44-та гірськострілецька дивізія (СРСР)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
44-та гірськострілецька дивізія
На службі 1919-1941
Країна СРСР СРСР
Вид Червона армія
Тип Стрілецькі війська
Війни/битви Громадянська війна у Росії,
Вторгнення СРСР до Польщі,
Німецько-радянська війна,
Битва під Уманню
Нагороди Орден Червоного Прапора
Командування
Визначні
командувачі
М.О. Щорс, І.Н. Дубовий

44-та Київська Червонопрапорна гірськостріле́цька диві́зія — військове з'єднання у складі Червоній Армії, гірсько-стрілецька дивізія, яка була створена наказом № 2 по 12-й армії від 16.06.1919 р. з 3-ї прикордонної дивізії. Після розформування всіх армій Українського фронту за наказом по 12-й армії № 66 від 16.08.1919 р. зводиться з 1-ю українською радянською дивізією. Начальником призначається Щорс М. О.

Склад[ред.ред. код]

Влітку 1919 р. до складу дивізії входили такі частини (перелік неповний):

Назва[ред.ред. код]

З 13 грудня 1920 р. за визволення Києва від денікінських військ дивізії присвоєно почесну назву «Київська». У 20-х роках XX століття до назви додається «ім. Київського Пролетаріату», а підприємства України беруть шефство над строями дивізії. Так, київський завод «Арсенал» опікувався 130-м Богунським полком, 131-й Таращанський полк підтримував шефські зв'язки з Луганським паровозобудівним заводом ім. Жовтневої революції, а 132-й Донецький — з гірниками Донбасу та селянами Житомирщини.[1]

Ймовірно, що в 1935 р. дивізії присвоєно ім'я Щорса. З квітня 1941 р. до назви дивізії додається — горнострілецька.

Нагороди[ред.ред. код]

В 1928 р. за бойові заслуги в роки громадянської війни дивізія нагороджена Почесним революційним Червоним прапором. 18 липня 1930 р.  за поданням Уборевича (тодішнього Голови РВР СРСР) з нагоди 10-ліття з дня заснування представлена до нагороди орденом Червоного прапора (див. Державні нагороди СРСР).

Зимова війна[ред.ред. код]

Радянсько-фінляндська кампанія також засвідчила про чисельні негаразди в бойовій, організаційній і технічній підготовці ервоної армії. Її втрати (понад 412 тис. убитими і пораненими, обмороженими, полоненими) становили до 40% бойового складу і суттєво переважали втрати фінської сторони (понад 70 тисяч чол., у тому числі 50 тис. поранених і тих, хто пропав безвісти, та 23 тис. убитих і померлих від ран). 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів) опинилися в радянському полоні. До фінського полону потрапили до 6 тис. чол., у тому числі понад 300 командирів.

44-а стрілецька дивізія понесла великі втрати (відповідно до даних Фінляндії - до 9 тис. військовослужбовців[2]).

Чималу частку військовополонених складали українці. Різноманітні емігрантські організації, зокрема українські, намагалися вплинути на цих останніх. Зокрема, задля вербування полонених для поповнення створюваних закордоном «з метою визволення України з СРСР» українських військових загонів у фінських таборах перебував прибулий з Парижу колишній міністр закордонних справ УНР О.Шульгін. На пробудження національної свідомості полонених українців була спрямована й культурно-освітницька робота, що її проводили націоналісти в таборах: створення різноманітних гуртків, хорів. Український народний хор було організовано і з полонених 44-ї стрілецької дивізії

Вже після війни за домовленістю з Фінляндією, радянські військовополонені (за виключенням близько 200 чоловік, які відмовилися повернутися на батьківщину), були передані радянській стороні. 777 з них були визнані такими, що «себе скомпрометували», та здебільшого були засуджені на різні строки ув'язнення (232 чол. до розстрілу). Решта — майже 4,5 тисяч чоловік, на яких не було знайдено матеріалів для притягнення до суду, як «підозрілі особи» були відправлені до концтаборів. Таке ставлення до власних солдат стало прелюдією трагедії 5,7 млн радянських бійців і командирів, які вже під час Великої вітчизняної війни опинилися у німецькому полоні.

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

Разом з 6-ю та 12-ю арміями в серпні 1941 року потрапила в Уманський котел. Разом з 216-ю моторизованою дивізією брала у часть у боях за Новоархангельськ. В результаті виснажливих боїв протягом 1-4 серпня була актично знищена. Командир дивізії генерал-майор Ткаченко Семен Акимович потрапив у полон, а прапор дивізії тилами ворога було вивезено до Запоріжжя.

Вожді[ред.ред. код]

Слово, що давно вийшло з ужитку, в часи громадянської війни мало зовсім інше забарвлення, ніж сьогодні. Вождями, судячи, наприклад з Історії походів та бойових дій…, кликали командирів (начальників, як тоді було заведено казати) та воєнкомів — військових комісарів, не тільки дивізійного чи бригадного рівня, але й полкового, батальйонного, ба, навіть й ротного рангу. Прізвища найвідоміших з них наведені нижче.

Начальники дивізії[ред.ред. код]

Воєнкоми[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • История походов и боевых действий 44-ой Киевской стрелковой дивизии 1918–1920 г.г. Коллективный труд красноармейцев, командиров и политработников-ветеранов 44-й дивизии под общей редакцией А.Осипова. — К.: Издание Киевского губисполкома, — 1923.
  • Х лет славного 131 стрелкового Таращанского полка. Житомир, 1928. — 32 с.
  • История 130 стрелкового Богунского полка 44 стрелковой дивизии. Житомир, 1928. — 64 с.
  • История 131 стрелкового Таращанского полка 44 стрелковой дивизии. Житомир, 1928. — 64 с.
  • История 131 стрелковой Таращанской бригады. Житомир, 1925. — 46 с.
  • История 44 артиллерийского полка 44 стрелковой дивизии. Житомир, 1928. — 55 с.

Виноски[ред.ред. код]

  1. Волконський В. М. Армія і народ: 20-30-ті роки: участь трудящих України у зміцненні Червоної Арміі // Київ: Видавництво «Либідь» — 1990.
  2. Kulju2007, с. 229