Старовижівський район

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Старовижівський район
Coat of arms of Starovyzhivskyj district.png Starovyzskiy rayon prapor.gif
Герб Прапор
Розташування району
Район на карті області
Основні дані
Країна: Україна Україна
Область/АРК: Волинська область
Код КОАТУУ: 0725000000
Утворений: 1966 (раніше існував у 1940—1962)
Населення: 30497 (на 1.4.2016)
Площа: 1121 км²
Густота: 27.6 осіб/км²
Тел. код: +380-3346
Поштові індекси: 44401—44455
Населені пункти та ради
Районний центр: Стара Вижівка
Селищні ради: 1
Сільські ради: 19
Смт: 1
Села: 46
Мапа району
Мапа району
Районна влада
Адреса: 44401 Волинська обл., Старовижівський район, смт. Стара Вижівка, пл. Миру, 3
Веб-сторінка: Старовижівська РДА
Голова РДА: Семенюк Володимир Іванович
Голова ради: Лисюк Валентина Степанівна

Commons-logo.svg Старовижівський район у Вікісховищі

Старови́жівський райо́н (до 1946 року — Седлищенський) — район у Волинській області України. Адміністративний центр — смт Стара Вижівка.

Зміст

Географічна характеристика[ред.ред. код]

Старовижівський район розташований у північно-західній частині Волинської області. Межує з Ратнівським, Камінь-Каширським, Ковельським, Турійським, Любомльським та Шацьким районами.

Площа району становить 1120,9 км².

До складу адміністративного району входять 46 населених пунктів та селище міського типу Стара Вижівка.

Рельєф району рівнинний з нахилом в північному напрямку. Територія району заліснена більш як на 32,5 відсотка, площі лісів займають 38,0 тисячі гектарів, сільськогосподарських угідь — 57,0 тисячі гектарів, в тому числі 28,0 тисячі гектарів — площа ріллі.

Територією району протікають річки Прип'ять, Турія, Вижівка, Лють, Кизівка, є 29 озер, в основному карстового походження.

У районі в умовах великої вологості та високого рівня підґрунтових вод утворилися в основному дерново-підзолисті, дерново-глеєві та супіщані ґрунти.

У промисловому відношенні з корисних копалин найбільше значення мають пісок, торф, глина, сапропель, розпочата розробка та видобування фосфоритів.

На території чудового поліського краю збереглися унікальні куточки флори і фауни, де утворено 3 загальнозоологічних заказники, збережено 13 пам'яток природи, у тому числі — вікові лісові масиви на території Кримненського та Дубечненського лісництв.

Населення 34188 чол., у тому числі міського — 5151 (2001). За статтю: чоловіків — 16219, жінок — 17916 осіб. За освітнім рівнем: повну вищу освіту здобули 1793 особи, початкову вищу — 3361 особа. У районі 47 населених пунктів.

Старовижівщина лежить у межах Поліської низовини. Рельєф змінний: від плоского на півночі до хвилясто-горбистого на півдні (середні висоти досягають 140—160 м). Пересічна температура січня — 4-6 градусів, липня — 4-19. Період з температурою понад +10 градусів становить 155 днів. Район належить до вологої, помірно теплої агрокліматичної зони. Найбільші річки — Прип'ять з притоками Вижівка і Турія. В районі налічується 23 озера (загальна площа водного дзеркала 2574 га).

Через територію району проходить залізниця Ковель-Брест і міжнародний автошлях М19 E85. Функціонують три залізничні станції: Мизове, Вижва, Кримне. Є 388 км автомобільних шляхів, у тому числі з твердим покриттям 172 км.

За часів незалежності України відновлено Свято-Миколаївський чоловічий монастир (заснований у XVII ст.).

Символіка Старовижівського району[ред.ред. код]

та

Органи самоврядування[ред.ред. код]

До складу районної, селищної та сільських рад на виборах 2006 року обрано 381 депутата, з яких 143 жінки. Найбільшими за територією і кількістю виборців є Дубечненська, Смідинська, Кримненська сільські ради. Майже 15 відсотків електорату складають виборці Старовижівської селищної ради, яку 19 років поспіль очолює селищний голова Микола Іванович Залевський.

Селищна та Руднянська, Седлищенська, Соколищенська, Сереховичівська і Синівська сільські ради є членами Української асоціації місцевих та регіональних влад.

Історична довідка[ред.ред. код]

Історія Старовижівщини сягає глибокої давнини. Перша писемна згадка про селище Вишега, вона ж Вижва, датується червнем 1099 року. Не одне десятиріччя вважалося, що Стара Вижівка бере свій початок як поселення у 1508 році, коли польський король Сигізмунд закріпив його за князями Сангушками у вотчинне володіння і дозволив їм заснувати містечко. Користуючись цим дозволом, Сангушки заснували в 1508 році містечко Нову Вижву, побудували у ньому замок, церкву з двома вівтарями і зробили його волосним центром. До складу Вижівської волості входили село Хотівель, Стара Вижва, Брідки, Гридки, Красна Воля, Секунь і Мостище. Жили тут люди і раніше, про що свідчать археологічні знахідки доби бронзи, та знайдено поселення часів Київської Русі.

1521 року князь Василь Михайлович Сангушко, який був луцьким старостою, подарував Преображенській церкві 98 десятин землі. А 25 травня 1532 року князь пожалував грамоту, за якою священику та його наступникам віддана була зі всіма доходами Преображенська церква з двома вівтарями — св. Архистратига Михаїла та св. Семена Літопроводця.

Через сварки із сусідами князь В.Сангушко 1543 року обміняв із королевою Боною Сфорца ковельські маєтки (сюди входила і Вижва) на володіння в Білорусі. Щоб пожвавити торгівлю та збільшити свої доходи вiд Вижви, королева надала містечку в 1548 магдебурзьке право. Королева Бона наділила вижівських міщан правом збудувати корчму та продавати горілку, збирати мостовий, подушний та воскобійний податки. Ковельському старості наказала, щоб він не чинив перешкод вижівчанам у користуванні доходами. Дозволено було проводити в містечку щотижневі торги та ярмарки на свято Різдва Христового.

Грамотою від 19 січня 1548 року до міста Вижви було приєднано жителів передмість та зрівняно їх у правах і обов'язках із самими міщанами. Інша грамота розповідає про те, як Бона наказала орендарям місцевих сіл Секунь, Сусек, Гридків і Городища надіслати з них людей для ремонту мостів поблизу містечка Вижви.

Достеменно невідомо, чи бувала королева Бона на Волині. Однак у народних легендах вона досить часто фігурує на теренах краю.

Про минувшину району розповідають експозиції краєзнавчого музею, де зберігається цінний матеріал з історії, культури та археології поліського краю. В музеї зберігаються документи про те, як у свій час землями володіли литовські князі Сангушки, російський князь Курбський, польська королева Бонна, розповідається про тяжке життя поліських селян, які займались в основному землеробством та ремісництвом.

Легенда про заснування і походження назви[ред.ред. код]

Ще у ХІІ ст. на землі, де зараз знаходиться Стара Вижівка, напало татаро-монгольське військо, яке було нещадним ні перед чим, ні перед дітьми, ні перед жінками. Це військо було настільки жорстоким, що на своєму шляху практично не залишали нічого цілого. І от, коли очікувався набіг монголо-татарського війська, місцеві жителі поховалися у дупла старих дерев. В результаті, загарбники їх не знайшли і залишили цю територію. А люди, яким вдалося таким способом вберегтися і вижили, казали: «Вижив». І тому існує така легенда, що саме через це так назвали селище — Вижва.

Також, існує ще одна, не менш цікава легенда утворення поселення з назвою — Вижва. Згідно цієї легенди назва селища пішла від того, що колись давно, коли ще були часи королів, жила-була королева, яка була сліпою. І от коли вона пропливаючи річкою на кораблі вмилася водою із річки — сталося диво, королева прозріла і вигукнула: «Я вижу».

При цьому поліська Вижва ідентифікувалася з літописом Вигошевь. Як зауважує автор етимологічного словника-довідника «Ойконімія Волині» Віктор Шульгач, про місто Вигошів дійсно є декілька фіксацій на сторінках давньоруських літописів.

Так, під 1097 р. читаємо: «…иже Быша оу него (у Мстислава) Берестыане. Пиняне. Вышеговцы» (Лаврентьевская летопись с.271).

В Іпатіївському літописі на с.451 згадується Вышеговь (1152 р.). У літописі за Воскресенським списком (Полное собрание русских летописей, т.7, с.17) знаходимо фразу: «…а Мьстиславь затворися во градь, и бяше у него вь осаде Берестяне и Пиняне, Вышеговцы». Таким чином, оригінальні джерела подають форму Вышеговь, Вышеговцы (назва жителів), а не Вишегов, Вишеговци, як у популярному «Літописі руському» Л.Махновця.

Літописний Вышеговь не можна пов'язувати з поліським Вижва, принаймні обґрунтувати такий зв'язок лінгвістично нереально. Швидше за все тут ідеться про зовсім інший населений пункт, який, до речі, деякі джерела ідентифікують із сучасним с. Вишгород Лановецького району Тернопільської області.

Нарешті, під 1546 р. згадується назва жителів с. Вижва — вижвляне, яка не має нічого спільного з літописним Вышеговци (у Махновця). Вышеговцы (в оригіналах) — назвою жителів Вишегова. Очевидно, на цьому можна поставити крапку.

Отож, про найменування районного центру Стара Вижівка. Історично — «село Вижва Старая» (1543) Wyzwa Stara (1658) тощо. Поєднання компонентів Стара (як протиставлення до Нова) та Вижва, пізніше — Вижівка. Останнє пов'язане з назвою однойменної річки.

Цікавим документом про тогочасну добу є збірка документів «Селянський рух на Україні 1569—1647 років». В ній вміщено витяг з поборового реєстру від 1571 року сіл Романа Сангушка Володимирського повіту про масові втечі зубожілих селян із сіл Грабове, Сереховичі, Пісочне монастирське. Документ за 1587 рік свідчить про втечу підданих княжної Олександри Володимирського повіту із сіл Стара Вижва, Паридуби, Хотешів Володимирського повіту до маєтку Луцька Гуревича-Воютинського. Інший збірник документів і матеріалів «Селянський рух на Україні 1826—1849 рр.» теж подає значні відомості про наш район.

Про минувшину району розповідають експозиції краєзнавчого музею, де зберігається цінний матеріал з історії, культури та археології поліського краю. В музеї зберігаються документи про те, як у свій час землями володіли литовські князі Сангушки, російський князь Курбський, польська королева Бонна, розповідається про тяжке життя поліських селян, які займались в основному землеробством та ремісництвом.

Вперше район як адміністративна одиниця був утворений 17 січня 1940 року із центром у с. Седлище і носив назву Седлищенський, а 7 червня 1946 року Указом Президії Верховної Ради УРСР його перейменовано в Старовижівський район з центром у смт. Стара Вижівка.[1]

У грудні 1962 р. район ліквідовано через укрупнення, а 8 грудня 1966 р. Указом Президії Верховної Ради утворено Старовижівський район в нинішньому становищі — 19 сільських та 1 селищна рада з 47 населеними пунктами.

Найстарішими є села Яревище і Грабове, перші писемні згадки про яких датуються відповідно 1287 і 1460 роками.

Міщанські вольності та Магдебурзьке право[ред.ред. код]

Володарі земель і вотчин у моєму краї Сангушки постійно конфліктували між собою за право на верховенство у правлінні посполитими. Ці суперечки набули досить гострого характеру і призвели до обміну маєтками В. М. Сангушка з королевою Бонною. 1543 року король Сигізмунд I потвердив його маєтками у Кракові відповідною грамотою.

Цей обмін був значною подією в історії не лише містечка Нової Вижви. А й села Стара Вижва, що входило до складу означеного маєтку: королева Бонна видала у 40-х роках XVI ст. низку грамот, що надавали території привілеї Магдебурзького права, а селяни Вижівської волості перетворювалися у королівських чиншовиків.

У одній із грамот 1548 року було наказано вишівському старості Семашкові приєднати до міста Вижви передміських поселенців, у тому числі і старовижівців, прирівняти їх до вишівських мешканців і надати їм права на самоврядування.

В іншій грамоті дозволялось вишівцям відкрити корчму для продажу горілки, війту давалось право збирати мостове мито, подушний і восковий податки та інші данини. Цими заходами королева намагалася збільшити доходи від своїх маєтків.

Після смерті Бонни її володіння разом із селами Вижівської волості відійшли до держави і підпорядковувались Ковельському маєткові.

Ковельський староста Фальчевський мав намір позбавити вишівців привілеїв, гарантованих королевою. Але за вишівців заступився польський король Сигізмунд II Август. Саме він 1558 року наказав старості не забороняти вишівцям користуватися доходами від корчми, подушним, воскобійним і мостовим за умови одержання від них державних річних прибутків.

Із запровадженням у 1557 році волочної поміри в Старій Вижві було виділено 40,5 волоки і утворено вишівський фільварок. Це дозволило селянам залишатися державними людьми із сплатою скарбниці по одному флоріну і 20 грошей податку з волоки. Водночас усі разом сплачували також 25 флорінів медової данини. Крім того, за волочною помірою старовижівці зобов'язувалися відбувати два дні на тиждень з волоки натуральних повинностей.

Вижівський фільварок був невеликим. У ньому на початок XVII ст. засівалось 18 мац (144 пуди) жита. Тому значна кількість старовижівців панщини не відбувала, а сплачувала державні податки.

Наступний етап історії краю пов'язаний із Андрієм Курбським, який утік з Московії, зрадивши Івана Грозного. Саме цьому князеві король віддав у володіння Ковельський маєток разом із Старою Вижвою і округою.

Однак князь був володарем нашого поліського краю недовго і перед своєю смертю передав маєток дружині до повноліття дітей. Але без згоди короля він цього не мав права по закону робити. Тому королівський суд позбавив його спадкоємців маєтку, передавши його знову державі. Після Люблінської унії 1569 року Стара Вижва ввійшла до складу речі Посполитої і була підпорядкована Володимирському повітові Волинського воєводства. Це значно погіршило становище селян, їх статки. Уже за 14 років після унії кількість зайнятої землі зменшилась удвічі. На 1583 рік тут оброблялося лише 29 волок, було 5 городників, котрі не мали польових наділів, і 3 ремісники.

Брестська унія 1596 року в свою чергу до краю загострила національне і релігійне протистояння між шляхтою і зубожілим селянством, що можна також віднести до наслідків III Литовського статуту, який юридично узаконив кріпацтво.

І хоча старовижівці залишалася господарськими (королівськими) людьми, але вони відтепер повинні були сплачувати десятину на користь греко-католицької (уніатської) церкви, спеціальний податок на утримання ковельського війська під час перебування його в селі і відробляли панщину, що в XVI ст. досягла на Волині чотирьох-шести днів на тиждень з волоки.

Буремне XVII століття[ред.ред. код]

За ілюстрацією 1628 року Стара Вижва давала королівській скарбниці 306 флорінів з прямих податків. Вижівський фільварок — 177 флорінів, а містечко Вижва — 572 флоріни 25,5 гроша. Аби спростити i не піклуватися про збip податків вищі сановники Peчі Посполитої здавали королівські села на відкуп шляхтичам, які перепродували їх купцям-лихварям. Щоб одержати більше прибутків з орендованого маєтку, суборендарі збільшували панщину, вводили нові побори i повинності на селян.

Зокрема, у скарзі шляхтича Петра Муканського 1648 року йдеться про те, що оренда Вижви i села Стара Вижва була в руках трьох орендарів. Під час оренди «ковельський підстароста, писар i вижівський війт новi надзвичайні податки на міщан i селян вижівських накладають, грабують їх, б'ють, до в'язниці садять, на панщину гонять, з підводами посилають на кілька тижнів на потреби свої». В цій же скарзі говориться, що 1647 року в селі Стара Вижва, в містечку Вижва не вродили нi ярина, нi озимина, що на зaciв доводилось купувати насіння, не зібрано медового податку, а чиншу замість 2500 зібрано лише 600 злотих.

Непомірний гніт, неврожай змусили декілька десятків міщан i селян покинути свої оселі i податися cвіт за очi. Це у тi часи стало поширеною формою протесту. I якщо 1648 року в Старій Bижвi нараховувалось 102 двори, то 1650 року їx залишилося лише 32.

Втікачі не залишилися пасивними спостерігачами подій, що розгорталися в Україні. Як правило, ними поповнювалися повстанські загони, які діяли під Ковелем i Ратним. Коли ж козацькі сили покинули Волинь, частина вижівчан відійшла з ними, а частина повернулася до батьківських місць. Цим пояснюється збілыпення кількості дворів у Старій Вижві до 66 господарств у 1653 poці.

Із згасанням визвольної війни польська шляхта розпочала жорстоку помсту активним учасникам боротьби, але король Ян Казимир, наляканий масштабами i наслідками всенародної непокори, змушений був підтвердити за вижівцями їх привілеї, які встановила королева Бонна. Та все ж панщина не зменшилась, а зросла до 5-6 днів на тиждень iз волоки. Крім того, селяни змушені були давати по три чверті вiвca або жита з кожного господарства, сплачувати подимний та лановий податки на користь держави.

Економічний i соціальний гніт посилювався духовним. Польський уряд видав низку універсалів на обмеження діяльності православної церкви i обов'язкове утвердження уніатства. Під загрозою значного штрафу i позбавлення волі від місцевого населения вимагали обов'язкового переходу до уніатської церкви.

Ці фактори негативно позначилися на забудові села i збільшенні його населення. За півтора століття, що минуло після визвольної війни, кількість дворів у Старій Вижві суттєво не збьльшилася. Якщо в 1653 році ix налічувалося 66, то в 1797 році — лише 76.

У 1775 році ковельський маєток разом зi Старою Вижвою та іншими селами був відданий краківському воєводі Вацлаву Ржевуському, а після третього поділу Польщі цей маєток, як колишнє королівське володіння, передали в казну російської держави.

У складі Російської імперії[ред.ред. код]

Цей час позначений деяким послабленням феодального гніту, бо маєток не здавали в оренду. I про характер громадянського стану того часу, суспільне життя посполитих містечка Вижва та округи можна дізнатися iз метричної книги 1818—1828 pp., яку знайшли юні краєзнавці Старовижівської станції юних туристів у кінці 90-х років XX століття. Тривалий час книга, як i годиться, зберігалася у нововижівській Преображенській церкві, переживши війни, перевороти, потрясіння, зміни влади, ворожі нашестя. Та сама церква не витримала більшовицького атеїстичного невігластва, коли войовничі матеріалісти нанесли руйнації духовному осередку громади. Тоді книга потрапила до Анастасії Мартинюк, жительки Нової Вижви.

Biв записи священик Афанасій Страшкевич. Найчастіше в книзі зустрічаються прізвища Оліферовичі, Кричинюки, Маркевичі, Супруновичі, Систалюки, тому теперішнім  нащадкам тих вижівчан не важко дослідити корені свого родоводу. В середньому за piк у містечку народжувалось тридцять-сорок дітей. Але майже половина з них помирала у віці від одного до десяти років. Так, у 1818 poцi народилося 48 хлопчиків i дівчаток, у 1819 — 53, у 1821 — 40, у 1828 році — 36 дітей.

На 19-й сторінці книги вміщено спеціальну таблицю, де Афанасій Страшкевич підсумував демографічну статистику свого приходу: у 1822 році народилося 38 дітей, повінчалося 12 пар, померло п'ятдесят двоє жителів (двадцять ocіб чоловічої i тридцять дві жіночої). Найчастіше причиною смертi, як зазначено у записах, були такі хвороби: сухоти, гарячка, кip, вicпa. Зустрічаються й такі записи: «от пухлини». Ствердно відповісти, що це ракові хвороби, проблематично.

Мабуть, уже те, що за десять років православне населення Вижви зросло лише на 125 чоловік (а з інших джерел відомо, що у Вижві мешкало чимало євреїв), свідчить про низький життєвий рівень, проблеми з медичним обслуговуванням, відсутність профілактичних щеплень проти інфекційних хвороб.

За ілюстрацією 1853 року, в Старій Вижві та її окрузі налічувалось 60 тяглових, 52 напівтяглі, городник i віставний солдат. Люстрація закріпила за всіма дворами 72 десятини садибної, 46 десятин сіножатей, 325 десятин посередньої орної i 834 десятини худорідної землі. 3 цієї землі на тягловий двір припадало по 3 десятини орної посередньої i по 7,5 десятини худорідної землі, на напівтягловий двір — половина наділу тяглового двору, за городником i відставним солдатом було закріплено по 1,5 десятини садибної землі. За користування землею старовижівці мали щороку сплачувати казні 2239 крб. податку. За пасовища плата справлялася окремо з тих господарств, які користувалися ними.

Реформа 1861 року скасувала кріпосну залежність i селян Старої Вижви. Землеустрій казенних селян України визначався головними указами 1866-67 pp., що передбачали обов'язковий викуп наділів. Для нарахування викупних платежів за землю бралася річна сума оброчної податі, збільшена на 10 відсотків. Селяни Старої Вижви та округи зобов'язані були викупити землю, закріплену за ними люстраційною комісією 1853 p., i сплатити за неї казні величезну суму — щорічно по 2462 крб. протягом 49 років.

Скасування кріпацтва відкрило шляхи для швидкої капіталізації виробничих відносин, розвитку економіки. У цей період розпочинається будівництво залізниці Рівне-Баверці-Ковель. Від Ковеля залізницю почали будувати до Бреста. Ці роботи в основному тривали у 1873-77 pp. Звичайно, на формування насипу, прокладання колії, підготовку території рекрутували значну частину робітників нашого регіонy. Збереглися свідчення старожилів про безперервну виснажливу працю з використанням волів, коней. Робочий день часто тривав понад 14 годин. А заробіток на рік становив 94 карбованці 96 копійок, що у 3,5 раза менше, ніж у Катеринославській губернії. Тоді до Бреста з Ковеля проклали двоколійне полотно.

У тi ж часи для старовижівців стала пам'ятною ще одна подія: 19 серпня 1869 року вперше відчинила свої двері для прихожан церква, яку й назвали на честь свята Преображення Господнього — Преображенською. Споруджений храм був iз дерева, на кам'яному фундаменті. Таким залишився й донині. Вирізняється дзвіниця тим, що збудована за особливим типом, яких на Волині дуже мало. На ній встановили шість дзвонів з доброякісного металу, що забезпечував навдивовижу мелодійний звук. Але в роки Першої світової війни на дзвони поклали око австро-німецькі окупанти. Прихожани намагалися якось не допустити наруги над голосом свого храму. В одну iз ночей вони перевезли дзвони на кладовище, де сховали в заздалегідь викопаних ямах. Але невдовзі староста Паримончук з допомогою дяка продали їx іноземцям за бочку рому. Старожили довго пригадували цей ганебний вчинок навіть після смерті старости.

При церкві існувала приходська школа. У ній тривалий час учителював Антон Гаврилюк (по вуличному ……… його прозивали Кобисьом). За Польщі вчителі в школі були приїжджі.  А в роки Великої Вітчизняної війни школа згоріла.

На цвинтарі поховали кількох місцевих жителів. Це трапилося, коли через село проходила лінія фронту. Окрім старовижівців, тут поховали чимало німецьких вояків. На їх могилах у роки війни нашвидкуруч поставили 6ерезові хрести, які з часом зогнили, а могили в повоєнні часи зрівняли iз землею.

Добру згадку про себе в народі залишили настоятелі храму. При Польщі у церкві служив отець Концевич, потім — Гармата, в п'ятдесятих роках слово Боже ніс людям священик М'який, після нього — Цибулька, Євген Червінський, отці Віктор, Микола, Богдан. На початку третього тисячоліття настоятелем райцентрівської святині є отець Дмитро, котрий ревно продовжує найкращі традиції своїх попередників.

Про побут i звичаї селян початку XX століття залишили колоритні спогади довгожителі Марфи Ісаківни Довгаль та Мотрони Іванівни Хлопук. 3 їхніх слів головною вулицею-артерією села була теперішня Володимирська. Обабіч неї стояли хатини під соломою та господарські будівлі, кожне обійстя обгороджувалося зусібіч. Крайньою з боку Ковеля була хата Остапа Паримончука, а з протилежного кінця вулиці Катерини Проїмчукової (так її кликали по-вуличному), саме біля їxнix господарств в'їзд у село та виїзд із нього закривали на ніч дощатими воротами. Були іще два кутки — один там, де теперішня вулиця Грушевського, другий існував на вулиці Жовтневій. Найбільші i найпривабливіші будівлі того часу — церква i школа.

До 1914 року селяни жили важким життям. Мали худобу, сіяли жито, садили картоплю, городину, культивували коноплі. Але це тривало до 1914 року. Війна з німцями багатьох зірвала із насиджених місць i погнала у біженці.

Цей період справді був жахливим i трагічним. Із виступом російської армії в серпні 1915 року село окупували австро-німецькі війська. Це тривало майже до кінця 1918 року. Чимало мешканців намагалися із російськими військами евакуюватись у східні губернії. Та їх наздогнали ворожі загони в Бучацькому лici (Камінь-Каширський район) i повернули назад.

Загарбники призначили на залізничну станцію свого коменданта, поставили патрулів i встановили в селі військовий режим. Хліб i худобу реквізували. В Старій Вижві не залишилося жодного коня. Поля жителі обробляли лопатами. Іноді селяни запрягалися у плуг i по черзі орали свої наділи.

Неоднозначно сприйняли старовижівчани звістку про повалення самодержавства в Pociї. Її принесли в село німецькі солдати. Одні поліщуки сподівалися на прискорення завершення війни, інших лякали невизначеність та екстремізм, з яким діяли революціонери. Тоді ж (кінець 1918 року) австро-німецькі окупанти поспіхом накивали п'ятами, але вже навесні 1919 р. Стару Вижву окупувала польська армія, призначивши чергову жорстоку військову адміністрацію.

Ще через piк (серпень 1920) значна частина старовижівчан з неприхованою радістю зустріла у центрі села воїнів Червоної Армії. Чимало колишніх революційно налаштованих солдат записалося до лав більшовицького війська. В їх числі були Т.Хлопук, Г.Савчук, I.Ющик, Н.Паримончук, Д.Матійчук та інші. В селі створили комітет незаможних селян, головою якого обрали А.Гаврилюка. Але на початку жовтня цього ж року Стара Вижва знову була захоплена військами Польщі i за Ризьким договором 1921 року ввійшла до її складу. Того ж року уряд Польщі провів перепис населення Волинської губернії. За цим переписом у Старій Вижві нараховувалось 196 дворів i 993 душі населення. Порівняно з 1910 роком кількість його зменшилася на 240 чоловік. Знову були відновлені непомірні податки i збори. Селянин повинен був платити податок не тільки за землю, а й за худобу, за птицю, за собаку, на «самоврядування» у розмірі 100 відсотків поземельного податку, страховий збір, за в'їзд на базар тощо. Kpiм цього, селяни були зобов'язані відбувати безоплатно шляхову повинність, яка в окремих селянських господарствах забирала в piк від 60 до 100 людино-днів.

Соціальний гніт цинічно доповнювався ще й національним гнобленням, оскільки навчання в школі велося виключно польською мовою. У 1923 poцi загін легіонерів учинив прилюдне катування Якова Коржана та його матері за те, що вони висловили своє незадоволення навчанням дітей польською мовою. Це було також підставою, аби з господарства Коржана реквізувати худобу.

Як наслідок цих процесів, посилюється підпільна діяльність проти окупаційного режиму. 1930 року в Старій Вижві створили осередок Седлищенського райкому КПЗУ. До складу осередку ввійшли М. М. Мандзюк (секретар), М. П. Гаврилюк, Т. І. Левчук, К. В. Вакуліч, К. П. Сандар, Г. П. Савчук та інші. Саме під керівництвом місцевого комітету старовижівці брали активну участь у двомісячному селянському страйку на Волині (1934 р.). Селяни в той час не сплачували податків, виганяли екзекуторів, котрі приїздили в село описувати майно за несплату податків, вимагали підвищення цін на сільськогосподарську продукцію.

Taкi настрої i дії оцінювали й відповідно реагували на них польські урядовці. В своєму звіті (вересень 1933 року) волинський воєвода Г.Юзевський писав, що особливий вплив на українську спільноту мала організація «Просвіта», тому її ліквідація відкрила перспективу для поширення ідей глибокої колонізації, що не так вороже сприймається широкими верствами польського населення Волині. Але це треба провадити вкрай обережно i розважливо.

Хоча вже відчутне посилення крайнього націоналізму, підривного i диверсійного руху з боку ОУН. Воєвода Юзевський застерігає, що в даній царині послаблення не допустиме i боротьба iз цим явищем мусить вестися з усією безоглядністю, з використанням ycix засобів, які є в розпорядженні Польщі. У звіті зазначається, що ОУН у ці роки посилила свій вплив на шкільництво.

Чинником політичної диверсії у зазначеному звіті воєводи є також східний комунізм i дії радянської влади. Хоча після ліквідації Сельробу напруженість ситуації зменшилася, комуністичні чинники обмежуються конспіративним нелегальним рухом. Його посилення спостерігається на окремо визначених теренах, які перебувають під комуністичними впливами (ковельський комплекс). Під зазначеним комплексом йдеться про партизанський рух у Ковельському та Камінь-Каширському повітах початку 30-х років під керівництвом комуністів.

12 вересня 1934 року комітетом КПЗУ організовано опір екзекуторам, війтові i 4-м поліцейським, що прибули для примусового стягнення. Описані за податки речі були відібрані, а самі екзекутори покинули село ні з чим. Це спричинило акцію помсти: до Старої Вижви прибув кінний загін поліції, спеціальний поїзд на чолі із повітовим старостою. Акція втихомирення тривала 4 дні. Були зруйновані дахи у 14-х господарствах, у багатьох селян розвалено печі. Умиротворення завершилося арештом майже ycix членів КПЗУ i багатьох учасників опору.

Не спадала протестна активність місцевого населення i в наступні роки аж до приєднання Західної України до УРСР. Події кінця серпня — початку вересня 1939 року, коли стали відомими умови договору між СРСР та Німеччиною, вплинули на утворення тимчасового комітету для встановлення радянської влади у Старій Вижві.  До його складу увійшли Т.Савчук (голова), С.Маркевич, М.Мандзюк, Л.Погаральський, П.Маркевич. Активні дії комітету дозволили роззброїти частину деморалізованих польських вояків, організувати охорону мосту через Вижівку, залізничної станції.

Ці події радянська пропаганда впродовж 50 років намагалася трактувати, як винятково визвольний похід Червоної Армії. Сьогодні ж відомо, що був прийнятий спеціальний наказ наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії № 001064 під дещо загадковою назвою «Про оперативні заходи у зв'язку iз здійснюваними навчальними зборами» від 8 вересня 1939 року. В ньому у 16 пунктах передбачувалися i регламентувалися вci стани визвольного походу. Ось окремі з них: негайне захоплення ycix державних i приватних приміщень установ зв'язку, радіостанцій передбачено у пункті 1. Пункт 5 передбачав негайне захоплення заручників з числа підприємців, поміщиків i капіталістів. Арешту не підлягали поки що священики, особливо католики — пункт 6. Негайної організації агентурно-інформаційної мережі вимагав пункт 9. I нарешті пункт 15 наказу зобов'язував провести активну організацію тимчасового управління робітничою гвардією i селянськими комітетами.

Зміни в адміністративно-територіальному поділі села[ред.ред. код]

До села Кримне були переселені жителі населених пунктів: Бровар, Будимина, Віноки, Городище, Діброва, Заболона, Замостище, Мальків, Оделейків, Осина, Острівки, Підлісок, Ризи, Самарове, Свідів, Святий, Ясинівка (послання: адміністративно-територіальний поділ Української РСР 1969 р. Селих В. І.). Після переселення жителів, названі населені пункти перестали існувати і були виключені з облікових даних, але назва урочищ з назвами даних населених пунктів, залишилася до цього часу.

У роки боротьби і випробувань[ред.ред. код]

Чимало науковців-дослідників, яким стали доступні архіви, документи НКВС, зміст таємних протоколів до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року, схиляється до твердження, що так званий визвольний похід Червоної Армії з метою возз'єднання українських земель — не що інше, як анексія Західної України СРСР в 1939 році. Це був фактично перший приклад експорту радянської моделі тоталітаризму назовні.

Цей період позначений форсованою радянізацією новоприєднаних земель. Фактично вже за першу декаду перебування нової влади в регіоні було запроваджено масовий терор проти учасників національного руху, депортацію польського та українського населення. Апогеєм терору в цей період стали масові розстріли в'язнів у перші дні війни, котрі знаходилися у тюрмах краю.

Звісно, в таких умовах не міг не розпочатися процес збройної боротьби під проводом ОУН, що збереглась завдяки своєму нелегальному стану i досвіду, набутих в умовах протистояння польському режиму.

На теренах району найбільш активно проявили себе в національно-визвольних змаганнях жителі Буцина, округи Старої Гути та Сьомаків, Шайна, Теклі i інших. Саме зазначені населені пункти були піддані жорстоким каральним акціям з боку структур НКВС. Зокрема, Буцин ще за польського режиму офіційна Варшава сприймала, як «неспокійне село». Так, відразу після встановлення радянської влади у 1939 році першими жертвами боротьби за утвердження національної свідомості стали буцинці Михайло Барей i Михайло Титюк.

Тоді ж у шацькій в'язниці загинули Семен Сметюх, Євген Созонік, у  ковельській катівні позбавили життя Семена Kiбіга.

З цього приводу можна зрозуміти окремих місцевих жителів, котрі сподівалися на німецьке звільнення i у перші дні лояльно поставилися до окупаційного фашистського режиму. Та незабаром прийшла впевненість, що гітлерівці такі ж, як i комуністи, тому вже на початку війни група українських поліцаїв перейшла з німецькою зброєю під знамена УПА.

Зазначені факти свідчать про всю складність руху опору, визвольних змагань, які утверджувалися в регіоні, починаючи iз червня 1941 року. Сама ж Стара Вижва, а з нею й територія району були окуповані фашистами 27 червня. Із села на каторжні роботи до Німеччини було вивезено 78 громадян, 24 мирних жителів убито. Стару Вижву пограбували, спалили 62 хати, 78 господарських будівель, підірвали залізничну станцію, знищили школу. I в кожному селі району подібних прикладів можна наводити чимало. Так, біля села Шейно (Журавлине) партизани вбили 2-х німців у липні 1943 року. Одразу ж на село налетіла з Ковеля команда карателів, що не заподіяла жодної шкоди партизанам, бо останні зникли, передбачаючи значну чисельність фашистів. Карателі сповна «відігравалися» на мирних жителях. Німці убили 150 селян i спалили 208 дворів. Приблизно тоді ж само в селі Люняки ввечері через вікно хтось убив старосту. Актом розправи стало знищення в Лісняках 180 мешканців та 44-х дворів.

Населення району не мирилося iз порядком, встановленим фашистами. Особливо посилився опір гітлерівцям восени 1943-го, навесні 44-го років. Залізнична колія Ковель-Брест на той час була паралізована. Жодного кілометра обабіч колії в районі вижівських лісів не було вільного від уламків паротягів, вагонів, військової техніки та спорядження. I хоча окупанти не завжди наважувалися потикатися до лісів, контрольованих народними месниками, все ж вони проводили жахливі каральні експедиції в окремих населених пунктах.

Одну iз  таких кривавих акцій пригадав у 1998 році свідок Степан Янчук, який мешкав на той час у селі Борозенському на Херсонщині. За його словами, «це трапилося 26 квітня 1943 року на другий день Пасхи. До Старої Гути раптово наїхало кілька машин з німцями. Селом прокотилася чутка, що ловитимуть молодих людей, аби відправити їх до Німеччини. I місцеві хлопці й дівчата почали тікати подалі від села на хутір Потороччя. У той час за Старою Гутою на хуторі Кримниця, що по дорозі на Любохини, стояли в своєму опорному пункті повстанці, як у нас тоді казали по-народному, „бульбовці“. I, мабуть, гітлерівцям хтось доніс про це. Так i була спричинена каральна акція.

Одна група карателів зійшла з автомашини у Заболотті, що біля Нудиж, друга — в Рудні, що біля Кукурік. Одночасно вони вирушили одна одній назустріч в напрямку Кримниці.  Якраз у цей час Петро Шинкар (місцевий) пішов подивитися на коней, що паслися. Німці й захопили його провідником.

Невдовзі почалася стрілянина. Лунали автоматні й кулеметні черги, чути було вибухи гранат. Повстанці з вигуком „Слава!“ прорвалися з оточення. А відступ прикривав кулеметник, який i загинув.

Стрілянина затихла. Xyтip застелило димом. Ми поволі почали підходити до Старої Гути. Дізнавшись, що німці вже поїхали, посміливішали. Я разом iз Андрієм Покудовським побігли подивитися, що робиться на місці сутички. Це вже було після полудня. Хати, інші будівлі догоряли. Неподалік від першої оселі, яка вже згоріла, факелами горіли тіла трьох повстанців, котрі були облиті якоюсь горючою речовиною. Нестерпним був запах горілих людських тіл.

Наступного дня на подвір'я Янчуків привезли дуба, щоби господар (батько С.Янчука) зробив хреста». Тоді ж свідок i написав на хресті дату каральної акції.

Нині достеменно відомо, що тоді загинуло п'ятеро вояків УПА. Кулеметником, який прикривав відхід побратимів, був Ясинський, i ще один месник на прізвище Васейко, котрий раніше служив заступником начальника поліції.

Але у цій західній частині району, в його лісисто-болотистій місцевості, oпip окупантам не був зламаний. Пам'ятною залишилася ще одна каральна акція, що трапилася 22 жовтня 1943 року в Любохинах. Цього разу територія села, що складалася з суцільних хуторів i окремих обійсть поліщуків, була щільно оточена гітлерівцями. Спершу Любохини піддали масовому бомбуванню, після якого люди розбігалися до озер, ховалися в хащах, на болотах. Але більшість селян все ж зігнали до долини біля церкви. Любохинці розуміли, що значить така кількість людей біля храму. Тому всіляко намагалися довести ворогам, що жодного зв'язку iз партизанами не мають. Про це говорила командирам чужинців жителька Любохин Марія Бура німецькою мовою. Можливо, саме цей факт справив на карателів якесь враження, бо вони не стали заганяти селян до церкви, а поставили за умову, щоби протягом 30 хвилин у селі не пролунало жодного пострілу, тоді цей період часу означатиме для фактично уже приречених шанс вижити. I все ж того дня 42 жителі загинуло, але решта врятувалися.

Не обминули цей регіон i червоні партизани, які перед наступом регулярних частин Радянської Армії, як правило, рейдували в місцевих лісах (згадайте відомий рейд партизанів від Путивля до Карпат).

У другій декаді березня 1944 року кожен житель Сьомаків, Рудні та Кукурік із побоюванням складав скромні пожитки у надійні місця, споряджав підводи, аби за смертельної небезпеки, що могла б виникнути при фронтальних сутичках ворожих сторін, швидко втекти подалі від очей як окупантів, так i визволителів. Урочище Сологубівку сьомаківці обрали як найбільш надійний прихисток для підвод з людьми та домашнім скарбом, бо вже не раз тут вони ховалися в критичних ситуаціях.

18 березня партизани проходили через територію Сьомаків та Рудні й натрапили на урочище Сологубівку. Спочатку вони зібрали вcix, хто там був, до одного місця, відокремили чоловіків 14—15 років i старших. (Сказали, ніби вони йдуть з партизанами будувати якогось моста через річку, а жінок iз дітьми відправили по домівках. Усіх чоловіків завели до урочища Циганки i розстріляли. Всього тоді загинуло понад 50 чоловік. Серед них були батьки, сини, брати, старші люди, малолітні, навіть жінки. Загинули, зокрема Максим Супрунович iз двома синами i зятем, брати Киричуки, Лукаш та Василь Посполітаки i їx неповнолітня сестра Марія, брати Поліщуки, один iз них зi своєю молодою дружиною, яка не захотіла залишати чоловіка.

Ховали убитих рідні й односельці, де хто зміг: кого на місці загибелі, інших рідні привезли у село i тимчасово поховали біля хат, а потім перезахоронювали на кладовищі.

Лукаш Супрунович, який був тяжко поранений у живіт, прийшовши до пам'яті, ciв на якусь підводу i добрався додому. Лиш встиг попрохати, щоб його помили, i помер. Малолітній Михайло Цехош забирав на підводу тіло вбитого батька з місця трагедії, коли на його підводу односельці з плачами поклали тіла іще трьох убитих.

Тим часом у селі повноправно володарювали партизани. Вони знаходили приховане добро, вимінювали його на самогон, пиячили i гуляли. Марфа Рябчук привезла в село тіло свого чоловіка, а з ним скривавлені трупи іще чотирьох сельчан. Зайшла до своєї хати i застала п'яних, так званих месників, які крутили патефон. Побачивши жінку, червоні визволителі наказали везти тіло господаря геть: «Чтобы и запаха не было этого бульбаша».

Старожили Сьомаків у 1993 році стверджували, що в урочище Сологубівку, де ховались селяни, партизан направив Омелян Сергійчук, радянський активіст, який мешкав у Сьомаках. Biн же вказав на односельчан, як на прихильників націоналістів, не знаючи, що серед тих, хто переховувався у лісі, був i його рідний син Сергій Сергійчук.

На місці трагедії в урочищі Циганки споруджено Хрест. Проте, на думку жителів цих сіл, тут слід би було поставити обеліск, на якому зазначити імена ycix 48 полеглих і назвати їхніх убивць.

Повоєнна відбудова і становлення господарства[ред.ред. код]

Після воєнного лихоліття на Поліcci прискореними темпами велося мирне будівництво. Спраглі до творчої праці на користь краю його жителі проявляли справжній ентузіазм в ycix починаннях.

За період iз 1948 по 1958 роки в районі функціонувало 17 колгоспів. Характерними для виробництва в громадському секторі були організаційні труднощі, боязнь селян змінювати узвичаєні виробничі відносини, насильницьке нав'язування нових методів управління тощо. На ключових напрямках господарювання бракувало спеціалістів, переважала ручна праця. I все ж село спиналося з колін, налагоджувався побут, зростало виробництво.

Для ілюстрації характеру виробничих відносин того ж часу в регіоні може слугувати організація колгоспу в Старій Вижівці. Тодішнє господарство ім. Леніна у 1952 poцi укрупнюється за рахунок села Брідки, а 1958 року — Галиної Волі, що стали окремими виробничими бригадами. Новий колгосп іменувався «Батьківщина». За ним було закріплено 4642 гектари землі, із них сільськогосподарських угідь 2660 гектарів, у тому числі 1226 гектарів орної землі.  Селяни господарства в основному займалися зерновиробництвом, а також льонарством, що давало тоді 20-25 відсотків ycix прибутків.

Нарощуванню обсягів виробництва посприяла тодішня політика держави, яка після пленумів ЦК КПРС (березень 1965, травень 1966 років) суттєво підвищила закупівельні ціни на селянську продукцію, зробила доступними для села міндобрива, продукуючи їх дешевшими та в більших обсягах. Тоді ж в околиці райцентру було осушено 528 гектарів заболочених i перезволожених земель.

Водночас у селищі активно розвиваються інші сфери господарської діяльності. Так, iз 1945 року в Старій Вижівці працював промкомбінат, який виробляв черепицю, меблі, столярні вироби для будівництва. Потужність черепичного цеху складала до півтора мільйона штук черепиці щороку. А це означало масове будівництво у селах i в регіоні Полісся в цілому. Набирали обертів місцевий харчокомбінат, відкритий 1958 року, сільське споживче товариство, що постійно розширювало мережу магазинів та їдалень. У 1954 році був збудований будинок культури, який справляв враження на місцевих жителів.

Сповнені оптимізму, сподівань на кращу долю, повоєнні роки мали й свої, не відомі до встановлення радянської влади, не завжди зрозумілі жителям району вимоги i правила гри. Партійна пропаганда всіляко обґрунтовувала мізерну плату за трудодні нагальною потребою вкладати кошти у розвиток економіки СРСР. Люди й самі розуміли, що гігантські руйнування потрібно якось долати, потрібно заново відбудовувати заводи, фабрики тощо. Але не завжди до їx свідомості доходила вимога навіть мізерні мозольні кошти віддати на державну позику.

Цей рух особливо поширився в 1952 році, коли майже усе сільське населення краю залишилося без якоїсь матеріальної винагороди за працю. Пропаганда ж ці факти трактувала, як небачені прояви патріотизму, соціалістичної самосвідомості мас.

Фактори зростання і причини невдач[ред.ред. код]

Початок вісімдесятих в історії району вирізнявся значною інтенсифікацією будівництва. Цього періоду ввійшли до ладу терапевтичне відділення райлікарні, райунівермаг, меблевий магазин у Старій Вижівці, будинок культури у Любохинах.

Громади сіл облаштовують обеліски Слави. Пам'ятники полеглим у роки Великої Вітчизняної війни відкрито у Соколищі, Рудні, Мизовому, Журавлиному, Дубечному.

Успішно велася програма будівництва шляхів. Лише за десятиріччя — кінець сімдесятих — кінець вісімдесятих — увійшли до ладу шляхи з твердим покриттям до Рудні, Старої Гути, Підсинівки, Синового, Поліського, Сьомаків, Смолярів.

Іншим важливим фактором розвитку господарського комплексу району була системна фінансова підтримка з державного бюджету заходів щодо поліпшення родючості землі. Якщо врахувати, що видатки бюджету району в 1983 році складали 4 мільйони 231,5 тисячі карбованців, то на підвищення родючості ґрунтів було передбачено 800 тисяч карбованців. Це означало, що лише вапнування проводилося щороку більш, ніж на 4 тисячах гектарів.

Цi заходи дали свої позитивні результати. У 1984 році вперше за всю icторію району було зібрано по 22,6 центнера зернових з кожного гектара посіву. Район став ініціатором заготівлі сіна методом активного вентилювання. Для цього будувалися дешеві сіношосушарки, проводилися обласні i республіканські наради-семінари з проблем кормозаготівель. Впровадження новітніх технологій у сільськогосподарське виробництво, безперечно, було заслугою тодішнього керівництва району — першого секретаря райкому партії Аркадія Верещака, начальника райсільгоспуправління Максима Гапіча, голови райвиконкому Івана Литвинюка. У господарствах у цей час велося будівництво зерносховищ, так званих комплексів ОБВ, зернотоків, впроваджувалася технологія виробництва молока з використанням молокопроводів i холодильних установок, була запозичена методика цілодобового утримання молочного стада на пасовищах iз застосуванням УДС. Майже на вcix центральних молочнотоварних фермах були обладнані добротні кімнати відпочинку тваринників. Зазвичай там працювали сауни, якими користувалися жителі таких сіл, як Сереховичі, Любохини та інших. У цей час на 40 фермах діяли кімнати i будинки тваринника, на 14 тракторних бригадах — кімнати i будинки механізаторів.

Значною подією стало для населення райцентру i всієї Старовижівщини відкриття 20 грудня 1984 року розподільної газової станції на околиці селища. Лише 13 кілометрів газоводу високого тиску проклала Луцька ПМК-1, але ця вітка повністю змінила статус регіону, зробивши його перспективним i привабливим для розвитку, облаштування нових стандартів у побуті. Це дозволило швидкими темпами розпочати газифікацію Буцина, Седлища, райцентру.

Однак в ці роки все очевиднішою ставала марнотратність колгоспної економіки. Hi заходи, спрямовані на посилення трудової дисципліни, запропоновані 1983 року лідером СРСР Юрієм Андроповим, ні боротьба з пияцтвом, ініційована 1985 року Михайлом Горбачовим, істотно не вплинули на свідомість людей. 

Випробування незалежністю[ред.ред. код]

Початок 91-го року характеризується в районі різким падінням авторитету Компартії, комсомолу. Відбуваються процеси, яких нixто не міг передбачити — спершу поодинокі, а потім масові виходи комуністів iз партії. Все частіше на зборах партійно-господарського активу, пленумах райкому постає питання морально-політичної ситуації в рядах партійців. Навіть своєчасна сплата партійних внесків стає проблемною (ніколи раніше про таке не могло бути й мови). Станом на 1 січня 1991 року районна парторганізація нараховувала 1348 членів. За попередній рік з її лав вийшов 101 чоловік.

У цей період різко скорочуються обсяги виробництва промислової i сільськогосподарської продукції. Так, у 1990-у році в порівнянні iз попереднім було зменшено виробництво м'яса на 597 тонн, зерна — на 1879, картоплі — на 5190, льону — на 471, овочів — на 282 тонни. До краю загострюється питання забезпечення населення товарами i послугами, а також житлом. Промисловими підприємствами недопоставлено продукції споживачам на 855 тисяч карбованців.

На тлі зазначених проблем відбулася підготовка до референдуму за збереження СРСР. В районі до його проведення ставилися неоднозначно: від цілковитого схвалення нового союзного договору — до несприйняття нав'язування Москвою cвoїx чергових обіцянок, політичного диктату. 17 березня 1991 року участь у плебісциті взяли 23817 громадян. Із них 15529 виборців підтримали ідею існування УРСР в складі оновленого Союзу, що становило 65,2 відсотка. Однак позитивну відповідь на опитування населення, яке проводила Верховна Рада УРСР стосовно членства України у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України, дали 19135 виборців, що складало 80,4 відсотка від загальної кількості тих, що брали участь у голосуванні. Таким чином, ідея державного суверенітету завойовувала все нових i нових прихильників.

Тим часом ринкові реалії окремі трудові колективи заставали зненацька, змушуючи значну кількість працівників шукати нові місця для працевлаштування. Так, в райагробуді iз 113 членів будівельних бригад залишилося лише 70. Щоб якось утримати найдосвідченіших спеціалістів, адміністрація вдалася до утворення кооперативів, робиться спроба диференційованого підходу в cправі матеріальної винагороди. Однак стрімка інфляція зводить нанівець пошуки нетрадиційних форм в організації виробництва.

Поглиблювались кризові явища в торговельному обслуговуванні населення. Пайовики часто збиралися на збори iз вимогою навести лад у споживчій кооперації, знайти шляхи суттєвого поліпшення справ у сфері. Але, як правило, подібні громадські зібрання завершувались нічим. А ціни на вci види i групи товарів зростали. Не зараджувало цьому нi введення талонів, ні посилення робітничого контролю різних комісій.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Станом на 1 січня 2009 року у Старовижівському районі Волинської області нараховується 19 пам'яток архітектури, з яких 7 — національного значення.

Природні пам'ятки[ред.ред. код]

Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Дубечне»[ред.ред. код]

с. Дубечне, площа 2 га, Старовижівський держлісгосп, Старовижівське лісництво, кв. 29, вид. 24, кв. 30, вид. 27, утворений Указом Президента України № 715/96 від 20.08.96 р. Місце зростання 50 рідкісних та екзотичних порід дерев і 75 порід чагарників, зокрема, платана західного, тюльпанового дерева, софори японської, оцтового дерева, катальпи.

Лісовий заказник «Смоляри-2»[ред.ред. код]

с. Текля, площа 11 га, Старовижівський держлісгосп, Дубечненське лісництво, кв. 79, вид. 3, утворений рішенням облвиконкому № 226 від 31.01.91 р. Цінне високо бонітетне насадження дуба череватого віком 107 років.

Загальнозоологічний заказник «Дубечненський»[ред.ред. код]

с. Глухи, площа 1792 га, Старовижівський держлісгосп, Старовижівське лісництво, кв. 4-7, вид. 1-6-8-11, 13, 14, 18, 21, 23, 25, 26, 29, 30, 33, 34, 36 та інші, утворений рішенням облвиконкому № 301 від 04.09.85 р. Цінний лісовий масив — місце розмноження козулі європейської, кабана дикого, лисиці, білки, куниці лісової, зайця-русака, тетерука, орябка (рябчика), а також лелеки чорного, занесеного до Червоної книги України, деяких інших видів тварин.

Території природно-заповідного фонду, що входять до складу загально зоологічного заказника місцевого значення «Дубечненський»[ред.ред. код]

Нерідко, оголошенню заказника передує створення одного або кількох об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. В результаті, великий заказник фактично поглинає раніше створені ПЗФ. Проте їхній статус зазвичай зберігають.

До складу території загально зоологічного заказника місцевого значення «Дубечненський» входять такі об'єкти ПЗФ України:

  • Ботанічна пам'ятка природи місцевого значення «Дуб звичайний-велетень»
  • Ботанічна пам'ятка природи місцевого значення «Сосна звичайна»

Загальнозоологічний заказник «Смололяри, плоярівський»[ред.ред. код]

с. Смоляри, площа 1422 га, Старовижівський держлісгосп, Дубечненське лісництво, кв. 66-70, 71-74, кв. 75, вид. 1-16,ком 18-26, кв. 76-80, утворений рішенням облвиконкому від 31. 10. 91 р. Цінний лісовий масив дубово-соснових насаджень віком 45-67 років, місце розмноження лося, кабана дикого, козулі європейської, лисиці, куниці лісової, тетерука, орябка (рябчика).

Орнітологічний заказник «Урочище Костянове»[ред.ред. код]

с. Дубечне, площа 20,3 га, СВК «Полісся», утворений рішенням облвиконкому № 226 від 31.10.91 р. Озеро з болотяним масивом — місце масового розмноження водоплавних і навколоводних птахів, зокрема, крижня, чирки більшої і меншої, черні червоноголової, лиски, курочки водяної, норця великого, мартина звичайного, крячків білокрилого і чорного.

Ботанічна пам'ятка природи «Дуб звичайний — велетень»[ред.ред. код]

с. Дубечне, площа 0,1 га, Старовижівський держлісгосп, Дубечненське лісництво, кв. 19, вид. 36, утворена рішенням облвиконкому № 255 від 11.07.72 р. (входить у площу загально зоологічного заказника «Дубечненський»). Цінне одиноке дерево віком 530 років, що зростає серед лісового масиву.

Ботанічна пам'ятка природи «Модрина»[ред.ред. код]

с. Дубечне, площа 0,2 га, Старовижівський держлісгосп, Дубечненське лісництво, кв. 40, вид. 13, утворена рішенням облвиконкому № 226 від 31.10.91 р. Дев'ять дерев віком до 65 років, діаметром стовбура 24 см, висотою до 25 м, що зростають у вологій судіброві.

Ботанічна пам'ятка природи «Сосна звичайна»[ред.ред. код]

с. Глухи, площа 0, 01 га, Старовижівський держлісгосп, Дубечненське лісництво, кв. 9, вид. 11, утворена рішенням облвиконкому № 255 від 11.07.72 р. Одиноке дерево віком 230 років серед лісового масиву.

Архітектурні пам'ятки[ред.ред. код]

Милецький Свято-Миколаївський монастир[ред.ред. код]

Милецький Свято-Миколаївський чоловічий монастир — пам'ятка архітектури та культури. Заснований князем Сангушком у 1542 році. Перша і найбільш давня споруда — Миколаївська церква (1542 р.). Аналіз архітектурно-конструктивних особливостей цієї церкви дає підстави віднести її приналежність до тієї групи культових споруд Волині, в об'ємно-просторовій структурі яких поєднуються будівельні давньоруські традиції з елементами готичної архітектури. Розташування храму також відрізняється від інших волинських монастирських ансамблів XV—XVII століття, де церква посідає здебільшого центральне місце і є архітектурною домінантою, навколо якої групуються інші будівлі комплексу. Послідовні переходи монастиря з уніатського в католицький, з католицького в православний та зміни естетичних смаків панівної верхівки суспільства зумовили зведення нових монастирських будівель і перебудову існуючих. До 1832 р. у монастирі відбувалися великі будівельні роботи, споруджувався будинок настоятеля, келії. В кінці 19 — початок XX століття була перебудована дзвіниця, лікарня та церковно-приходська школа. У 1943 році монастир було пограбовано. Ігумена та ієромонахів спалено живцем. 28 жовтня 1947 року обитель була закрита. 19 березня 1948 року тут розпочав свою діяльність психо-неврологічний будинок-інтернат для престарілих. 17 серпня 1993 року почалося нове відродження монастиря. У 1994 було зареєстровано обитель, отримано «Свідоцтво про реєстрацію» та Статут монастиря. Сильно обитель постраждала під час стихії 23 червня 1997 року, але завдяки пожертвам — піднялася з руїн. У наш час до складу колишнього монастирського комплексу, в якому міститься будинок інвалідів, входять Миколаївська церква, дзвіниця, корпус настоятеля, корпус келій з трапезною і теплою церквою, господарчі та допоміжні споруди.

Церква Архангела Михаїла[ред.ред. код]

Церква архангела Михаїла села Секунь — пам'ятка культури і архітектури, побудована у 1542—1588 роках. Існувала до середини XIX століття. Храм перебував в аварійному стані. Тому у 1893 році давню церкву перенесли на нове кладовище і освятили на честь преподобного Іова Почаївського. Сюди забрали різний церковний інвентар, церковний архів та давній образ Богородиці. Ця церква згадувалася ще у 1840 роках професором Іванішевим, адже тут був знайдений давній образ «Святителя Миколая» візантійського письма. Саме з цією церквою пов'язана і малярська творчість Т. Г. Шевченка. Питання про перебування Шевченка на Волині залишалося тривалий час дискусійним. Але знайдений запис в інвентарній прицерковній книзі села Секунь Старовижівського району, як і зібрані вченими спогади-перекази очевидців, є досить переконливими аргументами.

В «Описи церковного имущества», заведеній ще 1806 року, навпроти «Образу Божої Матері за Престолом» було зазначено: «1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасием Шевченком».

У вересні 1846 року Тарас Шевченко отримав розпорядження від Тимчасової комісії виїхати у різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній для збору народних переказів, пісень, історичної ваги документів, оглянути і замалювати стародавні могили… З села Вербка Ковельського району дорога Шевченка пролягла у село Секунь. Минав жовтень 1846 року. Тоді настоятелем Свято-Михайлівської церкви с. Секунь, в якій зберігався старовинний образ Богоматері, був молодий священик Ілля Мусієвич. Очевидно, він попросив художника відреставрувати ікону. Шевченко не просто оновив її, а домалював прикраси, характерні для української жінки, — коралі.

Свято-Преображенська церква смт. Стара Вижівка[ред.ред. код]

Церква збудована у 1869 році. Дерев'яна, на кам'яному фундаменті. Рідкістю є церковна дзвіниця, побудована за особливим типом, що не часто зустрічається на Волині. У роки І світової війни 6 дзвонів були продані за бочку рому австро-угорським окупантам. Церква мала декілька гектарів землі. Існувала церковно-приходська школа, яка була спалена в роки Великої Вітчизняної війни.

В воєнні роки храм майже не діяв. Була спроба закрити церкву, але вона не здійснилася. На церковній території знаходяться могили німецьких солдатів.

Свято-Вознесенська церква с. Яревище[ред.ред. код]

Свято-Вознесенська церква була побудована у 1865 році за наказом імператора за гроші з державної казни. По штату при церкві були священик та псаломщик, яким платилася платня. У володінні церкви — 37 га землі. Прихід мав одну загальнонародну двокласну школу. В 1962 році церква за наказом влади була закрита і перетворена на місце збереження люпину та зерна. 24 січня 1989 року богослужіння в церкві відновлені. Окрасою церкви є стара дзвіниця з гарними дзвонами та пам'ятник з каменю у вигляді обрізаного дерева на честь померлої доньки одного з перших священиків.

Свято-Михайлівська церква с. Кримне[ред.ред. код]

Свято-Михайлівська церква була споруджена за «казенний» рахунок у 1861 році. Крім цієї церкви була ще одна дерев'яна церква, збудована у 1885 р. — Ризо-Положинська церква. У середині 30-х років ХХ століття село відвідав протоієрей М.Тучемський, якого вразила набожність селян. Сьогодні церква — гарний дерев'яний храм. Милує око всіх прихожан.

Політика[ред.ред. код]

25 травня 2014 року відбулися Президентські вибори України. У межах Старовижівського району було створено 45 виборчих дільниць. Явка на виборах складала — 68,89 % (проголосували 15 901 із 23 083 виборців). Найбільшу кількість голосів отримав Петро Порошенко — 43,40 % (6 901 виборців); Олег Ляшко — 21,07 % (3 351 виборців), Юлія Тимошенко — 17,04 % (2 710 виборців), Анатолій Гриценко — 5,09 % (810 виборців). Решта кандидатів набрали меншу кількість голосів. Кількість недійсних або зіпсованих бюлетенів — 1,09 %.[2]

Персоналії[ред.ред. код]

Вітряк із села Кримне.JPG

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Шацький район Ратнівський район
Любомльський район Gray compass rose.svg Камінь-Каширський район
Турійський район Ковельський район