Сівульф (підводний човен)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
АПЧ типу «Сивульф»
USS Seawolf (SSN-575)
USS Seawolf (SSN-575).jpg
 “Сивульф” виходить з бухти Сан Франциска, серпень 1977
Під прапором Flag of the United States.svg США
Спуск на воду 21 липня 1952 р. (1 човен)
Виведений зі складу флоту 30 березня 1987 р
Сучасний статус утилізований
Основні характеристики
Тип корабля АПЧТ
Розробник проекту Electric Boat
Класифікація НАТО  Seawolf  
Швидкість (надводна) 23 вузлів (43 км/год)
Швидкість (підводна) 19 вузлів (35 км/год)
Гранична глибина занурення 90 м
Автономність плавания 89 днів , 150000 миль (245 000 км. ходу)
Екіпаж 101 осіб
Розміри
Довжина найбільша (по КВЛ) 103 м (129 м після модернізації 1971-1973 рр.)
Ширина корпусу найб. 8,5 м
Середня осадка (по КВЛ) 7,0 м
Силова установка

двохвальна,

1 рідинно-металічний ядерний реактор S2G тепловою потужністю у 13400 к.с. (10000 кВт)

2 електродвигуни по 6700 к.с. (4890 кВт)
Озброєння
Торпедно-
мінне озброєння
6 носових ТА калібру 21 дюймів — 533 мм, 24 торпеди
Commons-logo.svg Зображення на Вікісховищі

Сивульф (експериментальний тип АПЧ США) - 1 унікальний підводний човен ВМС США, третій з назвою Seawolf, другий з ядерним реактором і єдиним в США з рідинно-металічним теплообмінником ядерного реактора. Але цей реактор виявився незадовільним для флоту і був пізніше замінений на більш надійний і безпечніший водо-водяний.

Порівняння з човном “Наутілус”[ред. | ред. код]

Човен був побудований за тим самим базовим проектом як і його попередник “Наутілус”; півторакорпусний двогвинтовий, з подібними обводами корпусу і т.д., але його рухова енергетична установка була, з іншим теплоносієм.

При використані водо-вояних реакторів є певні проблеми пов'язані водяними трубопроводами через котрі передається тепло у вигляді пару і під тиском. Окрім цього, при активному випаровуванні теплоносія є можливим тепловий вибух. Тобто є небезпека аварій з руйнуванням першого контуру ядерного реактора, і для того аби уникнути таку можливість була запропоновано використання рідкого металу як теплоносія. Рідкий метал не потребує високого тиску, але він реагує з киснем і воднем, що може спричинити також аварію. І рідкий метал буває рідким тільки при певній високій температурі, а коли реактор є непрацюючим то такий теплоносій потрібно нагрівати аби він не затвердів і не вивів з ладу реактор, що сворювало великі проблеми з обслуговуванням такої енергетичної установки.

Тому вже через два роки було вирішено поміняти на човні “Сивульф” рідинно-металічний реактор на водо-водяний, й вирішувати проблеми з водяним теплоносієм шляхом укріплення трубопроводів і корпусу реактора.[1] Тому навіть і на сучасних АПЧ вага ядерної енергетичної установки це біля третини ваги усього човна.

Історія[ред. | ред. код]

Човен був закладений 7 вересня 1953 року на верфі Electric Boat у місті Гротон, штат Коннектикут. Спущений на воду 21 липня 1955 року і переданий флоту 30 березня 1957.

Сивульф

1957-1959[ред. | ред. код]

2 квітня 1957 року човен виконав пробне плавання до Бермудських островів і повернувся 8 травня. У період з 16 травня по 5 серпня виконав дві подорожі на Кі-Уест і брав участь у військових навчаннях.

3 вересня відбув у Північну Атлантику для участі в навчаннях НАТО. Підводний човен сплив у Ньюпорт, Род-Айленд, 25 вересня після підводного походу пройшовши 6331 морських миль (10320 км). На наступний день, Президент США Дуайт Ейзенхауер провів коротку подорож на човні “Сивульф”.

Виконав навчальний похід у Карибському морі у листопаді. Від грудня до 6 лютого 1958 стояв у порту. 7 серпня човен занурився і сплив 6 жовтня, пройшовши під водою більше 13 700 морських миль (25400 км).

Човен повернувся на Electric Boat у Гротон, штат Коннектикут, 12 грудня 1958 року для заміни рідинно-металічного реактора S2G на водо-водяний S2Wа. Заміна реактора тривала до 30 вересня 1960 року. 18 квітня 1959 видалений реактор S2G був герметизований поміщенням у 30-футову (15-ти тонну) ємність з нержавіючої сталі, відбуксирований в море на баржі, а потім затоплений разом з баржою в 120 милях на схід від Меріленда на глибині 9100 футів. (4500 м.). Де перебуває і сьогодні [2][3][4]

1960-1966[ред. | ред. код]

25 жовтня 1960 човен почав одиночні походи і повернувся в грудні. 9 січня 1961 відправився в Сан-Хуан, Пуерто-Рико, щоб взяти участь у місцевих навчаннях.

25 січня йому наказали знайти і відслідковувати португальський пасажирський лайнер Santa Maria, який був захоплений піратами двома днями раніше. Підводний човен знайшов лайнера біля берегів Бразилії 1 лютого. Після того захоплювачі лайнера “Santa Maria” здалися в Ресіфі, підводний човен повернулася в Сан-Хуан і продовжував плавати біля східного операцій узбережжя США.

7 липня почав двомісячний океанографічні рейс, під час якого відвідував Портсмут (Англія), й повернувся в Нью-Лондон 19 вересня 1961 року.

В 1963 році брав участь у пошуках втраченого внаслідок аварії човна USS Thresher (SSN-593) і брав участь у різних місцевих морських військових походах до квітня 1964.

28 квітня 1964 човен вийшов з Нью-Лондоні і попрямував до Середземного моря де три з половиною місяці ніс службу у складі шостого флоту США до 5 травня 1965 року. І потім попрямував у США для заправки і капітального ремонту аби убезпечитися від подібної аварії внаслідок котрої загинув човен АПЧ Thresher. Цей ремонт тривав до вересня 1966

1967-1973[ред. | ред. код]

24 серпня 1967 відплив з Портсмуту, штат Нью-Гемпшир, у Нью-Лондоні, штат Коннектикут, який став знову його рідним портом. В наступному місяці прибув в Карибське море для підвищення кваліфікації екіпажу і для випробувань зброї.

На початку жовтня був замінений веслувальний ґвинт у Чарльстоні, штат Південна Кароліна, а потім провели ходові випробування біля Багамських островів протягом решти цього місяця. Кінець 1967 провів у рідному порту.

Сів на мілину біля берегів штату Мен 30 січня 1968 року і був відбуксирований назад в Нью-Лондон, для ремонту і не виходив в море до 20 березня 1969 року, коли почав ходові випробування.

Підводний човен перебував в Карибському морі в червні і липні 1969 року, проводячи підводні випробування гідроакустики і систем озброєння.

З 29 вересня по 21 грудня 1969 ніс службу у складі шостого флоту США, а потім перебував біля східного узбережжя США. 9 листопада 1970 року змінив порт прописки на Вальєхо, штат Каліфорнія, і відбув на Західне узбережжя 17 листопада, через Панамський канал.

Був поставлений в сухий док 8 січня 1971 для капітального ремонту і модернізації, внаслідок чого довжина його корпусу, в носовій частині, була збільшена на 26 метрів, для встановлення спеціального розвідувального обладнання, і залишався там до 21 червня 1973 року.

1974-1978[ред. | ред. код]

У 1974 році було завершено тестування після модернізації і човен виконав свій перший похід в складі Тихоокеанського флоту, в котрому провів три місяці. Внаслідок чого, за виконання покладених на човен обов'язків був нагороджений.

У 1975 році був знову подібний похід і знову була човном отримана державна нагорода за “бойові заслуги”. У 1976 році човен знову дали нагороду “за видатні досягнення”.

Під час свого другого розгортання, в складі Тихоокеанського флоту, човен проводив одиночні підводні операції протягом трьох місяців і продемонстрував добру витривалість, залишаючись під водою 89 днів підряд, за що й отримав нагороду.

У 1977 році човен отримав третю нагороду “за ефективність” і другу “за видатні досягнення”. Під час свого третього походу, в складі Тихоокеанського флоту, човен провів 79 днів під водою. У 1978 році виконав свій четвертий похід у складі Тихоокеанського флоту. Деякі з перерахованих вище походів були згадані в книзі “Blind Man's Bluff: The Untold Story of American Submarine Espionage”, про американське підводне розвідку, опублікованої в 1998 році, де зокрема говориться про перебування човна “Сивульф” в радянській гавані.

1981-1987[ред. | ред. код]

У серпні 1981 року човен розпочав виконання п'ятого походу у складі Тихоокеанського флоту, з котрого повернувся в порт приписки в жовтні 1981 року, і отримав за це військово-морську медаль.

У 1983 році був шостий похід, котрий тривав 76 днів під водою, з якого повернувся в Mare Island Naval Shipyard, у травні 1983 році й нагороджений.

У 1984 році човен провів 93-денний похід у західній частині Тихого океану, повернувся в липні, і продовжив високий робочий темп з численними місцевими операціями. Був знову нагороджений.

У квітні 1986 року човен провів свій останній похід в західній частині Тихого океану і повернувся на острів Маре в червні 1986 року для підготовки до виведення з експлуатації.

Виведений з флоту 30 березня 1987 року, вилучений зі списків кораблів флоту 10 липня 1987. Утилізація човна тривала з 1 жовтня 1996 до 30 вересня 1997 року.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Frank von Hippel et al (February 2010). Fast Breeder Reactor Programs: History and Status. International Panel on Fissile Materials. с. 90–91. ISBN 978-0-9819275-6-5. Процитовано 28 April 2014. 
  2. The Boston Globe, 17 May 1980
  3. Facts on File 1980 Yearbook, p.458.
  4. http://prop1.org/2000/accident/1989/8907a1.htm Greenpeace July/August 1989

Література[ред. | ред. код]