Оскіл (село)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Оскіл
Країна Україна Україна
Область Харківська область
Район/міськрада Ізюмський район
Рада/громада Оскільська сільська рада
Код КОАТУУ 6322888001
Облікова картка Оскіл 
Основні дані
Засноване 1600
Колишня назва Цареборисів
Червоний Оскіл
Населення 3 217
Площа 5,561 км²
Густота населення 578,49 осіб/км²
Поштовий індекс 64340
Телефонний код +380 5743
Географічні дані
Географічні координати 49°11′04″ пн. ш. 37°25′42″ сх. д. / 49.18444° пн. ш. 37.42833° сх. д. / 49.18444; 37.42833Координати: 49°11′04″ пн. ш. 37°25′42″ сх. д. / 49.18444° пн. ш. 37.42833° сх. д. / 49.18444; 37.42833
Водойми річки Оскіл, Бахтин та Оскільське водосховище
Відстань до
обласного центру
126 км
Відстань до
районного центру
12 км
Найближча залізнична станція Ізюм
Відстань до
залізничної станції
12 км
Місцева влада
Адреса ради 64340, Харківська область, Ізюмський район, с. Оскіл
Сільський голова Загоруйко Геннадій Миколайович
Карта
Оскіл. Карта розташування: Україна
Оскіл
Оскіл
Оскіл. Карта розташування: Харківська область
Оскіл
Оскіл
Оскіл. Карта розташування: Ізюмський район
Оскіл
Оскіл

Оскі́л (з 1600 по 1919 — Цареборисів, з 24.03.1919 по 2016 — Червоний Оскіл) — село в Ізюмському районі Харківської області. Населення за переписом 2001 року становить 3217 (1516/1701 ч/ж) осіб. Другий за чисельністю населений пункт району.

Географічне розташування[ред. | ред. код]

Село Оскіл знаходиться в східній частині Ізюмського району на річці Оскіл (в основному на правому березі), в місці впадання в неї річки Бахтин (права притока). У селі розташована гребля Оскільського водосховища і ГЕС. До села примикає великий лісовий масив (сосна).

На сході межує з селом Яцьківка Лиманського району Донецької області, на півночі з селом Миколаївка та на заході з селом Капитолівка.

Історія[ред. | ред. код]

Царів-Град, Цареборисів[ред. | ред. код]

Археологічні знахідки свідчать, що територія села (урочища Будрило, Гнилуші і Турильські ключі) була освоєна в неолітичний період (IV-III тисячоліть до н.е) та в час пізньої бронзи (кінець ІІ тисячоліття до н.е.). В період Київської Русі тут розташувалося слов’янське поселення. Але після монголо-татарської навали всі поселення були зруйновані і край на довгі роки обезлюднів. В XVI столітті землі Ізюмщини ввійшли до складу Московського царства. На них була організована сторожова служба проти набігів кримських татар. Ізюмська сторожа вважалась найважливішою, бо стояла на Ізюмському шляху біля двох бродів – Ізюмського та Кам'яного. В 1599 році було побудоване перше місто-фортецю

Слобідської України Цареборисів. Цариборисівське городище було заселене переважно українськими переселенцями. Після тимчасового звільнення від податків місто стали називати слободою. Здебільшого населення складалося із служивих людей та державних селян. Жителі виконували військову службу, займалися хліборобством, скотарством, виробляли полотно і сукно для своїх потреб і на продаж.

Цареборисівці підтримали селянську війну під проводом Івана Болотникова (1606-1607 роках) [1]. Після великої пожежі (сліди якої фіксуються під час археологічних розкопок) [2], мешканці залишили фортецю та пішли в Білгород і Валуйки. Городище обезлюділо. В 1650-х роках починається переселення на городище вільних груп черкас (українських козаків). Цар Олексій Михайлович "пожаловал" Цареборисівське городище патріарху Никону і в 1656 році була відбудована рублена з сосни фортеця. Цареборисівці підтримали повстання гетьмана Івана Брюховецького 1668 року, спалили місто і вбили наказного чоловіка Бориса Мосолова [3]. Восени 1670 року населення Цареборисова брало активну участь у повстанні Степана Разіна. Розправа з повстанцями була жорстокою, активних учасників повстання було страчено на майдані (в тому числі названу матір Степана Разіна - Матрену Говоруху та її сина Якова), інші - приведені до присяги. 1679 року село стало частиною Ізюмської оборонної лінії. Після виникнення Ізюмського полку в середині 1680-х років Цареборисів входив до нього як сотенне містечко.[4] В 1680 та 1681 роках згадуються татарські набіги. У Цареборисові в 1718-1719 , та 1738 роках лютувала епідемія чуми від якої вимерло майже все населення. Щоб запобігти поширенню епідемії, за наказом уряду решту населення переселили в долину невеликої річки Поруб. Стара назва міста закріпилася за новоутвореним селищем. Цареборисів багато разів гинув у вогні війн, епідемій та бунтів, але знову і знову відбудовувався.

В кінці XIX – на початку XX століть значно збільшилася кількість населення. Воно становило понад 4 тисячі чоловік. У селі було близько 20 лавок, які торгували продуктами харчування, тканинами, різними ремісничими виробами. Щонеділі проводилися базарні торги. Крім того чотири рази на рік проводилися ярмарки, на які з’їжджалися купці Харківської губернії. В слободі були 3 водяні млини, 1 цегельний завод, олійниця, винокурні. В Цареборисові діяла поштова станція, волосне правління, трикласна початкова та двокласна церковно-приходська школи. У грудні 1917 року в селі встановлена влада Рад. Але в квітні 1918 зміна влади була призупинена в зв’язку з вторгненням на територію австро-угорських військ. Для боротьби з ними був створений партизанський загін, який очолив Григорій Савонов. 10 листопада 1918 року цей загін звільнив від окупантів село, а потім на деякий час захопив залізничну станцію Ізюм. Але краще озброєні вояки Австро-Угорщини здолали опір цареборисівців. 15 листопада 1918 року вони знову захопили селище і наклали велику контрибуцію. Все ж таки 15 грудня 1918 року партизани знову звільнили село, цього разу остаточно. [5]

Червоний Оскіл, Оскіл[ред. | ред. код]

24 березня 1919 року відбулися загальні збори жителів Цареборисова, на яких було ухвалено перейменувати Цареборисів на Червоний Оскіл. Таку назву прийняли тому, що село розташоване на річці Оскіл, і в боях за владу Рад пролито багато крові. З червня до середини грудня у селі орудувала банда Денікіна. Григорій Савонов приєднався до загону Махна і очолював комісію по боротьбі з дезертирством у червні 1920 року зі своїм загоном у 50 шабель йде у Теплянський ліс і створює партизанський загін, що бореться з радянською владою. Проте у вересні цього ж року, після союзу більшовиків з Махном, Савонов разом з червоноармійськими частинами йде у Крим проти Врангеля. Наприкінці грудня 1920 Савонов, військовий комісар повіту, йде проти діючої влади, побачивши її дійсне обличчя. Він знову створює партизанський загін, котрий діяв у Теплянському лісі, в районі сіл Синичено, Червоний Оскіл, Піски-Радьківські, що налічував 500 шабель. До цього загону приєднався і загін Махновський рух махновців на чолі з Харлашком. Далі розгорнулася справжня Локальна війна, в якій лише з радянського боку брало участь 4 полки: 19-й кавалерійський, 1-й та 2-й зведені кавалерійські, 3-й кавалерійський дивізії «ВНУС», а з боку селян – загін Савонова у 400 шабель. Хроніка його дій: 5 січня 1921 року – наступ на село Довгеньке, вбито 8 червоноармійців (тут і далі втрати з радянської сторони); 16 січня– у селі Крючки вбито міліціонера І. Бардака, 28 січня зайнято село Чистоводівка, загинуло 3 працівники військкомату, 17 лютого наступ на Петровське, вбито 14 чоловік, того ж дня – на Велику Комишуваху, вбито голову комітету незаможних селян і 3 червоноармійців; 14 лютого у Прокопівці захоплено сарай із хлібом, забраний у селян «продрозвєдкою» і роздав його селянам; 5 березня у Великій Комишувасі каральні більшовицькі загони розбили загін Савонова і взяли в полон до 50 партизанів. У березні-квітні 1921 року був посланий загін на чолі з І.Я. Майбородою, П.К. Скрипкою, С.П. Хижняком, В.С. Трощиловим. Але цей загін був розброєний Савоновим, Майбороду, Скрипку, Хижняка розстріляли, а решту відпустили. Але наступного дня червоноармійці напали на загін Савонова і знищили його. До полону потрапили 100 чоловік. Проте Савонов знову з частиною вояків зумів утекти і діяв на Ізюмщині до 17 липня 1921 року (знову ж таки у Теплянському лісі. Цього дня він був захоплений у полон біля села Синичено. Його помічник Шкарупа з декількома повстанцями все ж вирвалися з оточення і пішли на Кавказ. А самого Григорія Савонова (за свідченнями Я. Іщенка) судили у Харкові і у січні 1922 стратили. [6]

Хронологія наступних подій[ред. | ред. код]

У 1923 році була створена перша перша на Ізюмщині сільськогосподарська артіль «Ленінський шлях». У 30-ті роки село продовжує розвиватися. Тут було створено 4 артілі, відкрито 5 магазинів, працювали водяний млин та пекарня. Мешканців села обслуговували амбулаторія, лікарня на 10 ліжок, аптека, стали працювати клуб, хата-читальня, бібліотека, сільський будинок піонерів.При клубі працював драматичний гурток. Було організовано хор. В роки Другої світової війни тисячи жителів воювало на фронтах. Влітку 1942 в районі села відбувалися жорстокі бої, фронт проходив на березі річки Оскіл. 22 червня 1942 року радянські війська залишили село, почався період окупації, який тривав майже 7,5 місяців. 2 лютого 1943 року село було звільнено від загарбників. В післявоєнні роки почалася відбудова села – відновлено навчання в школах, запрацювала лікарня, поштове відділення, госпіталь, амбулаторія. Червонооскільську сільську бібліотеку відкрили 25 липня 1947 року. В 1954 році розпочато будівництво Червонооскільського гідровузла, а в грудні 1961 завершено і здано в експлуатацію. У липні 1956 року 4 колгоспи об’єдналися в оин під назвою «Червоний Оскіл». В цьому ж році було відкрито Будинок культури – і перенесли бібліотеку в приміщення ЧОБК. У 60-ті 70-ті роки було побудовано двоповерхову дільничу лікарню, новий Будинок культури, двоповерхове приміщення контори колгоспу «Червоний Оскіл", відкрито телефонну станцію, пекарню, двоповерховий універмаг (на місці старої дерев’яної церкви XVIII сторіччя.), двоповерхову школу (пізніше перейменована в гімназію), для вчителів і медичних працівників побудовано 2 8-квартирних будинки. В 1984 році в центрі села було відкрито меморіал в честь воїнів, які загинули в Другій Світовій Війні[7]. У 1995 році пам’ятник невідомому радянському солдатові напроти, Будинку Культури, замінили на скорботний хрест, так як під час розкопок поблизу пам’ятника у парку були знайдені останки італійських та румунських вояків. В 2016 році, під час декомунізації, село було переназвано на Оскіл.

Економіка[ред. | ред. код]

  • Молочно-товарна і свино-товарна ферми.
  • Лісництво.
  • База відпочинку ВАТ ХТЗ.
  • Дитячий оздоровчий табір «Орлятко».
  • Оскільська ГЕС

Об'єкти соціальної сфери[ред. | ред. код]

  • Дитячий садок.
  • Школа.
  • Клуб.
  • Лікарня.
  • Будинок людей похилого віку.

Пам'ятки[ред. | ред. код]

  • Тут були дві дерев'яні церкви української архітектури (Миколи та Різдва Богородиці) збудовані в 1799 р. Церкви були п'ятизрубними, одноверхими, багатоярусними. Церкви описані Степаном Таранущенком в книзі «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України». Церква Різдва Богородиці була поруйнована більшовиками. На місці церкви був збудований універмаг.
  • Церква Миколи Чудотворця
  • На пагорбі неподалік села - Цареборисівське городище, земляні укріплення Цареборисівської фортеці.
Defensive billow and ditch of fortress Tsarev-Borisov.JPG Memorable sign about a city Tsarev-Borisov.JPG
Церква Миколи Чудотворця
Каплиця біля Церкви Миколи Чудотворця
Залишки валу і рову фортеці
Меморіальний знак в пам'ять про місто Цареборисів. Знаходиться в полі недалеко від фортеці

Відомі люди[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

Bakhtin river, Kharkovskaja oblast.JPG
Клуб у Осколі
На березі річки Оскіл
Джерело у дороги
Річка Бахтин

Дивитися також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Смирнов И.И. Восстание Болотникова. 1606 - 1607 гг. - М., 1951., с. 405
  2. Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2004 році. - Машинопис. - Харків, 2005// Архів ІА НАНУ
  3. Загоровский В.П. Изюмская черта. - Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1980., с. 89(рос.)
  4. Історія міст і сіл. Української РСР. Харківська область. - Київ: Інститут історії академії наук УРСР, 1976., с. 405
  5. Статтю створено на основі зібраних матеріалів директора Червонооскільської гімназії В. Веприцького "Ізюмщина Краєзнавча", видавництво "Кроссроуд", Харків, 2009. Укладачі: П.Т. Журова, Ю.Ю. Шелест, В.М. Лисаченко, Н.В. Федосенко, К.В. Малютіна, Л.І. Щибря, Є.В. Гевліч, В.Е. Воронін, І.Г. Гончаренко. с 97-98
  6. Статтю створено на основі зібраних матеріалів директора Червонооскільської гімназії В. Веприцького "Ізюмщина Краєзнавча", видавництво "Кроссроуд", Харків, 2009. Укладачі: П.Т. Журова, Ю.Ю. Шелест, В.М. Лисаченко, Н.В. Федосенко, К.В. Малютіна, Л.І. Щибря, Є.В. Гевліч, В.Е. Воронін, І.Г. Гончаренко. с 98-99
  7. Статтю створено на основі зібраних матеріалів директора Червонооскільської гімназії В. Веприцького "Ізюмщина Краєзнавча", видавництво "Кроссроуд", Харків, 2009. Укладачі: П.Т. Журова, Ю.Ю. Шелест, В.М. Лисаченко, Н.В. Федосенко, К.В. Малютіна, Л.І. Щибря, Є.В. Гевліч, В.Е. Воронін, І.Г. Гончаренко. с 99-101

Джерела[ред. | ред. код]