Фінале (маркграфство)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Маркграфство Фінале
італ. Marchesato di Finale
1162 – 1602
Прапор Герб
Прапор Герб
Столиця Фінале-Лігуре
Офіційна мова лігурійська
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Фінале (маркграфство)

Маркграфство Фінале (італ. Marchesato di Finale) — маркграфство в Італії, що існувало на території Італійської Рів'єри як незалежна держава під управлінням роду Дель Каретто з 1162 по 1602 рік. З 1602 до 1713 року перебувало у складі Іспанського королівства, з 1713 до 1797 року у складі Республіки Генуя. Ліквідовано 1797 року. Сьогодні територія колишнього маркграфства Фінале входить до італійської провінції Савона у регіоні Лігурія.

Передумови

[ред. | ред. код]

Маркізат Фінале розвинувся на частині територій, дарованих у 967 році імператором Оттоном I Великим Алерамо Монферратському в нагороду за допомогу в італійських походах імператора[1], і протягом багатьох століть був імперським леном. Син Алерамо, маркграф Лігурії Ансельмо I[2] дав початок династії маркізів Савони, або династії дель Васто[3].

Його син Боніфачо дель Васто придбав великі володіння в Лігурії та П'ємонті. Між 1142 і 1148 роками його сини поділили батьківський маєток, давши початок різним феодальним династіям. П'ята дитина Боніфачо, Енріко дель Васто (або Енріко дель Карретто) дав початок династії Дель Каретто[4][5]. Титул "Дель Каретто" походить від невеликого замку на річці Борміда. Енріко успадкував марку Савона в той час, коли коммуни міст Савона і Нолі поступово сформувались у вільні муніципалітети під захистом Генуї, а угоди 1153 року з Савоною та 1155 року з Нолі офіційно закріпили їхню широку автономію.

Територія маркізата (або маркграфства) Савона простягалася від Лігурійського узбережжя (між Коголето і Фінале) вздовж долин Борміде майже до Акві. Кортемілія та Новелло також приєдналися до володінь Енріко через кілька десятиліть, після смерті бездітного брата Енріко Боніфачо, єпископа Альби та маркіза Кортемілії. Подібним чином ззі смертю Уго ді Клавесана, ще одного сина Боніфачо дель Васто, нащадки Енріко отримали права на землі в єпархії Альбенга та на інших територіях стародавнього маркізату Клавесана.

Інвеститура 1162 року

[ред. | ред. код]

10 червня 1162 року права Енріко I на маркгу Савона були підтверджені імператором Фрідріхом I Барбароссою. Незважаючи на наявність майнових та фіскальних прав у районах Савона та Нолезе (які в подальшому були викуплені цими муніципалітетами за різними угодами до кінця XII століття), контроль, який Енріко I міг здійснювати в Лігурії під час імператорської інвеститури в 1162 р. фактично був зведений переважно до району Фінале. З цієї причини, незважаючи іншу назву, коректно припустити, що 1162 рік є справжньою датою заснування маркізату Фінале, який протягом наступних чотирьох століть зберігав династичну, юридичну та територіальну правонаступність[6]. Тому Енріко I можна вважати першим маркграфом Фінале[7], хоча першим членом родини, який став офіційно використовувати титул маркіза Фінале (поселення, яке родина укріпила приблизно з 1193 року) став його син Енріко II Дель Карретто.

Статути, декрети та накази маркізату Фінале (Statuta, decreta et ordines Marchionatus Finarij), 1667

Після смерті маркграфа Савони Енріко I дель Каретто, його володіння були розділені між його двома синами Оттоне та Енріко II. Кордоном між володіннями братів була обрана річка Борміда. Оттоне отримав північно-східну частину батьківських володінь з містами і замками: Сессаме, Буббіо, Кассінаско, Монастеро-Борміда, Понті, Дего, Кайро-Монтенотте та Карретто[8]. Енріко II отримав південно-західну частину володінь батька з містами і замками: Озілья, Міллезімо, Камерана, Клавезана, Новелло, Вадо, Нолі і Фінале. Енріко II Дель Карретто став першим членом родини, який використовував титул маркіза Фінале, оскільки через зростаючу автономію муніципалітетів Савона, Нолі, Альба та Алессандрія, контроль Енріко II над більшою частиною марки Савона був більш формальним, ніж реальним. В 1192 році Енріко II дель Коретто продав муніципалітету Нолі замок Сеньо та інші свої феодальні права на це місто, що призвело до народження незалежної морської Нолійської республіки, яка пережила маркграфство Фінале і проіснувала до 1797 року, коли вона була ліквідована Наполеоном[9]

Син Енріко II, Джакомо дель Карретто підтримував гібеллінів і був близьким соратником імператора Фрідріха II, який видав заміж за Джакомо свою незаконнонароджену дочку Катерину да Марано[it]. Після смерті Джакомо його володіння були розділені між трьома синами, що призвело до виникнення трьох окремих династичних ліній[10]. Однак лише Фінале залишалося незалежною державою, тоді як інші два домени були змушені підкоритися маркграфам Монферратським. Незважаючи на підтвердження суверенітету маркізату Фінале імператором, Дель Карретто повинні були постійно захищати свою незалежність від амбіцій Генуї.

У XV столітті союзи, укладені Дель Каретто спочатку з Вісконті, а пізніше із Сфорца дозволили маркізам Фінале убезпечити свою територію від нападів Генуї. Скориставшись утворенням в Мілані Амброзійської республіки, Генуя почала війну проти Дель Каретто, яка тривала з 1447 по 1448 рік. Внаслідок вторгнення генуезців столиця маркізату Фіналборго була захоплена та спалена, також було зруйновано замок Говоне. Маркізат Фінале змушений був визнати своє повне підпорядкування Генуї. Проте вже в 1450 році Джованні I дель Карретто відновив незалежність Фінале, після чого більше ста років маркізат залишався незалежним[11][12]. Це були роки відносного процвітання цих земель. Благоденство тривало, поки маркізат Фінале не був залучений до війни між Францією та Іспанією, в результаті якої генуезці, що традиційно підтримували Іспанію, в 1558 році знову окупували територію маркізату. В 1582 Дель Каретто повернули свій контроль над територією маркізату, проте вже в 1598 останній маркіз Андреа Сфорца продав свої феодальні права на Фінале іспанському королю Філіппу II Габсбургу[13]. Договір набув чинності після смерті маркіза у 1602 році. Маркграфство Фінале було останнім феодальним володінням, яким правили представники роду Алерамічі[14] .

З 1602 по 1713 маркізат належав іспанській короні. У серпні 1713 року Антоніо Джустініані під час переговорів з імператором Карлом VI домовився про продаж маркізату Генуї за 1 250 000 крон. Філіппо Каттанео де Маріні був призначений першим «генуезьким губернатором» Фінале, що закінчило тривалу конфронтацію між Генуєю та Іспанією з приводу Фінале[15]. З 1713 по 1797 належав Генуезькій республіці. Маркізат офіційно припинив своє існування у 1797 році, коли Генуезька республіка була окупована військами Першої французької республіки під командуванням Наполеона Бонапарта. Тоді усі землі, що перебували під контролем Генуї були включені до Лігурійської республіки[16].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Алерамо маркиз Монферратский (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 16 грудня 2014. Процитовано 29 вересня 2017.
  2. MONFERRATO, SALUZZO, SAVONA. fmg.ac. Процитовано 25 січня 2018.
  3. Karl-Heinz Schreiber. anselm_markgraf_von_savona_+_um_1020. www.manfred-hiebl.de. Процитовано 25 січня 2018.
  4. MONFERRATO, SALUZZO, SAVONA. fmg.ac. Процитовано 25 січня 2018.
  5. Montferrato. genealogy.euweb.cz. Процитовано 29 вересня 2017.
  6. Botta, p. 18
  7. DEL CARRETTO, Enrico, marchese di Savona in "Dizionario Biografico" (італ.). www.treccani.it. Процитовано 2018-0-25.
  8. DEL CARRETTO, Ottone, marchese di Savona in "Dizionario Biografico" (італ.). www.treccani.it. Процитовано 25 січня 2018.
  9. a cura di Mauro Darchi, Francesca Bandini (a cura di), La repubblica di Noli e l'importanza dei porti minori del Mediterraneo nel Medioevo, All'Insegna del Giglio, 2004 (pagina 19).
  10. DEL CARRETTO, Giacomo, marchese del Finale in "Dizionario Biografico" (італ.). www.treccani.it. Процитовано 25 січня 2018.
  11. Will Durant. The Renaissance. MJK Books. New York, 1953. ISBN 1-56731-016-8.
  12. Cfr. Gianmario Filelfo, La Guerra del Finale, ed. Centro Storico del Finale, pagine conclusive.
  13. Archivo General de Simancas, Estado, leg. 1219, doc. 40, citato da Romano Canosa, Storia di Milano nell'età di Filippo II, Sapere 2000, Roma 1996, p. 27.
  14. del Carretto 1. genealogy.euweb.cz. Процитовано 25 січня 2018.
  15. Sergio Buonadonna, Mario Mercenaro, Rosso doge. I dogi della Repubblica di Genova dal 1339 al 1797, Genova, De Ferrari Editori, 2007.
  16. Соколов О. В. Первая Итальянская кампания Бонапарта 1796-1797. Часть I. Битва за Пьемонт. — СПб.: Империя, 2016.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • L. Botta (a cura di), Storia di Finale, Savona, Daner, 1997.
  • P. Calcagno, "La puerta a la mar, Viella, Roma 2011.
  • M. Gasparini, La Spagna e il Finale dal 1567 al 1619 (documenti di archivi spagnoli), Istituto Internazionale di Studi Liguri, Bordighera 1958.
  • Giorgio Mamberto, La vendita del Marchesato del Finale alla corona di Spagna nel 1602, Associazione Emanuele Celesia, Finale Ligure, 2014.
  • Giorgio Mamberto, Alfonso II del Carretto principe del sacro romano Impero, Marchese di Finale, Conte di Casteggio, Associazione Emanuele Celesia, Finale Ligure, 2017.
  • A. Peano Cavasola (a cura di), Finale porto di Fiandra, briglia di Genova, Centro Storico del Finale, Finale Ligure 2007.
  • A. Peano Cavasola, Franco Ripamonti (a cura di), Gli Statuti Trecenteschi di Finale: il Liber Capitulorum e il Tractatus Gabellarum, Centro Storico del Finale, Finale Ligure 2013.
  • G.A. Silla, Storia del Finale, vol. I-II, Savona 1964/65. (riedito su CD-ROM dalla Biblioteca Mediateca Finalese).