Підводні човни типу «Бенджамін Франклін»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ПЧАРБ типу “Бенджамін Франклін”
SSBN633.svg
Mariano G. Vallejo 0865836.jpg
Під прапором Flag of the United States.svg США
Спуск на воду 1965-1967 рр (12 човнів)
Виведений зі складу флоту 1992—1999 рр
Основні характеристики
Тип корабля Підводні човни атомні з ракетами балістичними
Розробник проекту Electric Boat
Класифікація НАТО SSBN «Benjamin Franklin»
Швидкість (надводна) 20 вузлів (37 км/год)
Швидкість (підводна) 25 вузлів (46 км/год)
Робоча глибина занурення 300 м
Гранична глибина занурення 500 м
Автономність плавания біля 80 діб
Екіпаж 145 осіб (13 офіцерів, 132 матроси)
Розміри
Водотоннажність надводна 7 325 т
Водотоннажність підводна 8 251 т
Довжина найбільша (по КВЛ) 129,5 м
Ширина корпусу найб. 10,1 м
Середня осадка (по КВЛ) 9,6 м
Силова установка
Реактор водо-водяний S5W потужністю 15 000 к.с., дві турбіни і один гребний гвинт
Озброєння
Торпедно-
мінне озброєння
Носові: 4 ТА калібру 533-мм (13-23 торпеди, в залежності від довжини моделі торпеди)
Ракетне озброєння 16 ПУ для ракет Поларіс А3, пізніше Посейдон С3, на 6 човнах були встановлені ПУ для ракет Трайдент 1-С4

Бенжамін Франклін  — тип підводних човнів атомних з ракетами балістичними (ПЧАРБ) США другого покоління. Побудовано і передано флоту 12 човнів цього типу. Цей тип є третьою серією ПЧАРБ типу «Лафаєт». Човни озброювалися шістнадцятьма балістичними ракетами для підводних човнів (БРПЧ) «Поларіс А3». На початку 1970-х всі човни були переозброєні ракетами «Посейдон», а на початку 1980-х років шість човнів отримали ракети «Трайдент-1». Разом отримали ВМС США на озброєння 41 ПЧАРБ, в 1960—1966 роках, усіх типів — «Джордж Вашингтон», «Етен Аллен», «Лафайет» і «Джеймс Медісон». Всі вони були названі на честь видатних діячів американської історії.[1].

Історія[ред. | ред. код]

Підводні човни серії будувалися за вдосконаленим проектом. По класифікації управління кораблебудуванням ВМФ США відносилися до проекту SCB 216 mod.2[2]. На стратегічних ракетоносіях типу «Бенджамін Франклін» була застосована технологія покриття турбінної установки і механізмів головних турбозубчатих агрегатів звукопоглинаючим матеріалом, що дозволило понизити шуми човна. З метою зниження шумів було дещо модифіковано конструкцію носа і корми і застосований гребний гвинт нової конструкції. В усьому іншому підводні човни цього типу повторювали конструкцію першої серії човнів типу «Лафаєт».

Човни будувалися двома підсеріями по шість човнів. SSBN 640—645 були замовлені флоту в 1962 році, SSBN 654—659 були замовлені на рік пізніше і будувалися за трохи зміненим проектом. Будівництво човнів типу велося в 1962—1967 роках на заводах Electric Boat — 7 човнів, Newport News — 4 човни і Mare Island NSY — 1 човен. Останній човен цього типа — Will Rogers (SSBN-659) був переданий флоту 1 квітня 1967 року.

Конструкція[ред. | ред. код]

Корпус[ред. | ред. код]

Схема човнів типу «Бенджамін Франклін»

Міцний корпус виготовлений з сталі марки HY-80 і роздільний на 6 відсіків:

Легкий корпус присутній в районі першого, п'ятого відсіків, в носі і в кормі човнів. Переднє горизонтальні релі розташовані на рубці. Водопроникна надбудова займає 2/3 довжини корпусу. За рубкою знаходиться ракетний відсік, в якому встановлено 16 шахт розташованих у два ряди. Шахти закріплені в міцному корпусі, а їх верхня частина виходить в надбудову. Нумерація шахт традиційна для американських стратегічних ракетоносіїв — від носа до корми. Непарні номери по правому борту, парні номери — по лівому. У кормовій частині розташовані вертикальні і горизонтальні рулі і один семилопатевий гвинт діаметром 5 метрів. Після модернізації, на початку 80-х років, частина човнів замість одного вертикального керма була оснащена подвійним кермом, розташованим на горизонтальному хвостовому кермі у формі букви Н.

Енергетичне обладнання[ред. | ред. код]

На човнах типа «Бенджамін Франклін» встановлювався водо-водяной реактор S5W фірми Вестінгауз з активною зоною, розрахованої на 5 років безперервної роботи до перезавантаження палива. Також до складу головної енергетичної установки входять дві парові турбіни загальною потужністю 15 000 к.с. і два турбогенератори потужністю по 2500 кВт. У резервну енергетичну установку входили дизель-генератори і резервний гребний електродвигун потужністю 600 к.с

Екіпаж[ред. | ред. код]

Екіпаж підводного човна становив 145 чоловік, у тому числі 13 офіцерів. Попри значні розміри, усередині підводних човнів типу «Бенджамін Франклін» було доволі тісно для екіпажу (по американських мірках). Тому, для поліпшення умов проживання, конструктори постаралися по максимуму використовувати весь вільний простір. Рядові члени екіпажа розміщувалися на триповерхових ліжках. Медичне відділення розміром з чотири телефонні будки. У разі потреби, для виконання медичних операцій використовувалася офіцерська каюта[2]

Озброєння[ред. | ред. код]

Ракетний відсік[ред. | ред. код]

Система зберігання і пуску ракет, встановлена в ракетному відсіку, складається з шахтних пускових установок, підсистеми викиду ракет, підсистеми контролю і управління пуском і вантажного устаткування. Шахта виконана у вигляді сталевого циліндра, жорстко закріплений в корпусі човна. Шахта зверху закривається кришкою з гідравлічним приводом. Кришка забезпечує герметизацію шахти і розрахована на той же тиск, що і міцний корпус. На ній розташовано чотири контрольно-налагоджувальних люки для проведення оглядів. Спеціальний механізм блокування забезпечує захист від несанкціонованого проникнення і санкціонує відкриттям кришки і технологічних люків[3].

Усередині шахти встановлений пусковий стакан і устаткування подачі парогазової суміші. Пусковий стакан накривається мембраною, що запобігає попаданню води всередину при відкритті кришки під час старту. Мембрана має куполоподібну форму і виготовляється з фенольної смоли армованої азбестом. При запуску ракети, за допомогою встановлених на її внутрішній стороні профільованих зарядів вибухової речовини мембрана руйнується на центральну і декілька бічних частин. Система управління стріляниною Mk 88 дозволяє перевести всі ракети в стан хвилинної готовності до старту протягом 15 хвилин. Під час передстартової підготовки система виробляє розрахунок даних стрільби, введення їх в ракету, виробляє передстартову перевірку і здійснює контроль готовності до запуску. Перед пуском в шахті створюється надлишковий тиск. У кожній шахті для формування парогазової суміші встановлений пороховий акумулятор тиску (ПАТ). Газ, виходячи з ПАТ-а, проходячи через камеру з водою частково охолоджується і, поступаючи в нижню частину пускового стакана, виштовхує ракету з прискоренням порядку 10g. Ракета виходить з шахти із швидкістю приблизний 50 м/с. При русі ракети вгору, відбувається розрив мембрани, і в шахту починає поступати забортна вода. Кришка шахти закривається автоматично після виходу ракети. Вода з шахти викачується в спеціальну замісну цистерну. Для утримання підводного човна в стабільному положенні і на заданій глибині виробляється управління роботою гіроскопічних стабілізуючих пристроїв і перекачування водного баласту. Пуск ракет може здійснюватися з 15—20 секундним інтервалом з глибини до 30 метрів, при швидкості ходу близько 5 вузлів і хвилюванні морить до 6 балів. Всі ракети можуть бути випущені в одному залпі (випробувальні пуски усього боєкомплекту ніколи не проводилися). У воді відбувається некерований рух ракети і після виходу з води, за даними сигналу датчика прискорень, включається двигун першого рівня. У штатному режимі включення двигуна відбувається на висоті 10—30 метрів над рівнем моря.

Балістичні ракети[ред. | ред. код]

На всіх човнах при споруді встановлювалися 16 ракет Поларіс А3. Система управління ракетною стріляниною Mk 84 дозволяла за 15 хвилин підготувати ракети до однохвилинної готовності до запуску. Запуск ракет міг здійснюватися з глибин до 30 метрів при швидкості човна до 5 вузлів і хвилюванні морить до 6 балів. Метод старту — підводний з сухої шахти[4].

Під час першої заміни активної зони реактора з листопаду 1972 по вересень 1974 року на всіх човнах були встановлені ракети Посейдон С3. Тоді ж була встановлена нова система управління ракетною стріляниною Mark 88. Шість човнів цього типа (USS Benjamin Franklin (SSBN-640), USS Simon Bolivar (SSBN-641), USS George Bancroft (SSBN-643), USS Henry L. Stimson (SSBN-655), USS Francis Scott Key (SSBN-657) и USS Mariano G. Vallejo (SSBN-658)) прошлі переозброєння ракетами Трайдент 1-С4. На них була встановлена система управління стріляниною Mark 84 mod. 2 з модернізованою навігаційною системою і апаратурою системи NAVSTAR. Система дозволяла перенацілювати балістичні ракети на нові цілі в процесі бойового патрулювання. USS Simon Bolivar (Ssbn-641) стала першим човном цього типа, переозброєним на ракети Трайдент-1 на верфі ВМС США в період з 2 березня 1979 по 26 червня 1981 ріка. Модернізовані підводні човни стали базуватися на базі Кінгс-бій (штат Джорджія, США)

Торпедне озброєння[ред. | ред. код]

На підводних човнах типа встановлювалися чотири носових торпедних апарати Mark-65 калібру 533 мм і система управління торпедною стрільбою Mark 113 mod 9. Застосовувалися торпеди типів Mk14/16 mk27, Mk37, Mk45, Mk48. У порівнянні з човнами Лафаєт, перших серій, боєзапас був трохи збільшений. Він залежав від типів торпед і міг складати 13 «довгих» торпед (6,25 м-кодів Mk14 або 5,8 м-кодів Mk45 і Mk48), 14 «середніх» (4-метрових Mk37) або до 23 «коротких» (3,2м Mk27)[5].

Радіоелектронне і гідроакустичне обладнання[ред. | ред. код]

Схема встановлення антен ГАК в носовій частині човна: 1 — антенна ГАК гідроакустичної розвідки AN/WLR-9A; 2 — конформная антенна пасивної шумопеленгаторної ГАК AN/BQR-7; 3 — антенна пасивної ГАС AN/BQR-2

Спочатку склад радіоелектронного і гідроакустичного устаткування включав:

  • систему управління ракетною стрільбою Mk 84
  • система управління торпедною стрільбою Mk 113 Mod.9
  • гідроакустичний комплекс AN/BQQ-2, у складі:
    • пасивна гідроакустична станція AN/BQR-2
    • пасивна шумопеленгаторна гідроакустична станція AN/BQR-7
    • активна гідроакустична станція AN/BQS-4
    • активна навігаційна BQR-19
    • комплекс підводного зв'язку AN/UQC-1
    • антена контролю власних шумів BQA-8
  • станція гідроакустичної розвідки AN/WLR-9A
  • станція радіолокації BPS 11a або BPS-15
  • навігаційний комплекс SINS Mk 2 Mod.4 * комплекс радіозв'язку — рамкова антена СДВ AN/BRA-16
  • плаваюча кабельна антена AS-1554/BRR (антена КВ-СВ AN/BRA-9, спіральна прийомо-передавальна AN/BRA-15)[6].

У 19711972 роках в процесі переозброєння ракетами Посейдон С3 човни отримали нову систему управління стрільбою Mark 88. У 19781982 роках, при переозброєнні 6 човнів ракетами Трайдент, встановлювалася нова система управління ракетною стрільбою Mark 88 мод. 2 і стартовий комплекс Mk24 мод.1. Додатково були встановлені нові гідроакустичні станції AN/BQR-15, ГАК AN/BQR-2 модернізований до рівня AN/BQR-21 і встановлена нова автоматизована система управління[7].

У процесі ремонтів у 80-х роках електронне устаткування було модернізоване до одного рівня. Усі човни отримали буксировану антену AN/BQR-15 і модернізовану циліндрову антену AN/BQR-4. Була встановлена апаратура цифрової обробки сигналів, що дозволяє одночасно відстежувати до п'яти цілей. У навігаційну систему була додана апаратура астрокорекції координат, що дозволила підвищити точність ракетної стрільби[8].

Експлуатація[ред. | ред. код]

Після введення в експлуатацію човни несли активну бойову службу. Із-за невеликої дальності ракет Поларіс А-3 (4600 км) човни вели патрулювання в морях, близько розташованих до території СРСР. ПЧАРБ виходили на патрулювання з військово-морських баз:

Після переозброєння на ракети з більшою дальністю стрільби (5600 км для «Посейдон» і 7400 км для «Трайдент-1») ПЧАРБ з пункту базування Рота були переведені на інші бази, ближче до США. Підводні човни, озброєні ракетами «Посейдон», були направлені на ВМБ Чарлстон, а ПЧАРБ, озброєні «Трайдент-1», — на ВМБ Кінгс-бей (штат Джорджія, США) із зоною патрулювання в районі Бермудських островів.

Кожен човен комплектувався двома екіпажами — «синім» і «золотим», що поперемінно виходили в морі. Човни мали 100-добовий цикл оперативного використання: 68 діб на бойовому патрулюванні і 32 доби в міжпоходовому ремонті на базі. Капітальний ремонт проводився в середньому раз в 5—6 років. Під час якого виконувалася заміна активної зони реактора, а також, як правило, модернізація ракетного комплексу і електронного устаткування. Це дозволило в 60-х роках забезпечити високий КОН в діапазоні 0,5-0,6[9]. У 1967 році човна типа «Бенджамін Франклін» спільно з ПЧАРБ інших типів групи «41 for Freedom» встановили рекорд перебування в морі. У цілому човни провели на бойовому патрулюванні 8 515 днів[10].

Човен «Kamehameha» SSN-642 встановив рекорд, що діяв дотепер, по тривалості служби підводного човна атомного в ВМФ США — 37 років. Щорічна вартість обслуговування одного підводного човна типа «Бенджамин Франклін» в 1996 році становила 13 млн. доларів США[11].

Ремонти і модернізації[ред. | ред. код]

Інциденти[ред. | ред. код]

дата місце випадок
Benjamin Franklin (SSBN-640)| 11 квітня 1972 рік верф Electric Boat, Гротон SSBN-640 зіткнувся з буксиром в акваторії заводу Electric Boat. ПЧАРБ, який проходив ремонт, не отримав ушкоджень.
Simon Bolivar (SSBN-641) 31 серпня 1967 рік 70 миль на південь від Чарльстону, Південна Колумбія SSBN-641, озброєна 16 ракетами «Поларіс», стикається з кораблем-цілью USS BETELGEUSE (T-AK 260) під час практичної стрільби. Ніхто не був поранений, але ПЧАРБ отримала пошкодження перископу і висувної антени, оцінені в 1 мільйон доларів. «Бетельгейзе» отримав пробоїну в корпусі. Представники ВМС на прес-конференції заявили, що ракети на борту SSBN-641 не були споряджені ядерними боєголовками і небезпеки ядерного вибуху або радіактивного випромінювання не було. ВМС підкреслили, що ракети не були пошкоджені. ПЧАРБ вимушена була спливти, а екіпажу довелося зняти з рубки шматок обшивки заввишки 1,5 метра і завдовжки 5 метрів для того, щоб можна було повернутися на базу в надводному положенні.
Kamehameha (SSBN-642) 14 грудня 1974 рік центральне Середземномор'я SSBN-642 в підводному положенні стикається з риболовецьким тралом під час навчань в Середземномор'ї. Був подряпаний корпус по лівому борту і пошкоджений гвинт. ПЧАРБ повернулася в порт для ремонту власним ходом.
James K Polk (SSBN-645) 27 грудня 1996 рік Маддалена, Італія Під час шторму з поривами вітру 160—180 км/год в USS SIMON LAKE (AS 33) лопнув один з швартових канатів, який, навалившись на стоячий поряд SSBN-645 і заподіяв його корпусу незначні пошкодження.
Henry L Stimson (SSBN-655) 22 липня 1977 рік ППБ Рота, Іспанія SSBN-655 попала в риболовецьку сітку іспанського траулера, під час проходження тренування в районі пункту постійного базування (ППБ) Рота, Іспанія.
Will Rogers (SSBN-659) 3 січня 1989 рік затока Клайд SSBN-659 стикається з британським риболовецьким траулером NEW DAWN. ПЧАРБ отримала серйозні пошкодження корпусу. Повідомлень про жертви не надходило. За словами одного з членів екіпажу Біла Кунта (англ. bill Koont), «траулер йшов поряд, з ще одним, без суднових вогнів. Рульовий на траулері спробував проскочити між нашою надбудовою і хвостовим кермом і врізався в нас!».

Сучасний статус[ред. | ред. код]

Човен SSN-642 «Kamehameha» з встановленими модулями DDS

У результаті укладення договору по скороченню озброєнь СНО-2 і передачі флоту США нових ПЛАРБ типа «Огайо» підводні човни типу «Бенджамін Франклін» в 90-х роках стали виводитися із складу флоту[8]. Вони виходили на бойове патрулювання до 1995 року. Два ПЧ — Kamehameha (SSBN-642) і James K Polk (SSBN-645) — були переобладнані для проведення спеціальних операцій. Роботи почалися в березні 1994 року і продовжувалися 19 місяців[12]. На човнах були демонтовані ракети, а шахти № 1 і № 2 обладнані шлюзовим устаткуванням для з'єднання із спеціальними модулями Dry Deck Shelters (DDS), що забезпечують вихід бойових плавців. Ці два човни були перекласифіковані в торпедні, отримавши номери SSN-642 і SSN-645 відповідно. Вони несли свою службу і після того, як останні ракетні човни цього типа були виведені із складу флоту. Човен SSN-642 Kamehameha став останньої з човнів групи «41 for Freedom», виключеним з реєстру ВМФ США. Його виключили із списків флоту 2 квітня 2002 року[13]

Оцінка проекту[ред. | ред. код]

Стратегічні ракетоносії типа «Бенджамін Франклін» трохи відрізнялися від перших двох серій човнів типа «Лафайет». Всього було побудовано 31 човен трьох серій. Ракетоносії вийшли вдалими завдяки використанню системного підходу при їх проектуванні. Ще в початку 1950-х років у ВМС США було створено Управління спеціальних проектів (Special Project Office). Це управління було відповідальне за комплексне керівництво розробкою морських стратегічних ядерних сил США. Були вироблені тактико-технічні вимоги до ракет, підводних човнів, передбачалося створення необхідної для їх експлуатації інфраструктури базування, матеріально-технічного забезпечення і обслуговування[9]. Ракетні шахти були спроектовані з врахуванням подальших модернізацій — із збільшеним діаметром і змінним пусковим стаканом. Це дозволило послідовно провести на човнах заміну ракет «Поларіс» А-3 «посейдон» С-3, а потім частково на «Трайдент-i» С-4. За рахунок фактично однокорпусної конструкції човни вийшли по габаритах менші, ніж ракетоносії другого покоління СРСР. Краще в американських човнів йшла справа і з шумами човнів[14].

Підводні човни СРСР були краще пристосовані для експлуатації в Арктиці і мали ракети з міжконтинентальною дальністю стрільби. Американські ж ракети «Посейдон» і «Трайдент-1» мали меншу дальність, але оснащувалися головною частиною, що розділяється, з блоками індивідуального наведення і меншим кругом вірогідного відхилення (КВВ). За рахунок комплексного підходу, в умовах розвиненої інфраструктури і відлагодженної організації бойового патрулювання американські човни в 70-х роках експлуатувалися з коефіцієнтом оперативної напруги 0,5-0,6, а радянські — 0,17-0,2 [9].

Порівняльна таблиця ПЧАРБ другого покоління.
Країна Flag of the United States.svg США Flag of the United States.svg США СРСР СРСР СРСР СРСР СРСР СРСР Велика Британія Велика Британія Франція Франція
ПЧАРБ Лафаєт Джеймс Медісон
Бенджамін Франклін
667А Навага 667Б Мурена 667БД Мурена-М Резолюшен Редутабль
Побуловано 19611964 19621967 19641974 19711977 19731975 19641969 19641985
Експлуатація 19631994 19641995 19671995? 19731999? 19751999 19661996 19692008
Кількість 9 10+12 34 18 4 4 6
Водозаміщення (т)
надводне
підводне
7 250
8 250
7 250
8 250
7 760
11 500
8 900
13 700
10 500
15 750
7 500
8 500
8 100
8 900
Число ракет 16 «Поларіс» А-3 потім «Посейдон» С-3 16 «Посейдон» С-3 або «Трайдент I» С-4 16 Р-27 12 Р-29 16 Р-29Д 16 «Поларіс» А-3ТК 16 M1 потім М2
потім М20 потім M4
ГЧ: блоків* потужністю 3*600Кт
10*50Кт
10*50Кт
8*100Кт
1*1Мт 1*1Мт 1*800Кт 3*600Кт 1*500Кт
1*500Кт
1*1,2Мт
6*150Кт
Вага ГЧ (кг) 760кг
2000кг
2000кг
1360кг
650кг 1100кг 1100кг 760кг 1360кг
1360кг
1000кг
 ?
Дальність (км) 4300км
4600км
4600км
8* 7400км
2400км 7800км 9100км 4300км 3000км
3200км
3200км
5000км


Внесок в ядерний арсенал[ред. | ред. код]

У 1967 році, після передачі флоту 41 ПЧАРБ з 656 балістичними ракетами на борту значний зросла бойова потужність морських сил ядерного стримування (МСЯС) США. МСЯС США за кількістю носіїв лише на третину поступались силам ядерного стримування (СЯС) наземного базування і порівнялись за потужністю зі стратегічними бомбардувальниками[15].1552 боєзарядів, розміщених на ПЛАРБ, склали 40 % від загальної кількості ядерних боєзарядів США[9]. Завдяки високому КОН більше половини ПЛАРБ знаходилася в постійній готовності до пуску своїх ракет. До 1978 рікв ПЛАРБ трьох серій «Лафайет» були переозброєні ракетами «Посейдон С3», а човни типів «Джордж Вашингтон» і «Етен Аллен» — ракетами «Поларіс-АЗТ». На ПЧА було розміщено 160 ракет «Поларіс-А3Т» (480 боєзарядів), 480 ракет «Посейдон С3» (потенційно до 4800 боєзарядів, але частина ракет була з 6 бойовими блоками) і 16 ракет «Трайдент-1 С4» (128 боєзарядів). Це дозволило ВМС США довести свій бойовий потенціал до 5328 боєзарядів, збільшивши вклад в ядерний арсенал США до 50 %. З того часу МСЯС США вийшли на перше місце по кількості розміщених на носіях боєзарядів і продовжують утримувати його досі.

Представники[ред. | ред. код]

Назва і номер Завод Вигляд Замовлено Закладено Спущено на воду Передано флоту Виведено з флоту
Benjamin Franklin (SSBN-640) Electric Boat USS Benjamin Franklin (SSBN-640).gif 1 листопада 1962 25 травня 1963 5 грудня 1964 22 жовтня 1965 23 листопада 1993
Simon Bolivar (SSBN-641) Newport News USS Simon Bolivar;0864102.jpg 1 листопада 1962 17 квітня 1963 22 серпня 1964 29 жовтня 1965 24 лютого 1995
Kamehameha (SSBN-642) Electric Boat USS Kamehameha1965.jpg 1 серпня 1962 2 травня 1963 16 січня 1965 10 грудня 1965 2 квітня 2002
George Bancroft (SSBN-643) Electric Boat USS George Bancroft (SSBN-643).jpg 1 листопада 1962 24 серпня 1963 20 березня 1965 22 января 1966 21 вересня 1993
Lewis and Clark (SSBN-644) Newport News USS Lewis and Clark (SSBN-644) and bridge.jpg 1 листопада 1962 29 липня 1963 21 листопада 1964 22 грудня 1965 1 серпня 1992
James K Polk (SSBN-645) Electric Boat USS James K. Polk;0864502.jpg 1 листопада 1962 23 листопада 1963 22 травня 1965 16 квітня 1966 8 січня 1999
George C Marshall (SSBN-654) Newport News USS George C. Marshall;0865403.jpg 29 липня 1963 2 березня 1964 21 травня 1965 29 квітня 1966 24 вересня 1992
Henry L Stimson (SSBN-655) Electric Boat USS Henry L. Stimson;0865506.jpg 29 липня 1963 4 квітня 1964 13 листопада 1965 20 серпня 1966 5 травня 1993
George Washington Carver (SSBN-656) Newport News Uss george washington carve.jpg 29 липня 1963 24 серпня 1964 14 серпня 1965 15 червня 1966 18 березня 1993
Francis Scott Key (SSBN-657) Electric Boat USS Francis Scott Key (SSBN-657).jpg 29 липня 1963 5 грудня 1964 23 квітня 1965 3 грудня 1966 2 вересня 1993
Mariano G Vallejo (SSBN-658) Mare Island NSY Mariano G. Vallejo 0865836.jpg 29 липня 1963 7 липня 1964 23 жовтня 1965 16 грудня 1965 9 березня 1995
Will Rogers (SSBN-659) Electric Boat USS Will Rogers;0865905.jpg 29 липня 1963 20 березня 1965 21 липня 1966 1 квітня 1967 12 квітня 1993

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Fast attacks and boomers. Submarines in the Cold war. (англійською). Архів оригіналу за 2011-08-14. 
  2. а б Al Adcock, Joe Sewell, and Don Greer. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0-89747-293-4.
  3. В.Красненский, В.Грабов. «Ракетные комплексы ПЛАРБ стран НАТО». Архів оригіналу за 2011-08-14. 
  4. Баллистическая ракета подводных лодок UGM-27C «Polaris A-3». www.rbase.new-factoria.ru. 
  5. Norman Friedman and James L. Christley. {{{Заголовок}}}. — ISBN 1-55750-260-9.
  6. Атомные ракетные подводные лодки (SSBN). www.militaryparitet.com. Архів оригіналу за 2011-08-14. 
  7. Полковник С.Колесников. ПЛАРБ ВМС США. www.warships.ru. Журнал "Зарубежное военное обозрение" №10 за 1997 год. Архів оригіналу за 2011-01-29. 
  8. а б Атомные ракетные подводные лодки типа «Лафайет». www.arms.ru. Архів оригіналу за 2011-08-14. 
  9. а б в г д Ю.В. Ведерников. Сравнительный анализ создания и развития морских стратегических ядерных сил СССР и США. www.flot.com. Владивосток. 2005. Архів оригіналу за 2011-08-14. 
  10. «U.S. Strategic Submarine Patrols Continue at Near Cold War Tempo». www.fas.org (англійською). Архів оригіналу за 2011-01-29. 
  11. Benjamin Franklin class. www.fas.org. Архів оригіналу за 2011-08-14. Процитовано 22 октября 2009. 
  12. «SSBN-640 Benjamin Franklin-Class FBM Submarines». www.globalsecurity.org (англійською). 
  13. USS Kamehameha (SSBN 642). www.navysite.de (англійською). Архів оригіналу за 2011-08-14. 
  14. Проекты 667А «Навага» и 667АУ «Налим». www.deepstorm.ru. Архів оригіналу за 2011-08-14. 
  15. Развитие морских стратегических ядерных сил США в период с конца 50-х по середину 90-х годов. www.arms.ru. Архів оригіналу за 2011-08-14. 

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]