Автори життєписів Августів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія Августів
Historia Augusta
Historia Augusta, seu Vitae Romanorum Caesarum - Upper cover (Davis643).jpg
Historia Augusta: обкладинка 1698 року, зберігається в Еттальському монастирі
Жанр Біографія
Автор Достовірно невідомо, питання дебатується
Мова латинська
Написано Достовірно невідомо, ймовірно 4 ст.

Автори життєписів Августів (лат. Scriptores Historiae Augustae, скорочено SHA, Scriptores), або Історія Августів (лат. Historia Augusta) — умовна назва (дана Ісааком де Казобоном в 1603 році), що позначає авторів і текст данного історіографічного джерела. Це джерело є збірником біографій римських імператорів та узурпаторів. Твір створений на основі праці Светонія «Життя дванадцяти цезарів». Перед читачем збірник постає у вигляді праці шести різних авторів. «Історія Августів» описує діяльність римських імператорів починаючи з Адріана та закінчуючи Каріном, тобто охоплює період з 117 по 285 роки (з пропуском між 238 і 253 роком.) Ймовірно, створювався під час правління Діоклетіана та Костянтина I. Достовірність відомостей і хронології, викладених у цьому творі є предметом багатьох дискусій.

Авторство і час створення[ред. | ред. код]

Біографія кожного імператора в рукописі приписана одному з наступних шести авторів:

Внесок цих авторів нерівноцінний, наприклад, іменем Вулкація підписана тільки одна біографія (до того ж узурпатор, якому вона присвячена, не правив і року), ім'ям Юлія Капітоліна — десять. Хронологічні відрізки, пов'язані з іменами різних авторів, часто перехрещуються; однак після пропуску свідчень про 238—253 рр. біографії приписані тільки Требеллію Полліону і Флавію Вопіску, тоді як іншим чотирьом авторам — тексти до цього пропуску.

Не виключено, що спочатку збірник включав у себе також біографії Нерви і Траяна (в такому випадку він служив би безпосереднім продовженням праці Свєтонія «Життя дванадцяти цезарів», яка закінчується вбивством Доміціана і прихідом до влади Нерви в 96 році).[1] Будь-які вступні тексти до всього збірника, що могли би пояснити його мету і завдання, відсутні. Можливо, це пов'язано з передбачуваною втратою початку тексту (а також пропуском у 238—253 рр., після якого змінюється склад авторів), але, з огляду на загальну ситуацію з достовірністю «Авторів», не виключено, що така відсутність є навмисною і містить загадковий характер.[2] Деякі біографії містять у собі посвяти імператорам Діоклетіану та Костянтину. Згідно старої точки зори, текст створювався саме в період їх діяльності, тобто в кінці III — початку IV століття. В 1889 році німецький філолог Герман Дессау висунув гіпотезу, згідно якій всі шість авторів є вигаданими, а текст був створений одним автором, який жив після Діоклетіана та Костянтина, ймовірніше за все, в самому кінці IV століття, за часів правління Феодосія I Великого.[3][4] На підтримку його гіпотези можна навести такі аргументи:

  • Про цих шість авторів більше нічого не відомо і вони більше в жодному джерелі не згадуються;
  • Їх стиль написання абсолютно ідентичний;
  • Викликає сумніви те, що одні й ті самі автори присвячують свої біографії одночасно Діоклетіану, головному з чотирьох тетрархів, який керував Сходом імперії, та Костянтину, сину одного з молодших імператорів (цезарів) Західної частини;
  • Персонажі деяких біографій, існування яких не підтверджується іншими джерелами, є дуже сумнівними, вони носять імена, підібрані так, щоби виглядати пращурами римських родин, які піднеслися тільки в кінці IV ст. Найбільш ймовірний натяк такого роду міститься в біографії Проба[5]- там йдеться про деяких невідомих нащадків цього імператора, які нібито переселилися до Верони і які мали пророцтво, що їх рід буде займати найвищі посади в римському Сенаті. Очевидно, що мається на увазі багатий і впливовий патріцій Секст Клавдій Петроній Проб, консул 371 року, два сина якого були консулами в 395 році.
  • Анахронічно приписано персонажам III ст. деталі кар'єри та посад, що були типовими для кінця IV ст.

Гіпотеза Дессау була прийнята більшістю спеціалістами з вивчення античної історії, в тому числі авторитетним істориком з питань стародавнього Риму Рональдом Саймом. Але, в той же час були й опозиціонери до цієї версії (А.Моміл'яно[6][7] ,А. Х. М. Джонс[8], А.Кэмерон), зокрема була запропонована більш раніша дата, а саме часи правління Юліана Відступника (середина IV ст.)

Зміст[ред. | ред. код]

Найстаріший збережений рукопис Historia Augusta (перша половина IX ст.) Закінчується Антоніном Пієм і починається Марком Аврелієм. На верхній частині містяться відмітки Петрарки. Рим, Ватиканська бібліотека.

Автори життєписів абсолютно точно повторюють стиль Свєтонія та його імператорських біографій, розміщуючи по окремим абзацам політичну діяльність, риси характеру та особисте життя свого героя. За сюжетом бачимо перехід від «Золотого століття» Антонінів до Авреліана, Діоклетіана та Костянтина. В різні епохи — в Пізній Античності, в Середньовіччі, в Епоху Відродження, в Новий час — збірник був популярний серед читачів, завдяки цікавому сюжету та багатій кількості колоритних персонажів. Основна частина рукопису «Історії Августів» була прочитана Франческо Петраркою (до нас дійшла копія з помітками поета).


Достовірність[ред. | ред. код]

Є багато сумнівів щодо достовірності свідчень цього джерела. Ще Теодор Моммзен свідчив про збірник як про «найнебезпечнішу, але найнеобхіднішу книгу», яку можна використовувати тільки «з великим сумнівом і обережністю». Моммзену також належить і більш різкий відгук про SHA: «жалюгідно, одна з гірших праць свого роду, яка залишилася з часів античності». Наразі встановлено, що біографії імператорів II ст. і самого початку III ст. (до Каракалли) спираються на достовірний матеріал, зібраний попередниками, і в цілому достовірні, хоча в них також є деякі сумнівні моменти. Складніша справа з життєписами солдатських імператорів III ст.; разом з відомими й по іншим джерелам даними вони містять безсумнівні анахронізми та інформацію, яка суперечить даним інших авторів. Особливо недостовірними є свідчення в заключній частині, в біографіях приписаних Полліону та Вопіску. Багато документів, цитованих авторами, генеалогії, посилання на попередників, персонажі другого плану та навіть деякі недовговічні імператори (в розділі «Тридцять тиранів») практично стовідсотково повністю легендарні.[9] Історика-біографа Марія Максима, одного з своїх попередників, автори навіть дорікають тим, що у нього «історія переплітається з казками», хоча ця класифікація підійде і під їх метод. Автор «Життєписів» навіть сам зізнається в своїй фантазії. Наприклад, після гарної розповіді про обрання імператором Марка Клавдія Тацита, з приведенням довгих промов та вигуків, промови Тацита та опис його вінчання, автор простодушно додає: «В цьому місці неможна змовчати про те, що багато сповістило в своїх творах, що Тацит був проголошений імператором заочно, ще коли він знаходився в Кампанії; це правда, і приховати я це не можу». Тим не менш збірник є одним із головних джерел з теми кризи III століття та не може бути повністю відкинутим істориком, хоча й потребує ретельної перевірки. Багато вигаданих текстів, які дійсно відносяться до III ст., в жанровому співвідношенні наближаються до історичного роману античності, такому як «Життя Аполлонія Тіанського» Флавія Філострата. Невідомо, яку мету ставив перед собою автор даного збірника: свідомо пародіювати історичну прозу чи просто прикрасити ту небагату інформацію, якою він володів. Була також думка, що «Автори» висміюють популярне в кінці IV ст. захоплення давниною, доводячи до абсурда біографічні свідчення в стилі Свєтонія. Наприклад, про узурпатора Фірма (можливо вигаданого) сказано, що той, «намазавшись крокодилячим жиром, плавав серед крокодилів, керував слоном, сидів на гіпопотам, їздив, сидячи на великих страусах, так, ніби літав у повітрі».

Видання та переклади[ред. | ред. код]

Вперше джерело надруковано було в Мілані в 1475 році. Перший російський переклад з'явився в XVIII ст. В 1957—1960 роках у журналі «Вісник стародавньої історії» був надрукований російський переклад з коментарями, окремі фрагменти переведені українською.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Гай Светоний Транквилл «Жизнь двенадцати цезарей»
  2. Jona Lendering. Historia Augusta
  3. Magie 1921, p. xxxii
  4. Syme 1971, p. 1.
  5. ЖИЗНЕОПИСАНИЯ АВГУСТОВ XXVIII. Флавий Вописк Сиракузянин
  6. Momigliano 1954, pp. 22–46
  7. Momigliano 1969, pp. 566—569
  8. Jones 1986, p. 1071, Note 1
  9. Jona Lendering. Historia Augusta