж, 6 квітня 1786 року.

У 1783 році Дисконтний банк зазнавав значних збитків через борг, пов'язаний з надзвичайними військовими зусиллями, спрямованими на фінансування Американської революції: у 1787 році акції Банку, що котирувалися на Паризькій фондовій біржі, впали. Наступного року скарбницю було врятовано завдяки організації лотереї, яка насправді була формою замаскованого кредиту.

17 липня 1789 року, з утворенням Національних установчих зборів, перший обраний парламент, який приймав рішення, виступив проти королівського абсолютизму. Фінансові рішення тепер вимагали голосування, а отже, і дебатів, які були дуже запеклими. 12 серпня було видано надзвичайну позику в розмірі 30 мільйонів ліврів під дуже високу процентну ставку; її управління було доручено Жозефу Дюрею, адміністратору «Королівської скарбниці», і вона принесла лише 2,5 мільйона ліврів. Разом з тим дохід, що виділявся державі, отриманий від Генерального земельного господарства, яке було реформовано Жаком Неккером 1780 року принесла 144 мільйони ліврів.

Податки

Не існувало жодної одноманітності в області збору податків, для кожного міста і провінції існував свій особливий податковий режим і свої особливі податки. Так само розмір податків, що стягуються з одного господарства, міг сильно відрізнятися від величини тих податків, які стягувалися з господарства сусіднього. У результаті, як вказував А. Токвіль, французькі селяни, навіть маючи непогані доходи, намагалися прикидатися жебраками, щоб не викликати заздрість оточуючих і не накликати на себе упереджену податкову розверстку.

Філіпп IV Красивий вдався до тимчасових рішень: звернень до Церкви, вилучення майна (у жидів, лицарів-тамплієрів або навіть лангобардів) та маніпуляцій з валютою. Саме Столітня війна дала можливість встановити постійний податок: податок на дим (перший загальнокоролівський податок) за Карла V, а потім талью за Карла VII. Остання поступово витіснила подимне, ставши з 1439 року королівською монополією. Шляхтичі, які сплачували кровний податок, та духовенство були звільнені від сплати, але церква сплачувала надзвичайну десятину (з часів так званної Саладинової десятини).

Мапа стягування габеля у 2-й пол. XVIII ст.

Серед непрямих податків особливе місце займав податок на сіль (габель), що стягувався з 1286 року. Його стягували королівські агенти, які продавали сіль. Податок на сіль варіювався від регіону до регіону, з «малим» та «великим» габелем. Товари оподатковувалися при експорті, оскільки вважалося, що їх експорт зменшує багатство королівства.

За панування короля Людовика XV готувалася реформа, що передбачала перенесення частини податкового навантаження на привілейованих, у тому числі, і на «шляхту мантії». Але через спротив Парламентів цю реформу не вдалося реалізувати.

Гроші

До середини XVIII ст., у Франції ніколи не було нормальних грошей і нормального грошового обігу, який існував в більшості сусідніх країн. Франція була на той час єдиною країною на Заході Європи, у якої не було державного банку, покликаного відповідати за цю сферу діяльності. Випуском грошей завідували самі французькі королі, які постійно займалися «псуванням монет», вводили сильно завищений курс монет, невигідний для населення, а представники великої аристократії і різні ділки карбували фальшиву монету, якою була наповнена вся Франція. Тому до грошей не було жодної довіри, і всі основні розрахунки в країні проводилися в натурі. Селяни розраховувалися частиною свого врожаю, а представники інших станів писали боргові розписки, які, в кінцевому рахунку, погашалися за допомогою взаємних розрахунків.

З часів Карла Великого основною розрахунковою одиницею був лівр, за ним ішли су та деньє. Це абстрактна валюта, що використовувалася для підрахунку. У Середньовіччі кожен сеньйор (великий чи малий), єпископ чи місто карбували власну валюту. Філіп II Август спробував запровадити паризькі ліври, які оберталися в Парижі, а потім захопив монетні двори, які карбували турські ліври, які оберталися в центральній та західній частинах королівства. Людовик IX Святий запровадив королівську валюту в межах королівського домену, конкуруючи з валютою сеньйорів за його межами. Через послідовні королівські укази валюти лордів втрачали дедалі більше впливу та незалежності. Саме в 1347 році карбування монет стало королівською монополією, але натомість король став гарантом їхньої вартості.

Ціни на об'єкти (землю, коней, корів, коштовні речі тощо) фіксувалися в місцевій валюті. Системи обліку, у ліврах, су та місцевих деньє, могли приймати як оплату будь-які монети, відомі торговцям або міняйлам. Кількість монет вартістю 10 ліврів в одному місці могли коштувати 12 або 8 ліврів в іншій території. Ці так звані одиниці валюти, матеріального виду, були монетами, що карбувалися уповноваженими монетними дворами та використовувалися для обміну: луїдори (з 1640 року), франк верхи, золоті або срібні екю, турський грош, та мідний ліард тощо, але також могли використовуватися іноземні монети: німецькі талери, іспанські дублони, італійські дукати та флорини.

Військо

Армія

До XII століття королівське військо складалося з лицарів та високопоставлених палацових офіцерів. Воно стало справжньою армією лише з додаванням великих васалів з власними військами та пішими ополченнями, що надавалися містами та абатствами. Військова служба не перевищувала тривалості кампанії, але пізніше васальна угода скоротила її до 40 днів. За королем у його військових операціях справді слідували менші васали королівського домену; великі васали приєднувалися до армії лише на основі політичних союзів та військових цілей.

За часів Філіпа II Августа було створено військові структури. Вони були розділені на кілька батальойнів, кожен з яких очолював принц, і складалися з васалів, згрупованих у прапори. Командування здійснював король, принци або конетабль, яким допомагали маршали. Васалітет скоротився протягом XIII століття, але натомість королівська військова служба була поширена на всіх сеньйорів королівства, а термін служби було скасовано в обмін на оплату. Міста взяли на себе відповідальність за власну оборону та визначали кількість бійців, яких вони надавали, тоді як Церква в основному постачала коней та спорядження.

Столітня війна призвела до еволюції армії. Були залучені великі компанії (роти найманців); за певну плату вони надавали послуги десятків професійних солдатів. Після демобілізації вони грабували населення. Карл V Мудрий провів кілька реформ, зокрема стандартизацію рот та відправку королівських губернаторів до провінцій. Конетабль став головою французьких армій, навіть перевершуючи принців та офіцерів, а також головою військової юстиції. У 1445 році були створені Ордонансові роти, перші регулярні армії королівства. Під керівництвом капітана вони проводили військові операції під час війни та залишалися гарнізонами в містах, щоб забезпечити щоденну безпеку королівства. Зі створенням ордонансних рот з'явився ще один тип підрозділів: підрозділи «з мертвою оплатою». Ці підрозділи призначалися для охорони фортець і складалися з чотирьох бійців, які отримували платню навіть у мирний час.

У той же час було сформовано лучний корпус, який називався французькі вільні лучники, згодом замінений пороховою артилерією. Метою формування вільних лучників було створити резервні сили державного масштабу для доповнення королівської армії, яка базувалася на Ордонансних ротах, і без використання найманців для боротьби з грабунками, що чинилися екоршерами (шмагачами). Вільних лучників мобілізували на рівні провінцій, а не королівства, щоб швидко приєднатися до армії.

Державний військовий секретаріат виник під час реформ 1472 року, але його остаточні обов'язки були встановлені зі створенням Державних секретаріатів за Генріха II. До скасування посади коннетабля в 1627 році роль державного секретаря полягала в тому, щоб бути простим виконавцем, відповідальним за рахунки та відправку військових наказів лише певним арміям.

Армія зазнала масштабної реформи у XVII столітті. Для управління армією була розроблена цивільна адміністрація, а військова ієрархія була реорганізована для сприяння просуванню дрібної знаті та буржуазії на основі заслуг. Була запроваджена рудиментарна форма військового обов'язку у вигляді провінційного ополчення, резервної армії, що складалася з чоловіків, обраних жеребом. Востаннє на військову службу було закликано у 1703 році.

Протягом XVII століття обов'язки Державного військового секретаріату поступово зростали, поки до середини XVIII століття він не охопив усі військові сили. Військові посади стали суто почесними, а інженерні та артилерійські підрозділи втратили свою незалежність. Центральне управління секретаріату почало розвиватися в 1635 році. Протягом воєн воно було організовано та структуровано у спеціалізовані управління. Основними з них були: Відділ листування, відповідальний за керівництво арміями під час воєн та за передачу наказів, зокрема короля; Відділ фінансів, який керував бюджетом, зарплатами та перевіреними звітами відомства; Відділ помилування, відповідальний за набір та просування по службі офіцерів; Відділ дезертирів та управління військами, який фіксував зміни в полках та роль дезертирів; Відділ переміщення, який організовував переміщення та постачання військ під час маршу; та Відділ провінцій, відповідальний за управління провінціями під керівництвом Державного секретаря. Залежно від реформ, управління або об'єднувалися для зменшення їхньої кількості, або ставали незалежними. Існували також спеціалізовані технічні служби: Військовий склад, відповідальний за архіви, та Бюро географічних інженерів, відповідальне за складання та ведення військових карт.

Також включало цивільну ієрархію, на чолі з армійськими інтендантами, які з'явилися ще за правління Генріха II. Вони були цивільними керівниками армії, відповідальними за допомогу військовим командирам у різних адміністративних питаннях та за набір військ. Військові комісари існували з XIV століття як заступники констебля, відповідального за логістику. З появою інтендантів їхні обов'язки диверсифікувалися: з'явилися провінційні комісари, а нижче них — звичайні комісари, яким допомагали військові контролери, відповідальні за облік та нагляд. В середині XVIII століття посади комісарів стали військовими та отримали звання капітана.

У 1791 році секретаріат замінило Військове міністерство, без будь-якої спадкоємності з попередньою адміністрацією.

Командування

Військова ієрархія по-справжньому почала формуватися в середині XVII століття, коли призначення офіцерів стало прерогативою короля, а не генерал-полковників.

Вище командування здійснювали генерал-лейтенанти королівських армій та фельдмаршали, які до 1626 року підпорядковувалися конетабля, а пізніше маршалам. Полки очолювали старші офіцери: полковник у піхоті та полковник у кавалерії, а також підполковник, створений у 1665 році для просування офіцерів без засобів, та майор, створений у 1668 році, відповідальний за дисципліну. Ротними офіцерами були капітан, лейтенант та прапорщик у піхоті та корнет у кавалерії. Останніх двох було замінено в 1762 році званням другого лейтенанта. З 1667 по 1788 рік звання бригадира було проміжною посадою між старшими офіцерами та генералами.

У середині XVIII століття було створено численні молодші офіцерські звання для сприяння просуванню по службі на основі заслуг, такі як третій лейтенант (артилерія), прапороносець (піхота), прапороносець (кавалерія), провідник (драгуни) та квартирмейстер-скарбник. Ієрархія молодших офіцерів стала такою: ад'ютант, сержант-майор (піхота та артилерія), перший квартирмейстер (кавалерія), квартирмейстер, сержант і, нарешті, другий квартирмейстер.

Кількісний склад

Ордонансні роти складалися з 9000 солдатів, включно з 6000 на негайній основі. Ці роти формувалися відповідно до потреб короля. Він міг вирішити збільшити кількість списів, якщо планував вести війну, або зменшити їх у мирні періоди. Роти, створені після 1448 року, все ще були організовані навколо списів, але їхня кількість коливалася. Чисельність їхніх військ змінювалася наступним чином: 1445-1448 — 1500 списів; кінець правління Карла VII — від 1700 до 1800 списів; 1477-1483 (кінець правління Людовика XI) — 4000 списів у 58 компаніях (ротах); 1485 — 2500 списів; 1490 — 3200 списів. Списк складався з 1 улана, 4 лучників, 1 зброєносця і 1 пажа, з 1515 року було вже 5 лучників.

Кількість французьких вільних лучників ніколи не перевищували 8 тис. осіб. У 1479 році Людовик XI зібрав у Пікардії 10 000 найманців та 2 500 піонерів (інженерів і саперів), які мали замінити ополчення вільних лучників та підтримуватися шляхом створення Французьких полків за зразком Швейцарських полків, створених у 1444 році (до 1477 року чисельність збільшилася з 1200 до 6 тис.). Згодом також набирали у Шампані та П'ємонті. Ці полки мали стати ядром майбутніх французьких полків Старого порядку. 1521 року чисельність Французькиїхполків збільшено було до 6 тис. солдат.

1547 року Генріх II остаточно ліквідував ордонансні роти, замінивши їх на жандармські роти у складі 115 вершників на чолі із капітаном. Коли армія не була в поході, списи полку були призначені до заздалегідь визначених міст із зобов'язанням бути негайно доступними у разі потреби, у повному складі та повністю спорядженими.

Також під час правління Франциска I і Генріха II було створено так званий Старий корпус у складі 4 піхотних полків: Пікардійського, Шампанського, Наваррського і П'ємонтський полк. У 1616 році кількість полків збільшилася до 10. На додаток до чотирьох початкових Старих корпусів, було створено п'ятий — Нормандський полк. П'ять інших полків отримали назву Малий Старий корпус: Бурбонський, Беарнський, Овернський, Фландрський, Гієнський. До смерті Людовика XIII вже нараховувалося 33 полки. У 1701 році було 138 піхотних полків; у 1702 році — 176; у 1705 році — 235, у 1706 році — 259 та у 1712 році — 260, включно з 2 полками королівської гвардії. За винятком старого корпусу, молодших полків та кількох інших полків, які мали чотири батальйони, переважна більшість мала лише два, а деякі – лише один.

У 1715 році, після Раштатського договору, кількість піхотних полків скоротилася до 117. Але вже 1747 року збільшено до 137. На момент сходження на престол Людовика XVI існувало лише 91 полк, включаючи Гренадерські полки Франції, сформовані з елітних рот полків, розформованих у 1749 році. У 1762 році піхотні полки були реорганізовані, а подальші реорганізації відбулися в 1771, 1775 та 1776 роках, коли стало 103 полки.

Флот

Виник у XIII столітті, що збіглося з територіальною експансією, яка забезпечила королівським володінням доступ до моря. Перший флот складався з невеликих транспортних суден, позбавлених бойових можливостей, часто капітанами яких були пірати. Для великих кампаній у Середземномор'ї королю доводилося покладатися на генуезький або венеціанський флот, тоді як в Атлантиці та Ла-Манші реквізувалися рибальські та торговельні судна. Піж час Арагонськиого хрестового похід» закінчився 4 вересня 1285 року кривавою катастрофою поблизу порту Розес: 30 французьких і генуезьких галер Філіпа III були розгромлені 40 арагонськими галерами, що прибували з Палермо. Жодної значної концентрації французького флоту в Середземномор'ї не спостерігалося до Італійських війн.

Саме за Філіпа IV Красивого було встановлено справжню військово-морську політику, коли в Руані було створено арсенал для промислового будівництва військових кораблів. У середині XIV століття адмірал Франції, посада якого була створена в 1270 році, отримав ті ж повноваження на морі, що й конетабль Франції на суші. Його влада поширювалася як на військові, так і на цивільні судна, такі як рибальські та торговельні судна, і йому допомагають лейтенанти в кожному великому порту. У міру анексії територій були створені морські провінції (Прованс, Бретань та Гієнь), кожну з яких очолював адмірал, що вступив у конфлікт з адміралом Франції, влада якого обмежилася Нормандією та Пікардією.

Першим складовим елементом королівського флоту став Королівський галерний корпус, заснований у 1410 році. Втрата політичної незалежності Бретані (1491) дозволила французькому флоту мати потужний бретонський флот як союзника. Брестський арсенал, база бретонського флоту, тепер контролювався французьким флотом.

Але власне королівського військово-морського флоту, окрім кількох суден, які часто були в поганому стані, фактично не було. Тому держава була змушена покладатися на приватних осіб під час війни. Так, для Сьомого і Восьмого хрестових походів французи придбали, побудували або зафрахтували кілька сотень кораблів: нефи, буси, саландри, галери та різні барки. У 1268 році король Людовик IX доручив венеційцям побудувати 15 кораблів для перевезення 10 000 вояків та 4 000 коней. Найвідомішими з цих дуже довгих і широких суден були «Сент-Марі», «Сен-Ніколя», «Рошфор» і «Монжуа».

Створення повноцінного флоту почалося за урядування кардинала Рішельє. Було створено справжній постійний Королівський флот шляхом об'єднання та централізації посад, пов'язаних з морською державою. У 1626 році створено посаду великого магістра навігації. 1627 року посаду адмірала Франції було скасовано, оскільки вона мала занадто багато незалежної влади. До 1635 року Рішельє купував або ліквідував посади адміралів Провансу, Бретані і Гієні.

Наприкінці 1640-х років Мазаріні, обтяжений внутрішніми проблемами та тягарем континентальної війни, був змушений різко скоротити бюджет флоту. Посаду великого магістра навігації було скасовано, а посаду адмірала Франції було відновлено в 1669 році, але вона стала по суті почесною, щоб не заважати державному секретарю флоту.

Відродження флоту відбулося за панування Людовика XIV, яке відповідає трьом флотам і трьом морським політикам: Кольбера (1661-1683), Сеньєле (1683-1690) та Поншартренів (1690-1715). Ці військово-морські зусилля за обсягом і тривалістю (54 роки) є найбільшими за всю історію Франції.

Командування

На чолі стояли адмірал і два віце-адмірали Атлантичного та Середземноморського флотів, а також ще два пізніше в колоніях. Нижче них були генерал-лейтенанти військово-морських сил, командири ескадр, капітани, старші офіцери, капітани фрегатів і шлюпів, і, нарешті, прапорщики. Ієрархія адміністративних офіцерів складалася з інтендантів, відповідальних за логістику, по одному на порт або арсенал. Морські комісари служили помічниками інтендантів. Контролери відповідали за адміністративне та бухгалтерське управління. Метри-писарі контролювали будівництво кораблів та його адміністративне управління після завершення.

Адмірал Франції очолював юрисдикцію, що здійснювалася від його імені магістратами, відповідальними за розгляд судових справ, пов'язаних з морськими справами або злочинами та правопорушеннями, скоєними в портах. Йому допомагала Призова рада у питаннях, що стосуються захоплення кораблів під час війни. Наприкінці XVII століття вона стала Радою Адмірала Франції з адміністративними повноваженнями, з якою проводилися консультації щодо підготовки постанов про каперство, видання правил та контролю за морськими офіцерами.

Державний секретаріат ВМС відповідав як за військове, так і за цивільне судноплавство, а також за порти, арсенали, консульства, колонії та торговельні компанії. Він очолював дві ієрархії офіцерів: морських офіцерів, які були військовослужбовцями, та адміністративних офіцерів, які були цивільними особами. Ця подвійність існувала до кінця XVII століття, коли адміністративний персонал взяв гору над військовими.

Центральне управління флотом було досить рудиментарним до початку 18 століття. Воно було поділено на чотири управління, обов'язки яких не були чітко визначені: два управління з географічною юрисдикцією (Західне та Східне) та два спеціалізовані управління (управління фондів та торгове управління). Згодом створення нових управлінь зросло, тоді як відмінність між західними та східними регіонами поступово зникла. Архів було засновано в 1699 році, Західне консульство — в 1709 році, Колоніальне управління — в 1710 році, Управління з набору моряків — в 1711 році, Сховище карт та планів — в 1720 році, а Консульство Леванту та Управління портової поліції — в 1738 році. У 1743 році консульство Леванту та Західне консульство об'єдналися в одне управління під назвою Торговельно-консульське управління. У 1786 році управління були об'єднані в чотири основні департаменти, кожен з яких очолював генеральний інтендант: Генеральне управління фондів; Генеральне управління портів та арсеналів; Адміністрація консульств, морської торгівлі та рибальства; та Генеральне інтендантство колоній. Фінансами керували Генеральні скарбники флоту.

Порти і арсенали

Будівництво Ег-Морту в 1260-х роках дослідникам видається першою спробою французької монархії створити те, що можна було б назвати військово-морським портом. Ег-Морт процвітав до кінця XV століття, коли анексія Провансу до Франції (1481) та поступове замулення каналу вирішили його долю.

1290 року було засновано Кло-о-Гале — це королівські верф та арсенал Руана. У 1391 році король Карл VI створив галерний арсенал на південь від Арфлера, подібний до того, що був у Руані. У 1618 році королівська влада ініціювала будівництво Порт-Луї, але портова діяльність королівства залишалася в руках жменьки приватних купців та судновласників: нормандців (з Руана та Дьєппа), марсельців (з Провансу та Кап-Корс), басків, бретонців і особливо гугенотів (з Дьєппа та Ла-Рошелі).

Військово-морські порти безпосередньо управлялися Державним секретарем флоту через командувача порту та військово-морського інтенданта. Тулон був найстарішим із цих портів, і згодом арсенали були побудовані в таких містах, як Брест, Рошфор, Лор'ян, Гавр та Шербур. З 1665 року галерний арсенал було переведено з Тулона до Марселя, який став одночасно торговим і військово-морським портом.

Склад флоту

Флот складався з двох типів суден: галер та круглих кораблів. Усі вони використовувалися як для ведення війни, так і для торгівлі. До 1338 року Філіп VI мав військово-морські сили з 200 кораблів, більшість з яких прибули з Руану та були найняті у генуезців. Це були судна середньою водотоннажністю від 100 до 150 тонн, кожне з яких могло перевозити екіпаж із сімдесяти п'яти до ста осіб. Це були галери, швартовні та часто торговельні судна, пристосовані для цієї нагоди.

У 1635 році Рішельє придбав посаду генерала галер з метою створення постійного флоту з кількох десятків галер. Екіпаж складався з офіцерів та солдатів, а також невеликої кількості добровольців, рабів з Османської імперії та каторжників. Застарівши за часів правління Людовика XIV через брак артилерії, вони були віднесені до місій ескорту та розвідки. Згодом їх перетворили на плавучі фабрики, а засуджених також інтернували у в'язницях, створених у портах. Галери були скасовані під час Французької революції.

Круглі кораблі були великими військовими кораблями, які остаточно витіснили галери завдяки своїй маневреності та можливостям озброєння. Спочатку екіпажі формувалися шляхом примусового набору з бідніших районів портів. За Кольбера система була модифікована. Відтоді тих, хто був зареєстрований у приморських провінціях, поділяли на класи, які служили по черзі відповідно до періодів та провінцій. Ця система ніколи не функціонувала належним чином через опір, який вона викликала, незважаючи на переваги, створені одночасно, такі як Фонд військово-морських інвалідів.

У 1637 році флот налічував близько сорока кораблів, включаючи 2000-тонну «La Couronne», задуману як копія «Sovereign of the Seas», флагманського корабля короля Англії. У 1642 році у Середземному морі, королівський флот нараховував 60 лінійних кораблів та 22 галери. Але в 1661 році флот зменшився до близько 20 кораблів і кількох галер.

За час особистого правління Людовика XIV на французьких верфях було спущено на воду 381 лінійний корабель і фрегат. У 1661 році «середній» корабель французького флоту ніс від 40 до 42 гармат. Десять років по тому цей середній показник зріс до 56–58 гармат. Окрім кількості гармат, флот також зростав у вогневій потужності. Наприкінці 1660-х років були спущені на воду престижні трипалубні кораблі «Роял Луї» (1668), «Дофін Роял» (1668) та «Солей Роял» (1669), які перевершили інші кораблі за вогневою потужністю та оздобленням. У 1660-х роках було 50 000 моряків. У 1670 році Франція прийняла англійську систему ранжування кораблів за розміром їхньої артилерії.

Через занепад кораблебудування, який розпочався під час останнього конфлікту Людовика XIV, середній вік кораблів збільшився з 12 років у 1702 році до 18 років у 1713 році. До 1720 року середній вік становив 24 роки, що майже на 10 років довше за звичайний термін служби кораблів. У 1721 році загальна чисельність цього флоту, що перебував у стані «організованого занедбання», становила 31 корабель. За 3 роки було спущено на воду 20 лінійних кораблів та 4 фрегати, а потім, після паузи, до старих суден, що гнили в доках, було додано ще 3 лінійні кораблі та 6 фрегатів.. У 1722-1724 і 1727-1728 роках відбувалося підвищення суднобудування. У 1729 році теоретично було 51 корабель, але фактична кількість становила лише 38. З 1735 по 1749 рік, з'явилося три типи двопалубних кораблів, кожен з яких характеризувався кількістю гарматних портів та калібром озброєння. Два з них виділялися, що дало початок двом найбільш репрезентативним типам кораблів другої половини XVIII століття: 74-гарматним та 80-гарматним кораблям. У 1744 році, коли Франція вступила у Війну за австрійську спадщину, кількість фрегатів наблизилася до 25.

Панування Людовика XVI часто вважається золотим віком для французького королівського флоту, який зазнав значного зростання. У 1778 році було побудовано та спущено на воду13 фрегатіві 7 лінійних кораблів, у 1779 році — 9 фрегатів і 3 лінійних кораблі. 1789 році флот складався з 80 лінійних кораблів, 80 фрегатів та 120 легких суден, 80 тис. моряків та понад 1600 офіцерів.

Підготовка

За ініціативою Рішельє у 1626 році, підготовка офіцерів була структурована у 1669 році Кольбером, який створив Роти морської гвардії та відкрив два навчальні пункти в Рошфорі та Тулоні. Потім, у 1680-х роках, його син, Жан-Батист Кольбер де Сеньле, відкрив третій пункт у Бресті та запровадив спеціальну навчальну програму з флотом із трьох фрегатів.

За часів правління Людовика XV була створена рота «Гвардія прапора», а потім, намагаючись вирішити постійну проблему, яку ставила морська гвардія, він заснував Королівську військово-морську школу в Гаврі в 1773 році. Перша військово-морська школа, вона замінила існуючі навчальні програми, але Людовик XVI закрив нову школу в 1775 році, повернувшись до попередньої системи.

Культура

Франциськ I, опираючись засиллям латинської мови, заснував у 1530 року Королівську колегію лекторів, що згодом стала важливим осередком французької культури, відомим під ім'ям Колеж де Франс. Серед інших знаменитостей на той час у Колегії деякий час на запрошення короля працював Леонардо да Вінчі. У 1538 році гуманіст Робер Етьєн опублікував Латино-гальський словник, де вперше вжив вираз «культивувати розум», після чого слово «культура» почало побутувати у Франції та Німеччині.

Стиль Людовика XIV було швидко імітований усією Європою, змінивши італійські та іспанські впливи. У другій половині XVII ст. вся західна естетика інтер'єрів була французькою, крім деяких фламандських художників. Але ця естетика була байдужа до реальності, прагнула до того, щоб більше наслідувати природу, ніж її розуміти. Людовіку XIV служили з великим полюванням, оскільки безліч художників, які працювали на нього, щедро винагороджувалися. Французькі архітектори Лево, Мансар, Ленотр, скульптори Келлер, Луар Мермі, Бален, Тюбі Жирардон і Куазевокс, декоратори Жан Дімаль, П'єр Марго, Жан і Клод Берен працювали під керівництвом і за участю головного художника живописця Шарля Лебрена, який відповідав за інтер'єри у Версалі і протягом чверті століття стежив за робітниками, художниками, будівельниками, садівниками, ткачами, скульпторами. Всупереч усталеному з XII ст. цеховому об'єднанню ремісників-меблярів, міністр Людовика XIV Кольбер запровадив систему майстрів короля.

На середину XVIII в. культурне, зокрема літературне, життя освічених кіл характеризувалося досить помітною присутністю жінок. Вони були активними читачками та господинями численних літературних салонів та віталень, що у літературоцентричній культурі рококо та сентименталізму було дуже важливо. З іншого боку, у другій половині XVIII в. стали видаватися твори, що сприяли формуванню позитивного образу жінки: життєписи уславлених жінок минулого, різноманітні словники відомих жінок.

Мова

З просуванням французької мови монархи пов'язували становлення та згуртування французької нації. У 1539 році королівський ордонанс Вільє-Коттре остаточно надав французькій мові статус державної, ухваливши вживати його замість латини у всіх офіційних документах.

Важливим кроком стало створення кардиналом Рішельє в 1635 році Французької академії, основні зусилля якої було спрямовано на офіційне закріплення французької літературної мови у державному та суспільному житті країни. У 1637 році член академії Рене Декарт опублікував своє «Міркування про метод», що зробило французьку мовою філософією.

Мистецтво

• Стиль Людовика IX Святого (1226–1270) — «високий стиль» французької готики.
• Паризька школа (XIV століття) — епоха короля Карла IV Красивого.
• Стиль Карла V Мудрого (правив у 1364—1380 рр.) (фр. Le style de Charles V) — розквіт французької високої готики. Меценат-король перебудував Лувр, щоб розмістити там свою бібліотеку в тисячу томів, включаючи античних авторів, запрошував живописців і скульпторів, колекціонував шпалери, посуд, ювелірні вироби. Також його меценатами були його брати герцог Філіп Бургундський і герцог Жан Беррійський. При паризькому дворі формувалася оригінальна школа книжкової мініатюри (Жан Пюсель, Андре Боневе, Жакмар де Есден).
• Стиль Карла VII (фр. Le style de Charles VII; правив у 1422–1461) — стиль пізньої французької готики, період французького проторенесансу. До того часу відносяться твори архітектури, в яких проявилися нові риси ренесансного мислення — будівля госпіталю в Боні, споруди в Бурже.
• Стиль Людовика XI (1461–1483) — французький Проторенесанс, є перехідним між стилями Карла VII і Карла VIII.
• Стиль Карла VIII (фр. Le style de Charles VIII; правив у 1483–1498) — перехідний історико-регіональний стиль від пізньої французької готики до мистецтва епохи французького Ренесансу, пов'язаний з тим, що після Італійських воєн король повернувся під враженням від італійського мистецтва. Він привіз у свій замок Амбуаз двадцять два італійських майстра, щоб оформити нові інтер'єри та парк регулярного стилю «на італійський манер». У замку Амбуаз були розміщені колекції італійських килимів, меблів, картин. Це справило значний вплив на розвиток французького придворного мистецтва. В архітектурі того часу нові ренесансні мотиви декору «накладалися» на традиційні форми середньовічних будівель і еклектично чергувалися з елементами готики.
• Стиль Людовика XII (1498–1515) — початок французького Ренесансу, з елементами полум'яніючого стилю, що доходить до свого кінця. Італійські війни сприяли проникненню до Франції мотивів італійської класики, які тут химерно поєднувалися з готичною та середньовічною будівельними конструкціями.
• Стиль Франциска I (1515–1547) — розквіт французького Ренесансу, школа Фонтенбло.
• Стиль Генріха II (фр. Le style Henri II, правив у 1547–1559) — стиль зрілого французького Ренесансу. При королі та його дружині Катерині Медичі в країну прибувають італійські художники, відбувається відродження національного мистецтва. Було збудовано замок Ане для фаворитки Діани де Пуатьє (1542—1552); західний фасад Лувру в Парижі, Квадратний двір (1546—1555), «Фонтан невинних», павільйон, прикрашений рельєфами із зображеннями німф, тритонів і наяд (1547—1550), шведська зала Лувру з каріатидами; резиденцію у Фонтенбло.
• Стиль Карла IX (фр. Le style de Charles IX; правив у 1560–1574) — стиль пізнього французького Ренесансу. Десятирічне правління короля проходило під егідою його матері-італійки Катерини Медичі, тому вплив італійської культури був дуже значним. Для королеви-матері архітектор Ф. Делорм побудував навпроти Лувру палац Тюїльрі, причому королева сама брала участь у проектуванні. У роки правління Карла IX, був завершений «Квадратний Двір» Лувру, найстаріша зі збережених частин нинішнього ансамблю.
• Стиль Генріха IV (фр. Le style Henri IV; правив у 1589–1610) — стиль пізнього французького Ренесансу. Мистецтво розвивалося завдяки Нантського едикту про свободу віросповідання (1598) і основи торгової Ост-Індійської компанії (1604). Основна течія — Друга школа Фонтенбло, що формувалася під впливом французького бароко. Надалі мистецтво Франції розвивалося під впливом маньєристичних і барокових тенденцій.
• Стиль Людовика XIII (1610–1643) — пізній Ренесанс з елементами маньєризму та бароко, перехідний період від пізнього Ренесансу до Великого стилю. Завершено будівництво Лувру та мисливського замку у Версалі в пізньоготичному стилі з ренесансним декором.
• Великий стиль (фр. Grand maniere, Le style Louis Quatorze) — стиль епохи правління Людовика XIV (1643–1715), що з'єднував елементи класицизму та французьке бароко.
• Стиль Людовика XV (1715–1774) — рококо.

  Регентство (фр. Régence; 1700–1730)

• Стиль Людовика XVI (фр. Louis Seize; 1774–1792) — неокласицизм.

З XVII століття чільну роль у художньому ткацтві відігравала Франція, якій наслідували не лише інші європейські країни, але також і країни Сходу. Цьому сприяли замовлення і смаки Людовика XIV. Наприкінці правління останнього поширюється стиль «бізар» («дивний»). Його «дивність» полягала у використанні у візерунках тканин незвичайних екзотичних форм. У 1720-40-ті роках розвивається стиль регентства, що характеризується поєднанням квіткових, рослинних мотивів з елементами архітектури, вазами, корзинами, мушлями, скелями. На початку правління Людовика XV з'являються «мереживні» тканини, де орнамент складався з великих рослинних форм, тим самим нагадуючи химерне мереживо, накладене на кольорове тло. У 1730-ті роки, коли панував стиль бароко, в орнаментації тканин з'явилися об'ємні натуралістичні мотиви. Найчастіше цей стиль називали «стилем ревель». Ліонський винахідник і художник Жан Ревель розробив нову техніку фр. point rentré, завдяки якій стало можливим світлотіньове моделювання в тканинних композиціях.

У середині XVIII століття, під розквіту стилю рококо, орнаменти тканин знову змінюються: замість великих форм, характерних для бароко, набувають поширення витончені, динамічні візерунки по s-подібних лініях. Особливий ефект виникав при гармонійному поєднанні пастельних відтінків фону з яскравими фарбами та золотими та срібними нитками основного візерунка. У цей час використовують тканини з візерунками із квітів, стрічок, птахів, пір'я та зображень дорогоцінного хутра. розвиток торгівлі з країнами Далекого Сходу, Індією, Америкою дало основу зародженню нового, екзотичного стилю «шинуазрі». Проте вже у 1760-ті роки. у мистецтві виникають перші прояви класицизму - грецькі стилізації фр. a la grecque.

Музика

В епоху пізнього середньовіччя у зв'язку з загальним підйомом французької культури починає інтенсивно розвиватися і музичне мистецтво. У феодальних замках на основі народної музики розквітає світське музично-поетичне мистецтво трубадурів і труверів (XI-XIV ст.). Серед трубадурів славилися Маркабрюн, Гільйом IX — герцог Аквітанський, Бернарт де Вентадорн, Джауфре Рюдель (кін. XI-XII ст.), Бертран де Борн, Гіраут де Борнейль, Гіраут Рік'єр (кін. XII-XIII ст.). У 2-й пол. XII ст. в північних областях країни виник подібний напрямок — мистецтво труверів, що спочатку було лицарським, а надалі все більше зближалося з народною творчістю. Серед труверів поряд з королями, аристократією — Річардом Левове Серце, Тібо Шампанським (королем Наварри), згодом здобули популярність представники демократичних верств суспільства — Жан Бодель, Жак Бретель, П'єр Моніо та інші.

У зв'язку зі зростанням таких міст, як Аррас, Лімож, Монпельє, Тулуза та інших у XII-XIII століттях розвинулося міське музичне мистецтво, творцями якого стали поети-співаки з міських станів (ремісники та інші містяни). Вони внесли свої особливості в мистецтво трубадурів і труверів, відійшовши від його піднесено-лицарських музично-поетичних образів, освоївши народно-побутову тематику, створивши характерний стиль, свої жанри. Найвизначнішим майстром міської музичної культури XIII століття був поет і композитор Адам де ла Аль, автор пісень, мотетів, а також популярної свого часу п'єси «Гра про Робен та Маріон» (бл. 1283), насиченої міськими піснями, танцями (незвичайною була вже сама ідея створення світської театралізованої вистави, пронизаної музикою). Він по-новому трактував традиційні одноголосні музично-поетичні жанри трубадурів, використавши багатоголосся.

Зміцнення економічного та культурного значення міст, створення університетів (в тому числі на початку XIII століття Паризького університету), де музика була одним з обов'язкових предметів (входила до квадривіум), сприяли підвищенню ролі музики як мистецтва. У XII столітті одним з центрів музичної культури став Париж, і перш за все його Співоча школа собору Нотр-Дам, що об'єднала найбільших майстрів — співаків-композиторів, вчених. З цією школою пов'язаний розквіт в XII-XIII ст. культового багатоголосся, поява нових музичних жанрів, відкриття в області музичної теорії. У мистецтві ars nova велике значення надавалося взаємодії «побутової» і «наукової» музики (тобто пісні і мотету). Філіпп де Вітрі створив новий тип мотету — ізоритмічний мотет. Нововведення Філіппа де Вітрі зачепили також вчення про консонанси і дисонанси (оголосив консонансами терції і сексти).

У XV ст. в часи Столітньої війни провідне становище в музичної культурі Франції XV ст. зайняли представники франко-фламандської (нідерландської) школи. Протягом двох століть у Франції працювали найбільші композитори нідерландські поліфонічні школи: в сер. XV ст. — Ж. Беншуа, Ґ. Дюфаї, в 2-й пол. XV ст. — Й. Окегем, Я. Обрехт, в кін. XV — поч. XVI ст. — Жоскен Депре, у 2-й пол. XVI ст. — О. Лассо.

У 1581 Генріх III затвердив посаду «головного Інтенданта музики» при дворі, першим цю посаду обіймав італійський скрипаль Бальтазаріні де Бельджозо. Важливими осередками музичного мистецтва разом з королівським двором і церквою були також аристократичні салони.

Розквіт Відродження, пов'язаний з формуванням французької національної культури, припадає на середину 16 століття. В цей час визначним жанром професійного мистецтва світська багатоголосна пісня — шансон. Її поліфонічний стиль отримує нове трактування, співзвучне ідеям Французьких гуманістів. Провіднім автором шансонів цієї епохи вважається К. Жанекен, який створив понад 200 багатоголосних пісень. Шансони отримали популярність не тільки у Франції, але і за її межами, значною мірою завдяки нотодрукуванню та зміцненню зв'язків між європейськими країнами.

Сильний вплив на французьку музику 17 століття справила раціоналістична естетика класицизму, що висувала вимоги смаку, рівноваги краси та істини, ясності задуму, стрункості композиції. Класицизм, що розвивалася одночасно зі стилем бароко, отримав у Франції 17 ст. закінчене вираження.

В цей час світська музика у Франції переважає над духовною. Зі ствердженням абсолютної монархії велике значення набуває придворне мистецтво, що визначило напрямок розвитку найважливіших жанрів французької музики того часу — опери та балету. Роки правління Людовика XIV відзначені незвичайною пишнотою придворного життя, прагненням знаті до розкоші і витончених звеселянь. У зв'язку з цим велика роль відводилася придворному балету. У XVII ст. при дворі посилилися італійські віяння, чому особливо сприяв кардинал Мазаріні.

1671 року в Парижі відкрився оперний театр під назвою «Королівська Академія музики». Очільником цього театру став Ж. Б. Люллі, що тепер вважається основоположником національної оперної школи. Наприкінці XVII — 1-й половині XVIII століття для театру писали такі композитори як М. А. Шарпантьє, А. Кампра, М. Р. Делаланд, А. К. Детуш. У наступників Люллі умовність придворного театрального стилю посилюється. в їх ліричних трагедіх на першому плані виступають декоративно-балетні, пасторально-ідилічні сторони, натомість драматичне начало дедалі послаблюється. Лірична трагедія поступається місцем опері-балету.

У XVII ст. у Франції отримали розвиток різні інструментальні школи — Лютнева (Д. Готьє, який вплинув на клавесинний стиль Ж. А. Англебера, Ж. Ш. де Шамбоньєра), клавесина (Шамбоньєр, Л. Куперен), віольна (гамбіст М. Марен, що вперше у Франції ввів в оперний оркестр контрабас замість контрабасової віоли). Найбільше значення набула французька школа клавесиністів.

У XVIII столітті складаються нові форми музично-громадського життя. Поступово концерти виходять за рамки палацових залів і аристократичних салонів. У 1725 А. Філідор (Данікан) організував в Парижі регулярні публічні «Духовні концерти», в 1770 Ф. Ж. Госсек заснував товариство «Любительські концерти». Більш замкнутий характер мали вечори академічного товариства «Друзі Аполлона» (засновано 1741), щорічні цикли концертів влаштовувала «Королівська Академія музики».

Побут

За часів Людовіка XIII суспільство почало стабілізуватися, тому більше почали приділяти увагу зручностям у себе вдома. У великих провінційних містах множина аристократія підтримувала місцеву індустрію. Меблі цього часу - зі суворими геометричними формами - були позолоченими в техніці плаку і ліпною. Загальна форма предметів меблів часто була масивною. Характерні матеріали для меблів цього стилю – дуб, горіх, груша, ялина та ебенове (чорне) дерево. Чорне дерево або груша для звичайних меблів спочатку використовувалися лише для фанерування, але потім до них додавалися слонова кістка, мармур, різьблені виробні камені та метали. Лише меблі дуже високої якості мали симетричні деталі. Щедро прикрашає ці меблі ліплення або різьблення. Ними покривалися двері, панелі, формувалися важливі карнизи. Ліплення або різьблення вставлялося в середину панелей і формувало геометричні поділу як кімнат, так і предметів їхнього декору. Орнаментика була масивною, важкою, поступившись делікатністю орнаменту епохи Відродження. Зображалися гілки, химери, херувими, акантове листя, орлині лапи. Використовувалися інші мотиви орнаментації: розетки, бантики, завитки, раковини, крила, пір'я, маленькі головки левів і баранів. Скульптури по дереву і каменю виконувались дуже точно і ніколи не впадали в претензійність і солодкість.

Лебрен дотримувався римської величі і гомогенного стилю, але уникав італійізмів і ренесансу. Стиль, який було визнано з часів Людовика XIV, – смак до симетрії та широкі лінії. Меблі почали робитися з індивідуальним, точним призначенням. Це був кінець скринь, які виготовлялися тепер лише у провінції. Саме тепер намічається диференціація меблів, яка була однаково цінною в художньому відношенні: різьблена та фанерована. Різьбленими були стільці, крісла, дивани, табурети, ліжка – ті предмети, на яких сиділи чи лежали. Сюди ж належали столи, підстілля для дзеркал. Робилася вона переважно з бука. Спочатку вона покривалася позолотою, потім почала фарбуватися в світлі тони. Робилися меблі з каштана, дуба, горіха. Дерево могло бути залишене натуральним або пофарбованим у яскраві кольори - червоним, зеленим або навіть посріблене або позолочене. З горіха робилися більш важливі частини, а менш важливі – з тополі та з ялиці. До фанерованих меблів відносяться шафи, комоди, бюро, які фанерувалися чорним деревом. В цей час виробилися нові форми меблів. Якщо в попередню епоху стільці та крісла мали прямолінійні форми, спинки та сидіння обивалися тканиною, то тепер крісла стають ширшими, спинки стають вищими, всі дерев'яні частини покриваються різьбленням та позолоченням. З'являються округлі лінії, локітники м'яко згинаються, як і їх стійки, ніжки та проніжки також стають вигнутими. Крім стільців та крісел широко поширення набули табурети.

Стиль Регентства — перехідний стиль від Людовика XIV до рококо Людовика XV з 1715 по 1720 р. Прагнення до інтимного, камерного стилю відобразилося в новому, винайденому в цей час вигляді меблів комоде. Перший такий комод, вважається, був виконаний Ш. Булем. Такий комод витіснив масивні шафи, скрині та парадні кабінети. Меблі набувають більш м'які тони - рожевий, палевий, блакитний, оливковий. На мармурові стільниці ставили скульптури, вази, годинники, китайську порцеляну. У цей час починається захоплення китайщиною. З'явилися нові декоративні мотиви - пагоди, гротески.

Стиль Людовика XVI – класицизм. Меблі у цей період забарвлено в білий колір із золоченими бронзовими прикрасами. Широко поширені стільці, створені Давидом під враженням зображень на давньогрецьких вазах. Під стать їм крісла і різноманітні дивани та ліжка. Характерними для цього стилю є круглі або овальні столи на одній або багатьох ногах, псише, відкриті письмові столи з поличками, секретери, шафи. Меблі для сидіння оббиваються червоним сукном із чорними бордюрами, а також шкірою. Модно також використовувати шовк із зірками або розетками на сітчастому візерунку. Кольори переважаючі - синій, жовтий, теракот. Замість драпірування вішають прямі завіси, що ковзають на кільцях, нанизаних на списи, з широкою облямівкою внизу. Стіни обклеюють паперовими шпалерами або розписують клейовою фарбою. Кольори - збігаються з меблями і драпируванням.

Див. також

• Князівство (Франція)

Джерела

• Goyau, Georges. France // The Catholic Encyclopedia. Vol. 6. New York: Robert Appleton Company, 1909.
• Ідентичність Франції. Простір та історія. Кн. 1 / Ф. Бродель ; пер. з фр. С. Глухової. — К. : Вид-во Жупанського, 2013. — 368 с. : іл. — (Серія «Історична думка»). — Тит. арк. парал. укр., фр. — ISBN 978-966-2355-39-0
• Історія Франції: Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII ст.) / Вадим Ададуров; В. о. Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Ін-т істор. досліджень. — Львів: Вид-во Українського Католицького Ун-ту, 2002. — 412 с. : іл. — (Історія країн світу). — ISBN 966-7034-29-1
• Сипко Б. Мусульманська спільнота в житті Французької Республіки (1995—2007). Львів: ЛНУ імені І. Франка, 2017.
• Ферро М. История Франции. / Пер. с фр.; предисл. Ю. И. Рубинского. М.: Издательство «Весь Мир», 2015. 832 с. (Национальная история)
• Chabal E. France since the 1970s: History, Politics and Memory in an Age of Uncertainty. Bloomsbury Academic, 2015.
• Downes S., Lynch A., O'Loughlin K. Writing War in Britain and France, 1370—1854: A History of Emotions. Routledge, 2018.
• Price R. A Concise History of France. Cambridge University Press, 1993.

Література

• Ідентичність Франції / Фернан Бродель ; пер. з фр. Світлани Глухової. — смт Буча (Київ. обл.) ; Київ: Вид-во Жупанського, 2013 — 22 см. — (Історична думка). Кн. 1 : Простір та історія. — 2013. — 367, [16] с. : іл. — Дод. тит. арк. фр. — ISBN 978-966-2355-39-0

Кн. 2 : Люди і речі. — 2014. — 228, [16] с. : кольор. іл. — Дод. тит. арк. фр. — ISBN 978-966-2355-47-5

Кн. 3. — 2017. — 471 с., [8] арк. іл. : карти, портр. — Назва ориг.: L'identité de la France. Les homes et les choses / Fernand Braudel. — Бібліогр. в прим.: с. 440—466. — ISBN 978-966-2355-77-2

• Короткий топонімічний словник-довідник Франції (топоніми та топооснови) / О. М. Пежинська. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2017. — 64 с. — ISBN 617-595-070-8.
• Франція: історія державності і права (IX — початок XXI ст.) / Б. Й. Тищик, Л. Е. Шевчук. — Львів: Світ, 2018. — 368 с. — ISBN 966-914-158-3.

Посилання

• Французька республіка // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Теза, 2006.
• Туристична інформація про Францію [Архівовано 10 січня 2022 у Wayback Machine.] (укр.)