Угоди в Осло

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Підписання угод. Відео Israeli News Company

Угода в Осло (англ. Oslo Accords, офіційна назва «Declaration of Principles on Interim Self-Government Arrangements» (Декларація принципів про тимчасові заходи самоврядування) або «Declaration of Principles» («DOP»)) — двосторонні секретні переговори в Осло між Ізраїлем і Організацією визволення Палестини (ОВП) з метою врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту, що проходили під егідою Норвегії.

Попередні події[ред. | ред. код]

Протягом багатьох років уряди Ізраїлю вели з сусідніми арабськими державами переговори про долю територій Юдеї та Самарії і Сектора Гази і відмовлялися вести переговори безпосередньо з ОВП, яку Ізраїль вважав терористичною організацією, і яка поставила собі за мету «ліквідацію Держави Ізраїль, вигнання з Палестини більшості єврейських переселенців і створення „демократичної та світської держави“»[1][2].

У 1974 році відбулося зміцнення статусу ОВП в зв'язку з оголошенням Лігою арабських держав про визнання ОВП виключним представником палестинців[3].

Угоди на саміті в Кемп-Девіді у 1978 році та Єгипетсько-ізраїльський мирний договір 1979 року[ru], крім іншого, були спрямовані на створення системи самоврядування на Західному березі ріки Йордан і в Секторі Гази, що повинно було згодом привести до переговорів про «остаточний статус», але самі палестинці у цих угодах не не брали участі[4].

У 1987 році на території Західного берега ріки Йордан і Сектора Гази почалася Перша палестинська інтифада — повстання палестинців у період з 1987 по 1991 роки, метою якої була заявлена боротьба проти ізраїльської окупації територій, завойованих Ізраїлем під час Шестиденної війни. Інтифада привела до безлічі жертв з обох сторін конфлікту.

Інтифада сприяла зміні мислення в ізраїльському суспільстві, й Іцхак Рабин, який був на ту пору міністром оборони, заявив, що ця подія справила вирішальне значення в його позиції відносно палестино-ізраїльського конфлікту.

У 1988 році Йорданія відмовилася від своїх претензій на Західний берег р. Йордан на користь майбутньої палестинської держави[5], а роком раніше стався провал лондонських угод[6]. У зв'язку з цим виник сильний тиск зі сторони міжнародної спільноти на Ізраїль і палестинців, щоб ті провели переговори для врегулювання конфлікту.

У 1991 році відбулася Мадридська мирна конференція, де ізраїльські представники вперше зустрілися з представниками палестинців, які були частиною спільної йордано-палестинської делегації. Конференція, хоча і не принесла прямих практичних результатів, мала значення, оскільки саме на ній всі сторони фактично погодилися з принципом «території в обмін на мир»[7][8]. На конференції було вирішено провести прямі двосторонні переговори між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами.

Іцхак Рабін знову був обраний прем'єр-міністром у 1992 році після того, як пообіцяв досягти врегулювання з палестинцями протягом шести-дев'яти місяців.

Протягом 1993 року заступник міністра закордонних справ Йосі Бейлін, потай від І. Рабина, ініціював секретні переговори — спочатку в Лондоні, а потім в Осло. З ізраїльського боку їх вели викладач Хайфського університету Яір Гіршфельд і його колишній учень, історик і журналіст Рон Пундак. Переговори були безпосередньо з керівництвом ОВП, незважаючи на те, що зустрічі з ним були заборонені на той момент відповідно до ізраїльського законодавства. З просуванням переговорів Йосі Бейлін доповідав про їх хід міністру закордонних справ Шимону Пересу, а також, зважаючи на подальший прогрес, — прем'єр-міністру Іцхакові Рабину, який дав згоду на їх продовження.

Перша угода[ред. | ред. код]

Перша угода була підписана таємно в Осло 20 серпня 1993 року Шимоном Пересом і Махмудом Аббасом.

9 вересня 1993 року Іцхак Рабин і Ясір Арафат напередодні підписання угод обмінялися листами про взаємне визнання через міністра закордонних справ Норвегії Йогана Йорґена Гольста.

Ясір Арафат направив прем'єр-міністру Ізраїлю Іцхакові Рабину листа, в якому від імені ОВП були вперше заявлені наступні принципи:[9]

  • визнання права Ізраїлю на існування в мирі та безпеці;
  • визнання резолюцій 242 і 338[ru] Ради Безпеки ООН;
  • зобов'язання про вирішення конфлікту мирним шляхом;
  • відмова від тероризму та інших форм насильства;
  • прийняття відповідальності за виконання цих зобов'язань всіма елементами і структурами ОВП;
  • оголошення недійсними пунктів Палестинської хартії[ru], які заперечують право Ізраїлю на існування;
  • Зобов'язання внести необхідні зміни до Палестинської хартії на розгляд Палестинської Національної Ради[ru].

Відповіддю Ізраїлю на цей лист стало визнання ОВП як представника палестинського народу на переговорах про мир.

13 вересня 1993 у Вашингтоні, на галявині Білого дому, на якій були присутні президент США Білл Клінтон, прем'єр-міністр Іцхак Рабин і голова ОВП Ясір Арафат, на урочистій церемонії Ізраїль і ОВП підписали спільну Декларацію про принципи[10]. Сам документ був підписаний Шимоном Пересом від уряду Ізраїлю і Махмудом Аббасом від ОВП. Декларація була засвідчена державним секретарем США Ворреном Кристофером від США і міністром закордонних справ Російської Федерації Андрієм Козирєвим від Росії. Після підписання відбулося історичне рукостискання між Арафатом і Рабином.

Декларація містила основні параметри проміжної угоди про палестинське самоврядування, узгоджені сторонами: негайне встановлення палестинської автономії в секторі Гази і анклаві Єрихону, якнайшвидше поширення її на палестинських жителів Юдеї і Самарії, домовленість про створення палестинського уряду і вибори законодавчої ради. Особливу увагу Декларація приділила розвитку економічного співробітництва між Ізраїлем і ОВП[9].

Зміст угод Осло[ред. | ред. код]

Угоди Осло складаються з різних домовленостей:[9]

Основні домовленості:

1. Угода «Газа—Єрихон» була підписана в Каїрі 4 травня 1994 року і визначила статус території сектора Гази і анклаву Єрихону площею близько 65 квадратних кілометрів. Угода охоплює чотири основні напрями — заходи безпеки, цивільні питання, правові проблеми та економічні відносини. Угода передбачає виведення ізраїльських військ зі згаданих територій, передачу владних повноважень від ізраїльської Цивільної Адміністрації Палестинській національній адміністрації (ПНА), описує структуру і склад ПНА, її юрисдикцію і законодавчі повноваження, її поліцейський контингент і майбутні відносини між ПНА і Ізраїлем.

2. 29 серпня 1994 року Ізраїль і ОВП підписали Угоду про підготовку передачі повноважень і сфер відповідальності, що стало наступною фазою реалізації Декларації про принципи. Йдеться про передачу ПНА відповідальності у п'яти галузях: освіта і культура, соціальне забезпечення, туризм, охорона здоров'я та оподаткування. Реалізація угоди завершилась 1 грудня того ж року. 27 серпня 1995 був підписаний протокол про передачу ПНА відповідальності за трудові відносини, торгівлю і промисловість, газ і паливо, страхування, поштове обслуговування, статистику, сільське господарство і місцеве самоврядування.

Осло-2 (Осло-II)[9][11]

28 вересня 1995 у Вашингтоні була підписана Тимчасова палестино-ізраїльська угода щодо Західного берега Йордану і Сектору Гази, що отримала неформальну назву «Осло-2» і завершила перший етап переговорів між Ізраїлем і ОВП. Головною метою угоди було розширення палестинського самоврядування в Юдеї та Самарії шляхом створення обраного органу влади автономії — Палестинської Ради — на проміжний період терміном не більше п'яти років з дня підписання угоди «Газа—Єрихон» (до травня 1999 року). Це повинно було дозволити палестинцям самостійно вести свої внутрішні справи, звести до мінімуму тертя між ізраїльтянами і палестинцями і почати новий етап мирного співіснування і співпраці, що спирається на загальні інтереси і взаємну повагу. Одночасно угода мала захистити інтереси Ізраїлю у сфері як стратегічної безпеки, так і охорони життя і майна ізраїльських громадян на контрольованих територіях. Тимчасова угода намітила курс розвитку відносин Ізраїлю і ОВП. Сім додатків до неї стосуються заходів безпеки, виборів, цивільних питань, правових проблем, економічного співробітництва та звільнення палестинських ув'язнених. Ця угода дала палестинцям самоврядування у палестинських містах на Західному березі р. Йордан і в Секторі Гази, а також у 450-ти палестинських селах.

У рамках угоди Осло територія Західного берега р. Йордан і Сектора Гази була розділена на три категорії:

Зона Військовий контроль Цивільна адміністрація
A ПНА ПНА
B Ізраїль ПНА
C Ізраїль Ізраїль

Крім того, близько 10 000 палестинців були набрані для виконання поліцейських функцій, отримавши тисячі трофейних АК-47 (автоматів Калашникова).

5 жовтня 1995 голова уряду Іцхак Рабин представив Кнесету угоду Таби — Осло-2, підписану 28 вересня 1995 року. Кнесет підтримав цю домовленість більшістю голосів (61 проти 59)[12]. У своєму виступі Іцхак Рабин пояснив, що метою угод є запобігання двонаціональної держави шляхом створення суб'єкта, який «менше ніж держава», і який буде самостійно управляти життям палестинців під своїм керівництвом. Рабин підкреслив, що постійна угода не буде поверненням до ліній 4 червня 1967 року, а збереже єдиний Єрусалим; будуть анексовані поселенські блоки і межа безпеки Ізраїлю буде в Йорданській долині[13][14].

4 листопада 1995 був убитий прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин. Шимон Перес очолив реалізацію угод Осло II в напрямку передачі міст на Західному березі р. Йордан під контроль ПНА.

Головні проблеми[ред. | ред. код]

Угоди Осло були підірвані діями з обох сторін.

  • Безперервна терористична активність Хамасу, Ісламського джихаду, Народного фронту звільнення Палестини і збройних формувань ФАТХ, повна бездіяльність влади ПНА як наслідок нездатності і небажання ефективно протидіяти терору[15][16][17][18].
  • Теракт у Печері Патріархів (Хеврон), вчинений євреєм проти мусульман, під час якого було вбито 29 мусульман, що моляться в мечеті Ібрагіма (в Печері Патріархів) і ще більше 150 отримали поранення. Цей теракт був засуджений керівництвом Ізраїлю і були вжиті заходи із забезпечення безпеки для тих, хто молиться.
  • Серії тяжких терактів з використанням терористів-самогубців у містах Ізраїлю, що призвели до великої кількості убитих і поранених, зросла стурбованість про особисту безпеку в ізраїльському суспільстві[15][19].
  • Відповідні періоди блокади територій ПНА ізраїльською армією призводять до економічного занепаду, викликаючи ще більшу ворожість.
  • Небажання влади ПНА видавати Ізраїлю терористів і випускання їх з в'язниць (влада ПНА заарештовувала і ув'язнювала частину терористів[20][21], які здійснювали теракти проти Ізраїлю, але потім часто звільняли їх. Подібна практика отримала назву «політики обертових дверей»[en]). У результаті, багато злочинців продовжили свою терористичну діяльність[22][23][24][25][26][27].
  • Стурбованість ізраїльської влади питанням життєздатності домовленостей зі службами безпеки ПНА й ефективності їх кооперації у боротьбі з терором.
  • Основні спонсори мирного процесу не в змозі надати ПНА необхідну економічну допомогу через розквітле хабарництво та корумпованість усіх її структур[28][29][30].
  • Зміна уряду в Ізраїлі у травні 1996 призвела до відстрочення передислокації ізраїльських військ у Хевроні, збройних зіткнень із жертвами з обох сторін і виробленні нових концепцій з приводу переговорів про остаточне врегулювання.
  • Активна поселенська діяльність[31]. Див.: Ізраїльські поселення.
  • Невиконання параграфа, який надає палестинцям право вільного проїзду між Газою і Єрихоном, з міркувань безпеки[32].

Вартість угод для Ізраїлю[ред. | ред. код]

За даними, наведеними Моше Фейгліним, заступником голови Кнесету, вартість угод для Ізраїлю склала 423 мільярди шекелів (бл. 121 млрд доларів), і кожен рік витрачається ще 15.3 мільярда шекелів (бл. 4.4 млрд доларів).

Ось як розподіляються ці витрати:

  1. Переказ коштів у ПНА — 86 млрд шекелів і 4.53 млрд щорічно.
  2. Додаткові витрати на загальну службу безпеки — 28.5 млрд і 1.5 млрд щорічно.
  3. Прикордонна поліція в Юдеї та Самарії — 13 млрд і 0.7 млрд щорічно.
  4. Додаткові сили ЦАХАЛ в Юдеї та Самарії — 57 млрд і 3 млрд щорічно.
  5. Необхідні після угод охоронці в будь-якому громадському місці — 68 млрд і 3.57 млрд щорічно.
  6. Будівництво об'їзних доріг — 20 млрд і 1 млрд щорічно.
  7. Роз'єднувальний мур — 4.7 млрд.
  8. Витрати і виплати жертвам тероризму — 3.5 млрд.
  9. Операція «Захисна стіна»[ru] — 14 млрд.
  10. Зниження доходів від туризму — 129 млрд і 1 млрд щорічно[33].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Организация освобождения Палестины
  2. Палестинська хартія (див. статті 9, 15, 19, 21)
  3. Seventh Arab League Summit Conference Resolution on Palestine Rabat, Morocco 28 october 1974. Архів оригіналу за 18 травень 2012. Процитовано 5 травень 2016. 
  4. Ближний Восток: история провалов
  5. Звернення короля Йорданії Хусейна до нації 31 липня 1988 року
  6. The Peres-Hussein London Agreement, 11 April 1987, section C, quoted in Shimon Peres, Battling for Peace: Memoirs, Orion Books, 1995, p. 423
  7. Itamar Rabinovich. Waging peace: Israel and the Arabs, 1948-2003. — Updated and revised. — Princeton, NJ : Princeton University Press, 2004. — С. 36. — ISBN 0-691-11982-1.
  8. Avi Shlaim. The Rise and Fall of the Oslo Peace Process // International Relations of the Middle East / Fawcett, L. — 2nd Ed. — Oxford : Oxford University Press, 2005. — С. 242. — ISBN 0199269637.
  9. а б в г ДВУСТОРОННИЕ ПЕРЕГОВОРЫ, сайт МИД Израиля
  10. Arab Israeli Peace Agreement 1993
  11. (הסכם טאבה (אוסלו ב
  12. Кнессет тринадцатого созыва
  13. הודעת ראש הממשלה ושר הביטחון יצחק רבין במליאת הכנסת, על אישור הסכם ישראלי-פלשתיני בדבר הגדה המערבית ורצועת-עזה
  14. PM Rabin in Knesset- Ratification of Interim Agreement
  15. а б За даними МЗС Ізраїлю, за сім років з моменту підписання Угод Осло і до початку Другої інтифади в результаті терористичних атак загинуло 269 мирних громадян і солдатів Ізраїлю
  16. Roni Shaked (15.10.97). EXPOSE: HAMAS MURDERERS UNDER ARAFAT'S AEGIS (en). Єдіот Ахронот. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-14 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA 
  17. Roni Shaked (Mar 8, 1998). PALESTINIAN POLICEMAN SERVED AS GANG OF DEATH COMMANDER (en). Єдіот Ахронот. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-14 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA 
  18. Nadav Shragai (July 3, 1998). Intelligence Sources: Hamas Members Who Planned Attacks are Serving in the Palestinian Security Forces (en). Ha'aretz. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-14 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA 
  19. Кривава статистика Війни Осло: За чотири роки Інтифади Аль-Акса, що почалася в 2000 році, згідно з даними Шабака, загинули 1017 ізраїльтян (включаючи солдатів), і 5598 були поранені. За цей час було скоєно 138 терактів за участю смертників, випущено 480 ракет «Касам» і 313 інших ракет і снарядів Архівовано 2 January 2014[Дата не збігається] у Wayback Machine.[недоступне посилання]
  20. Arafat's Men Arrest 100 Hamas Activists
  21. Analysis / Arafat's nightmare: Israel bombs the jails
  22. Roni Shaked (Aug 1, 1997). ARAFAT'S SOFT HAND (en). Єдіот Ахронот. Архів оригіналу за 2012-08-04. Процитовано 2012-07-14 Selected Articles on Terrorism, Israeli MFA 
  23. Defending the Holy Land: A Critical Analysis of Israel's Security and Foreign Policy. Ann Arbor: University of Michigan Press, 2006
  24. terrorism-info.org: The detention and rush release of terrorists: the revolving door policy under Arafat, October 24, 2007
  25. Human Rights Watch: Palestinian Authority: End Torture and Unfair Trials, November 29, 2001
  26. Profiles in terror: the guide to Middle East terrorist organizations By Aaron Mannes
  27. Israel and the Palestinians: A New Strategy, By Moshe Yaalon, Azure no. 34, Autumn 5769 / 2008
  28. http://www.gatestoneinstitute.org/3285/palestinian-employment Як пише арабський журналіст із Західного берега р. Йордан Х. Джаралла: «Палестинці могли б побудувати одну з найкращих економік у регіоні після початку мирного процесу в 1993 році. Але замість того, щоб використовувати мільярди доларів, які були дані їм американцями і європейцями на створення нових робочих місць, керівництво ОВП вкрало велику частину коштів, а пізніше звинуватило Ізраїль у знищенні палестинської економіки».
  29. З 1993 по 2002 роки в Палестинську автономію було передано коштів у розрахунку на одного палестинця $1330. Для порівняння, в перерахунку на сучасний курс, за планом Маршалла кожен європеєць «отримав» лише $272
  30. Збірка публікацій на цю тему: Arafat's missing billions. Where is all the money given to the Palestinian Authority?
  31. Згідно з даними бюро статистики, з 1995 по 2012 кількість поселенців на Західному березі р. Йордан зросла приблизно 2.5 рази
  32. Соглашения в Осло. Архів оригіналу за 4 серпень 2012. Процитовано 8 травень 2016. 
  33. Куда уходят деньги в результате договора Осло. Процитовано 2014-03-05.