Діоклетіан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Гай Авре́лій Вале́рій Діоклетіа́н
Gaius Aurelius Valerius Diocletianus Augustus
Istanbul - Museo archeol. - Diocleziano (284-305 d.C.) - Foto G. Dall'Orto 28-5-2006.jpg
Римський імператор
Початок правління: 20 листопада 284
Кінець правління: 1 травня 305
Попередник: Нумеріан
Наступник: Галерій
Дата народження: 245(0245)
Місце народження: Далмація
Країна: Римська імперія
Дата смерті: 3 грудня 313
Місце смерті: Салон
Діти: Галерія Валерія
Антонініан Діоклетіана

Гай Авре́лій Вале́рій Діоклетіа́н (лат. Gaius Aurelius Valerius Diocletianus, 245(0245), Далмація — †3 грудня 313 (ім'я при народженні — Діокл — «Богуслав», «Богумил», лат. Dioclus) — римський імператор з 20 листопада 284 по 1 травня 305. Прихід до влади Діоклетіана завершив кризу Римської імперії III сторіччя та призвів до укріплення влади імператора. Він встановив тверде правління і усунув фікцію, згідно з якою імператор був лише першим з сенаторів (принцепсом), після чого оголосив себе повновладним правителем. З його правління починається період в римській історії, званий домінат.

Діоклетіан відділив і розширив цивільну та військову служби імперії і реорганізував провінційні дивізії імперії, створивши найбільший і найбільш бюрократичний уряд в історії імперії. Він створив нові адміністративні центри в Нікомедії, Медіоланумі, Антіохії і Трірі, ближче до кордонів імперії, ніж традиційна столиця в Римі.

Грунтуючись на тенденціях третього століття у прагненні до абсолютизму, він назвав себе самодержцем, піднявшись над масами імперії з нав'язливими формами придворних церемоній і архітектури. Бюрократичне і військове зростання, постійні кампанії і будівельні проекти збільшили витрати держави і зажадали всеосяжної податкової реформи. З 297 р., імперське оподаткування було стандартизовано, стало більш справедливим і стягувалося у швидшому темпі.

Не всі плани Діоклетіана були успішними: указ про максимальні ціни(301), його спроба «приборкати» інфляцію через контроль над цінами була контрпродуктивною і швидко стала ігноруватися. Незважаючи на те, що Діоклетіанівська система управління була ефективною, коли він правив, тетрархічна система рухнула після його зречення відповідно до конкуруючих династичних вимог Максенція і Костянтина, дітей Максиміана та Констація відповідно. Переслідування Діоклетіана(303-11), останнє, наймасштабніше і найкровопролитніше офіційне переслідування християнства, яке, тим не менш, не знищило християнську імперську спільноту. Навпаки, після 324 р. стало привілейованою релігією імперії під її першим християнським імператором Костянтином Великим.

Незважаючи на ці невдачі і проблеми, реформи Діоклетіана докорінно змінили структуру римського імператорського уряду і допомогли стабілізувати імперію в економічному і військовому відношенні, дозволивши імперії залишатися практично недоторканою ще на 150 років, незважаючи на те, що вона знаходилася на межі краху в молоді роки Діоклетіана.

Ослаблений через хвороби, Діоклетіан покинув імператорський кабінет 1 травня 305 року і став першим римським імператором, який добровільно зрікся цієї посади. Він прожив пенсію в своєму палаці на далматинському узбережжі, доглядаючи за овочевими садами. Його палац згодом став центром сучасного міста Спліт в Хорватії.

Походження. Шлях до влади[ред.ред. код]

Панорама амфітеатру в Салоні

Діоклетіан народився близько 245 року в околицях Скодри (нині Скутарі) в містечку Діоклетіі (суч. Дукля, в Чорногорії)[1], і походив з нижчих соціальних верств (батько його був вільновідпущенником). Таким чином, римський імператор Діоклетіан був онуком раба. Тімоті Барнс вважає датою народження Діоклетіана 22 грудня[2]. Ім'я його було Діокл (або Валерій Діокл)[3], яке, ставши імператором, він змінив на ім'я Діоклетіан. Почавши, при Галлієні, службу простим солдатом, він швидко піднімався по кар'єрних сходах, а здійснюючи походи з одного кінця Римської імперії в інший, знайомився зі станом справ в державі. Перебуваючи в Галлії зі своїм легіоном, він, за переказами, отримав від однієї друїдки пророкування, що стане імператором, якщо вб'є кабана (лат. Aper). При Пробі він вже був намісником в Мезії. Коли імператор Кар відправився на війну з персами, Діоклетіан супроводжував його як командир доместиків (лат. Comes domesticorum). Коли ж Кар по ту сторону Тигра раптово помер, а був з ним син його, Нумеріан, був підступно убитий своїм тестем, префектом преторіанців Арріем Апром, на березі Босфору, в Халкідоні, солдати закували Апра в кайдани, а їх начальники проголосили імператором Діоклетіана(17 вересня 284 р).

Правління[ред.ред. код]

Характеристика періоду[ред.ред. код]

Діоклетіан починає собою нову епоху в Римській імперії перш за все тим, що з його часу імператорська влада стає не тільки de facto, а й de jure необмеженою, абсолютною монархічною владою (домінатом). Імператор вже анітрохи не поділяє її з сенатом; він сам — джерело всієї влади, він вище всіх законів; всіх мешканців імперії, якого б звання вони не були.

Зміцнення імперії[ред.ред. код]

Першим актом нового імператора було власноручне, перед обличчям війська, умертвіння Апра. Він не чіпав нікого зі своїх ворогів, затвердив їх на посадах і, перемігши в Мезії Карина, іншого сина імператора Кара, навіть здивував сучасників своєю лагідністю, зовсім не звичайною в Римі у переможців в міжусобних війнах. Перемогою над Кариною було відновлено єдність імперії; але так як обставини були важкі, то Діоклетіан взяв собі в помічники свого старого друга Максиміана, давши йому спочатку титул Цезаря, а після придушення їм селянського повстання багаудів в Галлії (285) — і титул Августа (286). Поки Максиміан захищав Галію від германців, Діоклетіан був зайнятий на сході; забезпечуючи безпеку кордонів імперії в Азії і в Європі. Спочатку з Никомедии, де він перебував в кінці 285 і на початку 286 років, Діоклетіан рушив до Сирії, щоб владнати справи з Персією; коли ж обставини на Сході стали сприятливими для Риму, він повернувся з Азії в Європу, щоб захистити лінію Дунаю від нападів сарматів. Йому вдалося відстояти колишній кордон вздовж Дунаю — (Дакію) і закріпити за Римом провінцію Ретію. Тріумфальне прибуття в Рим імператори відклали, але прийняли кожен по новому епітету: Діоклетіан став додавати до свого імені Jovius (Юпітер), а Максиміан — Herculius (Геркулес). Перемігши сарацинів (аравійських бедуїнів), що спустошували кордон Сирії, Діоклетіан знову повернувся до Європи (в кінці 290 року).

Управління провінціями[ред.ред. код]

Поділ імперії на чотири частини призвів до перетворення всього провінційного управління. Імперія була роздроблена на велику кількість округів управління, але так, що відома їх сума була підпорядкована веденню більшого урядового центру. Вся імперія була розподілена на 12 діоцезів, кожен з яких був розділений на такі провінції: найменший, Британія — на чотири провінції, а найбільший, Схід (Oriens) — на 16. Такий вид управління вимагав збільшення числа чиновників, що відповідно призводило до збільшення податків населення. Проте, ця реформа відповідала потребам часу і була збережена після Діоклетіана. Зміна Діоклетіанової системи управління провінціями відбулася тільки за Юстиніана I.

Тетрархія[ред.ред. код]

На початку 291 р., на нараді в Мілані з Максиміаном, що прибув туди з Галлії, було прийнято рішення обрати двох Цезарів, причому вибір припав на Констанція Хлору і Галерія Максиміана. Залучення до імператорської влади двох нових осіб було викликано тим, що, за постійних війн і повстань в різних частинах держави, два імператори не мали можливості для того, щоб впоратися зі справами. Для скріплення взаємного зв'язку з новими імператорами Діоклетіан і Максиміан входять з ними в найближчу спорідненість: Констанцій, розлучившись з Оленою, матір'ю Костянтина, одружується на пасербиці Максиміана Феодорі і отримує в управління Галлію і Британію; Галерій, теж розлучившись зі своєю колишньою дружиною, бере в дружини дочку Діоклетіана Галерію Валерію і отримує в управління всю Іллірію. Спеціально Максиміану, крім загального нагляду за всім Заходом, надано було управління Італією, Африкою і Іспанією. Області до Сходу від Італії залишилися під опікою Діоклетіана. При цьому він привернув до себе 18-річного Костянтина, Констанціева сина від Олени, який слідував за ним усюди в його походах на Сході. Урочисте долучення двох кесарів до імператорської влади відбулося 1 березня 293 р.

Поділ областей для управління був не стільки поділом самої імперії, скільки полегшенням роботи в управлінні, на чолі якого, принаймні морально, стояв як і раніше Діоклетіан.

Захист кордонів держави[ред.ред. код]

На частку одного з нових імператорів випало, негайно ж, нелегке завдання відібрати в узурпатора Караузія, якого доти мимоволі повинні були терпіти Діоклетіан з Максиміаном, Британію, чого Констанцію і вдалося досягти, як і заспокоєння Галлії. Максиміану довелося захищати рейнські кордони від вторгнень германців (296), а в наступному році — втихомирювати маврів в Африці. Галерію випало на долю захищати, під головним керівництвом самого Діоклетіана, кордон на нижньому Дунаї, де язиги, коропи, бастарни і ютунги «надавали» римським військам чимало роботи. Для того, щоб оселити спокій на європейському Сході, Діоклетіан повинен був відправитися в Єгипет, який перебував у той час в руках узурпатора Ахіллея.

Після восьмимісячної облоги, Діоклетіан заволодів Александрією і жорстоко покарав александрійців і взагалі єгиптян за зраду (298). Разом з тим Діоклетіан вжив заходів до більш зручного управління Єгиптом, розділивши його на три провінції (Фіваїду, Aegyptus Jovia і Aegyptus Herculia), і для схилення народної маси на бік римського уряду — роздавав хліб біднякам за громадський рахунок.

До цього ж часу відноситься дивний едикт, яким було наказано зібрати всі старовинні книги, які вчили того, як робити золото і срібло, і спалити їх. Це пояснювалось бажанням Діоклетіана знищити джерело багатства, а разом з тим і зарозумілості єгиптян. Нарешті, за допомогою договору з блемміямі і нобатами він убезпечив південний кордон Єгипту від нападів цих варварських племен, обіцяючи платити їм щорічну данину. Під час єгипетського походу, він доручив Галерію піти в Месопотамію проти персів, що воювали в той час з претендентом на незалежний вірменський престол(під протекторатом римлян), Тірідатом. Галерій зазнав невдачі і втік до Діоклетіана, що йшов від Антіохії на допомогу, який, як покарання, змусив його пройти в пурпурі цілу милю пішки за його екіпажем. Другий похід Галерія був вдаліший. Він розбив ущент персів у Вірменії і змусив їх поступитися римлянам п'ятьма провінціями по ту сторону Тигра (297).

Релігійні гоніння[ред.ред. код]

Перші переслідування[ред.ред. код]

По завершенню Нішибського миру Діоклетіан і Галерій повернулись в Сирійську Антиохію[4]. В 299 році імператори беруть участь в церемонії жертвопринесень і гадань, у спробах передбачити майбутнє. Харупи не змогли прочитати «нутрощі» тварин, що були принесені в жертву і звинуватили християн в імперському домі. Імператори наказали всім членами суду принести жертву для очищення палацу, вони відправили листи і воєнне командування з вимогою, щоб уся армія виконала необхідні жертви.[5] Діоклетіан був консервативним у питаннях релігії — людиною, що була вірною традиційному римському пантеону, що розуміла вимоги релігійного очищення[6], але Євсевій, Лактантій і Костянтин заявляють, що саме Галерій, а не Діоклетіан був головним прибічником чистки, і його найбільшим бенефіціаром[7]. Галерій, ще більш відданий і пристрасний, ніж Діоклетіан, бачив політичну перевагу в політиці переслідування. Він був готовий порушити урядову політику бездіяльності з цього питання.[8]

Антіохія була головною резиденцією Діоклетіана з 299 до 302 рр., а Галерій помінявся місцями з його Августом на Середньому та Нижньому Дунаї.[9] Діоклетіан відвідав Єгипет одного разу, взимку 301-2, і випустив зерновий посібник в Александрії.[8] Після деяких громадських суперечок з маніхейцями, Діоклетіан наказав, щоб провідні послідовники Мані були спалені заживо разом зі своїми писаннями. 31 березня з Александрії він оголосив, що маніхейці з низького статусу мають бути страчені, а маніхейці високого статусу повинні бути відправлені на роботу в кар'єри Проконнесу (острів Мармара, Туреччина) або шахти Фаено в Південній Палестині. Вся маніхейська власність повинна була бути конфіскована і депонована в імперській скарбниці.[10]

Діоклетіану не подобалась релігія маніхейців: її новизна, її чуже походження, те, як вона спотворювала мораль римської раси і її невід'ємне протистояння давнім релігійним традиціям.[11] Маніхейство також підтримувалося Персією в той час, посилюючи релігійну незгоду з міжнародною політикою.

За винятком підтримки персів, причини, через які йому не подобалось маніхейство, однаково, якщо не більше, можна застосувати й до християнства — його наступної мети.

Велике переслідування[ред.ред. код]

Найменше йому пощастило в турботах про підтримку язичництва як державної релігійної системи і в запеклій боротьбі з християнством. У сам рік його смерті едикт Костянтина Великого надав право вільного переходу в християнство всякому охочому. Оцінка особистості і діяльності Діоклетіана різна у язичницьких і християнських письменників. Але і язичницькі письменники дорікають йому за введення східної пишноти в придворний етикет і за той зарозумілий ореол, яким він оточив персону римського імператора, вимагаючи, щоб перед ним падали ниць, і виступаючи перед підданими, як божество. Речовим пам'ятником його діяльності залишилися в Римі колосальні руїни терм Діоклетіана, побудованих, за переказами, засудженими на смерть християнами.

Розвиток металургійних промислів[ред.ред. код]

За часів римського імператора Діоклетіана (III—IV ст.) були побудовані численні металургійні підприємства, кузні, збройові майстерні.[12]

Останні роки[ред.ред. код]

Реконструкція Палацу римського імператора Діоклетіана, його оригінальний вигляд в 305 р.
Палац Діоклетіана (2012), серце хорватського міста Спліт.

Підсумки правління. Повернення до приватного життя[ред.ред. код]

Таким чином поступово був відновлений мир як всередині, так і на кордонах держави, чого вже давно не було в імперії. Час Діоклетіана тому проголошувалося сучасними риторами «поверненням золотого століття». Після двадцяти напружених років імператор з'явився, нарешті, в Римі, але скупість веселощів, даних ним народу, викликала загальні глузування. Незабаром Діоклетіан залишив Рим і вирушив у свою улюблену резиденцію в Нікомедії. В дорозі він захворів і за порадою Галерія урочисто відмовився від влади в Нікомедії, 1 травня 305 р. Галерій і Констанцій отримали титул августів, а в цезарі були зведені Север і Максимін.

Смерть[ред.ред. код]

Залишок життя Діоклетіан провів на батьківщині в Іллірії, в своєму маєтку в Салоні, де самотньо прожив 8 років. На спробу Максиміана і Галерія переконати його повернутися до влади колишній імператор відповів відмовою, зауваживши, між іншим, що якби вони бачили капусту, яку він виростив, то не стали б приставати до нього зі своїми пропозиціями. Останні роки Діоклетіана були затьмарені не тільки фізичними стражданнями, а й грубістю по відношенню до нього нових правителів (особливо Костянтина). Діоклетіан помер за нез'ясованих обставин (за Аврелієм Віктором — від отрути, за Лактанцієм — від голоду і журби, за Євсевієм — після тривалої хвороби і від дряхлості) в 313 р.

Джерела[ред.ред. код]

  • Евсевий Памфил «Четыре книги Евсевия Памфила, епископа Кесарии Палестинской» о жизни блаженного василевса Константина. (рос.)

Література[ред.ред. код]

  • Bernhardt, «Geschichte Roms von Valerian bis zu Diocletians Tode» (B., 1867);
  • Preuss, «Kaiser D. und seine Zeit» (Лпц., 1869);
  • Bernhardt, «Untersuchung über Diocletian im Verhältniss zu den Christen» (B., 1862);
  • Mason, «The Persecutions of D.» (Л., 1876);
  • Allard, «La persécution de D. et le triomphe de l'Eglise, d'après les documents archéologiques» (Пар., 1890);
  • Belser, «Zur Diocletianischen Christenverfolgung» (Тюбінген, 1891);
  • Casagrandi, «Diocleziano» (Ген., 1876);
  • Cohen, «L'abdicazione di D.» (1887);
  • Morosi, «L'abdicazione dell'imp. D.» (1880).
  • Князький И. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 978-5-91419-310-9.
  • Стивен Уильямс {{{Заголовок}}}. — 2000 прим. — ISBN 978-5-91852-058-1, 978-5-906518-17-0.
  • Новицкая К. И., Некоторые вопросы аграрной политики начала Домината, «Вестник древней истории», 1961, № 4;
  • Архангельский С. И., Указ Диоклетиана о таксах, Нижний Новгород, 1928;
  • Seston W., Dioclétien et la tétrarchie, P., 1946.
  • Діоклетіан // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Bowman, «Diocletian and the First Tetrarchy». р. 68.
  2. Вarnes. New Empire. 30, 46.
  3. Аврелий Виктор. О цезарях. 39. 1.
  4. Southern, 151.
  5. Lactantius, De Mortibus Persecutorum 10.1–5; Barnes, «Sossianus Hierocles», 245; Barnes, Constantine and Eusebius, 18–19; Burgess, «Date of the Persecution», 157–58; Helgeland, «Christians and the Roman Army», 159; Liebeschuetz, 246–8; Odahl, 65.
  6. Barnes, Constantine and Eusebius, 20; Corcoran, «Before Constantine», 51; Odahl, 54–56, 62.
  7. Lactantius, De Mortibus Persecutorum 10.6, 31.1; Eusebius, Historia Ecclesiastica 8, a1, 3; Constantine, Oratio ad Coetum Sanctum 22; Barnes, Constantine and Eusebius, 19, 294.
  8. а б Barnes, Constantine and Eusebius, 19.
  9. Barnes, New Empire, 49; Carrié & Roussele, L'Empire Romain, 163—164
  10. Inscriptiones Latinae Selectae 660; Barnes, Constantine and Eusebius, 20.
  11. Lactantius, De Mortibus Persecutorum 33.1; Barnes, Constantine and Eusebius, 20; Williams, 83–84.
  12. Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с.
Корона принца крові Це незавершена стаття про монарха, династію чи її представника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.