Владислав Лозинський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Владислав Лозинський
Wladyslaw Lozinski.png
Народився 29 травня 1843(1843-05-29)
с. Опори, нині Дрогобицький район
Помер 21 травня 1913(1913-05-21) (69 років)
Львів
Поховання Личаківський цвинтар
Громадянство (підданство) Flag of Poland.svg Польща
Діяльність письменник, історик і політик
Відомий історик, дослідник культури, мистецтвознавець, письменник, журналіст, публіцист, колекціонер
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Посада посол до Галицького сейму[d]
Партія Польський клуб[d]
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Владислав Лозинський, або Лозінський[1] гербу Любич (пол. Władysław Łoziński) (29 травня 1843, с. Опори, нині Дрогобицький район — 21 травня 1913, Львів) — польський історик, дослідник культури, мистецтвознавець, журналіст, публіцист, письменник (псевдоніми Wojtek ze Smolnicy, Władysław Lubicz), колекціонер творів мистецтва, науковий секретар Оссоленіуму, шляхтич, політик-консерватор. Посол Райхсрату Австро-Угорщини.
Старший брат Броніслава Лозінського.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в сім'ї дрібного шляхтича Валеріана Лозинського (пол. Walery Łoziński; пом. 1890, спочатку державець і мандатор (зокрема, у Торгановичах — маєтку А. Созанського), після 1846 року поштмістр у Смільниці) і його дружини Юлії з Левицьких. Його братами були правник та історик Броніслав, письменник Валери (1837—1861), який помер внаслідок поранення на поєдинку, а кузинами історик Кароль Шайноха (1818—1861) і геолог Владислав Шайноха (1857—1928). Був одружений з Ядвигою Старорипінською (1844—1918).

Владислав Лозинський протягом 18621868 років навчався у Львівському університеті. Перші півроку вивчав право, а пізніше історію і філологію. Працював редактором ряду видань — «Dzwonek» (18641866), Gazeta Lwowska (головний редактор 1873—1883), «Dziennik Literacki», «Przegląd Powszechny», «Gwiazdka Cieszyńska». 1871 року влаштувався працювати в Закладі Оссолінських. Ставши невдовзі його першим науковим секретарем. Пропрацював на цій посаді до 1873 року. У 18891898 роках очолював Гроно консерваторів Східної Галичини. Був віце-президентом Історичного товариства, головою Товариства Шанувальників Мистецтв, членом Академії знань (з 1890) та Народознавчого товариства. Від 1900 — почесний доктор філософії Львівського університету. Входив до складу журі конкурсу на проект пам'ятника Анджею Потоцькому у Львові (1910).[2] Обирався депутатом Райхсрату від округу Турка — Бориня, до палати сенаторів (нім. Herrenhaus) від округу Перемишль — Городок. 1902 року став довічним членом Палати панів. Почесний громадянин Львова (1907).

Зібрав колекцію творів мистецтва, яка налічувала 1200 одиниць і містилась у палаці на вулиці Оссолінських (тепер вулиця Стефаника), 3. 1892 року зробив дар з 12 гравюр, 2 печаток цехів новоствореному Історичному музею Львова. 1897 року видав каталог власної колекції.

Номерна табличка з буд. № 10 по вулиці Владислава Лозінського

Помер у Львові. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі, поле № 57.[3] Дітей не мав. Спадкоємцями стали небіж Валерій Владислав Даніель Лозинський (син брата Броніслава[4]), дружина та сестри. Колекція творів, пов'язана з Польщею за заповітом перейшла гміні Львова. Твори закордонного мистецтва гміна викупила у спадкоємця 1914 року разом із палацом. 1929 року гміна видала каталог колекції. Сучасна вулиця Герцена у Львові 1913 року була перейменована на його честь.[5] Дружина загинула 1918 року у Львові під час листопадових боїв.

Праці[ред.ред. код]

  • Pierwsi Galicjanie: powieść z przeszłości. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1867.
  • Złotnictwo lwowskie w dawnych wiekach: 1384—1640. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1889.
  • Sztuka lwowska w XVI i XVII wieku: architektura i rzeźba, 1898 — найвідоміша праця серед творів В. Лозинського (видана також у 1901 році; рисунки і світлини до книги виконали Ян Тарчалович, Міхал Ковальчук, Юліан Макаревич, Ян Сас-Зубжицький та інші[6])
  • Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku (T. 1, 1903; T. 2, 1904).
  • Życie polskie w dawnych wiekach, 1907.
  • Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1890. В ній, зокрема, вказує, що[7] «русини Львова 16-17 ст. не були схожими на народ, радше — на касту, зовнішнім критерієм їх окремішності була якась глуха соціяльна заздрість».[8]
  • «Око пророка» — історична повість про Львів XVII сторіччя.[9]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Александрович В. Львівські малярі кінця XVI ст. — С. 11.
  2. Rozstrzygnięcie konkursu ścisłego na projekt pomnika Andrzeja Potockiego we Lwowie // Architekt. — 1910. — № 6—7—8. — S. 126.
  3. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 320. — ISBN 966-8955-00-5..
  4. Kosiek Zdzisław. Łoźiński Walery // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : PAU, 1973. — T. 18. — S. 459—460. (пол.)
  5. Мельник Б. В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. — Львів : Світ, 2001. — С. 15. — ISBN 966-603-115-9.
  6. Piśmiennictwo techniczne polskie. I. Architektura. // Przegląd techniczny. — 1908. — № 33. — S. 399.
  7. майже дослівний переклад
  8. Łoziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1890. — S. 225. (пол.)
  9. Ця повість стала джерелом плагіяту. Якийсь М. Ценевич у 1930—1940-х роках неодноразово видавав свою переробку «Ока пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт» то «Проклятий камінь» українською мовою.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]