Іраністика
 | Ця стаття містить перелік посилань, але походження окремих тверджень залишається незрозумілим через брак внутрішньотекстових джерел-виносок. (листопад 2019) |
Іраністика (перс. ايرانشناسی / Īrānšenāsī) — міждисциплінарна регіонознавча наука, що входить до складу сходознавства, і сконцентрована на комплексному вивченні історії, культури та мови іранських народів[1]. За регіонами іраністику в багатьох країнах ділять на осетинознавство, курдознавство, афганістику, таджикознавство (в тому числі памірознавство) і власне іраністику. Всі ці регіональні гілки у вищих навчальних закладах вивчаються у складі самої іраністики[2].
У Європі історія вивчення перської мови починається з XV століття, коли в університетах Австрії (Відня) було введено вивчення східних мов, у тому числі перської. За деякими даними, виникнення іраністики відносять до XVIII століття. Але інтенсивне вивчення й ознайомлення європейців з перською культурою, каліграфією, мініатюрою і східним книжковим мистецтвом відбувалися в роки правління тюркської династії Сефевідів, які правили Іраном у 1501—1736 роках, про що свідчать матеріали, зібрані Адамом Олеаріусом під час особистої аудієнції шаха Ісмаїла І (1629—1642 рр.), який прийняв його як офіційного гостя. Після повернення на батьківщину Олеаріус написав і в 1634 році опублікував книгу «Подорожі в Московію і Персію».
Одним з етапів оформлення іраністики як особливої галузі мовознавства були роботи з дешифрування давньоіранських (авестійських і давньоперсидських) написів.
У XX столітті були знайдені нові джерела, написані раніше невідомими іранськими мовами «середнього періоду» — соґдійською, хорезмійською, сакською та ін. Радянський іраніст В. І. Абаєв шляхом аналізу скіфських власних назв встановив деякі риси фонології і ряд лексичних одиниць скіфської мови.
У XX столітті велася також активна робота з вивчення живих іранських мов та їх діалектів, в СРСР особливо активно з таджицької, ягнобської, осетинської, талиської, татської і низки інших.
Іраністика і дотепер на пострадянському просторі є однією із найважливіших і головних дисциплін сходознавства. Найбільші центри вивчення іраністики в країнах пострадянського простору насамперед розташовані в Росії. Великі центри вивчення і навчання іраністики також розташовані в Таджикистані, Узбекистані та Україні.
Одним із засновників та популяризаторів іраністики в Європі є французький сходознавець Абрахам Гіацинт Анкетіль-Дюперрон. Європейський континент є одним з найстаріших і найбільших центрів вивчення іраністики.
У Великій Британії найбільшими центрами іраністики є Кембриджський університет, Оксфордський університет, Даремский університет, університет Сент-Ендрюса, Лондонський університет. У Франції найбільшими центрами іраністики є Університет Париж III і Національний центр наукових досліджень. У Німеччині такими є Вільний університет Берліна, Геттінгенський університет, університет Фрайбурга, в Іспанії — Саламанський університет.
- ↑ Иранистика // БРЭ. Т.11. М.,2008.
- ↑ Густерин П. Становление востоковедения как науки [Архівовано 23 вересня 2015 у Wayback Machine.]
- Расторгуева В. С. Иранистика // Лінгвістичний енциклопедичний словник / Гл. ред. В. Н. Ярцева. — М. : Советская энциклопедия, 1990. — 688 с. — 150000 прим. — ISBN 5-85270-031-2.
- Агаєв С. Л. Радянське іранознавство 20-х років. — М. : Наука. Головна редакція східної літератури, 1977. — 144 с. — 1400 прим.
- Іраністика і таджикознавство в німецькомовній історіографії (XV — початок XXI ст)