Depeche Mode

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Depeche Mode
логотип
фотографія
Depeche Mode на Wireless Festival в Лондоні, 2006 рік
Основна інформація
Жанр Альтернативний рок
Постпанк
Синті-поп
Нова хвиля
Aльтернативні танцю
Індастріал-рок
Електро-рок
Дарквейв
Індастріал
Роки 1980 — дотепер
Країна Велика Британія Велика Британія
Звідки Безілдон, графство Ессекс, Англія
Лейбл EMI
Virgin
Capitol
Mute Records
Reprise Records
Sire Records
Склад Дейв Ґаан
Мартін Ґор
Ендрю Флетчер
Колишні
учасники
Вінс Кларк (1980–1981)
Алан Уайлдер (1982–1995)
Офіційний сайт

Depeche Mode (укр. Депеш мод, в перекладі з фр. «Вісник моди») — британський музичний колектив, що утворився в 1980 році в місті Базілдон (графство Ессекс). Цей гурт створив власний стиль в жанрах електронної та рок-музики і є одним з найбільш успішних та довгоживучих гуртів світу.

2 листопада 2006 року Depeche Mode перемогли в номінації «Найкращий гурт» на церемонії MTV Europe Music Awards. До 2011 року було продано близько 115 мільйонів копій альбомів Depeche Mode[1], а 44 синглу потрапили в британський хіт-парад. Журнал Q назвав Depeche Mode «найпопулярнішим гуртом електронної музики яку лише знав світ»[2] та включив в список «50 гуртів, які змінили світ!»[3].

У 2010 році музичний канал VH1 визначив Depeche Mode на 98-е місце в списку «100 найбільших артистів всіх часів та народів»[4].

На творчість Depeche Mode вплинули німецькі піонери електронної музики Kraftwerk[5]. Пізніше Depeche Mode самі зробили значний вплив на багатьох виконавців, переважно завдяки своїй техніці звукозапису та інноваційному використанню семпліювання. Незважаючи на те, що група значно вплинула на розвиток сучасної танцювальної електронної музики, її зазвичай зараховують до жанру «альтернативної музики».

Depeche Mode були утворені в 1980 як квартет, до його складу входили Дейв Ґаан (основний вокаліст), Мартін Ґор (клавішні, гітара, вокал), Енді Флетчер (клавішні) та Вінс Кларк (клавішні). Вінс Кларк покинув групу після виходу дебютного альбому в 1981 році. Його місце зайняв Алан Уайлдер (клавішні, ударні), який грав у групі з 1982 по 1995 рік. Після відходу Уайлдера колектив оформився як тріо: Гаан, Гор і Флетчер.

Історія[ред.ред. код]

1977–1980: Створення гурту[ред.ред. код]

Вінс Кларк в 1986 році, Сан-Франціско, Каліфорнія

Витоки Depeche Mode простежуються з 1977 року, коли Вінс Кларк та Ендрю Флетчер створили гурт No Romance in China[6], в якому Вінс був вокалістом та гітаристом, а Ендрю — басистом. У 1978 році Кларк грав у гурті The Plan разом зі своїм шкільним приятелем Робертом Марлоу (англ. Robert Marlow), який був вокалістом, а Кларк — гітаристом та клавішником[7]. В цей же час, в 1978 — 1979 роках, Мартін Гор в якості гітариста брав участь в акустичному дуеті Norman and The Worms разом зі своїм шкільним другом Філіпом Бердеттом (англ. Philip Burdett), який останнім часом є фолк-співаком[8]. В 1979 році Марлоу, Гор, Кларк і їх приятель Пол Редмонд (англ. Paul Redmond) організували гурт The French Look: Марлоу — вокал/клавішні, Гор — гітара, Кларк та Редмонд — клавішні. Приблизно через рік, у березні 1980, Кларк, Гор і Флетчер створили новий гурт Composition of Sound, в якій Кларк був вокалістом та гітаристом, Гор — клавішником, а Флетчер — басистом. The French Look та Composition of Sound одного разу виступили спільно на концерті в червні 1980 року у молодіжному клубі школи Св. Миколая (англ. St. Nicholas School Youth Club) в місті Саутенд-он-Сі (англ. Southend-on-Sea), Ессекс.

Незабаром після утворення Composition of Sound Кларк та Флетчер перейшли на синтезатори, заробляючи гроші на їх придбання випадковими заробітками або займаючи інструменти у друзів. Девід Гаан приєднався до гурту 1980 року, після того як Вінс Кларк почув його проникливе виконання пісні Девіда Боуї (англ. David Bowie) «Heroes» на одному з місцевих концертів[9]. Нову назву було взято у французького журналу мод Dépêche Mode, яке перекладається як «Новинки моди», «Вісник моди» або «Останні вісті моди», тим не менш, назву часто переводять неправильно: як «Швидка мода», через плутанину з французьким дієсловом se dépêcher (поспішати)[10].

Перші успіхи (1981–1982)[ред.ред. код]

Після одного з виступів у клубі «Бридж Хауз»[11], гурту зробив пропозицію Деніел Міллер (англ. Daniel Miller — засновник звукозаписної компанії Mute Records), який хотів, щоб вони зробили дебютний запис для розкручування його лейблу. Результатом цього усного контракту стала пісня «Dreaming of Me», яка була випущена в лютому 1981 року. Їй вдалося досягти 57-го місця в британських чартах. Натхненний цим несподіваним успіхом, гурт записує свій другий сингл «New Life», який значно перевершив перший, піднявшись до 11-ї позиції. Через три місяці гурт випускає «Just Can't Get Enough» — перший свій сингл, який увійшов в десятку найкращих у Сполученому Королівстві, досягнувши 8-го місця. Цей запис у багатьох відношеннях став проривом, і його успіх проклав шлях їх дебютному альбому Speak & Spell, який вийшов у листопаді 1981 року, в кінцевому підсумку досягнувши 10-го місця серед альбомів у британських чартах. Критичні відгуки були різні. Журнал Melody Maker писав про нього наступне: «… величний альбом, саме такий, який вони повинні були записати, щоб завоювати нову аудиторію та порадувати ненаситних фанатів»,[12][13] в той час як журнал Rolling Stone був більш критичний, назвавши його повним провалом[14].

Під час гастролей на підтримку альбому, Вінс Кларк почав висловлювати своє незадоволення з приводу напрямку, в якому розвивається гурт. Пізніше він сказав: «ніколи не було достатньо часу, щоб зробити що-небудь»[15]. У листопаді 1981 року Кларк оголосив, що залишає гурт[16]. Крім того, стверджувалося, що Вінс Кларк був хворий під час гастролей, на що Дейв Гаан через кілька років сказав:«фігня це, якщо чесно»[17]. Незабаром Кларк зайнявся іншими проектами. Він приєднався до блюзової співачки Елісон Мойе і сформував Yazoo, а потім дует Erasure з Енді Беллом.

В кінці 1981 року учасники гурту розмістили оголошення в газеті Melody Maker такого змісту: «Потрібен клавішник для усталеного гурту — не для проведення часу»[9]. На оголошення відгукнувся Алан Уайлдер, 22-річний клавішник із Західного Лондона, і після двох прослуховувань в Деніела Міллера він був прийнятий в якості четвертого учасника гурту[18]. Однак, попри це, Міллер сказав Алану, що йому немає необхідності брати участь у запису поточного альбому. Перший музичний внесок у діяльність гурту Алан вніс в 1983 році[19]

Другий альбом гурту A Broken Frame вийшов в вересні 1982 року[20]. Цей альбом в цілому виглядав як перехідний. Після відходу Кларка, Мартін Гор став основним та фактично єдиним автором пісень Depeche Mode. Тепер композиції стали більш похмурими, вказуючи на те, в якому напрямку гурт працюватиме в такі роки.

Зростання міжнародної популярності (1983–1988)[ред.ред. код]

Для випуску свого третього альбому Construction Time Again, Depeche Mode ухвалили рішення про роботі з продюсером Гаретом Джонсом, на студії Джона Фоккса The Garden[21]. В альбомі відбулася різка зміна в звучанні гурту. Частково це пояснюється використанням цифрових семплерів Synclavier та Emulator, на додаток до раніше використовувалися аналоговим синтезаторам. Використавши шуми від повсякденних предметів, група створила електричний, індустріальний звук, схожий зі звучанням таких гуртів, як Art of Noise та Einstürzende Neubauten. Гарним прикладом нового звучання став перший сингл цього альбому «Everything Counts», коментар з приводу жадібності транснаціональних компаній,[22] який став № 6 у Великої Британії[23], а також увійшов до 30 найкращих у Південній Африці, Швейцарії, Швеції і Західній Німеччині. Алан Уайлдер склав дві пісні для цього альбому (The Landscape is Changing, Two Minute Warning)[24]. У перші роки свого існування Depeche Mode добилися популярності лише у Великої Британії, Європі і в Австралії.

Як би там не було, все змінилося в березні 1984 року, коли вони випустили свій сингл «People Are People». Ця пісня, присвячена проблемі расизму, досягла 13-го місця в американських чартах, 4-го місця в чартах Великої Британії та Швейцарії та стала першою досягла 1-го місця в хіт-парадах (Німеччина)[25]. Намагаючись витягти максимальну вигоду з несподіваного успіху синглу, Sire Records, звукозаписна компанія групи в Північній Америці, випустила збірку з такою ж назвою. Через місяць група закінчила роботу над альбомом Some Great Reward, який в цілому був сприйнятий добре. Газета Melody Maker заявила з приводу альбому наступне: «ви будете приємно здивовані тому, що відбувається тут, прямо у вас під носом»[26]. Some Great Reward показав що гурт експериментує зі все більш похмурими темами, такими як нестандартні сексуальні відносини («Master And Servant»), позашлюбні зв'язки («Lie To Me»), несправедливий суд Всевишнього («Blasphemous Rumours»). Також в альбом увійшла перша балада Мартіна Гора («Somebody») — ідея, що стала ключовою для всіх наступних альбомів. Це був перший альбом Depeche Mode, який увійшов в чарти США, а також в десятку найкращих в деяких країнах Європи. Саме в цей період гурт асоціювався з готичною субкультурою, яка нещодавно зародилася в Британії та поступово набувала популярності в Сполучених Штатах. Там гурт спочатку придбав популярність завдяки студентським радіостанціям та радіостанціям, що транслюють сучасний рок, таким як KROQ з Лос-Анджелеса та WLIR з Лонг-Айленда, Нью-Йорк, отже, вони головним чином звернулися явно до альтернативної аудиторії[27]. В цьому плані гурт різко контрастував з ситуацією в Європі та Великої Британії, незважаючи на все більш похмурі та серйозні тони в їх піснях.

Найбільші зміни Depeche Mode перетерпіли в 1986 році з виходом їх п'ятнадцятого синглу «Stripped» і супроводжував його альбому Black Celebration[28]. Відмовившись, переважно, від «індастріал» звуку, який був характерний для двох їхніх попередніх альбомів (але зберігши свій найчастіше образний семплінг), гурт представив тривожний, більш атмосферний та текстурований звук, що супроводжується одними з найбільш безрадісних по сьогоднішній день, проникаючими в суть текстами, написаними Мартіном Гором. Також в альбом увійшов перероблений варіант пісні «Fly On The Windscreen», яка спочатку вийшла як сингл разом з «It 's Called a Heart». Кліп на пісню «A Question Of Time», який зняв режисер Антон Корбейн, поклав початок тривалим робочим відносинам, які продовжуються по теперішній час[29]. Антон зняв більшість, точніше 19 кліпів (останній «Suffer Well» знятий в 2006 р.) та концертних записів гурту, а також був дизайнером обкладинок більшості альбомів та синглів Depeche Mode.

Але найголовніший та епохальний період в історії гурту був ще попереду. 13 квітня 1987 року вийшов сингл «Strangelove», відео для якого також зробив Антон Корбейн. Сингл посів 16 позицію в британських чартах, але для шанувальників гурту це було щось особливе. Так DM не звучали ще ніколи в своїй історії. З виходом Strangelove можна говорити про Depeche Mode як про класика електронної музики. Влітку, 24 серпня 1987 року, вийшов другий сингл — «Never Let Me Down Again», застережно новий, вже шостий за рахунком, альбом гурту, і до цього дня залишається у шанувальників Depeche Mode однією з найулюбленіших композицій, яку багато хто називає найкращою піснею групи. 28 вересня 1987 року виходить альбом Music for the Masses, який розійшовся мільйонними тиражами. Альбом, поряд з попереднім, є класикою гурту. Восени того ж року розпочався тур Music for the Masses Tour, який стартував в Європі, а згодом продовжився в Японії і в США[30]. Завершився він 18 червня 1988 року легендарним, 101-м за рахунком, концертом на стадіоні Rose Bowl, Пасадіна, Каліфорнія, де було присутні 85 000 глядачів[31]. 7 вересня 1988 року Depeche Mode виконали «Strangelove» на MTV Video Music Awards в Universal Amphitheatre в Лос-Анджелесі[32].

Два найуспішніших альбома та відхід Алана Вайлдера (1989–1994)[ред.ред. код]

«Я пам'ятаю, як відправився подивитися на них на стадіон «Джайантс», і вони побили рекорд з продажу атрибутики; з Bon Jovi, U2 — всіх цих гуртів — Depeche Mode були найпопулярнішим!»

— Флад[33]

У середині 1989 року гурт почав записуватися в Мілані з продюсером Марком Еллісом, більш відомим як Флад. Результатом цієї сесії став сингл «Personal Jesus», в якому Depeche Mode продемонстрували ритмічне звучання, яке радикально відрізнялося від того, що група робила раніше. Перед виходом синглу в місцевих газетах, в розділах приватних оголошень, з'явилася реклама зі словами «Ваш власний персональний Ісус». Пізніше в рекламу був включений телефонний номер, зателефонувавши за яким, можна було почути цю пісню. Полеміка, що почалася після цього, дозволила синглу досягти 13-го місця у Великої Британії та стати одним з найбільш продаваних синглів гурту. У США він став першим золотим синглом та першим потрапив в 40 хітів з часів виходу «People Are People», а також одним з найбільш продаваних 12-дюймових синглів в історії Warner Bros. Records[34]. Кавер-версії цієї пісні були згодом випущені такими виконавцями, як Джонні Кеш, Ніна Хаген, Мерілін Менсон та ін. У вересні 2006 р. за результатами опитування читачів британського щомісячного журналу Q пісня була названа в числі 100 найкращих пісень усіх часів. Також пісня входить в 500 найкращих композицій усіх часів за версією журналу Rolling Stone. В цей час гурт отримує додаткову популярність у США, де їх вплив на сцені техно-та хауз-музики стає все більш визнаним.

Дейв Гаан в кліпі на пісню «Enjoy The Silence».

У лютому 1990 «Enjoy the Silence», що став одним з найуспішніших синглів групи, досяг 6-го місця в британських чартах. Кількома місяцями пізніше в США він став першим (і єдиним на сьогодні) синглом Depeche Mode, який увійшов до першої десятки, досягнувши 8-го місця, крім того, він став другим золотим синглом групи. У 1991 році «Enjoy the Silence» перемагає в номінації «Найкращий британський сингл» на Brit Awards.[35] Ця динамічна пісня була задумана як повільна гіпнотична балада в до-мінорі. У демо-записі, який приніс у групу автор пісні Мартін Гор, був лише його голос в супроводі фісгармонії. Ідея прискорити запис прийшла в голову Алану Вайлдеру. Групі цей варіант сподобався, але автор пісні деякий час ображався і противився такій «обробці».

Розкручуючи свій новий альбом Violator, вони влаштували роздачу автографів в музичному магазині Wherehouse Records в Лос-Анджелесі, що привернуло близько 17 000 фанатів і мало не стало причиною заворушень. Violator зміг увійти в найкращу десятку в Великої Британії і в США. Він також став тричі платиновим в США з продажами більше 3,5 мільйонів копій. Подальший світовий тур став ще одним помітним успіхом, коли 40 000 квитків на концерт на Giants Stadium в Нью-Йорку було продано протягом 8 годин, а на концерт на стадіоні «Доджер» в Лос-Анджелесі 48 000 квитків розійшлися менше, ніж за годину. Два інших сингли з цього альбому, «Policy of Truth» та «World in My Eyes», домоглися помірного успіху у Великої Британії[36].

В 1991 році Depeche Mode записали «Death's Door» — одну з пісень у саундтреку до фільму Віма Вендерса «Коли настане кінець світу», а Алан Уайлдер записав для свого сольного проекту Recoil третій альбом Bloodline, який вийшов в квітні 1992 року.

Значні зміни стилю гурту відбулися в 1993 році з виходом восьмого альбому Songs of Faith and Devotion. У цей час Depeche Mode перебували під впливом таких гуртів, як Nirvana та Jane's Addiction[37]. В альбомі головний акцент зроблено на інструментальні аранжування, які засновані, переважно, на сильно перекрученому звучанні електрогітари та живих барабанах (на яких грає Алан Уайлдер, чий дебют в якості студійного барабанщика відбувся при записі пісні Clean з альбому Violator), ніж на синтезаторах. До звучанню групи додалися живі струнні інструменти, ірландська волинка, а також жіночий вокал в стилі госпел[38].

Слідом за гранджевим синглом «I Feel You» альбом дебютував на 1 місці і в США, і у Великої Британії. Depeche Mode стали першим британським альтернативним гуртом, яка зайняла перше місце в чарті музичних альбомів Billboard 200. Потім пішло 14-місячне світове турне Devotional. Воно було записано на відео, а пізніше вийшли концертне відео з такою ж назвою, який був номінований на премію Ґреммі та другий концертний альбом Songs of Faith and Devotion Live.[39] До 1994 році Depeche Mode увійшли в світову еліту груп, які збирають стадіони, поряд з U2, R.E.M., INXS і The Rolling Stones. Незважаючи на це, в групі наростала напруженість. Наркотична залежність Девіда Гаана від героїну почала позначатися на його поведінці, він став більш непередбачуваним та замкнутим. У Мартіна Гора сталося кілька нападів люті, і Ендрю Флетчер відмовився брати участь у другій «екзотичної» частини турне, пославшись на « психологічну нестабільність ». У цей період на сцені його замінив Деріл Бамонт (англ. Daryl Bamonte), який працював з групою в якості особистого помічника вже багато років.[40]

1995–2000: Продовження успіху[ред.ред. код]

У червні 1995 року Алан Уайлдер заявив, що покидає Depeche Mode, по його словами, « через зростаючу незадоволеності внутрішніми відносинами та робочою обстановкою в групі ».[41] Він продовжив роботу над своїм персональним проектом Recoil, випустивши четвертий альбом (Unsound Methods) в 1997 році. Уайлдер заявив, що він виконав левову частку роботи під час створення останніх альбомів і що «цей внесок так і не отримав того поваги та визнання, яких заслуговував».[41] Після відходу Алана Вайлдера багато хто скептично ставилися до того, що Depeche Mode будуть записуватися коли-небудь знову. Психічний стан Девіда Гаана і його згубну пристрасть до наркотиків стали головною причиною занепокоєння: мало не стала смертельною передозування наркотиками в лос-анджелеському готелі Sunset Marquis[42][43] вважається багатьма спробою самогубства, тим не менше Гаан незмінно це заперечує.[44]

Незважаючи на все частіші особисті проблеми Гаана, Гор неодноразово намагався протягом 1995–1996 гг. переконати групу записуватися знову. Тим не менш, Гаан лише зрідка з'являвся на запланованих сесіях, а коли все-таки з'являвся, йому були потрібні тижні, щоб записати якусь вокальну партію.[45] Гор був змушений задуматися про розпад групи та випуску написаних ним пісень сольним альбомом.[46][47] Зрештою занепокоєння Гора виявилося безпідставним: у середині 1996 року Гаан почав проходити курс реабілітації від героїнової залежності.[44] Після закінчення Гаан курсу реабілітації гурт продовжив записуватися з продюсером Тімом Сіменон (англ. Tim Simenon), і в наступному році був випущений альбом Ultra, а також два предваряющих його синглу — Barrel of a Gun та It's No Good. Альбом знову дебютував на 1-му місці у Великої Британії. Через напруги, що виникла під час попереднього світового туру, було вирішено повністю відмовитися від туру в підтримку Ultra.[48]

Другий збірник синглів The Singles 86-98 був випущений в 1998 році. Виходу збірки передував сингл Only When I Lose Myself який був записаний під час сесій Ultra. У квітні 1998 року Depeche Mode провели прес-конференцію в готелі Hyatt в Кельні, щоб оголосити про початку The Singles Tour.[49]

Exciter (2001–2004)[ред.ред. код]

Концерт в Оберхаузені, 2001 рік

В 2001 році Depeche Mode випустили альбом Exciter, який був спродюсований Марком Беллом, колишнім учасником гурту LFO. Белл представив мінімалістичний, цифровий звук під впливом таких жанрів, як IDM і глітч. Критична реакція на альбом була неоднозначною. Exciter отримав достатньо позитивні рецензії від деяких журналів (британського NME, і від американських Rolling Stone та L.A. Weekly), але більшість інших (включаючи Q, PopMatters, Pitchfork Media), а також багато шанувальників, відзначали, що альбому бракує глибини, натхнення та блиску.[50] Exciter став першим студійним альбомом Depeche Mode, який в чартах США досяг вищого місця, ніж у Великої Британії. У березні 2001 року Depeche Mode провели прес-конференцію в готелі Валентино в Гамбурзі, щоб оголосити про початок нового світового турне Exciter Tour, що став одним з найуспішніших в історії Depeche Mode. Концерт проходив у Парижі в Palais Omnisports Paris-Bercy був знятий, а потім випущений в якості концертного DVD під назвою One Night in Paris.[51]

У жовтні 2002 року гурт виграє премію «Innovation Award» журналу Q.[52]

В 2003 році Дейв Гаан випустив свій перший сольний альбом Paper Monsters та відправився в концертний тур.

2003 року вийшов другий сольний альбом Мартіна Гора Counterfeit ²[53], а Ендрю Флетчер заснував свій власний лейбл Toast Hawaii, що спеціалізується на просуванні електронної музики.

В 2004 році виходить збірка реміксів Remixes 81-04, в який увійшли нові та невидані промо-мікси з синглів групи з 1981 по 2004 рік. Майк Шинода зробив ремікс «Enjoy the Silence», випущений в якості синглу під назвою Enjoy the Silence 04 і досяг 7-го місця в британських чартах.

2005–2007: Playing the Angel[ред.ред. код]

17 жовтня 2005 року Depeche Mode випустили свій одинадцятий студійний альбом Playing the Angel, що отримав гарні рецензії. Багато шанувальників розглядають цей альбом як повернення групи в минулу форму. Це перший альбом гурту з часів Some Great Reward (1984 р.), в якому представлені пісні, написані не лише Мартіном Гором: автором текстів до трьох пісень (Suffer Well, I Want It All та Nothing's Impossible) став Девід Гаан, а музики — Крістіан Айгнер (англ. Christian Eigner) та Ендрю Філлпотт (англ. Andrew Phillpott).

У листопаді 2005 року, розкручуючи свій альбом Playing the Angel, група вирушила у світове турне Touring the Angel, яке тривало до літа 2006 року. У загальній складності група зіграла більш ніж для 2,8 мільйона осіб в більш ніж 30 країнах. Touring The Angel був визнаний критиками одним з найкасовіших турів 2005/06 років.[2]

Група була хедлайнером на двох фестивалях в 2006 році, Coachella Valley Music and Arts Festival, в Каліфорнії, і O2 Wireless Festival, який проходив в останні вихідні червня в лондонському Гайд-парку. 25 вересня 2006 року вийшов їх концертний альбом Touring The Angel: Live In Milan, зрежисований Блю Лічем (англ. Blue Leach) і записаний 18 і 19 лютого 2006 року в Міланському Fila Forum.[54]. Альбом складається з двох DVD і одного Компакт-диск. Перший DVD містить повний концерт і дві додаткові концертні записи пісень A Question of Lust та Damaged People. На другому DVD — 20-хвилинний документальний фільм, що представляє Антона Корбейна, офіційний анонс туру, про який було оголошено на прес-конференції в Німеччині влітку 2005 року, а також деякі інші матеріали, присвячені Playing the Angel. Третій диск являє собою CD з концертними записами пісень цього альбому.

Touring the Angel, концерт в Бремені, червень 2006 року

Збірник найкращих хітів був випущений в листопаді 2006 року під назвою The Best Of, Volume 1. В компіляцію також увійшла нова пісня Martyr, записана під час сесій Playing the Angel.

2 листопада 2006 року Depeche Mode отримали MTV Europe Music Awards в категорії «Найкращий гурт».[55]

У грудні 2006 року Depeche Mode були номіновані на премію Grammy в категорії «Найкращий танцювальний запис» (англ. Best Dance Recording) за сингл Suffer Well. Це стало їх третьою номінацією на премію Grammy. Вперше вони були номіновані 1994 року в категорії «Найкраще повнометражне музичне відео» (англ. Best Long Form Music Video) за концертне відео Devotional, а другий раз — в категоріях «Найкращий танцювальний запис» та «Найкраща реміксовая запис — не класика» (англ. Best Remixed Recording — Non-Classical), за сингл I Feel Loved в 2001 році.

У жовтні 2007 року гурт був номінована в розділі «Inter Act» (найкращий міжнародний виконавець) на MTV Europe Music Awards.

2008–2011: Sounds Of The Universe[ред.ред. код]

6 жовтня 2008 року в Берліні на стадіоні Olympiastadion пройшла прес-конференція Depeche Mode, на якій вони анонсували своє нове світове турне, що отримало назву Tour of the Universe.[56] Квитки на деякі концерти європейської частини турне, яка стартувала 10 травня 2009 р. в Тель-Авіві, надійшли в продаж 13 жовтня 2008 р.[57][58]

15 січня 2009 року на офіційному сайті гурту було розміщено прес-реліз, присвячений виходу нового альбому.[59]"Sounds of the Universe" — саме таку назву носить альбом, і він вийшов у світ 20 квітня 2009 року. Цього разу увагу учасників групи зміщено в бік аналогових інструментів. Крім того, за словами музикантів, під час роботи над новою платівкою вони записали чимало додаткового матеріалу, який представлений в люксовій версії альбому.[60]

Першим синглом з альбому стала композиція Wrong. Так само як і альбом 2005 року «Playing the Angel», «Sounds of the Universe» містить музичні твори як Мартіна Гора, так і Дейва Гаана. Реліз став також возз'єднанням між групою та саунд-продюсером Беном Хіллієром.

21 лютого 2009 року на німецькій щорічній церемонії вручення музичних премій ECHO Awards, Depeche Mode презентували свою пісню Wrong, яка стала першим синглом з альбому «Sounds of the Universe». Сам сингл став доступний для громадськості 6 квітня 2009 року.

4 лютого 2010 року в Санкт-Петербурзі і 6 лютого в Москві відбулися концерти групи Depeche Mode в рамках світового турне «Tour of the Universe»[56] на підтримку їх нового альбому. Також група вперше у повному складі відвідала столицю України (Київ) 8 лютого 2010 року. Завершилося турне 27 лютого 2010 року в Дюссельдорфі, Німеччина.

17 лютого 2010 року в Лондоні (Альберт-холл), на концерті на підтримку Teenage Cancer Trust (Фонд по боротьбі з раком у підлітків) відбулась подія, на яку шанувальники групи чекали 15 років: під час виконання Мартіном Гором пісні «Somebody» йому акомпанував Алан Уайлдер, який покинув групу влітку 1995 року.[61][62] На офіційному сайті Recoil (проект Алана Вайлдера) вказано, що Уайлдеру подзвонив Гаан і запросив взяти участь в концерті. Уайлдер із задоволенням погодився.[62]

3 березня 2010 на німецької премії Echo Awards 2010 Depeche Mode перемогли в номінації «Best International Group — Rock/Pop» (найкраща зарубіжна рок/поп-група). На церемонії були присутні Деніел Міллер, Мартін Гор і Енді Флетчер.[63]

2011 року Depeche Mode випустили другу збірку реміксів, над якою працювали всі учасники групи, включаючи Вінса Кларка та Алана Вайлдера, що давно покинули групу. Збірка отримала назву Remixes 2: 81-11. Реліз альбому відбувся 6 червня 2011 року. Збірка містить ремікси, підготовані Arcade Fire, Yeah Yeah Yeahs, вокалістом The Killers Брендоном Флауерсом, Бернардом Самнером з New Order, Ніком Роудс з Duran Duran, Röyksopp та багатьма іншими.[64][65]Ремікс на пісню «Personal Jesus», підготований Stargate, вийшов в якості синглу 30 травня 2011 року під назвою «Personal Jesus 2011».

Depeche Mode записали кавер на пісню «So Cruel» гурту U2 для триб'юту AHK-toong BAY-bi Covered на честь 20-річчя альбому Achtung Baby. Збірник був виданий у грудні 2011 року разом з випуском журналу Q.[66][67][68][69].

2012 — наш час: 13-й альбом[ред.ред. код]

Під час свого виступу в Італії в листопаді 2011 року Ендрю Флетчер повідомив, що група готова приступити до запису 13-го студійного альбому.[70] Пізніше, у січні 2012 року Мартін Гор підтвердив, що вихід альбому відбудеться на початку 2013 року і потім гурт вирушить у нове світове турне.[71]. 2 березня 2012 року Дейв Гаан заявив, що вже готові 20 демо-записів, а продюсером знову стане Бен Хіллер[72]. 21 липня 2012 року відбувся спільний концерт Дейва Гаана з гуртом Soulsavers, після якого менеджер Depeche Mode Джонатан Кесслер заявив, що реліз тринадцятого студійного альбому відбудеться в квітні 2013 року[73]. 23 липня 2012 року в інтерв'ю Дейв Гаан оголосив про те, що в студію повертається продюсер Флад, для мікшування тринадцятого альбому Depeche Mode[74].

23 жовтня 2012 року на конференції в Парижі була оголошена дата початку туру на підтримку нового альбому Depeche Mode, перший виступ планується провести в Тель-Авіві 7 травня 2013 року, а завершиться європейська частина туру 29 липня в Мінську, також серед міст заявлені Москва (22 червня 2013, Локомотив), Санкт-Петербург (24 червня 2013, Спортивно-концертний комплекс «Петербурзький») та Київ (29 червня 2013, НСК "Олімпійський")[75]. Відповідно до неофіційної інформації Depeche Mode дадуть ще один концерт в Києві в лютому 2014 [76].

Вплив[ред.ред. код]

Depeche Mode вплинули на багатьох відомих сучасних виконавців, використовуючи свої інноваційні технології звукозапису, зокрема семпліювання.

Наприклад, Pet Shop Boys привели в приклад альбом Violator (і зокрема Enjoy the Silence) в якості одного з основних джерел натхнення при запису їх альбому Behaviour[77][78]. Ніл Теннант говорив: «Коли ми слухали „Violator“, він здавався нам просто чудовим альбомом, і ми страшенно заздрили Depeche Mode».

Піонери техно Кевін Сандерсон, Хуан Аткінс та Деррік Мей регулярно згадують Depeche Mode, як гурт, що вплинув на розвиток техно-музики під час розквіту Детройт-техно в середині 1980-х років[79]. Висока значимість гурту в сучасній електронній музиці свідчить численними реміксами пісень Depeche Mode, що зроблені сучасними ді-джеями.

Брендон Флауерс, вокаліст The Killers, заявив: "Раніше, коли я навіть не думав про себе як про музиканта, я був прив'язаний до Depeche Mode, як людина. Я думаю Some Great Reward або Songs Of Faith and Devotion сформували мене як особистість, перш ніж я навіть написав пісню «..»[80]

Честер Беннінгтон, вокаліст Linkin Park, приводить в приклад Depeche Mode як джерело натхнення.[81][82]. Інший учасник Linkin Park Майк Шинода сказав: «Depeche Mode є одним з найбільш впливових гуртів нашого часу. Їхня музика є джерелом натхнення для мене…». 2004 року Шинода зробив ремікс пісні гурту «Enjoy The Silence»[83].

Depeche Mode також зробили чималий вплив на колумбійську співачку Шакіру. У її біографії «Shakira — Woman Full of Grace» є такі рядки: "Коли Шакірі було років тринадцять, вона просто обожнювала Depeche Mode, електро-рок-гурт з Великої Британії. Одного разу слухаючи пісню «Enjoy the Silence» Шакіра помітила, що вона не лише чує цю музику, але і відчуває її своїм тілом. Тоді вона сказала своїй мамі: «Кожного разу, коли я чую цей гітарний риф, я відчуваю щось фантастичне в своєму животі»[84].

Кен Джордан, учасник електронного дуету The Crystal Method сказав, що Depeche Mode є одним з головних впливів в музиці[85].Реймонд Херерра, колишній барабанщик індастріал-метал-гурту Fear Factory також говорить про вплив Depeche Mode на музику[86].

У серпні 2008 року Coldplay випустили відео на сингл Viva La Vida, який був знятий під впливом кліпу «Enjoy the Silence». У відео Кріс Мартін одягнений як король та пішки йде через Гаагу.

2011 року співачка Bat for Lashes записала кавер-версію пісні «Strangelove» для реклами нового аромату Gucci — «Guilty For Him». Пісня була доступна для безкоштовного скачування з каналу Gucci на YouTube[87].

Концерти в Україні[ред.ред. код]

Дискографія[ред.ред. код]

Дискографія Depeche Mode налічує 13 студійних альбомів, 44 сингли і численну кількість збірок, виданих гуртом, починаючи з 1981 року.

Примітки[ред.ред. код]

  1. New Depeche Mode album number one in 20 countries|EMI Music
  2. а б «Depeche Mode -The Best Of Depeche Mode Volume One». DepecheMode.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 25 травня 2011. 
  3. «Rocklist.net...Q Magazine Lists». Rocklistmusic.co.uk. Архів оригіналу за 2012-06-04. Процитовано 31 березня 2012. 
  4. «VH1 100 Greatest Artists Of All Time». Stereogum. Процитовано 31 березня 2012. 
  5. Kraftwerk: Man, Machine and Music, 2004.
  6. Miller, p. 14
  7. The Erasure Information Service, «Interview with Robert Marlow», Перевірено 10 грудня 2007.
  8. philburdett.com, Phil Burdett Biography
  9. а б Shaw, William (April 1993), «In The Mode», Details magazine: 90-95, 168 
  10. Max Bell, «Martin Gore  — The Decadent Boy», No1 Magazine, 11 травня 1985. Перевірено 29 жовтня 2007.
  11. Tickell, P., «A Year In The Life of Depeche Mode», The Face, Січень 1982
  12. в оригіналі «… great album, the one they had to make to conquer fresh audiences and please the fans who just can't get enough.»
    Colbert, P., «Talking Hook Lines» Melody Maker, 31 жовтня 1981
  13. Colbert Paul Talking Hook Lines // Melody Maker. — (31 жовтня 1981). Процитовано 13 жовтня 2011.
  14. Fricke, David. Depeche Mode — Speak & Spell (13 травня 1982).
  15. Ellen Mark A Clean Break // Smash Hits. — (Лютий 1982). Процитовано 13 жовтня 2011.
  16. Miller, p. 103
  17. Rolling Stone magazine, «This band wants your respect — Depeche Mode may sell millions of albums and play to capacity crowds in huge football stadiums but these techno-pop idols still aren't happy» by Jeff Giles, with photography by John Stoddart, page 84-87, 11 липня 1990, Перевірено 4 травня 2012.
  18. Weidenbaum, Marc (Травень 1993), «Fashion Victims», Pulse! magazine (114): 48-53 
  19. Malins, p. 58
  20. Depeche Mode — A Broken Frame at Discogs
  21. Миллер, 2008, p. 210
  22. Moore, X., «Red Rockers Over the Emerald Isle», NME, 17 вересня 1983
  23. Миллер, 2008, p. 227
  24. Moore, X. Red Rockers Over the Emerald Isle // New Musical Express. — (17 вересня 1983). Процитовано 13 жовтня 2011.
  25. Malins, p. 82
  26. McIlheney, B. Greatness and Perfection // Melody Maker. — (29 вересня 1984). Процитовано 5 лютого 2014.
  27. Миллер, 2008, p. 275
  28. Миллер, 2008, p. 298, 300
  29. Миллер, 2008, p. 317
  30. Миллер, 2008, p. 343-344
  31. Миллер, 2008, p. 345
  32. «1988 MTV Video Music Awards». MTV. Процитовано 2 лютого 2014.  (англ.)
  33. Miller, p. 299
  34. Miller, p. 291
  35. «The BRITs 1991 — The Brit Awards history» Brits.co.uk. Перевірено 14 жовтня 2010.
  36. RIAA Gold and platinum album search for Violator RIAA. Retrieved 12 October 2010.
  37. Depeche Mode — Songs of Faith and Devotion (album review). Sputnikmusic (14 грудня 2006). Retrieved on 4 червня 2011.
  38. Editorials: The Singles 86-98 — Songs of Faith and Devotion Shunt. Retrieved 19 жовтня 2010.
  39. «37th Grammy Awards -1995». RockOnTheNet.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 24 February 2009. 
  40. Editorials: The Singles 86-98 — Songs of Faith and Devotion (p. 25) Shunt. Retrieved 18 October 2010.
  41. а б Alan's Leaving, Jaakko's Depeche Mode page. Retrieved 10 лютого 2007.
  42. Pop Singer Arrested, The Guardian, 29 травня 1996
  43. DEPECHE DRUG HELL, Melody Maker, 1 червня 1996
  44. а б Cameron Keith Dead Man Talking // New Musical Express. — (18 січня 1997). Процитовано 13 жовтня 2011.
  45. Miller, p. 413
  46. Martin L. Gore interview, Pavement, 16 квітня 1997
  47. Brown, Mark: «Depeche vs. Drugs» Winnipeg Free Press. 1 травня 1997.
  48. Miller, p. 429
  49. «Press Conference, Hyatt Hotel, Cologne Germany». Depechemode.com. 20 квітня 1998). Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 18 жовтня 2010. 
  50. «Depeche Mode: Exciter (2001):Reviews», Metacritic — перевірено 1 жовтня 2007 р.
  51. «Press Conference, Valentino Hotel, Hamburg Germany». Depechemode.com. 13 березня 2001. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 18 жовтня 2010. 
  52. «depeche mode dot com». Depechemode.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 22 July 2010. 
  53. Daniel Barassi. «Martin L. Gore-Counterfeit²». Martingore.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 22 July 2010. 
  54. Daniel Barassi. «Touring The Angel: Live In Milan». Liveinmilan.depechemode.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 22 липня 2010. 
  55. «depeche mode dot com». Depechemode.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 22 липня 2010. 
  56. а б «BBC-Depeche Mode tour». BBC. 7 жовтня 2008. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 19 October 2010. 
  57. Календар Tour of the Universe
  58. «Depeche Mode signs worldwide exclusive deal with EMI Music  — to include the US for the first time», EMI Music.com., 7 жовтня 2008.
  59. «DEPECHE MODE ANNOUNCES THE RELEASE OF SOUNDS OF THE UNIVERSE 21 квітня 2009». Depechemode.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 22 липня 2010. 
  60. Depeche Mode випустять новий альбом в квітні
  61. «Depeche Mode joined by former band member at Teenage Cancer Trust show» Nme.com. 18 лютого 2010.
  62. а б Harper, Kate: «Alan Wilder Rejoins Depeche Mode For One Song In London» Chartattack.com. 18 лютого 2010.
  63. «Robbie Williams Und Depeche Mode Gewinnen Echo 2010». Echopop.de. Процитовано 22 July 2010. 
  64. «Depeche Mode готують збірку реміксів». 16 лютого 2011 року. Архів оригіналу за 2011-08-26. Процитовано 16 лютого 2011. 
  65. Depeche Mode «Remixes 2: 81-11» Coming 6 June depeche mode dot com
  66. «Depeche Mode, Jack White, Patti Smith, Glasvegas help cover U2's 'Achtung Baby'». SlicingUpEyeballs.com. 4 September 2011. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 15 вересня 2011. 
  67. Bliss, Karen (2011-09-09). «Bono Announces 'Achtung Baby' Covers Album». Rolling Stone. Архів оригіналу за 2012-03-11. Процитовано 2011-10-04. 
  68. «Q 'releasing' U2 Achtung Baby covers album feat. Jack White, Patti Smith, Nine Inch Nails, Killers & more...». Q. 2011-10-10. Архів оригіналу за 2012-03-11. Процитовано 2011-10-11. 
  69. Depeche Mode і Джек Вайт приймуть участь в триб'юті U2
  70. «Andy Fletcher: Depeche Mode to enter studio in March to begin recording next album». Slicingupeyeballs.com. 1 December 2011. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 10 December 2011. 
  71. Name (required) (30 січня 2012). «Depeche Mode to release new album in 2013». The RepubliKa. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 31 March 2012. 
  72. By Rolling Stone (2 березня 2012). «Video: Dave Gahan Discusses Depeche Mode's Upcoming Album | Music News». Rolling Stone. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 31 березня 2012. 
  73. By Rolling Stone (22 липня 2012). «Dave Gahan Joins Soulsavers for L.A. show». Rolling Stone. Архів оригіналу за 2012-08-05. Процитовано 23 липня 2012. 
  74. «Soulsavers & Dave Gahan: 'We Were On The Same Page Very Quickly'». Архів оригіналу за 2012-08-05. 
  75. «Depeche Mode приїдуть з гастролями до Москви й Петербурга». Lenta.ru. 2012-10-23. Архів оригіналу за 2012-11-04. 
  76. «Depeche Mode в Киеве: концертный апогей Украины». Архів оригіналу за 2013-07-06. 
  77. «10 years of Being boring». Процитовано 9 вересня 2007.
  78. «Interviews  — Behaviour  — The end of the world», Absolutely Pet Shop Boys. Процитовано 9 вересня 2007.
  79. McCready, J., «Modus operandum», The Face, Лютий 1989. Ппроцитовано 4 травня 2011.
  80. Ken Scrudato, «Dave Gahan and Brandon Flowers», Working Class Magazine. Перевірено 16 березня 2011.
  81. «Chester Bennington», mtv.com. Процитовано 9 вересня 2007.
  82. «LINKIN PARK Singer Says Solo Album Will Have 'Driving Beats And Walls Of Guitars'  — 19 серпня 2005», BLABBERMOUTH.NET. Процитовано 9 вересня 2007.
  83. «Depeche Mode 'Remixes 81-04'», [mute]. Процитовано 9 вересня 2007.
  84. Krohn, Katherine (2007). ShakiraBiography (A & E) Biography Series. Twenty-First Century Books. ISBN 978-0-8225-7159-9. 
  85. «The Crystal Method: Information from». Answers.com. Архів оригіналу за 2012-06-24. Процитовано 22 липня 2010. 
  86. Anthony Roldan, «An exclusive interview with Fear Factory's Raymond Herrera», PROG4YOU. Процитовано 12 вересня 2007.
  87. Stereogum blog download of Bat for Lashes
  88. Depeche Mode отменили концерт в Киеве

Посилання[ред.ред. код]