Августо Піночет

Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte
Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте Офіційне фото Августо Піночета
Президент Чилі
17 грудня 1974 — 10 грудня 1990
Попередник:	Сальвадор Альєнде Ґоссенс
Наступник:	Патрісіо Айлвін
Ім'я при народженні:	ісп. Augusto José Ramón Pinochet Ugarte
Народження:	25 листопада 1915(1915-11-25) Вальпараїсо
Смерть:	10 грудня 2006(2006-12-10) (91 рік) Сантьяго
Причина смерті:	інфаркт міокарда
Національність:	Чилієць
Країна:	Чилі
Релігія:	Католик
Освіта:	Instituto Rafael Ariztíad (1927), Colegio de los Sagrados Corazones de Valparaísod (1930), Bernardo O'Higgins Military Schoold (1936), Чилійський університет (1956) і Chilean Army War Academyd (1953)
Партія:	військова диктатура
Рід:	Pinochet familyd
Шлюб:	Лусія Іріарт
Діти:	Lucía Pinochetd і Августо Піночет Іріартd
Військова служба
Роки служби:	1931–2006
Приналежність:	Чилі
Звання:	Генерал-капітан
Битви:	Військовий переворот у Чилі
Автограф:
Нагороди:
Медіафайли у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте (трапляється також Авґусто та Аугусто; ісп. Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte; нар. 25 листопада 1915, Вальпараїсо — пом. 10 грудня 2006, Сантьяго) — чилійський генерал, політик і диктатор, який правив Чилі з 1973 по 1990 роки, спочатку як голова Військової хунти Чилі (1973—1981), а в 1974 році хунтою був призначений Президентом Республіки. Його правління має багато прихильників серед правих, у першу чергу через створення в Чилі під час військового режиму вільної ринкової економіки, інтегрованої в світову економіку, і сильну присутність приватного сектора. Ця зміна в економічній моделі призвела до швидкого макроекономічного зростання, яка перетворила Чилі на одну з країн з найбільшим економічним бумом і найвищим рівнем людського розвитку в Латинській Америці.

За підтримки Сполучених Штатів Піночет прийшов до влади в Чилі внаслідок військового перевороту 11 вересня 1973 року, який повалив демократичний обраний соціалістичний уряд Народної єдності президента Сальвадора Альєнде й поклав край цивільному правлінню. Для перевороту та консолідації влади після нього підтримка США мала вирішальне значення. Альєнде призначив Піночета головнокомандуючим чилійською армією 23 серпня 1973 року, а до цього з 1972 року очолював Генеральний штаб. У грудні 1974 року правляча військова хунта спільним декретом призначила Піночета Верховним Главою нації, однак не отримавши підтримки одного з ініціаторів перевороту генерала ВПС Густаво Лі. Після свого приходу до влади Піночет переслідував лівих, соціалістів і критиків режиму, призвівши до страти від 1200 до 3200 осіб, інтернування понад 80 000 осіб і катувань десятків тисяч. За даними чилійського уряду кількість страчених і зниклих безвісти склала 3095 осіб. За вказівкою режиму Піночета в кінці листопада 1975 року, напередодні 60-річчя з дня народження, розпочалася операція «Кондор».

Під впливом «чиказьких хлопців», орієнтованих на вільний ринок, військовий уряд Піночета здійснив економічну лібералізацію, включаючи стабілізацію валюти, скасував захисні тарифи для місцевої промисловості, заборонив профспілки й приватизував соціальне забезпечення і сотні державних підприємств. Деякі державні об'єкти для політично пов'язаних осіб були продані за ціну нижчу за ринкову, зокрема для зятя Піночета. Режим здійснював цензуру індустрії розваг як спосіб нагородити своїх прихильників і покарати противників. Така політика призвела до економічного зростання, однак критики стверджують про різке зростання економічної нерівності й пояснюють цю політику руйнівними наслідками валютної кризи чилійської економіки 1982 року. Впродовж більшої частини 1990-х рр. Чилі мала найефективнішу економіку Латинської Америки, хоча спадок реформ Піночета досі залишається предметом спорів. За роки його правління його статок значно зріс завдяки десяткам банківських рахунків, що були таємно відкриті за кордоном, та скупці нерухомості. Згодом його притягали до відповідальності за розстрату коштів, податкове шахрайство і можливі комісійні, стягнуті за укладення угод на продаж зброї.

17-річне правління отримало правове оформлення через суперечливий плебісцит 1980 року, який затвердив нову конституцію, розроблену призначеною урядом комісією. На плебісциті 1988 року 56 % населення проголосувало проти продовження повноважень Піночета на посаді президента, що призвело до демократичних виборів президента та Конгресу. Після відставки в 1990 році Піночет залишився головнокомандуючим чилійською армією до 10 березня 1998 року, після чого став пожиттєвим сенатором відповідно до його Конституції 1980 року. Проте під час візиту до Лондона 10 жовтня 1998 року він був заарештований за міжнародним ордером на арешт через численні порушення прав людини. В ході судового розгляду він був звільнений за станом здоровя і 3 березня 2000 року повернувся до Чилі. У 2004 році суддя Хуан Гузман Тапіа постановив, що Піночет за медичними показниками готовий брати участь у суді й помістив його під домашній арешт. До своєї смерті 10 грудня 2006 року в Чилі проти нього висунули 300 обвинувачень у численних порушеннях прав людини під час 17-річного правління, ухиленні від сплати податків і розтраті коштів під час і після правління. Його також обвинувачували в корупції і привласненні не менше ніж 28 мільйонів доларів США.

Ранні роки та військова кар'єра

Піночет народився 25 листопада 1915 року в одному з найбільших портових міст Чилі Вальпараїсо, будучи першим із шести дітей у шлюбі Аугусто Піночета Вера, нащадка французького бретонського емігранта з Ламбаля, й Авеліни Угарте Мартінес, жінки баскського походження з Сантьяго. Його батько почав працювати у віці чотирнадцяти років на комерційну фірму Вільямсона Балфура, а потім служив пожежником і чиновником митниці. Авеліна навчалася протягом дев'яти років в монастирській школі, і переїхала до Вальпараїсо після того, як її овдовіла мати знову вийшла заміж. У чотири роки Августо був збитий транспортним засобом, що проїхав по його лівому стегну. Він був доставлений в лікарню Святого Августина (згодом знесену внаслідок землетрусу 1985 року), де йому був поставлений діагноз білої пухлини в коліні, і лікарі сказали, що йому слід ампутувати ногу. Однак прихід до лікарні відомого фахівця з Буенос-Айреса дозволив змінити діагноз на гідроартоз, так що ампутація перестала бути необхідною. До шести років він жив у будинку навпроти Площі О'Хіггінса, Вальпараїсо, який пізніше буде знесений, аби звести будівлю, де зараз знаходиться Національний конгрес.

Він отримав початкову освіту в своєму рідному місті, в Семінарії Святого Рафаеля. Потім він навчався в Інституті Рафаеля Арістіа (Братів-марістів) у Квілоті і Коледж Священного Серця французьких отців у Вальпараїсо, щоб, нарешті, вступити до Військової академії імені О'Хіггінса в Сантьяго 11 березня 1933 року, в сімнадцять років. Вступ до цього закладі не було легким, оскільки його відхилили двічі: перший раз через його замолодий вік, а вдруге за те, що не відповідав мінімальним вимогам для медичних оглядів (худорлявість). У 1935 році, після чотирьох років вивчання військової географії, він закінчив академію у званні альфереса (другого лейтенанта) піхоти.

Піночет почав зустрічатися з Марією Лусією Хіріарт Родрігес, дочкою Освальдо Хіріарта Корвалана, юриста й радикального політика, який був у Чилі сенатором і міністром внутрішніх справ. Одружилися вони 30 січня 1943 року, незважаючи на протидію з боку її батьків через військовий рід занять нареченого, який на той час був далекий від верхніх шарів суспільства. Від цього шлюбу народилося п'ятеро дітей: Інес Лусія, Аугусто, Марія Вероніка, Марко Антоніо і Жаклін.

У вересні 1937 року Піночет отримав призначення до полку «Чакабуко», у Консепсьон. Два роки по тому, в 1939 році, вже в ранзі молодшого лейтенанту, він перейшов до полку «Майпо», заручившись у Вальпараїсо. Він повернувся в піхотну школу в 1940 році.

Президентство

Шлях до влади

1970 року Президентом Чилі став відвертий прихильник марксизму Сальвадор Альєнде. Сформований ним уряд націоналізував мідно-рудні підприємства, обмежив права чилійських та іноземних компаній, відновив дипломатичні відносини з СРСР та іншими державами Східного Блоку.

У коаліційному уряді Альєнде не було єдності в розумінні суті і способів реалізації соціалістичних реформ, що проводилися. Крім того, шалений опір здійсненню реформ чинили заможні верстви суспільства та політична опозиція; неприхильно до них ставилися військові кола. У підсумку, до 1973 року створилися сприятливі умови для повалення уряду. 11 вересні 1973 року у Чилі відбувся військовий переворот, який очолив Піночет. Було повалено законно обраний уряд. Внаслідок штурму президентського палацу в Сантьяґо президент Альєнде був убитий. Піночет очолив військову хунту, що захопила владу та правила в країні до кінця 1980-х. Вересневий путч став останнім актом громадянської війни, розв'язаної в країні опозицією, тобто чилійською великою буржуазією, виконання якого взяла на себе армія.

Економічна політика хунти

Військова хунта на чолі з Піночетом взяла курс на перетворення Чилі з аграрно-індустріальної країни з розвиненим внутрішнім ринком на аграрну країну-експортера сировини. У перші роки військової хунти промислове виробництво падало: період з 1973 по 1976 рр. відзначився падінням у 5—25 % залежно від року. За перший рік правління військових катастрофічно зменшився випуск товарів широкого вжитку, зокрема випуск всіх друкованих видань (книг і періодики) впав на 40,3 %, напоїв — на 19,7 %, одягу — на 16 %, меблів — на 14,9 %, побутової елєктротехніки — на 10,7 %. Чилійський ескудо девальвував на 1200 %. За офіційними даними, реальна заробітна плата за десять місяців, з вересня 1973 по липень 1974, впала на 29 %. Споживчий кошик з 45 кг хліба, 45 л молока та 100 автобусних квитків (необхідних, аби дістатися до/з роботи) у Сантьяґо коштував 17 % мінімальної місячної зарплатні працівника державного сектора у вересні 1973-го року, а вже у липні 1975-го року — 73 %. Відповідно продаж автобусних квитків у Сантьяґо впав до 32 % од «нормальної» кількості. Розмір мінімальної заробітної платні впав нижче рівня прожиткового мінімуму. Влітку 1974 року від 40 до 50 % зарплатні робітник мусив витрачати на хліб для себе та родини.

Впродовж усього періоду правління хунти (1973—1990) темп зростання чилійської економіки постійно відставав від темпів таких країн Латинської Америки, як Арґентина, Бразилія, Колумбія, Мексика. Національна валюта — спочатку ескудо, а потім песо — проти дол. США за 1973—1990 девальвувала у 1057 разів. Безробіття сягало рівня у 17,6 % в період з 1976 по 1982 рр. (тобто в зірковий час «чиказьких хлопчиків» і «економічного дива»). Після піднесення 1976—1981 (спричиненого не розвитком внутрішнього ринку та галузей виробництва, покликаних задовольняти потреби населення, а пожвавленням кон'юнктури на світових сировинних ринках) 1982 року економіка пережила новий крах, і валовий внутрішній продукт зменшився на 14,2 %; станом на середину 1980-х 45 % чилійців жили за межею бідності.

Одночасно із зубожінням мас відбувалось збагачення буржуазії через масштабну приватизацію. Станом на вересень 1975 з 480 підприємств, що перебували у державному управлінні до перевороту, 220 було повернуто їхнім колишнім власникам, 26 були в процесі повернення, 56 були продані, 59 були в процесі продажу, 69 до продажу готувались і лише 20 повинні були залишитися у державній власності. Часто підприємства продавали новим власникам за половину їхньої реальної вартості, прибуткові підприємства — за ціною збиткових. Внаслідок такого перерозподілу багатств поглибилось майнове розшарування населення: за дванадцять перших років військової диктатури, з 1973 по 1985, рівень споживання найбідніших 20 % населення Сантьяґо зменшився на 30 %, а рівень споживання найбагатших 20 % зріс на 15 %. До кінця 1980-х доходи найбагатших 10 % населення зросли на 83 %.

Порушення прав людини

З першого дня правління військових на чолі з Піночетом у Чилі розпочались масові репресії, що були спрямовані як проти безпосередніх противників хунти (у першу чергу проти профспілкових активістів, членів комуністичної та соціалістичної партій, бойовиків «Революційного лівого руху»), так і проти підозрюваних у «підривній діяльності». Жертвами терору були священики, співаки, журналісти, дипломати, військові, політичні діячі, чилійські громадяни й іноземці.

Сумної слави зажив Національний стадіон у Сантьяґо, який військові на два місяці (11 вересня—9 грудня) перетворили на концтабір: через нього пройшло 40.000 осіб, в тому числі 300 іноземців. По всій країні були засновувані військові трибунали, що замінили цивільні суди; були створені таємні тортурні центри (Вілла Ґрамальді, «Лондон 38» тощо), концтабори для політв'язнів. Головним інструментом державного тероризму була ДІНА (управління національної розвідки).

Станом на серпень 2011, згідно з офіційними даними, за 17 років диктатури 3065 людей було вбито, або ж вони «зникли без відома», 40018 було заарештовано, затримано без рішення суду та закатовано у в'язницях А 500.000 (себто 5 % населення) еміґрувало. Крім того, за деякими даними, в перші роки після перевороту 300000 людей були звільненні з роботи через політичні переконання, зокрема роботу втратити 30 % університетських викладачів і професорів.

Кінець президентства

Аугусто Піночет був усунутий від влади через всенародні вибори, а також завдяки внесеному до Конституції країни положенню про всенародний референдум (1984).

Спочатку в жовтні 1988 пройшов референдум про можливу кількість кандидатів на майбутніх президентських виборах. Головним питанням було — чи може Піночет залишитися єдиним кандидатом? 54 % з тих, що взяли участь у голосуванні, проголосували проти. У наступному 1989 відбулися демократичні загальнонародні вибори президента. Серед військової верхівки знову виношувались плани нейтралізації лівої загрози, якщо Піночета не буде обрано. Але вони так і не були втіленні. 11 березня 1990 новообранний президент Патрісіо Айлвін змінив Піночета на посту голови держави. Однак згідно з Конституцією, відредагованою під себе, Піночет до 1998 року залишився головнокомандуючим збройними силами країни. До того ж він залишався довічно сенатором та користувався політичним імунітетом.

Кримінальне переслідування в 1998—2006

Піночет був арештований у Лондоні в жовтні 1998 року й 2 березня 2000 року був екстрадований на батьківщину. Слідство у його справі велося аж до його смерті.

Піночетові було пред'явлено близько 300 позовів із приводу масових убивств, викрадень, жорстокого переслідування (за деяким даними за час його правління було знищено декілька тисяч інакомислячих). Усі вони були відхилені адвокатами через слабке здоров'я Піночета. На початку 2005 року, коли Піночету було 89 років, Верховний суд Чилі ухвалив притягнути колишнього диктатора до суду у справі про вбивство 119 дисидентів у 1975 і повністю виправдав його.

23 листопада 2005 року Піночет був поміщений під домашній арешт у зв'язку з обвинуваченнями в несплаті податків і підробці документів, а також у зв'язку з обвинуваченнями у приховуванні інформації про свій фінансовий стан.

Обвинувачення були пред'явлені після того, як Верховний суд Чилі знову позбавив колишнього диктатора імунітету від судового переслідування. Проведена тижнем раніше медична експертиза встановила, що 90-літній Піночет здатен постати перед судом.

5 грудня член Верховного суду Чилі Віктор Монтільо знову долучив до обвинувачень справи про зникнення трьох дисидентів у ході так званої операції «Коломбо». Усього ж за час операції «Коломбо», що проводилася чилійцями в 1975 році в сусідній Аргентині з метою знищення опозиційних сил, зникли безвісти 119 осіб.

26 грудня Верховний суд Чилі відмовився зняти з Піночета обвинувачення в причетності до викрадення й убивства дев'яти чилійських дисидентів у ході операції «Коломбо» і позбавив його імунітету від переслідування за цією справою.

Смерть

Похорони Аугусто Піночета

3 грудня 2006 року Августо Піночет переніс важкий інфаркт, у той же день через небезпеку для життя над ним був зроблений обряд єлеопомазання й причастя. Помер 10 грудня 2006 року в госпіталі Сантьяго. За наявним даними, його тіло було кремовано, державного похорону й жалоби не було (йому зробили тільки військові почесті).

Під час прощання з тілом колишнього диктатора стався цікавий випадок. Онук генерала Карлоса Пратса, попередника Піночета на посаді головнокомандувача армії, Франсіско Куадрадо Пратс плюнув на виставлений у каплиці труп. Справа в тому, що діда Пратса підірвали за наказом Піночета разом з дружиною в автомобілі в Буенос-Айресі 1974 року: живучи в сусідній країні в добровільному вигнанні, Пратс уникав публічних політичних заяв, але в приватних розмовах не приховував своєї огиди до військового режиму.

11 грудня 2006 в Сантьяго ознаменувався радісними виступами супротивників Піночета з одного боку й жалобними зборами прихильників покійного — з іншого.

Оцінка діяльності

Оцінки діяльності Піночета різними політичними силами діаметрально-полярно різняться: від звинувачень його в масових репресіях і безсудно стратах — до визнання порятунку ним країни від перспективи стати другою після Куби комуністичною диктатурою на континенті, захисту економічних та громадянських свобод.

На початку січня 2012 року Національна рада з питань освіти Чилі ухвалила рішення внести зміни в чилійські шкільні підручники. Правління Аугусто Піночета відтепер визначається не як «диктаторський режим», а як «військовий режим».

Згідно з опитуванням, проведеним 2013 року Центром дослідження сучасного суспільства (CERC, Comparative Education Research Centre — Університет Гонконґу) напередодні 40-ї річниці військового перевороту, 75 % чилійців назвали Піночета диктатором, і лише 9 % бачать у ньому одну з найвеличніших постатей історії. Там само зазначено, що 55 % чилійців не знайшли доброго слова для 17 років диктатури, а з приємністю говорять про них знову лише 9 %.

Твори

• 1953: Síntesis geográfica de Chile, Argentina, Bolivia y Perú
• 1957: Geografía militar
• 1965: Ensayo de un estudio preliminar de una geopolítica de Chile
• 1968: Geopolítica
• 1972: La Guerra del Pacífico, campaña de Tarapacá
• 1979: El día decisivo
• 1983: Pinochet: patria y democracia
• 1984: Política, politiquería y demagogia
• 1989: Transición y consolidación democrática 1984—1989
• 1990—1994: Camino recorrido, memorias de un soldado. Том 1 (1990); Том 2 (1991); Том 3, частина 1 (1993); Том 3, частина 2 (1994).
• 1995: Principales discursos del comandante en jefe del ejército

Захоплення

Августо Піночет був пристрасним шанувальником і ентузіастом карате.

Образ у масовій культурі

Файл:Pinochet-estampilla.jpg

Поштова марка Парагваю 1974 року

Музика

• Пісня чилійського барда з міста Ікіке Луїса «Чечо» Гонсалеса «Homenaje al General Augusto Pinochet Ugarte».
• Пісня Стінга «They Dance Alone» («Танцюючі на самоті») присвячена жінкам, чиї чоловіки, батьки й сини пропали безвісти або були вбиті в піночетівських в'язницях
• У англійської маткор-групи «Down I Go» є пісня під назвою «Augusto Pinochet». Вона увійшла в альбом «Tyrant», присвяченим диктаторам усіх часів і народів.

Література

• Твір Бориса Єкимова — «Піночет».
• Переворот Піночета описується в романі «Будинок духів» Ісабель Альєнде й однойменної екранізації.
• Теракт, організований ультралівим угрупованням «Патріотичний фронт імені Мануеля Родрігеса» в 1986 році з метою вбивства генерала Піночета, — центральна тема роману «Я боюся, тореро» чилійського комуніста, шоумена та ЛГБТ-діяча Педро Лемебеля.
• Аугусто Піночет («Генерал») — один із персонажів збірки оповідань білоруської письменниці й мисткині Яніни Пінчук «Горад мрой» («Місто мрій»), написаних у жанрі магічного реалізму.

Кінематограф

• Події, що відбувалися в день військового перевороту Піночета, екранізовані в фільмах «Ніч над Чилі» і «Над Сантьяго йде дощ».
• Переворот Піночета очима підлітків зображений також в чилійському фільмі «Мачука» (Machuka, 2004).
• Документальний фільм «Хроніка подій в Чилі» («Acta General de Chile», 1986), режисер Мігель Літтін.
• «Ні» — фільм режисера Пабло Ларраіна про події 1988 го року, коли А. Піночет оголосив референдум про продовження своїх президентських повноважень.
• Короткометражний мультфільм «Ведмежа історія» (Historia de un oso, 2014 року) відображає трагедію сімей, розлучених в умовах диктатури Аугусто Піночета.
• Фільм «Колонія Дігнідад».
• У четвертому сезоні серіалу «Пуститися берега» є згадка про режим генерала Піночета.
• У серіалі «Закон і порядок», 10 сезон, 24 серія повністю присвячена Піночету.

Див. також

• Військовий переворот 1973 року в Чилі
• Операція «Кондор»
• Операція «Тукан»

Література

• В. І. Головченко. Піночет Августо Угарте // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• Г. Г. Маркес. Це стосується усіх нас [про Чилі] // «Всесвіт» (Київ). — 1975. — № 9.— Стор. 212—216.
• В. Матвієнко . Піночет Августо Угарте // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.556 ISBN 978-966-611-818-2
• Сергей Минаев. Чилийское экономическое чудище // «Коммерсантъ Власть» (Москва). — 2006. — № 50.(рос.)
• Валентин Мороз. У пошуках українського Піночета? / Передмова Андрія Парубія. — Львів: Сурма, 1999. — 24 с.
• Genaro Arriagada Herrera, Por la Razón o la Fuerza: Chile Bajo Pinochet, Editorial Sudamericana, 1998. ISBN 956-262-061-1 (ісп.)
• Ascanio Cavallo, La historia oculta de la transición. Santiago de Chile: Editorial Grijalbo. 1998. ISBN 9789562580755. OCLC 40984360 (ісп.)
• Ascanio Cavallo, Manuel Salazar, Óscar Sepúlveda, La historia oculta del Régimen Militar. Santiago de Chile: Ramdom House Mondadori, 2004. ISBN 956-8367-02-0 (ісп.)
• Ascanio Cavallo, Margarita Serrano, Golpe: 11 de septiembre de 1973. Santiago de Chile: Aguilar, 2000.(ісп.)
• Joseph Collins and John Lear, «Pinochet's giveaway: Chile's privatization experience», in Multinational Monitor, May 1991.(англ.)
• Joseph Collins and John Lear, Chile's Free-market Miracle: A Second Look, Oakland: Food First, 1994, 336 pp.(англ.)
• Raquel Correa, Elizabeth Subercaseaux, Ego sum Pinochet, Santiago de Chile: Planeta, 1989. ISBN 956-247-155-1 (англ.)
• John Dinges, The Condor Years: How Pinochet and His Allies Brought Terrorism to Three Continents, New York—London: The New Press, 2004, 332 pp.(англ.)
• Ariel Dorfman, Pilar Aguilera (ed.) and Ricardo Fredes (ed.), Chile: The Other September 11: An Anthology of Reflections on the 1973 Coup, Ocean Press, 2006, 120 pp.(англ.)
• Cristián Gazmuri, La persistencia de la memoria (reflexiones de un civil sobre la dictadura), Santiago de Chile: Ril, 2000.(ісп.)
• León Gómez Araneda, Que el pueblo juzgue. Historia del golpe de estado, Terranova Editores; Santiago, Chile; 1988.(ісп.)
• Mónica González, La conjura: los mil y un días del golpe, Santiago de Chile: Ediciones B, 2000.(ісп.)
• Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarism versus Humanity, Nottingham, UK: Spokesman, Books, 1976, 87 pp.(англ.)
• Andre Gunder Frank, «Economic Genocide in Chile: Open Letter to Milton Friedman and Arnold Harberger», in Economic and Political Weekly, Vol. 11, No. 24 (12 June, 1976), pp. 880—888.(англ.)
• David Harvey, A Brief History of Neoliberalism, Oxford—New York: Oxford University Press, 2007, 254 pp.(англ.)
• Carlos Huneeus, El Régimen de Pinochet, Santiago de Chile, 2000. ISBN 956-262-126-X (ісп.)
• Peter Kornbluh, The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability, New York—London: The New Press, 2003, 587 pp.(англ.)
• Stephanie Rosenfeld, «The Myth of the Chilean Miracle», in Multinational Monitor, July-August 1994.(англ.)
• Mary Helen Spooner, Soldiers in a Narrow Land: The Pinochet Regime in Chile, Berkeley, Los Angeles and London: University of California Press, 1994, 322 pp.(англ.)
• Hugh O'Shaughnessy, Pinochet: The Politics of Torture, Latin America Bureau, 1999.(англ.)
• Augusto Pinochet Ugarte, Camino recorrido. Memorias de un soldado, Tomos I y II, Santiago de Chile: Instituto Geográfico Militar de Chile, 1991.(ісп.)
• Carlos Prats, Memorias, Santiago de Chile: Pehuén Editores Ltda., 1985.(ісп.)
• Mario Spataro, Pinochet: le «scomode» verità, Settimo sigillo, 2003.(італ.)
• Gonzalo Vial Correa, Pinochet, la biografía, Santiago de Chile: El Mercurio, 2002. ISBN 956-239-233-3 (ісп.)
• Peter Winn (ed.), Victims of the Chilean Miracle: Workers and Neoliberalism in the Pinochet Era, 1973—2002, Durham: Duke University Press, 2004, 448 pp.(англ.)

Посилання

• Віктор Каспрук. Чилі-1973: к країна уникла комуністичної катастрофи (2013)
• Сергей Минаев. Чилийское экономическое чудище // «Коммерсантъ Власть» (Москва). — 2006. — № 50.(рос.)
• Александр Пасховер. Настоящая хунта. Как Аугусто Пиночет, развязав кровавый переворот, спас Чили от разорения (2015)(рос.)
• Роман Тиса. Українська ідеолоґія. Частина 2. Піночетофілія (2015)
• Андре Гундер Франк. Чилийский экономический геноцид. Второе открытое письмо Милтону Фридману и Арнольду Харбергеру (1976)(рос.)
• Olivier Bras, «Portrait d'un dictateur», in Liberation, 10 décembre 2006.(фр.)
• James M. Cypher, «Is Chile a Neoliberal Success?», at Dollars & Sense, 2004.(англ.)
• Jonathan Franklin, «Chilean army admits 120 thrown into sea», in The Guardian, 9 January, 2001.(англ.)
• Jonathan Franklin, «Chilean dictator Pinochet covered up 1986 burning of activists, report shows», in The Guardian, 31 July, 2015.(англ.)
• Jonathan Franklin, «Pinochet directly ordered killing on US soil of Chilean diplomat, papers reveal», in The Guardian, 8 October, 2015.(англ.)
• Mike Gatehouse, «Testimony: Detainee remembers Chile 1973», at BBC News, 23 October, 1998.(англ.)
• Jonathan Kandell, «Augusto Pinochet, Dictator Who Ruled by Terror in Chile, Dies at 91», in The New York Times, 11 December, 2006.(англ.)
• Peter Kornbluh, «CIA Acknowledges Ties to Pinochet's Repression», at The National Security Archive, 19 September, 2000.(англ.)
• Kim Sengupta, «Victims of Pinochet's police prepare to reveal details of rape and torture», in Independent, 9 November, 1998.(англ.)
• Another 9/11 Anniversary: September 11, 1973, When US-Backed Pinochet Forces Took Power in Chile, at Democracy Now!, 15 September, 2010.(англ.)
• Memoria Viva. Archivo digital de las Violaciones a los Derechos Humanos por la Dictadura Militar en Chile (1973—1990)(ісп.)