Діуретики

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Сечогінні засоби (діуретики) — це лікарські препарати, які, блокуючи транспортні системи ниркових канальців, сприяють виведенню з організму надлишку електролітів і води, нормалізації внутрішнього середовища. Вони усувають набряки, зменшують вміст рідини в порожнинах тіла. Поряд із цим, у зв'язку з виділенням з організму іонів Na+ і води під впливом сечогінних засобів знижується артеріальний тиск. Це використовується для лікування гіпертонічної хвороби.

Практичне значення має класифікація діуретиків, за якою розрізняють:

За здатністю гальмувати реабсорбцію Na+ в ниркових канальцях (отже і за силою дії) діуретики поділяють на такі групи:

  • сильні (гальмують реабсорбцію на 10-20%) — фуросемід, кислота етакринова, маніт;
  • середньої сили дії (гальмують реабсорбцію на 5-8%) — дихлотіазид;
  • слабкі діуретики (гальмують реабсорбцію не більше як на 3-5%) — спіронолактон, тріамтерен.

За тривалістю дії їх поділяють також на три групи:

  • екстреної дії — маніт, фуросемід, кислота етакринова;
  • середньої дії — дихлотіазид, тріамтерен;
  • повільної але тривалої дії — спіронолактон.

Враховуючи характер і механізми впливу діуретичних засобів на функціональні елементи нефрона, основними показаннями до застосування їх у медичній практиці слід вважати:

  • набряки та накопичення води і солей в порожнинах тіла, зокрема при серцевій, нирковій чи печінковій недостатності;
  • гіпертензія, оскільки діуретики зменшують об'єм внутрішньосудинної рідини і знижують чутливість судин до катехоламінів;
  • нефрогенний нецукровий діабет (для зменшення діурезу);
  • ідіопатична гіперкальціюрія (для попередження розвитку сечокам'яної хвороби).


Література[ред.ред. код]