Фрідріх II (імператор Священної Римської імперії)
| Фрідріх II Штауфен нім. Friedrich II von Staufen | ||
 | ||
.svg) | ||
| ||
|---|---|---|
| Коронація: | 22 листопада 1220 | |
| Попередник: | Оттон IV | |
| Наступник: | Генріх VII | |
| Народження: |
26 грудня 1194 Єзі | |
| Смерть: |
13 грудня 1250 (55 років) Лучера | |
| Поховання: | ||
| Країна: | Священна Римська імперія | |
| Релігія: | атеїзм | |
| Рід: | Гогенштауфени | |
| Батько: | Генріх VI | |
| Мати: | Констанція | |
| Шлюб: | Констанція Арагонська | |
| Діти: | Генріх, Конрад, Маргарита, Йордан, Генріх, Агнеса, Маргарита, Манфред, Констанція, Віоланта | |
Фрі́дріх II Гогенштауфен (нім. Friedrich II von Staufen; 26 грудня 1194 — 13 грудня 1250) — німецький король (1212—1250), імператор Священної Римської імперії (1220—1250), король Сицилії (1198—1250). Брав участь у війні за австрійську спадщину (1247—1248). Завдяки мирним переговорам з єгипетським султаном, в результаті якого той передав християнам Єрусалим, отримав прізвисько «Дивовижа Світу» (лат. Stupor Mundi). Володів арабською мовою, заснував університет в Неаполі та медичну школу в Салерно. Вважають, що завдяки йому арабські цифри проникли в Європу[1].
Біографія[ред. | ред. код]
Вже сучасників дивував своїми здібностями, зокрема знанням багатьох мов, вправністю у поезії, математиці та філософії. Ще за життя свого батька Генріха VI у дволітньому віці був обраний королем. Мати його була сицилійською принцесою, тому він був ще до того ж коронований на короля у Палермо 1198 року. Після смерті матері Фрідріхом опікувався папа Інокентій III. За підтримки Франції був коронований імператором у Римі 1220 року. Спочатку займався адміністративними реформами у Сицилійському королівстві, потім керував Шостим хрестовим походом. Єгипетський султан без боротьби передав йому Святі місця, після чого він коронував себе королем Єрусалиму. Решта його життя пройшла у боротьбі за владу із власним сином Генріхом та іншими суперниками в Німеччині. Напружені стосунки були в нього також з папською курією та ломбардськими містами. Однак, він залишив своє ім'я в легендах як видатний полководець, державний діяч і меценат.
Відносини з папами Гонорієм ІІІ і Григорієм IX. Хрестові походи[ред. | ред. код]
1217—1225. П'ятий хрестовий похід. Другий шлюб[ред. | ред. код]
.JPG)
Під час обрання королем римлян Фрідріх обіцяв вирушити у хрестовий похід. Він відтягував виступ і, хоч повторив обіцянку при коронації королем Німеччини, не вирушив до Єгипту з арміями П'ятого хрестового походу. Між папою та імператором почалися серйозні розбіжності, оскільки папа, який розпочав підготовку П'ятого хрестового походу, проголосив королем Константинополя не Фрідріха, а П'єра де Куртене. Фрідріх відправив у Святу землю війська та флот під командуванням Людовіка I, герцога Баварського[57]. Папський легат Пелагій (єпископ Албанський), не дочекавшись прибуття флоту та військ Фрідріха, самовпевнено відкинув пропозицію айюбідського султана аль-Каміля про відновлення Єрусалимського королівства для хрестоносців в обмін на повернення Дамієтти[2].
Хрестовий похід закінчився невдачею, в 1221 була втрачена Дамієтта. У поразці звинувачували легата Пелагія, але Гонорій III переклав вину на Фрідріха, який не приїхав у Святу землю[3]. Ображений Фрідріх, який відправив у похід військо і регулярно постачав воїнів провізією, у відповідь звинуватив Гонорія та його попередника у брехні. Їхні позиції зблизило посередництво Германа фон Зальця, і в 1222 році папа, імператор і король Єрусалимський домовилися про початок підготовки нового хрестового походу. Дружина Фрідріха, Констанція, померла в Катанії 23 червня 1222 року. На зустрічі Гонорія та Фрідріха у 1223 році з ініціативи Германа фон Зальця Гонорій запропонував Фрідріху шлюб із 11-річною Ізабеллою, дочкою єрусалимського короля. Шлюб був схвалений магістрами орденів тамплієрів, госпітальєрів та тевтонців, патріархом та Єрусалимським королем, батьком нареченої. За задумом папи право на корону Єрусалима мало підштовхнути інтерес Фрідріха до звільнення земель королівства[4] [k 2]. Після вінчання в листопаді 1225 Фрідріх відразу ж оголосив себе королем Єрусалимським, а його новий тесть Іоанн Брієнський був позбавлений титулу[5].
У 1225 році, після згоди розпочати хрестовий похід, Фрідріх скликав імперський сейм у Кремоні, головному проімперському місті Ломбардії. Основними питаннями сейму були продовження боротьби проти єресі, організація хрестового походу та насамперед відновлення імперської влади у Північній Італії, яка давно була узурпірована численними місцевими комунами. 6 березня 1226 року в Мілані Болонья, Брешіа, Мантуя, Падуя, Віченца та Тревізо домовилися про відновлення Ломбардської ліги. П'яченца, Верона, Алессандрія та Фаенца приєдналися до Ліги трохи пізніше. Веронці блокували альпійські перевали і перекрили дорогу синові Фрідріха Генріху та князям із північної частини імперії до Кремона. Ці події стали відправною точкою для десятиліть конфлікту. Фрідріх заявив, що скасовує Констанцський світ 1183[6].
З 1226 року папа Григорій брав участь у врегулюванні цього конфлікту. Перше рішення папи від 5 січня 1227 року передбачало, що міста ліги повинні спорядити 400 лицарів у майбутній хрестовий похід як компенсацію за образу імператора. Ломбардія мала повернутися до керування імператора, Фрідріху ж наказувалося продемонструвати символічне підпорядкування папі[7].
1225—1230. Шостий хрестовий похід. Перше відлучення[ред. | ред. код]
Проблеми в імперії затримували від'їзд Фрідріха до хрестового походу. Гонорій ІІІ помер 18 березня 1227 року. Його наступник, Григорій IX (1227—1241), теж прагнув побачити, як Фрідріх виконає свою обітницю. У листі з оголошенням про обрання його папою Григорій закликав Європу приєднатися до походу і попередив Фрідріха про відлучення у разі невиконання обітниці. В серпні 1227 року Фрідріх вирушив у Святу землю з Бріндізі, але невдовзі повернув назад і через три дні висадився в Отранто. Він пояснював це тим, що був змушений повернутися через епідемію[8] (можливо, чуми[67]). Папа Григорій IX лютував і 29 вересня 1227 року відлучив Фрідріха від церкви, звинувативши в невиконанні обітниці. Фрідріх у відповідь у листах європейським монархам звинувачував папу в користолюбстві[8].
Протистояння папи та імператора розгорялося. На бік Фрідріха перейшли римські аристократи, вигнавши папу. У відповідь Григорій проголосив, що звільняє всіх підданих Фрідріха від присяги. Останній вигнав з Неаполітанського королівства ордени тамплієрів і госпітальєрів, розграбував храми і закликав сарацин у своє військо, щоб розорити папську область[9]. 25 квітня 1228 року дружина Фрідріха Ізабелла померла під час пологів, залишивши свого сина Конрада законним спадкоємцем Єрусалимського королівства[10].
Каїрський султан аль-Каміль закликав Фрідріха допомогти йому у боротьбі проти султана з Дамаску, пообіцявши віддати християнам Єрусалим. У відповідь Фрідріх оголосив, що поновлює хрестовий похід. Про переговори імператора та султана європейські монархи не знали. Папа намагався завадити Фрідріху та відправив до нього легатів, яких Фрідріх проігнорував. Він знову відплив із Бріндізі 28 червня 1228 року з невеликим флотом із сорока кораблів та кількома сотнями солдатів. Григорій IX, розглядав цю дію як провокацію, оскільки Фрідріх, будучи відлученим від церкви, не мав права проводити хрестовий похід. Папа вдруге відлучив імператора, називаючи його «нечестивим монархом»[11].
7 вересня імператор прибув до Акри. Дорогою до Палестини, Фрідріх зупинився на Кіпрі, де у нього виник конфлікт із родиною Ібелінів, яка мала значний авторитет у Єрусалимському королівстві. Імператора та його супутників радісно вітали на Святій землі. Однак незабаром прибули папські посланці, які сповістили жителів про відлучення імператора і про папську заборону мати справи з Фрідріхом. З того часу Фрідріх не отримував від місцевої влади жодної допомоги. Більше того, бажання позбутися Фрідріха було таке сильне, що тамплієри, дізнавшись, що Фрідріх поїхав купатися в Йордані, повідомили про це аль-Камілю. Їм не було відомо про таємні переговори Фрідріха та аль-Каміля, тому вони, сприймаючи каїрського султана як ворога Фрідріха, порадили йому, як краще схопити імператора. Проте аль-Каміль переслав послання зрадників Фрідріху[11]. Аль-Каміль, який турбувався через можливу війну зі своїми родичами, які правили Сирією та Месопотамією, хотів уникнути подальших конфліктів із християнами, принаймні доти, доки його внутрішні суперники не будуть розбиті. У січні 1229 переговори між імператором і єгипетським султаном завершилися укладанням Яффської угоди. 11 лютого імператор скликав раду лицарів королівства та повідомив про деталі договору. Було досягнуто згоди про перемир'я на десять років. Також зазначалося, що Купол Скелі та мечеть аль-Акса мають залишатися під контролем мусульман і місто Єрусалим залишиться без укріплень. Практично всі інші хрестоносці, у тому числі тамплієри та госпітальєри, засудили цю угоду як політичний виверт з боку Фрідріха. Вони звинуватили його в тому, що він хоче повернути собі королівство, зрадивши справу хрестоносців[12]. Незабаром після підписання угоди імператор вирушив до Єрусалиму, біля воріт якого каді Наблуса передав йому ключі від міста[13].
Наступного дня, в неділю, 18 березня 1229 року, імператор Фрідріх II особисто коронував себе у Храмі Гробу Господнього. Латинський патріарх Єрусалима не був присутній на церемонії, а єпископ Кесарійський прибув наступного дня, щоб накласти на місто інтердикт за наказом патріарха[13].
25 березня імператор Фрідріх II прибув Акру. Конфлікт між імператором та місцевою знатю переріс у громадянську війну, відому як Війна лангобардів; у місті Акко і Кіпрі відбулися справжні бої[14]. Після підписання низки адміністративних указів та відмови від дискусії щодо Кіпру та Бейруту, імператор був готовий покинути Єрусалимське королівство. 1 травня він таємно сів на свій корабель і залишив береги Леванта. Фрідріх та його син Конрад, незважаючи на їхнє право на корону, більше ніколи не повертались на Святу землю[14].
Реформування законодавства[ред. | ред. код]
Час Фрідріха вважається найвищою точкою розвитку Сицилійського королівства, а самого Фрідріха називають одним із великих реформаторів зрілого Середньовіччя. Найвищим досягненням законотворчої діяльності Фрідріха II є Мельфійські конституції, головний закон Сицилійського королівства, розроблений за особистою участю Фрідріха і оприлюднений 1 вересня 1231 року у замку Мельфі. Мельфійські конституції впроваджували в Сицилійському королівстві принципи централізованої держави з бюрократизованим управлінням, які були втілені в європейських державах лише в нові часи.
Сицилійське королівство Фрідріха II іноді називають провісником сучасних бюрократичних систем управління[15]. Історик XIX століття Якоб Буркгардт назвав Фрідріха «першою сучасною людиною на троні»[16]. Однак Сицилійське королівство при Фрідріху аж ніяк не було досконалою, сучасною державою, як це хотілося б уявити німецьким чи італійським патріотично налаштованим історикам. Дослідження останніх 20 років показали помилковість такого погляду на реформи в Сицилійському королівстві. Воно скорше було не системою знеособлених державних інститутів, а неміцним утворенням, залежним від політичної ситуації, особистості монарха та його оточення. Однак не можна заперечувати те, що закони Фрідріха багато в чому випередили свій час і опинилися біля джерел сучасних принципів управління державою[15]. За оцінкою сучасних істориків, норманське Сицилійське королівство було не «першою сучасною державою», але скорше моделлю, «прообразом сучасного державного устрою»[15]. За словами Ернста Віса: «Своєрідність політики Фрідріха полягає в тому, що він усе, навіть незначне, ставив на службу державі. Утилітаризм, піднесена до рівня життєвого принципу корисність є філософією, вперше розробленою лише у ХІХ столітті. Її провідним теоретиком став Джон Стюарт Мілль (1806—1873 рр.), а одним з перших практиків, без сумніву — Фрідріх II Гогенштауфен»[17].
Посилання[ред. | ред. код]
- Фрідріх II // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
- Jerusalem Kings. Foundation for Medieval Genealogy. Архів оригіналу за 21 лютого 2020. Процитовано 27 квітня 2020.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Неру, Джавахарлал (1977). Взгляд на всемирную историю. В трех томах. Том 1. Прогресс. — С.284
- ↑ Мишо, 2005, с. 110.
- ↑ Вис, 2005, с. 62.
- ↑ Мишо, 2005, с. 112; Abulafia, 1988, p. 150—151.
- ↑ Мишо, 2005, с. 112.
- ↑ Abulafia, 1988, p. 156—159.
- ↑ Abulafia, 1988, p. 160—161.
- ↑ а б Мишо, 2005, с. 113.
- ↑ Мишо, 2005, с. 113—114.
- ↑ Abulafia, 1988, p. 172.
- ↑ а б Мишо, 2005, с. 114.
- ↑ Madden, 2005, p. 161—162; Заборов, 1956, с. 254—255.
- ↑ а б Gabrieli, 2009, p. 160.
- ↑ а б Мишо, 2005, с. 115.
- ↑ а б в Т. П. Гусарова и др. Властные институты и должности в Европе в Средние века и раннее Новое время / Ответ. ред. Т. П. Гусарова. — М.: КДУ, 2011. — 600 с.
- ↑ Burckhardt J. The Civilization of the Renaissance in Italy [Архівовано 2 грудня 2021 у Wayback Machine.]. — The Floating Press, 2015. — 470 p. — ISBN 9781776588374
- ↑ Вис Э. В. Фридрих II Гогенштауфен / пер. с нем. Е. Б. Каргиной. — М.: АСТ, 2005. — 392 с. — (Историческая библиотека). — ISBN 5-17-028949-9
Джерела[ред. | ред. код]
- Abulafia D. Frederick II. A Medieval Emperor. — N. Y.: Oxford University Press, 1988. — 466 p. — ISBN 0195080408. (англ.)
- Burckhardt J. The Civilization of the Renaissance in Italy. — Portland: The Floating Press, 2015. — 470 p. — ISBN 9781776588374. (англ.)
- Вис Э. В. Фридрих II Гогенштауфен / пер. с нем. Е. Б. Каргиной. — М.: АСТ, 2005. — 392 с. — (Историческая библиотека). — ISBN 5-17-028949-9 (рос.)
- Gabrieli F. Arab Historians of the Crusades. — Taylor & Francis e-Library, 2009. — ISBN 0-203-09250-3. (англ.)
- Мишо Ж.-Ф. История Крестовых походов / Перевод с французского А. Левандовский. — М.: Вече, 2005. — 165 с. — ISBN 5 9533 1064 1. (рос.)
- Michaud, J. Fr. History Of The Crusades. — New York: A.C. Armstrong, 1891. — 520 p. (англ.)
- Michaud, J. Fr. Histoire des croisades / Alphonse Huillard-Bréholles. — Furne, 1849. — Vol. 3. — 534 p. (фр.)
|
Це незавершена стаття про особу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||