Албанське національне відродження

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
 Історія Албанії
Герб Албанії
Іллірійці
Далмація
Слов’янизація Албанії
Візантійська Албанія
Албанські князівства
Війни Скандербега
Лезька ліга
Венеційська Албанія
Османська Албанія
Албанські пашалики
Прізренська ліга
Тимчасовий уряд Албанії (1912-1914)
Албанське національне відродження (кін. 19 - поч. 20 ст.)
Князівство Албанія
Албанська республіка (1920-1928)
Албанське Королівство
Албанія під владою Італії
Албанія під владою Німеччини
Народно-визвольна боротьба
Народна Соціалістична Республіка Албанія
Падіння комунізму в Албанії
Заворушення 1997 року
Сучасна Албанія

Портал «Албанія»

Албанське національне відродження (алб. Rilindja Kombëtare) — назва руху, який призвів до формування національної самосвідомості албанців, і у кінцевому рахунку, до створення сучасного албанського народу.

Албанія у складі Османської імперії[ред. | ред. код]

Чотири османських вілайєта (Косово, Шкодер, Манастір і Яніна) на території яких Прізренська ліга хотіла утворити єдиний Албанський вілайєт у 1878 році.

До кінця 1571 турки беруть під повний контроль всю територію сучасної Албанії. Гірський північ Албанії зберіг певну автономію. Влада там належала радам старійшин на чолі з байрактарами ​​— Охоронцями Прапора. В Албанії поступово поширюється іслам.

У складі імперії Албанія володіла достатньою автономією. Землі, населені албанцями, у 1835 були розділені на єйялет Яніна і Румелія, на чолі яких ставилися чиновники зі Стамбула. Пізніше, у 1846 році, були створені пашалики в Монасіирі (до 1877) і Ускібе (до 1863 року). Після 1865 Стамбул повторно розділив албанські землі між вілайєтами Шкодер, Яніна (з 1867), Бітола (Монастір) і Косово (з 1877).

Через те, що більшість албанців були мусульманами, як і турки-османи, впродовж XIX століття в Албанії не було національного руху подібної грецькому, румунському, болгарському чи сербському. Зародження політичного албанського руху можна віднести до 1870-их років.

Після російсько-турецької війни 1877–1878 років, за планом Сан-Стефанського мирного договору землі населені албанцями повинні були бути розділені між Сербією, Чорногорією та Болгарією. Це вселило значну тривогу у багатьох албанців і сприяло албанському національному відродженню.

Навесні 1878 у Стамбулі, албанці, у тому числі Абдюль Фрашері і Абедін Діно створили Албанський Янінський комітет, який виступав за право албанців створити свою автономію у складі Оттоманської імперії. Абдюль написав проект Декларації про автономію Албанії, яка була прийнята під час роботи Прізренської ліги влітку того ж року.

Початок відродження[ред. | ред. код]

У кінці XIX століття албанські інтелектуали почали створювати єдину албанську літературну мову, і вимагати її використання у школах. У 1879 році у Стамбулі Самі Фрашері заснував Товариство албанської книги і листа, членами якого були як мусульмани, так і католики з православними. Наїм Фрашері, відомий албанський поет також приєднався до товариства, і писав та редагував книги і підручники албанською мовою.

Після повалення султана Абдул-Гаміда II у липні 1908 з'явилися албанські школи, виникли газети і політичні клуби, особливо на півдні країни. У листопаді 1908 у Монастірі (Бітолі) відбувся національний конгрес, що обговорив питання про національну автономію і єдиний албанський алфавіт на основі латиниці. Прагнучи розширити контроль над горянами, младотурками був прийнятий т.з. закон про банди (1909); заборонялося носіння зброї, вводилося покарання палицями та ін. Такий підхід обурив навіть албанських мусульман.

У порівнянні з іншими балканськими національними рухами де релігійна ідентичність відігравала велику роль, в албанському національному відродженні не було релігійної складової. Албанці були розділені між чотирма релігійними конгрегаціями (суніти, бекташі, православні і католики). Непомітна релігійність албанців породила відому фразу Пашко Васа Шкодрані, що «справжня релігія албанців — бути албанцями».

У 1909 році в Албанії спалахнуло повстання.

Повстання[ред. | ред. код]

У травні 1909 відбулася каральна експедиція турецьких військ проти албанців у Косові.

У квітні — серпні 1910 турецькими військами по-звірячому придушене Албанське повстання у Косові. Турецька влада оголосила всі албанські національні організації поза законом, закрила албанські школи та друковані видання.

Навесні 1911 албанські націоналісти підготували нове повстання, яке мало охопити всю країну. Програмою повстання стала вимога автономії (т.з. Червона книга). Але албанські національні організації на півночі Албанії були спровоковані на передчасний виступ урядом Чорногорії, яке розраховувало використовувати повстання у своїх інтересах. Тим часом у південній та центральній Албанії повстання почалося надто пізно. Використавши це, младотурецький уряд підкупом і погрозами схилив частину його керівників до угоди, пообіцявши незначні пільги для албанців (у шкільній освіті, у військовій службі, в оподаткуванні).

У березні 1912 року в Албанії спалахнуло нове повстання селян у північних гірських районах, яке поширилось потім на південну і центральну Албанію.

8 жовтня 1912 почалася Перша Балканська війна. Війська Чорногорії перетнули чорногорсько-турецький кордон в Албанії. У листопаді 1912 року у Бухаресті відбулася нарада албанських емігрантів, які прийняли рішення про скликання Всеалбанського конгресу та обрання Тимчасового уряду Албанії. У цей же час сербські війська, розбивши турків у Македонії, вступили на територію Албанії і зайняли м. Ельбасан. Грецькі війська висадили десант у місті Вльора.

28 листопада 1912 частини сербського Ібарського загону зайняли Дуррес та за сприяння 1А — Тирану в Албанії. Цього ж дня під Вльорою Все албанським конгресом була проголошена декларація незалежності Албанії. Ключовою фігурою у прийнятті декларації був Ісмаїл Кемалі. Він сформував уряд незалежної Албанії 28 листопада 1912. Ісмаїл Кемаль очолював уряд Албанії з 1912 по 1914.

Посилання[ред. | ред. код]