Владислав Лозинський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володислав Лозинський
Wladyslaw Lozinski.png
Народився 29 травня 1843(1843-05-29)
с. Опори, нині Дрогобицький район
Помер 21 травня 1913(1913-05-21) (69 років)
Львів
Поховання Личаківський цвинтар
Громадянство Flag of Poland.svg Польща
Діяльність письменник, історик, політик
Відомий історик, дослідник культури, мистецтвознавець, письменник, журналіст, публіцист, колекціонер
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Членство Академія знань[d]
Посада посол до Галицького сейму[d]
Партія Польський клуб[d]

Володислав Лозинський, або Лозінський[1] гербу Любич (пол. Władysław Łoziński) (29 травня 1843, с. Опори, нині Дрогобицький район — 21 травня 1913, Львів) — польський історик, дослідник культури, мистецтвознавець, журналіст, публіцист, письменник (псевдоніми Wojtek ze Smolnicy, Władysław Lubicz), колекціонер творів мистецтва, науковий секретар Оссоленіуму, шляхтич, політик-консерватор. Посол Райхсрату Австро-Угорщини.
Старший брат Броніслава Лозінського.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в сім'ї дрібного шляхтича Валеріана Лозинського (пол. Walery Łoziński; пом. 1890, спочатку державець і мандатор (зокрема, у Торгановичах — маєтку А. Созанського), після 1846 року поштмістр у Смільниці) і його дружини Юлії з Левицьких. Його братами були правник та історик Броніслав, письменник Валери (1837—1861), який помер внаслідок поранення на поєдинку, а кузинами історик Кароль Шайноха (1818—1861) і геолог Владислав Шайноха (1857—1928). Був одружений з Ядвигою Старорипінською (1844—1918).

Володислав Лозинський протягом 18621868 років навчався у Львівському університеті. Перші півроку вивчав право, а пізніше історію і філологію. Працював редактором ряду видань — «Dzwonek» (18641866), Gazeta Lwowska (головний редактор 1873—1883), «Dziennik Literacki», «Przegląd Powszechny», «Gwiazdka Cieszyńska». 1871 року влаштувався працювати в Закладі Оссолінських. Ставши невдовзі його першим науковим секретарем. Пропрацював на цій посаді до 1873 року. У 18891898 роках очолював Гроно консерваторів Східної Галичини. Був віце-президентом Історичного товариства, головою Товариства Шанувальників Мистецтв, членом Академії знань (з 1890) та Народознавчого товариства. Від 1900 — почесний доктор філософії Львівського університету. Входив до складу журі конкурсу на проект пам'ятника Анджею Потоцькому у Львові (1910).[2] Обирався депутатом Райхсрату від округу Турка — Бориня, до палати сенаторів (нім. Herrenhaus) від округу Перемишль — Городок. 1902 року став довічним членом Палати панів. Почесний громадянин Львова (1907).

Зібрав колекцію творів мистецтва, яка налічувала 1200 одиниць і містилась у палаці на вулиці Оссолінських (тепер вулиця Стефаника), 3. 1892 року зробив дар з 12 гравюр, 2 печаток цехів новоствореному Історичному музею Львова. 1897 року видав каталог власної колекції.

Номерна табличка з буд. № 10 по вулиці Владислава Лозінського

Помер у Львові. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі, поле № 57.[3] Дітей не мав. Спадкоємцями стали небіж Валерій Володислав Даніель Лозинський (син брата Броніслава[4]), дружина та сестри. Колекція творів, пов'язана з Польщею за заповітом перейшла гміні Львова. Твори закордонного мистецтва гміна викупила у спадкоємця 1914 року разом із палацом. 1929 року гміна видала каталог колекції. Сучасна вулиця Герцена у Львові 1913 року була перейменована на його честь.[5] Дружина загинула 1918 року у Львові під час листопадових боїв.

Праці[ред. | ред. код]

  • Pierwsi Galicjanie: powieść z przeszłości. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1867.
  • Złotnictwo lwowskie w dawnych wiekach: 1384—1640. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1889.
  • Sztuka lwowska w XVI i XVII wieku: architektura i rzeźba, 1898 — найвідоміша праця серед творів В. Лозинського (видана також у 1901 році; рисунки і світлини до книги виконали Ян Тарчалович, Міхал Ковальчук, Юліан Макаревич, Ян Сас-Зубжицький та інші[6])
  • Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku (T. 1, 1903; T. 2, 1904).
  • Życie polskie w dawnych wiekach, 1907.
  • Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1890. В ній, зокрема, вказує, що[7] «русини Львова 16-17 ст. не були схожими на народ, радше — на касту, зовнішнім критерієм їх окремішності була якась глуха соціяльна заздрість».[8]
  • «Око пророка» — історична повість про Львів XVII сторіччя.[9]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Александрович В. Львівські малярі кінця XVI ст. — С. 11.
  2. Rozstrzygnięcie konkursu ścisłego na projekt pomnika Andrzeja Potockiego we Lwowie // Architekt. — 1910. — № 6—7—8. — S. 126.
  3. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 320. — ISBN 966-8955-00-5..
  4. Kosiek Zdzisław. Łoźiński Walery // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : PAU, 1973. — T. 18. — S. 459—460. (пол.)
  5. Мельник Б. В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. — Львів : Світ, 2001. — С. 15. — ISBN 966-603-115-9.
  6. Piśmiennictwo techniczne polskie. I. Architektura. // Przegląd techniczny. — 1908. — № 33. — S. 399.
  7. майже дослівний переклад
  8. Łoziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku. — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1890. — S. 225. (пол.)
  9. Ця повість стала джерелом плагіяту. Якийсь М. Ценевич у 1930—1940-х роках неодноразово видавав свою переробку «Ока пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт» то «Проклятий камінь» українською мовою.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]