Користувач:Oleksandr Tahayev/Альтернативний рок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Зниження популярності[ред. | ред. код]

Джонні Грінвуд, гітарист Radiohead — колективу, який став володарем трьох нагород «Греммі» в «альтернативної» категорії за альбоми OK Computer, Kid A і In Rainbows

До кінця десятиліття популярність альтернативного року знизилася із-за ряду подій, зокрема, загибелі Курта Кобейна в 1994 році і судової тяганини групи Pearl Jam проти американського концертного промоутера Ticketmaster[en], який, по суті, заборонив колективу виступати на багатьох великих концертних майданчиках країни. На додаток до спаду популярності гранжу, інтерес аудиторії також втрачав брит-поп, так як третій альбом Oasis, Be Here Now (1997), не виправдав очікування публіки і отримав низькі оцінки від музичної преси, а Blur перебудували своє звучання в руслі американського альтернативного року[1]. Ще одним показником зниження популярності альтернативи була перерва у проведенні фестивалю Lollapalooza, після невдалої спроби організаторів знайти хедлайнера для заходу 1998 року. Журнал Spin так прокоментував проблеми фестивалю: «Lollapalooza впала в таку ж кому, як і весь альтернативний рок в нинішній час»[2].

Незважаючи на зниження популярності альтернативного року в цілому, інтерес широкої публіки до деяких його представників зберігався. Так, постгранж на початку 2000-х, як і раніше залишався комерційно життєздатним жанром, і такі колективи як Creed і Matchbox Twenty стали одними з найпопулярніших рок-груп в Сполучених Штатах. На тлі загального занепаду популярності брит-попа група Radiohead досягла піку у своїй музичній кар'єрі, отримавши визнання публіки і дуже високі оцінки критиків за альбом "OK Computer (1997), а також подальші свої пластинки — Kid A (2000) і Amnesiac (2001), які різко контрастували з традиціоналізмом брит-попу. Radiohead, поряд із працювали в жанрі пост-брит-поп групами (зокрема Travis і Coldplay), займали провідні позиції на британській рок-сцені в наступному десятилітті[3].

В середині 1990-х група Sunny Day Real Estate стала однією з визначальних в жанрі «емо», ставши для багатьох синонімом цього напрямку в цілому; великий вплив на цей стиль зробила також платівка Pinkerton (1996) групи Weezer. До 2000 року емо став одним з найпопулярніших жанрів рок-музики, зберігаючи високий інтерес публіки на протязі всього першого десятиліття нового століття. Великого комерційного успіху досягли диски Bleed American (Jimmy Eat World) і The Places You Have Come to Fear the Most[en] (Dashboard Confessional). Нова хвиля емо була набагато популярнішими, ніж колективи 1990-х, особливо серед підлітків[4]. Згодом використання терміна «емо» переросло межі музичного жанру, ставши асоціюватися з модою, стрижками і будь музикою, що виражає емоції[5]. Термін використовувався критиками і пресою щодо найширшого спектру виконавців, включаючи групи, що публікувалися мільйонними тиражами — такі як Fall Out Boy[6] і My Chemical Romance[7], — і, повні протилежності — Paramore і Panic! at the Disco[8], незважаючи на те, що самі вони не позиціонували себе як емо.

Нинішній час[ред. | ред. код]

В кінці 1990-х — початку 2000-х, з'явилося кілька альтернативних рок-груп, таких як Franz Ferdinand, Interpol, The Rapture, Black Rebel Motorcycle Club, Snow Patrol і The National, які черпали натхнення з музики постпанку і нової хвилі — всі вони стали частиною руху, названого постпанк-ривайвлом[9]. Практично в той же період ню-метал зайняв лідируючу позицію у всьому металическом напрямку, переважаючи в мейнстрімі, всі ключові колективи цього жанру — Korn, Limp Bizkit, Linkin Park, Slipknot — досягли комерційного успіху. На інді-сцені особливо виділялися групи The Strokes і The White Stripes — перша випустила вкрай впливовий дебютний диск Is This It[10], а три останніх альбому стали лауреатами другої премії «Греммі», тим самим піднявши інтерес до всього напряму в цілому. На тлі успіху цих груп новий потік альтернативних виконавців (крім представників постпанк-ривайвла, це були: Modest Mouse, The Killers і Yeah Yeah Yeahs) знайшов мейнстримовую популярність на початку і середині нульових років. В 2002 році був випущений ще один знаковий лонгплей десятиліття — альбом Up the Bracket групи The Libertines, який критики називали британським відповіддю диску The Strokes і яким приписували заслугу у відродженні інтересу до гаражному року[11]. В кінці декади журнал NME поставив цю платівку на 2-е місце в списку кращих записів нульових після альбому This Is It[12]. Крім того, The Libertines називали групою, яка «повернула інді-рок з небес на землю», тим самим відзначаючи, що колектив зламав «бар'єр між сценою і аудиторією — вперше з часів The Smiths»[13].

У 2004 році газета Entertainment Weekly так прокоментувала успіх інді-груп: «Після десятиліття домінування реп-року і ню-металу мейнстрімовий альт-рок нарешті знову встав з колін»[14]. На тлі цих подій деякі альтернативні колективи вели успішну гастрольну діяльність, виступаючи на величезних майданчиках перед багатомільйонною аудиторією. Серед них були Linkin Park, Muse і Foo Fighters, а також американська група 30 Seconds to Mars, яка стала особливо популярною у другій половині десятиліття[15]. Крім цього, переживали ренесанс деякі ветерани жанру: так, Red Hot Chili Peppers зміцнили звання однієї з найбільш успішних альтернативних груп США, випустивши в 1999 році культову пластинку Californication — найбільш комерційно успішну у своїй дискографії, і протягом усього наступного десятиліття благополучно підтримували цей статус. У другій половині нульових популяризації альтернативної сцени сприяли релізи таких колективів, як The Black Keys, The Vines, Queens of the Stone Age, The Hives, Paramore, Kings of Leon, Arcade Fire, Kasabian, а також Arctic Monkeys — останні були визнані «найбільш важливою групою поточного покоління»[16], їх дебютний диск відразу ж завоював репутацію «сучасної класики»[17], а методика його просування з допомогою чорнових версій пісень через інтернет була названа деякими ЗМІ «революційною»[18]. В кінці десятиліття був випущений дебютний альбом групи Hurts, який також отримав високі оцінки з боку преси[19]. У 2010-х підтримки інтересу до інді-сцені сприяли такі виконавці, як Wilco, Phoenix, Vampire Weekend, Alabama Shakes, Bon Iver, Cage the Elephant, St. Vincent, Death Cab for Cutie, The Last Shadow Puppets, MGMT, Hot Chip, The xx і Tame Impala.

Виступ дуету The White Stripes, творчість якого виділялося лоу-фай естетикою, а також увагою до панк-блюзу, гаражного року і альтернативі

У 2007 році одна з ключових груп інді-сцени — Radiohead — оголосила про випуск свого альбому In Rainbows в форматі «Pay-what-you-want» (рос. плати сколько хочешьплати скільки хочеш), ставши першим медійним колективом, який запропонував подібну ідею поширення записів[20]. Музичні експерти назвали такий крок «революцією в сфері шоу-бізнесу», підкреслюючи, що «Radiohead тим самим ознаменувала настання нової епохи у світовій музиці, коли музиканти і виконавці встановлюють прямий контакт з шанувальниками, минаючи обов'язкові раніше компанії звукозапису»[21]. Ідею підтримав Трент Резнор з Nine Inch Nails, який випустив за такою ж схемою платівку The Slip[22]. Незважаючи на те, що ряд музикантів підтримав нову маркетингову схему[23][24], більшість колег Radiohead, в тому числі за інді-сцені, розкритикували таке рішення[25][26][27][28]. Надалі Radiohead більше не користувалися подібної маркетингової схемою[29]. Фронтмен групи — Йорк — у 2013 році фактично висловлював жаль про цю ідею: «Ми були занурені в інтернет вже в часи „Kid A“. Ми, правда, думали, що це може бути чудовим способом для зв'язку і спілкування». За словами Йорка, тоді їм здавалося, що вони «ниспровергают корпоративну музичну індустрію», проте потім він висловлював побоювання, що вони грали на руку Apple, Google і їм подібним, і ідея призвела лише до перерозподілу капіталів від одних корпорацій до інших.

У більшості випадків при посиланнях на сучасну альтернативну рок-музику в Сполучених Штатах використовується термін «інді-рок», який до цього рідко використовувався серед альтернативних медіа. Незважаючи на суперечливі точки зору щодо актуальності альтернативного року та рок-музики в цілому для мейнстрімовий аудиторії після 2010 року [30][31], Дейв Грол на сторінці Foo Fighters в «Твіттері» так прокоментував статтю газети New York Daily News, в якій висловлювалася думка, що жанр мертвий[32]: «Говоріть тільки за себе... Як по мені, [альтернативний] рок швидше живий, ніж мертвий»[33].

Альтернативний рок в СРСР[ред. | ред. код]

Альтернативный рок в России начал формироваться в конце 1980-х годов. В СССР к жанру альтернативного рока причислялись либо экспериментальные рок-команды («ДК»[34], «Звуки Му»[35], «Центр»[36], «Коллежский Асессор», «Стук Бамбука в XI часов»[37], «Поп-механика»[38]), либо некоторые нововолновые или постпанковые коллективы («Nautilus Pompilius»[39], «АукцЫон»[40], «Гражданская оборона»[41][42], «Аквариум»[43], «Ногу Свело»[44] и другие). Одними из самых ярких представителей советского андеграунда были такие независимые исполнители, как Янка Дягилева[45] и Александр Башлачёв[46][47], творчество которых зачастую описывают как фолк-панк[48][49]. В 1984 году была образована группа «Дым костра», позже переименованная в «Монумент страха» и исполнявшая музыку на стыке постпанка, нойз-рока и индастриала. В 1990 году Алексей (Макет) Дегтярь сформировал коллектив под названием «Иванов-даун», звучание которого представляло собой хаотичную и атональную музыку, в тот же период был записан единственный альбом московской группы «Вой», близкий по звуку к жанру фьюнерал-дум-метал[50]. В 1991 году в Ленинграде был открыт первый и до 1994 года единственный рок-клуб западного образца «Там-Там», во многом копировавший знаменитый андеграундный клуб CBGB[51]. По мнению создателя DIY-лейбл «Карма Мира Records» Кирилла Михайлова, «вся питерская инди-музыка вышла из „Там-Тама“, это місце задало вектор развития»[52]. Завсегдатаями заведения были такие коллективы, как «Кенгуру», «Сказы леса», «Нож для фрау Мюллер» и «Маркшейдер Кунст». Несмотря на своё недолгое существование, сцена клуба породила целую плеяду влиятельных альтернативных музыкальных групп, которых до сих пор обозначают термином «поколение Там-Тама»[53].

Групи альтернативного року і альтернативного метала в Росії часто називають одним словом «альтернатива» — і не поділяють між собою.

Ключові релізи[ред. | ред. код]

Список базується на основі списків сайтів DigitalDreamDoor[54] і Sputnikmusic[55], а також рейтингу сайту AllMusic[56].


Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

[[Категорія:Альтернативний рок]] [[Категорія:Музичні напрями]]

  1. ↑ Harris, 2004, с. 19.
  2. ↑ Weisbard, Eric. «This Monkey’s Gone to Heaven». Spin. Июль 1998.
  3. ↑ Harris, 2004, с. 369—370.
  4. ↑ {{cite journal}}: Порожнє посилання на джерело (довідка).
  5. ↑ {{cite journal}}: Порожнє посилання на джерело (довідка).
  6. ↑ {{cite journal}}: Порожнє посилання на джерело (довідка).
  7. ↑ {{cite journal}}: Порожнє посилання на джерело (довідка).
  8. ↑ {{cite journal}}: Порожнє посилання на джерело (довідка).
  9. ↑ New Wave/Post-Punk Revival. AllMusic. Процитовано 6 серпня 2009.
  10. ↑ Lowe, Zane. Strokes – Is This It. BBC Radio 1. Процитовано 18 грудня 2009.
  11. ↑ Up the Bracket — The Libertines. Allmusic. Процитовано 6 грудня 2017.
  12. ↑ NME's The Top 100 Greatest Albums of The Decade. NME. Процитовано 6 грудня 2017.
  13. ↑ Doc. film «Seven Ages of Rock», Part 7: «What the World Is Waiting For: British Indie», Publisher: BBC Worldwide and VH1, Year — 2007, Time: 41:45
  14. ↑ Hiatt, Brian, Bonin, Lian, and Volby, Karen. (9 липня 2004). The Return of (Good) Alt-Rock. EW.com. Процитовано 28 серпня 2007.
  15. ↑ Leahey, Andrew. Thirty Seconds to Mars. AllMusic. All Media Network. Процитовано 20 жовтня 2014.
  16. ↑ Jonze, Tim. (12 січня 2006). Arctic Monkeys: Whatever People Say I Am, That’s What I’m Not. NME. Архів оригіналу за 14 січня 2016. Процитовано 15 жовтня 2011.
  17. ↑ Sanneh, Kelefa. (30 січня 2006). Teen Spirit: Arctic Monkeys Observed in the Wild. The New York Times. Процитовано 10 грудня 2017.
  18. ↑ Barton, Laura (25 жовтня 2005). The question: Have the Arctic Monkeys changed the music business? (англ.). London: The Guardian. Процитовано 10 грудня 2017.
  19. ↑ Lewis, Luke (6 вересня 2010). Album review: Hurts - 'Happiness' (RCA). NME. Процитовано 6 вересня 2010.
  20. ↑ Юбилей печального эксперимента: 10 лет альбому Radiohead "In Rainbows". ТАСС. 10 жовтня 2017. Процитовано 7 грудня 2017.
  21. ↑ Radiohead начали революцию в музыкальном мире. city-n.ru. Процитовано 7 грудня 2017.
  22. ↑ Покаяние Тома Йорка: почему релиз альбома Radiohead «In Rainbows» оказался ошибкой. Компьютерра. Процитовано 7 грудня 2017.
  23. ↑ Did Radiohead’s ‘In Rainbows’ Honesty Box Actually Damage The Music Industry?. NME. 15 жовтня 2012.
  24. ↑ Pareles, Jon (9 грудня 2007). Pay What You Want for This Article. The New York Times (англ.). Процитовано 30 грудня 2007.
  25. ↑ Daniel Kreps. (14 листопада 2007). Lily Allen, Oasis, Gene Simmons Criticize Radiohead's 'Rainbows'. Rolling Stone.
  26. ↑ Will Hodgkinson. (19 жовтня 2007). Thanks, Radiohead, for making it ever harder for new acts to survive. The Guardian. Процитовано 7 грудня 2017.
  27. ↑ Dombal, Ryan. (5 червня 2009). Kim Gordon Disses "The Radiohead Model". Pitchfork.
  28. ↑ Sonic Youth Slams Radiohead’s In Rainbows Model. wired.com. 6 серпня 2009.
  29. ↑ Brown, Mike (10 червня 2016). Radiohead Embraces Spotify With 'In Rainbows' and 'A Moon Shaped Pool'. inverse.com.
  30. ↑ Catalano, Michele. (26 листопада 2012). Don't Believe The Billboard Charts; Rock Isn't Dead. Forbes. Процитовано 7 квітня 2017.
  31. ↑ Pawlak, Christine. (15 листопада 2011). We Won’t Rock You. Slate. Процитовано 7 квітня 2017.
  32. ↑ Farber, Jim. (26 серпня 2013). VMAs 2013: Rock is dead, One Direction and Justin Timberlake's brands of Top 40 are king at MTV Awards. NY Daily News. Процитовано 7 квітня 2017.
  33. ↑ Grohl, Dave. (26 серпня 2013). Twitter / foofighters: Hey @NYDailyNews, speak for... Twitter. Процитовано 7 квітня 2017.
  34. ↑ Жариков С. ПОСЛЕСЛОВИЕ // журнал «Сморчок». — 1987. — № 20.
  35. ↑ А.Кушнир. 100 магнитоальбомов советского рока. Звуки Му. rockanet.ru. Архів оригіналу за 28 лютого 2008. Процитовано 11 листопада 2017.
  36. ↑ Центр. Звуки.ру. Архів оригіналу за 14 лютого 2018. Процитовано 14 лютого 2018.
  37. ↑ Сосновский, Дмитрий. Странные звуки времен перестройки. Российская газета. Архів оригіналу за 14 лютого 2018. Процитовано 14 лютого 2018.
  38. ↑ Новейшая история. Сергей Курехин. Поп-Механика. Собака.ru. Архів оригіналу за 14 лютого 2018. Процитовано 14 лютого 2018.
  39. ↑ Семибратов, Денис. «Наутилус Помпилиус» станет героем «без музыки». Комсомольская правда. Архів оригіналу за 22 березня 2018. Процитовано 22 березня 2018.
  40. ↑ Бурлака, Андрей. История группы на сайте Аукцыон.ru. Аукцыон.ru (рос.). Архів оригіналу за 24 серпня 2011. Процитовано 21 квітня 2011.
  41. ↑ Юрий Сапрыкин и Максим Семеляк о Егоре Летове. Летов 10 лет. YouTube. Процитовано 22 лютого 2018.
  42. ↑ Инструкция по обороне. Лекция Владимира Козлова о сибирском панк-роке 1980-х годов. rusplt.ru. Архів оригіналу за 14 лютого 2018. Процитовано 30 жовтня 2017.
  43. ↑ Антощенко, Егор. 10 важнейших инди-групп. Colta.ru. Архів оригіналу за 14 лютого 2018. Процитовано 14 лютого 2018.
  44. ↑ Ногу Свело! История группы. nogu-svelo.ru. Архів оригіналу за 14 лютого 2018. Процитовано 14 лютого 2018.
  45. ↑ Янка. Хроника явленой смерти. yanka.lenin.ru. Архів оригіналу за 2 березня 2018. Процитовано 2 березня 2018.
  46. ↑ Кислицына, Ксения. «Хотелось полететь — приказано ползти». Gazeta.ru. Архів оригіналу за 2 березня 2018. Процитовано 2 березня 2018.
  47. ↑ Бояринов, Денис. Башлачёв. 30 лет. Такие Дела. Архів оригіналу за 2 березня 2018. Процитовано 2 березня 2018.
  48. ↑ Башлачёв Александр Николаевич. fantlab.ru. Процитовано 2 березня 2018.
  49. ↑ Попова, Юлия. Янка Дягилева: неразгаданная тайна смерти советской «леди-панк». Русская семёрка. Процитовано 2 березня 2018.
  50. ↑ Очень плохая музыка. furfur.me. Архів оригіналу за 31 січня 2018. Процитовано 16 грудня 2017.
  51. ↑ Программа «Культурный слой». История клуба «TaMtAm»
  52. ↑ Void, 2014, с. 66.
  53. ↑ Анастасия Грицай. «Аквариум как способ ухода за теннисным кортом». Продолжение истории. Арт Электроникс Проджект(рос.). Архів оригіналу за 31 січня 2018. Процитовано 21 серпня 2014.
  54. ↑ 100 Greatest Alternative Rock Albums. DigitalDreamDoor. Процитовано 10 грудня 2017.
  55. ↑ Best Alternative Rock Albums of All Time. Sputnikmusic. Процитовано 16 грудня 2017.
  56. ↑ Alternative/Indie Rock. AllMusic. Процитовано 10 грудня 2017.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Oleksandr_Tahayev/Альтернативний_рок&oldid=23505370