Луцій Вер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Луцій Аврелій Вер
Lucius Aurelius Verus Augustus
Lucius Verus BM Sc1911.jpg
17-й Імператор
Початок правління: 7 березня 161
Кінець правління: лютий 169
Попередник: Антонін Пій
Наступник: Марк Аврелій
Дата народження: 15 грудня 130(0130-12-15)
Місце народження: Рим
Країна: Римської імперії
Дата смерті: лютий 161
Місце смерті: Алтінум
Дружина: Аннія Луціла
Діти: Аврелія Луціла
Луцій Вер
Плавтія
Династія: Антоніни
Батько: Луцій Цейоній Коммод
Мати: Авідія Плавтія

Вер Луцій Аврелій (лат. Lucius Aurelius Verus, повне ім'я лат. Lucius Ceionius Commodus Verus) (*15 грудня 130(01301215) — †лютий 169) — римський імператор з 07.03.161.

Походив з сенаторської родини Цейоніїв — вихідців з Етрурії. 138 року був усиновлений Антоніном Пієм. Вихователями Вера були Фронтон і Герода Аттик. Марк Аврелій зробив Вера співправителем. Війну з парфянами 162—166 років Вер вів через легатів, а в маркоманській війні 168—169 років взяв особисту участь. Біографія Вера включена в «Історію імператорів» — збірку творів шести істориків епохи Августів (Scriptores Historiae Augustae). Скульптурні портрети Вера зберігаються в Пергамон-музеї (Берлін) і в Альбертінум (Дрезден).[1][2]

Ранні роки[ред.ред. код]

Коли батькові Луція, Цейонію Коммоду, було вже більше 40 років, його назначив наступником бездітний імператор Адріан. Він був нащадком заможного аристократичного роду, володіння якого знаходилися в основному в Етрурії. Вже не одне покоління Коммодів грало помітну роль в державі, займаючи вищі посади, аж до консульської.[2] Після усиновлення імператором, Цейоній був призначений намісником Паннонії і командувачем армією на Дунаї. Він дуже непогано впорався зі своїми обов'язками, але, повертаючись до Риму, раптово помер від туберкульозу легенів. Луцію було в той час всього 8 років. Пристарілому і теж хворому Адріану довелося обрати іншого наступника, Антоніна Пія. Імператор наказав йому усиновити осиротілого сина Цейонія і 17-річного Марка Аннія, згодом, як відомо, отримавшого ім'я Марка Аврелія.[3]

Обидва хлопці, якийсь час виховувалися разом під опікою Антоніна Пія, який став на той час імператором. Обидва вчилися в одних і тих же вчителів. В ті часи головними предметами були грецька література та римська література, вміння писати промови і поеми, а також філософія. Один з біографів того часу стверджував, що Вер щиро любив своїх учителів і був любим ними, однак, як поспішає додати цей же біограф, хлопчик не відрізнявся особливими здібностями. Правда, ще юнаком він любив писати вірші, а ставши постарше, став складати і непогані мови, але не досяг видатних успіхів ні в одній з цих областей мистецтва. Біограф прямо написав: «Говорили, що оратор з нього вийшов краще, ніж поет, але якщо вже говорити правду, варто було б сказати: оратор з нього вийшов поганий, а поет ще гірше».[4] Деякі з творінь Луція користувалися успіхом, але навряд чи він сам їх написав. Луцій був нормальним хлопцем, добрим і веселим, схильним до розваг, але у всьому цьому дотримувався міру, у всякому разі, до пори до часу. Він любив полювання, ігри, заняття спортом, гонки на колісницях.[5]

Луцій як другий Нерон[ред.ред. код]

Луцій народився 15 грудня, тобто в той самий день, коли народився — майже сто років тому — імператор Нерон, який здобув собі недобру пам'ять. В принципі стародавні були дуже забобонними, і ось деякі сучасники Луція, враховуючи схильності і пристрасті останнього, вважали, що збіг дня народження не випадковість. Адже той в ранній юності теж був милим і привітним і починав з невинних забав. Стародавні римляни з великою повагою ставилися до астрології, гороскоп мав величезне значення, а гороскоп Луція дуже нагадував гороскоп Нерона. Варто було комусь висловити таке побоювання, як воно тут же стало надбанням поголоски і прийнялося обростати новими страхітливими подробицями. Тепер вже будь-який крок молодої людини, будь-який його вчинок приймалися тлумачити упереджено. Луцій ж, як зазначає один з античних письменників, не надавав значення своїх недоліків і не збирався їх приховувати, залишаючись простим і природним, ніколи ні в чому не прикидаючись. Йому це не допомагало, а можливо, навіть приносило шкоду.[5]

Старші роки — титулування імператором[ред.ред. код]

Луцій виріс — тепер це був чоловік красивий, ставний, з благородними рисами обличчя, орлиним носом. У нього були густі світле волосся, сильно кучеряве, що закривало чоло. Носив він і невелику борідку, по моді того часу.[5]

Чоловічу тогу він надів в 15 років. Прийомний батько Антонін Пій, тоді вже імператор, зазначив цей день урочистими ігрищами. Потім молодий чоловік почав робити кар'єру, причому консулом став в дуже молодому віці, всього в 24 роки! Зрозуміло, про це подбав батько, хоча той же батько недвозначно дав зрозуміти, що своїм спадкоємцем вважає Марка, давши тому титул цезаря.[3]

Відповідно до волі імператора сенат в день смерті Антонія Пія, 7 березня 161 року, передав всі імператорські титули, звання і привілеї Марку Аврелію. Але той, на загальний подив, попросив вважати молодшого брата його співправителем. Зрозуміло, імператору в проханні не відмовили.

Війна з Парфією[ред.ред. код]

Причиною війни, як і багато разів до того, стала Вірменія, троном якої опанував парфянский князь. Потім від Риму відкололися невеликі васальні держави по межах імперії. В одній з битв римський полководець зазнав поразки і сам загинув. Ворог вступив в межі Сиріїі розгромив військо її намісника. У такій ситуації Марк Аврелій поспішив відправити співправителя на боротьбу із загарбниками. І не тому, що розраховував на його здатності воєначальника. У Луція Вера не було ніякоъ військової освіти, але він був порівняно молодий (в 161 році йому було всього 30 років, а самому Марку вже за сорок), він був здоровий і зовні був втіленням ідеального римського воїна. До нього приставили кілька відмінних бойових генералів, в тому числі і Авідія Кассія родом з Сирії.[6]

Розваги Цезаря[ред.ред. код]

Вирушаючи на війну, молодий імператор вів себе не дуже войовничо. Він зовсім не поспішав в район боїв, дуже вже не хотілося йому залишати спокійну Італію. Дібравшись до півдня країни, він віддався там розвагам і навіть занедужав, обжерся за бенкетним столом. Оговтавшись, тут же відправився на полювання. Добравшись до моря, занурився з почтом на корабель, який не поспішаючи плив по спокійним хвилях, оголошуючи околиці музикою і співом. Прибувши в Малу Азію, Луцій Вер знову в першу чергу думав про власні розваги.[5]

Головні квартири римської армії були організовані в найбільших містах Сирії — її столиці Дамаску, Антіохії, а також в чудових містах Дафне і Лаодікеї.[7] Головнокомандувач перебував там чотири роки, не дуже-то думаючи про війну і армію. Саме тут у повній мірі він міг насолодитися життям. У Римі він не міг собі такого дозволити, а тепер розвернувся на повну силу в Сирії, де він був повновладним імператором. Всі його примхи і пригоди доволі сильно нагадували молодого Нерона, але на відміну від того, Луцій Вер ні тоді, ні пізніше не зловживав своєю владою. В ньому не помічалося ніяких амбіцій володаря з необмеженою владою, що напевно високо цінувалося Марком Аврелієм і його прихильниками. Солідні римські політики, в їх числі і імператор, журилися з приводу легковажної поведінки Луція, але, можливо, в глибині душі були цьому раді. Було б гірше, якби такий цезар побажав всерйоз скористатися повнотою державної влади, маючи в руках великі військові сили. Тоді неминучі виявилися б зіткнення між співправителями — не виключено, що могло дійти і до збройного конфлікту.[5]

Війна не чекає[ред.ред. код]

Поки ж Луцій Вер з головою занурився в насолоди в Сирії, його воєначальники не втрачали часу дарма — билися і перемагали. І перш за все Авідій Кассій. Римські війська витіснили парфян з меж імперії і вступили до Вірменії, Месопотамії, Мідії. Кожна перемога приносила імператору додаток до його титулу почесних звань Armeniacus, Parthicus, Medicus, — Вірменський, Парфійскій, Медійскій. У 164 році йому довелося ненадовго з'явитися перед військами на Євфраті, щоб підняти бойовий дух армії[7], але Луцій поспішив звідти живенько втекти, причому під слушним приводом: поспішив в Ефес, щоб зустріти свою наречену, Аннію Луціллію, дочку Марка Аврелія, з якою побрався три роки тому.<ref name="Рим">

У 166 році був укладений вигідний для Риму світ, і Луцию Веру вже не було необхідності залишатися в Сирії. Неохоче розлучався він з цією країною. Щоб розважити себе, прихопив з собою до Італії безліч акторів, музикантів, циркачів обох статей. Частина з них супроводжувала імператора під час його тріумфального в'їзду в римську столицю. Втім, тріумф здійснювали обидва імператора: Марка Аврелія теж були присвоєні всі названі вище почесні звання, хоча останній був ще далі від фронту воєнних дій, ніж Луцій.

Маркоманська війна[ред.ред. код]

Риму після важкої епідемії чуми[7] знову погрожували вторгнення німецьких племен і сарматів. Кордон по Дунаю виявивя порушеним в декількох місцях, варварські набіги були на альпійські і паннонські провінції. Пройшовши через гори, маркомани і квади вторглися в межі Італіїі взяли в облогу Аквілею. Обидва цезарі очолили армію і повели легіони до кордонів імперії. Відбувалося це восени 167 року. Марк Аврелій виконував свій військовий обов'язок з повною віддачею і з усією рішучістю, як, втім, він виконував і всі інші державні обов'язки. Луцій Вер обмежився тим, що в усьому слідував братові. Правда, під Аквілеєю молодий цезар нерідко надавав перевагу полюванню аніж виконанню військового обов'язку, але коли німців змусили зняти облогу з Аквилеї і вони поспішили сховатися за Альпами, Луцій відправився разом з братом далі, за Дунай.[7]

Смерть Луція[ред.ред. код]

Після того як ворог був відігнаний і кордон укріплено, Луцій почав переконувати брата скоріше повернутися в столицю. Обидва цезаря вирішили повертатися в Італію. Відбувалося це на початку 169 року. З Аквилеї вони на одному ридвані рушили в напрямку до Патавіуму, сучасної Падуї. Коли вже під'їжджали до Альтінуму, Луцій пережив апоплексичний удар, в результаті якого втратив мову і через три дні помер. Було йому 39 років, а царював він 8 років.

Марк Аврелій до кінця залишався лояльним по відношенню до брата. Він звелів помістити прах Луція в мавзолей Адріана і домігся в сенаті зарахування покійного до сонму богів.[5]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Вер, Луций-Элий-Цезоний Коммод // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона
  2. а б Хрестоматія по истории древнего Рима / Под ред. Утченко С. Л. — М.: Соцэкгиз, 1962
  3. а б Діон Кассій. Римська історія
  4. Письменники Історії Августов. Луцій Вер
  5. а б в г д е Krawczuk A. Poczet cesarzy rzymskich: pryncypat. — Warszawa: Iskry, 1986
  6. Б. М. Гончар, М. Ю. Козицький, та ін. Всесвітня історія — навчальний посібник
  7. а б в г Хрестоматия по истории древнего Рима / Под ред. Кузищина В. И.

Література[ред.ред. код]

  • Krawczuk A. Poczet cesarzy rzymskich: pryncypat. — Warszawa: Iskry, 1986
  • Вер, Луций-Элий-Цезоний Коммод // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.
  • Діон Кассій. Римська історія;
  • Письменники Історії Августов. Луцій Вер;
  • Аврелій Віктор. Про Цезарів, 16.
  • Фронтон. Листи;